Хребет Дракона

73

Тепер, коли вони стали коханцями, Елліель насолоджувалася присутністю Тона. Лютий був співчутливим і турботливим і, здавалося, отримував від її товариства стільки ж сил, скільки й вона від його.

Що ближчими вони ставали, то сильнішою вона почувала себе супроти темних, порожніх дір у власному минулому. Історія в листі Уто нагадувала Елліель обвалений колодязь серед руїн міста Лютих, слизький схил, який міг би засмоктати її в порожнечу. Проте з Тоном вона могла, почуваючись в безпеці, стояти на краю, дивитися вниз у підступні глибини і не падати в них.

Оглянувши руїни, Елліель і Тон мали рухатися далі до Нортерри; він відчув поклик, який тягнув його туди. Шадрі продовжувала знаходити захопливі реліквії для вивчення, проте, коли пара повідомила, що вирушає далі, дівчина побігла, щоб забрати із собою свою велику торбу.

— Якщо я пробуду тут довше, то в мене може виникнути спокуса залишитися на все життя, а є багато чого іншого, що варто побачити. Я ніколи не була в Нортеррі.

Упродовж дня вони рухалися у швидкому темпі, але Шадрі раз по раз зупинялася, щоб розгледіти рослини, цікаве каміння або яскраво-зеленого коника, що сів їй на руку. Вночі, хоч вони і поїли разом у своєму таборі, Шадрі зробила власне невелике багаття й заснула, згорнувшись біля своєї торби, а двоє закоханих знайшли собі інше місце.

У лісових тінях Елліель продовжувала дивитися на Лютого з подивом. Вона відчувала приємне тепло, коли цілувала його, втягувала його подих у свої легені, відчувала його шкіру на своїй. Тон щиро дбав про неї, погладжував обличчя довгими, тонкими пальцями. Коли вони лежали поруч оголеними, Лютий провів руками по її пласкому животу, зацікавлений нерівним шрамом, який залишився, схоже, від жахливої рани.

— Хто міг з тобою таке вчинити? — запитав він.

Елліель торкнулася рубця, а потім — його пальця.

— Як Хоробра, я, напевно, брала участь у багатьох боях. — Вона торкнулася інших блідих ліній шрамів і порізів, воскового опіку, пальця, на якому бракувало кінчика, потім повернулася до великого рубця на животі. — Хоча цей найстрашніший. Думаю, я тоді ледь не померла.

— Хотів би я знати твій спадок, — мовив Тон. — Що спонукало тебе до того жахливого злочину? Це зовсім не схоже на тебе. — Його погляд став напруженим, пронизливим. — Я бачу твоє серце.

— Ці питання залишаться без відповіді. — Елліель знову торкнулася шраму, проте вирішила радше дослідити тіло Тона. Вона нахилилася ближче і знову поцілувала його. — Я хочу дізнатися твою історію, чому тебе помістили в ту печеру в горі. Ти певен, що не слід запустити руну і зняти заклинання? Принаймні тоді ти знатимеш, що робити і чому ти тут.

Він подивився на неї блискучими сапфіровими очима.

— Я борюся з цим рішенням щодня, але я розумію магію Лютих і, можливо, навіть їхню логіку. Або я вчинив страшний злочин і не хочу його пам’ятати, або мене готували як пастку, як зброю. Зробивши цей очевидний крок, я зруйную саме призначення, якому покликаний слугувати.

Лютий торкнувся татуювання на її щоці, і вона відчула опік, наче він якимось чином наново розбудив чорнило в заклинанні, яке наклав Уто.

— У тебе все інакше. Ти маєш лист, а отже, знаєш причину, з якої не можеш згадати, чому Хоробрі винесли тобі такий вирок. — Він обійняв її, зазирнув прямо у вічі, і вона побачила щось темне і могутнє, що ожило в його погляді. — Для світу не має ніякої небезпеки, якщо ти повернеш свої спогади.

Елліель зітхнула.

— Але Уто не залишив руну запуску на моєму обличчі.

Тон пильно подивився на неї. Його очі здавалися глибокими і сповненими зірок.

— Тоді, можливо, я повинен її додати.

Елліель швидко сіла на їхні ковдри:

— Що ти маєш на увазі? Як ти можеш її додати?

— Так само, як робиться будь-яке татуювання. Якщо Хоробрий-напівкровка мав достатньо магії, щоб змусити заклинання діяти, то я точно володію необхідною силою, щоб додати нову лінію. Я можу з’єднати криві лінії руни і розкрити причину стирання твоїх спогадів. Якщо ти цього справді хочеш.

— Звичайно, я цього хочу! — Елліель не наважувалася повірити в почуте і раптом усвідомила, що боїться. — Але ж мої спогади зникли.

— Ніщо ніколи не зникає. Відлуння та відбитки спогадів все ще живуть у твоєму розумі. Питання в тому, чи хочеш ти повернути свою пам’ять? Ти певна?

Елліель не вагалася.

— Так. — Вона так довго боролася зі своїми питаннями, уявляла, що робитиме, якщо дізнається правду, але не наважувалася сподіватися. — Так, — мовила вона тихіше.

Тон зібрав свій одяг.

— Скажеш мені це згодом. Можливо, не захочеш мені дякувати, коли все згадаєш.

— Але я принаймні знатиму. — Хоробрі були хоробрими, і зараз вона мала бути хороброю.

Попри пізню годину вони знайшли Шадрі, яка, прокинувшись, сиділа зі схрещеними ногами на ковдрі й писала щось у своєму журналі при світлі вогнища. Її величезна торба була підперта до вкритого мохом дуба. Тон підійшов до неї.

— Мені потрібна голка і трохи чорнила. Такого самого чорнила, яким ти робиш записи.

Дівчина закрила журнал, підтягнула торбу ближче і заходилася в ній копирсатися.

— Навіщо тобі голка й чорнило в лісі, ще й посеред ночі?

— Щоб закінчити моє татуювання і зняти заклинання, — сказала Елліель. Її голос тремтів, у горлі пересохло. — Ти сказала, що хочеш дізнатися все, що можна взнати, того ж хочу і я. Тон знає спосіб повернути мені мої спогади.

Юна дівчина тихо мугикала собі під носа, витягуючи з торби пакунки, листки, блискучі камінці й нарешті невеликий рулон шкіри, який вона розгорнула.

— Це точно варте голки і краплини чорнила. Ти розповіси нам, що взнаєш? Я хочу почути справжню історію. — Вона дістала срібну голку, яку тримала загорненою в нитки, потім видала крихітну закорковану пляшечку з чорнилом. — Мені можна подивитися, як ти це робиш? Я ніколи раніше не бачила, як знімають заклинання.

Тон подивився на Елліель, питаючи дозволу, і вона мовила:

— Нічого не маю проти. Якщо це спрацює, ми всі отримаємо відповіді, якими б жахливими вони не були. Я не маю наміру тримати щось іще в таємниці.

Узявши голку і пляшечку з чорнилом, Тон присів поруч із Елліель біля невеликого багаття Шадрі. Він низько нахилився, зосередився на її обличчі, потім занурив блискучу гостру голку в чорнило. Без попередження, без жодних церемоній він проколов їй шкіру, потім повторив цю дію, викликаючи розмитий вир з крихітних різких уколів болю. Елліель здригнулася, проте змусила себе розплющити очі й дивитися на Лютого. Вона спостерігала за ним, коли він нахилявся, працюючи спритними пальцями. Голка жалила набагато слабше, ніж спогади, що поверталися до неї.

Хоча руна запуску на її обличчі складалася лише з невеличкої кількості пов’язаних ліній, малюнок був складним. Тон працював надзвичайно ретельно. Шадрі дивилася на них, зацікавлена і поглинена рухами Тона.

Елліель відчула, як посилюється печіння, постійний пекучий біль від гострого кінчика голки. Тон зробив паузу і відвів погляд від своєї роботи, щоб зазирнути їй у вічі:

— Майже закінчив. Ти певна?

Елліель не кивнула, побоюючись, що цей рух може порушити нові лінії чорнила. Натомість просто прошепотіла:

— Так, певна.

Він занурив голку в пляшечку з чорнилом, потім колов її знову й знову і зрештою відкинувся, ніби благословляючи її. Потім торкнувся її напухлої щоки.

— Усе, готово.

Лінії на обличчі Елліель горіли. Вона відчула тріск у щелепі, що відлунював у черепі. Її думки закручувалися у вузли, плуталися... потім розплуталися, як гобелен із обрізаною ниткою.

Вона знову уявила себе на краю тієї вирви зі слизьким схилом, що вела в темну порожнечу. Раптом місце, на якому вона почувалася в безпеці, розсипалося і Елліель полетіла вниз, але бездонна яма вже не була темною. Натомість вона була сповнена спогадами, сповнена її минулим... сповнена правдою.

Вона зібрала всі свої сили, аби витримати крики дітей, яких убила в нападі гарячкової люті, вчинивши розправу над невинними за допомогою свого реймера...

Але зовсім не це вона згадала.

У потоці повернених спогадів не було вбивства, не було дітей, не було учителя, не було лихоманки. Злочину взагалі не було. За винятком одного. Її зрадили.

Історія була фальшивою. Лист, який написав Уто, був цілковитою вигадкою. Елліель ніколи не вчиняла злочину, в якому її звинуватили, і, оскільки її пам’ять було стерто, вона цього не знала.

Тепер інша провина заповнила всі темні та порожні закутки її свідомості — і вона згадала все.

Пройшовши повну підготовку, як і належить Хоробрій, юна Елліель працювала протягом важких і небезпечних років, беручись за всяку справу, яку вважала своїм обов’язком. Вона була паладином, блукала північними повітами Остерри, насолоджуючись суворим високогір’ям із хмарним небом та холодними туманами. З п’ятнадцятилітнього віку Елліель стала самодостатньою і смертельно небезпечною, і вона роками загартовувала себе, закладаючи фундамент свого спадку. Великого спадку Хороброї.

У дев’ятнадцять років, красива і сильна, вона впала в око лордові Кейду, впливовому дворянину, який правив заможним повітом, найбільш відомим видобутком морських перлів. Жадані перли збиралися з великим ризиком, бо шукачам перлів доводилося витягувати молюсків із западин у холодних бурхливих водах уздовж берега.

Кейд переконав Елліель перейти до нього на службу, ставши його особистою Хороброю. Він був дуже харизматичним, запропонував хорошу платню та важливу посаду. Це було саме те, чого могла бажати Хоробра. Зв’язавши себе зобов’язанням з ним у такому юному віці, вона вже цим могла зробити свій спадок значним.

В Елліель з’являлося багато можливостей. Сам Кейд мав значний політичний вплив у Конвері, а його повіт був одним із найсильніших, маючи власну добре оснащену постійну армію. Елліель стане його Хороброю, готовою захищати його та його володіння, збільшувати його владу.

Дружина лорда Кейда, леді Альмеда, була особою запальною, заможною, мала багато зв’язків із купцями в Конвері; саме Альмеда зробила їхній повіт по-справжньому могутнім, попри те, що титул лорда носив Кейд. Вона була занадто байдужою, щоби бути правителькою, її не цікавило те, що не стосувалося її особистого добробуту, одягу чи всіляких дрібничок. Вони вартували одне одного — обоє впливові, вперті, самозакохані.

Коли Елліель підписувала договір, поставивши відбиток кров’ю з великого пальця і присягнувши на вірність своєю силою, розумом і реймером, вона знала, що він набагато вагоміший за будь-який із попередніх контрактів та угод, які вона приймала як молодий паладин. Тепер вона пов’язана з лордом.

Коли Елліель почала працювати на Кейда, він узяв з неї, клятву зберігати таємницю, змушуючи її до цього нагадуваннями про її честь Хороброї і наполягаючи на її абсолютній відданості йому та його володінням. Саме тоді вона дізналася, що багатство і могутність лорда Кейда здобуті нечесним шляхом. Хоча деякі його шукачі перлів були плавцями, які виросли в ближніх селищах, більшість із них були таємними полоненими з Ішари, рабами, схопленими під час незаконних набігів, часто в змові з караульним Ослером на острові Фулкор. Вони захоплювали ішаранські човни, брали в полон рибалок і доставляли їх на суворе північне узбережжя, де лорд Кейд змушував їх пірнати за перлами. Багато хто гинув під час ризикованої роботи, а інші ж полонені просто топилися, щоб звільнитися від страшного рабства.

Елліель призначили відповідальною за в’язнів з Ішари. Хоча їй не подобалося те, що робив Кейд, вона знала історію Валаери, колонії Хоробрих, яку знищили зрадливі ішаранці. Вона вже склала присягу лордові, а жоден Хоробрий не порушував обітницю. Вона робила так, як він наказував, а, оскільки відкритий усім вітрам повіт був далеко від столиці, мало хто знав або й цікавився тим, що Кейд робив у себе на високих берегах.

Кожні кілька місяців на північне узбережжя приїздив Уто з черговою перевіркою, хоча сам конаґ нічого не знав про рабів з Ішари. Уто знав правду, що стояла за видобутком морських перлів, але без жодного жалю схвалював і такий спосіб видобутку, і жорстоке поводження з полоненими. Він і Елліель обоє були Хоробрими, пов’язаними однаковим кодексом честі, тож Уто не втручався в її роботу.

Проте невдовзі після того, як Елліель пішла на службу до Кейда, він перестав ставитися до неї як до партнерки і відданої захисниці; навпаки, тепер він вважав її ще одним об’єктом своєї власності. Будучи Хороброю в нього на службі, вона мала свої обов’язки, виконання яких від неї очікувалося.

І врешті-решт у його очах з’явився настійний хижий блиск, якого вона ніколи раніше не бачила. Елліель була впевненою в собі, вродливою дівчиною і знала, що багато чоловіків вважають її привабливою, але поведінка лорда Кейда непокоїла її. Вона бачила, що він бажав її, і вона категорично йому відмовила, холоднокровно і професійно, вважаючи, що проблему вирішено. Який лорд, яким би могутнім він не був, наважиться домагатися Хороброї?

Але це було до того, як він підмішав їй наркотики.

Кейд привів її до своїх приватних покоїв, аби обговорити, скільки полонених було втрачено під час таємного видобування морських перлів і як поповнити їхню кількість. Нічого не підозрюючи, Елліель відчула гіркуватий присмак у вині, яким він її пригостив, і подумала, що вино трохи зіпсувалося, проте незабаром вона відчула, що в неї поколює в руках і ногах, а язик заплітається. На Хоробрих рідко діяло вино або інші міцні напої, однак це було щось набагато потужніше. Її тіло не могло протистояти цьому. Коли вона почала втрачати контроль і в неї підкосилися ноги, хтивий Кейд потягнув її, обм’яклу, майже не здатну чинити опір, до свого ліжка.

Під дією наркотику вона могла лише ледь-ледь опиратися, а тим часом Кейд намагався розв’язати вузли на її чорному одязі, коли ж виявилося, що це занадто повільно, він узяв з письмового столу гострий ніж для листів, розрізав тканину і зірвав з неї одяг. Тепер вона лежала голою на його простирадлах, а її цинамонове волосся розкидалося по подушці. Елліель почувала себе так, ніби вона кудись пливе, при цьому відсторонено спостерігаючи за своїми діями як глядачка. Кейд, гладячи її по щоці, мацав її груди, ніби перевіряючи своє майно, а потім силою взяв її.

Через оніміння, яке до того ж викликало в неї помутніння розуму, Елліель була впевнена, що він насилує якусь іншу дівчину, а вона — Хоробра — зараз прийде і врятує бідолашну. Але це була вона, і вона нічого не могла вдіяти, щоб відштовхнути його.

Коли він закінчив, то просто залишив її лежати в розідраному одязі Хороброї.

— Ти моя Хоробра, не забувай про це. Ти склала присягу. — Із ввічливості він не загасив одну свічку, коли неквапливо виходив з кімнати.

Борючись із наслідками дії наркотику, Елліель зібрала шматки подертого одягу, проте не змогла знайти залишків власної гідності. Відчуваючи лють та водночас якесь заціпеніння, вона вислизнула з його маєтку, тримаючись у тіні, осоромлена і розгублена. Лорд, якому вона заприсяглася служити, зґвалтував її, і, навіть будучи Хороброю, вона не змогла дати йому відсіч. Вона відчула страшний, незрозумілий провал усередині самої себе, паралізуючу невпевненість, якої ніколи не відчувала у своєму житті.

Але оскільки вона змушена служити Кейду — служити йому! — Елліель не могла просто втекти. Вона не могла навіть убити його, щоб помститися. Честь Хороброї вимагала продовжувати службу, навіть коли ненависть і образа майже паралізували її. Кейд був впливовим лордом, він міг зганьбити її та всіх Хоробрих. Таємницю про видобуток морських перлів і рабів з Ішари не можна було розкривати.

Заплутавшись у лабіринті скрути, Елліель трималася відсторонено, шукаючи відповіді. Вона не наважувалася нікому розповісти про те, що сталося, що змінилося. Якби ж була людина, яка могла б їй дати пораду, як наставник у старому поселенні, де вона дізналася, що означає бути Хороброю. Чи це взагалі щось для неї тепер означає?

Багато днів вона уникала Кейда, відмовлялася розмовляти з ним, відмовлялася його бачити. Вона пам’ятала, як він лежав на ній зверху, а вона в цей час була абсолютно безпомічною через наркотики. Це не її вина, але це все одно її поразка. Хоробра повинна бути здатною відчувати всі небезпеки! Він немов прив’язав її до себе і заткнув рота кляпом, але ті пута бачив лише він. Коли Кейд дивився на неї, у погляді читалося зухвале самовдоволення, і для неї це було наче встромлений у її тіло ніж.

Пізніше того ж дня Елліель побачила, як він щось шепоче своїм солдатам, а ті зі сміхом кидають на неї такі ж хтиві погляди. Елліель чула, як у містечку шепотілися між собою чоловіки, бачила їхні погляди, коли йшла до таверни збирати податки, як робила завжди.

Її життя та обов’язки тепер стали іншими, усе зруйнувалося. Кейд змінив усе. Він нашкодив їй багатьма способами, і це був ворог, боротися з яким вона не могла.

Що було ще гірше, Елліель не здогадувалася, що чутки дійшли до злостивої та ревнивої леді Альмеди. Якось пізно вночі Елліель йшла темними коридорами маєтку, після того як дала повний звіт про роботи з добування морських перлів камергеру, щоб їй не доводилося особисто зустрічатися з лордом Кейдом. Вона була розлючена і розгублена, не в змозі знайти рішення нестерпної для себе ситуації. Елліель знала, що може просто вбити його, якщо доведеться з ним зіткнутися.

Вона звинувачувала себе за те, що виявилася непідготовленою тієї ночі. Це була її єдина непростима помилка.

Раптом з тіні, голосно заволавши, вискочила Альмеда. Вона встромила довгий ніж у живіт Елліель і повела його вбік, розпанахавши їй нутрощі. Рефлекторно, ще навіть не зрозумівши, наскільки важкою є її рана, Елліель дала відсіч — ударила Альмеду кулаком в обличчя, розбивши їй ніс, а її голова від удару врізалася в кам’яну стіну. Ридаюча жінка захиталася, потім поповзла геть, покинувши Елліель стікати кров’ю на підлозі. Лише завдяки спадку Лютих, магії, яку вона застосувала інстинктивно, заледве її розуміючи, Елліель змогла вижити, уповільнивши обмін речовин у тілі.

Кейд знайшов Елліель, коли вона, задихаючись, вмирала в коридорі, і нескінченно довгу мить похмуро дивився на неї, перш ніж покликати цілителів. Вони врятували їй життя, що вже висіло на волосині. Вони зашили їй рану і поставили охоронців біля дверей її покоїв, аби леді Альмеда не спробувала знову вбити Хоробру. Кейд наглядав за нею, коли вона протягом кількох днів то втрачала свідомість, то приходила до тями. Елліель не знала, хто з них двох, чоловік чи дружина, лякав її більше.

На одужання Хороброї знадобилося чимало часу, тож лорд Кейд устиг викликати Уто, щоби вирішити проблему — допомогти приховати скандал. Що робити з пораненою Хороброю, яка мала зберігати таємницю самого лорда і — через таємних, але дуже важливих рабів з Ішари — всієї Співдружності?

Леді Альмеда була розлючена й ображена, серце її палало помстою. У присутності Уто Альмеда заприсяглася знищити свого чоловіка, викривши його зловживання у видобутку морських перлів, що могло навіть спровокувати нову війну з Ішарою, якби про це дізналася емпра. Зовсім втративши голову у своїй люті, Альмеда не зважала на те, що таке викриття зробило б із їхньою шляхетною родиною, їхніми статками та володіннями.

Уто не наважився оприлюднити новини. Він розумів, як подеколи м’який конаґ Конндур відреагує на звістку про рабів з Ішари. Убити леді Альмеду могло бути одним із рішень. Інше рішення вимагало великої пожертви від Елліель — ціною її спогадів, її спадку. Вони вирішили, що молодою Хороброю цілком можна пожертвувати.

Хоча Елліель швидко одужувала, через інфекцію в неї почалася лихоманка, та незважаючи на це вона почула, що вони планують із нею зробити. Вона металася в жорстокій пропасниці так сильно, що її довелося прив’язати до ліжка, і в цьому маренні вона майже не розуміла, що з нею відбувається.

Коли леді Альмеда вимагала відплати, наполягаючи на тому, що жінка, яка «спокусила» її чоловіка, повинна заплатити жахливу ціну, Уто скорився. Всі погодилися, що це найкращий спосіб для виходу зі скрутного становища з найменшим збитком.

Елліель не мала іншого вибору, крім як прийняти «правосуддя» Уто. Високий, похмурий Хоробрий витягнув голки та чорнило. Він присів перед нею і наніс руну забуття на її обличчя, поки вона все ще була зв’язана, все ще потерпала від гарячки. Пояснення було ідеальним.

Обурена і мстива Альмеда наполягла на тому, щоб лишитися спостерігати за його діями.

Щоб захистити своє майбутнє, вони вигадали про Елліель брехню, настільки кошмарну і водночас правдоподібну, щоб у неї можна було повірити, — і все це «на благо» Співдружності. Жахливий лист, який написав Уто, страшна вигадка про те, як вона втратила самовладання і повбивала безпорадних дітей... це було вкрай жорстоко. Прочитавши листа, Елліель відразу в усе повірила.

Тепер же вона знала правду.

Похитуючись, Елліель прийшла до тями. Побачивши димне багаття, вона повернулася, щоб подивитися на повнувату дослідницю і Тона. Вони обоє пильно дивилися на неї.

Хоробра опустилася на землю, важко дихаючи, намагаючись розібрати нові знання, відновлені спогади. Вона відхаркувала слова:

— Невинна. Я невинна! Я цього не робила...

Розлютившись, Елліель скочила на ноги. Її обличчя палало, але не нове татуювання було причиною цього. Вона схопила золотий браслет-манжету, який висів у неї на поясі, — свій реймер.

Тоні Шадрі не зводили з неї очей, відступивши назад.

Елліель застебнула браслет навколо зап’ястя, стиснувши його так сильно, щоб гострі золоті ікла впилися у вени, розбризкуючи багряну рідину, яка активізувала магію. Браслет засвітився, кільце вогню закружляло над ним.

Хоробра втягнула в себе магію, додала її в кров, що живила силу реймера. Полум’я стало яскравим і охопило її руку, виростаючи у виткий вогняний меч. Вона тримала його високо, і меч потріскував та виблискував серед темного лісу.

Іншою рукою Елліель витягнула зім’ятий лист з описом її вигаданих злочинів. Вона використала реймер, аби підпалити його, за мить перетворивши його на попіл.

— Я знову Хоробра. — Вона затамувала подих і подивилася на своїх супутників. — І тепер я маю що вам розповісти.