Королі Жаских Земель. Книга 1 (Банда)

РОЗДІЛ ДРУГИЙ. РОУЗ

Щойно Ґебріел опанував себе, вони зайшли всередину. Джинні, що стояла біля плити, обернулася — її вуста були міцно стиснені. До них підскочив, махаючи коротким хвостиком, Гриф. Він швиденько обнюхав Клея, після чого заповзявся обстежувати ногу Ґеба, ніби це було якесь обісцяне дерево, — щиро кажучи, тхнуло від неї не краще. Його старий друг видавався справді жалюгідним. Волосся і борода — сплутані, одяг перетворився на лахміття. Чоботи він мав діряві, і пальці визирали з них, як брудні вуличні голодранці. Він заламував руки, вони нервово тремтіли або несвідомо обсмикували поли плаща. Але це все було пів біди — а от очі... Вони глибоко запали у його виснажене обличчя, колючі та зацьковані, так, ніби, куди не глянь, він бачив те, чого бачити аж ніяк не хотів.

— Грифе, досить, — сказав Клей.

Пес, почувши своє прізвисько, радісно висолопив язика, а на чорній пухнастій морді засяяли вологі очі. Не сказати, що Гриф був благородним на вигляд собакою, та і здатен він був хіба що злизувати з тарілки їжу. Він не вмів ані пасти овець, ані ганяти куріпок, а якби хтось колись уліз би до їхнього будинку, то Гриф радше приніс би непроханому гостеві капці, аніж спробував його прогнати. Але щоразу, коли Клей дивився на цього пса, то не міг стримати посмішки (ох, той малий був такий милий), а це багато чого вартувало.

— Ґебріеле, — привіталася нарешті Джинні, не сходячи, втім, з місця.

Навіть не посміхнулася, навіть не підійшла обійняти його. Вона ніколи особливо і не любила Ґебріела. Клей підозрював, що саме його старого дружбана Джинні винуватила у тих поганих звичках свого чоловіка, які вона нарешті перемогла по десятьох роках боротьби (азартні ігри, бійки, пияцтво), а також у тому, від чого вона його досі намагалася відучити (плямкати під час їжі, забувати мити руки або випадково задушити якогось бідолаху).

На додачу, Ґеб майже не давався чути, відколи його покинула дружина. Але щоразу, коли він з’являвся на порозі, то приносив із собою черговий грандіозний намір наново зібрати стару банду і вирушити на пошуки слави, багатства та неймовірних пригод. Мовляв, десь на півдні тероризує місто жахливий дракон, або треба прогнати з Лісу Ридань вовків-блукачів, або десь на самому краю королівства якійсь бабусі треба допомогти зняти з мотузки білизну — і лише «Сазі» це завдання під силу!

Втім, Клей від цих авантюр відмовлявся навіть без докорів з боку Джинні — він чудово розумів, що Ґебріел хоче оживити те, чого вже ніколи не буде, як жалюгідний стариган, що намагається повернутись у золоті часи своєї молодості. А так воно і було. Але Клей розумів, що в житті все по-іншому. Життя — це не біг по колу; ні, все зовсім не так. Життя — це рух по дузі, і рух цей невблаганний, як шлях Сонця в небі; так судилося, що в мить зеніту, найяскравішу мить свого шляху, ми починаємо своє падіння.

Клей кліпнув, відганяючи думки. Іноді йому хотілось, аби він умів ці думки перетворити на слова — ото б він усім показав, який він розумний.

Але він натомість дивився на Ґеба, як баран на нові ворота, — мовчанка непристойно затягнулася.

— Здається, ти голодний, — нарешті промовила Джинні.

Ґебріел кивнув, нервово посмикуючи руками.

Джинні зітхнула, після чого змусила себе напружено всміхнутися, вкладаючи в цей усміх усю свою приязнь, любов та гостинність, і дістала з казанка на плиті ложку.

— Ну, то сідай, — кинула вона через плече. — Зараз поїси. Я приготувала улюблену Клеєву печеню — кролятину з грибами.

— Таж Клей ненавидить гриби, — здивувався Ґебріел.

Спина Джинні напружилася — і Клей миттю втрутився в розмову.

— Та я вже звик, — весело промовив він, перш ніж його загониста, гостроязика й важка на руку жінка змогла обернутись і розтрощити Ґебові череп тією дерев’яною ложкою. — Джинні якось так їх готує, що вони стають... смачні, — він ледве не бовкнув «не такі огидні», — справді дуже смачні, — невпевнено закінчив він. — Що ти з ними таке робиш, люба?

— Тушкую, — відповіла вона настільки загрозливо, наскільки лише може жінка сказати це просте слово.

Куточок Ґебового рота розтягнувся в подобі посмішки.

«Йому завжди подобалось дивитися на мої муки», — подумав Клей. Він сів за стіл, Ґебріел вмостився також. Гриф завалився на свій килимок, добряче вилизав себе під хвостом і швидко заснув. Побачивши це, Клей угамував заздрісні думки.

— Таллі вдома? — спитав він.

— Десь ходить, — відповіла Джинні.

Клей сподівався, що гуляє вона десь недалеко. У лісі повно койотів, пагорби кишать вовками. Та, чорт забирай, Рік Ярссон зустрів біля Тесселевої ферми кентавра! Або лося... Що той, що інший з переляку може просто розмазати молоду дівчину.

— Їй би додому до темряви повертатися, — промовив він.

— Як і тобі, Клею Купере, — пирхнула Джинні. — Це ти на стіні затримався чи таки тхнеш тими королівськими сцяками?

По-іншому пиво, яке подавали у «Королівській Голові», Джинні не називала — лише «королівські сцяки». І то була збіса справедлива оцінка — вперше почувши її, Клей аж розреготався. Але не тепер.

Утім, настрій Ґебріела після цих слів трохи покращився. Його старий друг усміхався, ніби хлопчина, котрий дивиться, як за його поганий вчинок карають брата.

— Вона десь на болотах, — сказала Джинні, дістаючи з шафи дві керамічні миски. — Тішся, що вона поки що додому тягає лише жаб. От скоро підуть хлопці — тоді починай переживати.

— Чого це мені переживати... — пробурмотів Клей.

Джинні на це знову пирснула, але не встиг Клей спитати, в чому справа, як вона поставила перед ним миску з печенею. Страва парувала, а аромат був такий, що його шлунок голодно забурчав — хай там навіть були ненависні гриби.

Дружина зняла з гачка біля дверей свій плащ.

— Піду гляну, чи Таллі в порядку, — пояснила вона. — Може, треба допомогти їй донести тих жаб.

Вона підійшла до Клея і поцілувала його в маківку.

— Ну, а ви, хлопці, побалакайте.

Вона відчинила двері, та, завагавшись, глянула назад. Спершу на Ґебріела, який уже накинувся на тарілку, ніби не їв до цього цілих сто років, а потім на Клея — і він лише через кілька днів (зробивши важкий вибір і подолавши багато миль) збагнув, що саме тоді побачив у її очах. То був задумливий і відсторонений смуток, так ніби вона вже розуміла — його любляча, вродлива та неймовірно метикувата дружина, — що насувається на них, неминуче, немовби зима або звивистий біг річки до моря.

Знадвору війнуло холодом. Джинні здригнулася, закуталась у плащ і вийшла.

— Це Роуз...

Вони вже доїли; посуд відставили вбік. Клей знав, що миски слід замочити в тазику, бо потім буде не відмити, але все ніяк не міг змусити себе вийти з-за столу. Адже Ґебріел прийшов уночі, він подолав далекий шлях, аби щось розповісти. Хай уже говорить.

— Твоя дочка? — перепитав Клей.

Ґеб повільно кивнув. Його руки спокійно лежали на столі, а очі не рухалися, дивлячись кудись уперед.

— Вона така вперта, — сказав він нарешті. — Загониста. Хотілося змахнути це на її матір, але...

І знову — ледве помітна посмішка.

— Пам’ятаєш, я вчив її битися на мечах?

— Пригадую, я тобі казав, що це погана ідея, — відповів Клей.

Ґебріел знизав плечима.

— Я всього лише хотів, щоб вона могла сама себе захистити. Ну, знаєш, базові речі — колоти гострим, всяке таке... Але вона хотіла більшого. Вона хотіла... — він зупинився, підшуковуючи слово, — слави.

— Як її батько?

— Так отож, — скривився Ґебріел. — Гадаю, вона наслухалась цих історій... Ну, і не могла ні про що більше думати, окрім як про геройське життя і битися у ватазі.

«Від кого ж вона могла того наслухатися?» — подумав Клей.

— Звичайно, — відповів Ґебріел, ніби вгадавши його думки. — Почасти і я винен, не заперечую. Але не тільки я. Діти нині... вони марять славою найманців. Вони їх боготворять. Це ненормально. А більшість цих найманців... це ж навіть і бандами не назвати. Просто наймають зграю головорізів, а самі потім мордяки розмальовують і з блискучими мечами та в розкішних обладунках ходять, як на параді. Уяви собі, один тип — та щоб мені з місця не зійти! — в бій на мантикорі вирушає.

— На мантикорі? — недовірливо перепитав Клей.

Ґеб гірко засміявся.

— І я про те! Трясця, та хто їздить верхи на мантикорі? Вони ж достобіса небезпечні! Та не мені тобі казати...

Це вже точно. У Клея на правому стегні був огидний колотий шрам на пам’ять про битву з цим монстром. Мантикора — це не домашній улюбленець, та і їздити на ній верхи — справжня дурість. Взагалі, кому могло спасти на думку лізти на крилату тварюку з тілом лева та отруйним жалом у хвості?!

— Нас також боготворили, — зазначив Клей.

— Ну, тебе — точно. І Ґенелона. Про вас досі розповідають небилиці і складають пісні.

Історії про них були суцільним перебільшенням. А пісні здебільшого рясніли неточностями. Але головне, що вони продовжували існувати, хоча навіть самі герої цих казок і гімнів забули, ким (або чим) вони були у минулому житті.

«Колись ми були справжніми велетнями».

— Це не те саме, — наполягав Ґеб. — Ти б бачив, які натовпи збираються, коли ці ватаги входять в місто, Клею. Люди волають, баби верещать.

— Як тільки вуха не відвалюються? — підтакнув Клей.

— Одне слово, — вів далі Ґебріел, не звертаючи уваги на тон Клея, — Роуз закортіло опанувати меч, а я їй потурав. Гадав, що рано чи пізно їй обридне, але якщо вже судилося тримати в руках меча, то хай уже я її навчу. А мати її розлютилася...

«Звичайно, розлютилилася», — подумав Клей. Її мати — Валері — зневажала насильство та зброю у будь-якому вигляді, а заодно і тих, хто їх застосовував. Почасти через Валері їхня банда і розвалилася багато років тому.

— Справа була в тому, — продовжив Ґебріел, — що дівча виявилося напрочуд вправне. Насправді вправне, і це не батьківські вихваляння. Вона почала з поєдинків з однолітками, але коли всім надерла зад, полізла у вуличні сутички, а потім ще й пробиралася на турніри.

— Гідна дочка Золотого Ґеба, — підсумував Клей. — Гадаю, вона там наробила шуму.

— Еге ж, — погодився його друг. — Але одного разу Валері побачила синці. Ох, що там було... звичайно, всіх собак на мене повісили. Дружина як гримнула — ти в курсі, яка вона буває, — і Роуз на якийсь час зав’язала, але...

Він замовкнув і міцно стиснув щелепи.

— Відколи її мати пішла, ми з Роуз теж постійно собачилися. Вона знову почала ходити на бої. Іноді зникала на кілька днів. Синців стало більше, крім того, з’явилися серйозніші садна. Вона обстригла собі волосся — слава Святій Тетреї, її мати цього вже не бачила, а то б вона і мені всі патли пообсмикала. А потім почалися циклопи.

— Циклопи?

Ґебріел скоса поглянув на друга.

— Такі величезні виродки зі здоровенним оком.

— Я знаю, хто такі циклопи, — відрізав Клей.

— То чого дурниці питаєш?

— Нічого я не питав, — пробурмотів Клей. — А, проїхали. То що там циклопи?

Ґебріел зітхнув.

— Ну, один засів у старому форті на північ від Видрячого Струмка. Заповзявся красти худобу, цапів, собаку забрав... а потім іще вбив хлопців, які пішли на пошуки. Гвардійці тоді й без того мали турбот по горло, то вони почали шукати, хто б здолав чудовисько. Але в околиці годящих найманців не знайшлося — або принаймні нікого, хто міг би завалити циклопа. Але раптом згадали про мене, прислали гінця і спитали, чи я б не взявся. Я відмовив. Адже в мене, чорт забирай, уже навіть власного меча немає!

— Що? — приголомшено спитав Клей. — А як же Веллікор?

— Я... ем-м, я його продав, — опустив очі Ґебріел.

— Що?! — перепитав Клей і, перш ніж його друг встиг відповісти, склав руки на столі, аби вони не стиснулися розлючено в кулаки чи раптом не схопили одну з мисок, що стояли поруч, і не розбили її об голову Ґеба.

Він знову заговорив якомога спокійніше:

— Мені на секунду почулося, буцімто ти продав Веллікор. Той меч, що його власноруч довірив тобі перед смертю Архон? Меч, яким він пробив довбаний прохід зі свого світу у наш. Цей меч? Ти продав цей меч?

Ґебріел з кожним вимовленим словом зіщулювався дедалі сильніше.

— Треба було віддати борги, — кивнув він. — Та й Валері наказала забрати його з дому до бісової мами, коли з’ясувала, що я вчив Роуз битися, — зніяковів Ґеб. — Вона казала, що той меч — небезпечна річ.

— Вона... — почав було Клей, але обірвав сам себе.

Він відкинувся назад на стільці, розтираючи очі долонями, після чого загарчав, і Гриф, відчувши його роздратування, також озвався гарчанням зі свого килимка.

— То що там далі? Розповідай, — сказав Клей нарешті.

Ґебріел продовжив:

— Коротше, ловити циклопа я відмовився, і протягом наступних тижнів він зовсім пустився берега. Аж раптом поповзли чутки, що хтось його таки замочив.

Він посміхнувся задумливо та засмучено.

— Сама, уявляєш...

— Роуз, — промовив Клей.

Тут і дурень би здогадався.

— Вона моментально прославилась, — кивнув Ґебріел. — Їй дали прізвисько «Кривава Роуз». Незлецько, га?

Клею теж так здалося, але він промовчав. Він аж кипів від злості через той меч. І, як тільки Ґеб розповість, за яким дідьком він сюди приперся, Клей збирався тут же вигнати свого найдавнішого й найдорожчого друга геть і сподівався, що більше ніколи в житті його не побачить.

— Вона навіть зібрала власну банду, — провадив далі Ґеб. — І вони вичистили кілька гнізд по всьому місту: вбивали велетенських павуків, знищили якусь забуту всіма стару тварюку, що жила в каналізації. Але все-таки я сподівався, — закусив він губу, — я навіть тоді сподівався, що вона зможе обрати інший шлях. Кращий шлях. Замість того, щоб іти моїми слідами.

Він підняв очі.

— Поки не надійшов заклик від Республіки Кастія — вони благали кожного, хто здатен тримати в руках меча, виступити проти Жаскої Орди.

На якусь мить Клей замислився над тим, що це означає. Поки не пригадав почуте раніше того ж вечора: дванадцятитисячне військо було розгромлено набагато численнішим ворогом, уцілілих оточили у Кастії, і вони, без жодних сумнівів, жалкували, що не полягли на полі бою, а натомість змушені відчути на собі всю жорстокість життя в облозі.

Це означало, що дочки Ґебріела вже не було серед живих. Або що вона помре, щойно місто викине білий прапор.

Клей заговорив, намагаючись, щоб у його голосі не було чути розпачу:

— Ґебе, я...

— Я вирушаю за нею, Клею. І ти мені потрібен.

Ґеб подався вперед у кріслі, його погляд запалав батьківським страхом і гнівом.

— Настав час знову зібрати нашу банду.