Хребет Дракона

50

Елліель і Тон разом мандрували гірськими дорогами, минаючи підводи з провізією, запряжені волами візки з рудою та в’ючних мулів, яких поганяли торговці, що рухалися знайомим маршрутом від міста до міста вздовж гір Хребет дракона.

Тон із задоволенням прямував дорогою, яка загалом вела в бік Нортерри. Елліель помічала, як він вглядається у далечінь із розгубленим і водночас зацікавленим виразом в очах кольору подрібненого сапфіру. Таємниця витала навколо нього немов аура, і Елліель відчувала, як щось дуже важливе криється і в цьому незнайомцеві, і в тому зв’язку, що утворився між ними через схожість їхніх ситуацій. Її особистий спадок знищено, його стерли, проте вона відчувала, що може допомогти цьому чоловікові розгадати його таємницю. А що, як це набагато важливіше? А що, як, мандруючи разом з Тоном, допомагаючи йому в його незбагненних пошуках, вона створить власний спадок, достатньо значний, щоб стерти темну пляму її минулого? Хоча це не було формальною угодою, як з іншими, кому вона служила, Елліель вважала себе пов’язаною обов’язком із цим Лютим, виконуючи те, для чого її ростили. Елліель знову почала відчувати себе Хороброю.

Покинувши гарячі джерела, вони вже два дні йшли через гори. Споглядаючи химерні контури вершин гірського хребта, вона могла уявити собі, як ранні поселенці розповідали історії про величезного світового дракона, похованого тут. Гора Вада, з якої тягнувся стійкий шлейф диму, була найвищою вершиною цього хребта, а її конічний силует зразу кидався в очі, коли щоранку Елліель озиралася на той шлях, який вони подолали.

У дорозі вона була їхнім провідником, проте спостерігала за Тоном більше, ніж за краєвидами навкруги. Оскільки її супутник був Лютим, його поведінка часто була для неї незрозумілою, це не були звичні людські реакції, однак вона намагалася розібратися в них, пізнаючи його особистість. Попри те, що вона цілком явно відчувала потяг до нього, Тон не робив спроб спокусити її. Коли Тон дивився у її зелені очі, він вважав її вродливою чи просто вивчав її татуювання?

Руна на його обличчі притягувала її не менше, особливо завиток, що запускав відновлення спогадів. Елліель не могла зрозуміти, чому Тон відмовляється від такого легкого способу повернути свої спогади. Чи то він боявся, чи просто був рішуче налаштований самостійно розгадати свою таємничу місію? Хтось або щось запечатало його в облицьованому кварцом склепі глибоко в горі, а він навіть не мав якогось звинувачувального листа, як той, що для неї написав Уто. Він був цілковитою загадкою.

Елліель не могла повірити, що він винен у якомусь страшному злочині, подібному на її власний, та й те, як Люті вчинили з Тоном, видавалося занадто дивним як для звичайного покарання. Чому вони просто не стратили його або не відправили у вигнання, а запечатали всередині гори на цілу вічність? Ні, в цьому є щось більше, і вона мала намір дізнатися, що саме.

Вона прислухалася до його м’якого голосу, коли він щось розказував, помічала його дружню допитливість, спостерігала за спокійною поведінкою. Вона була переконана, що, попри всі свої дивацтва, Тон має бути благородним чоловіком, тим, кого вона може поважати. У глибині душі Елліель теж вважала себе хорошою людиною... проте вона вбила тих дітей та їхнього вчителя. Їй ніколи не дізнатися, чому її осліпила нестримна, вбивча лють. Вона прочитала лист Уто стільки разів, що запам’ятала кожнісіньке слово, проте лист неначе був написаний про якусь незнайомку, а не про неї. Він мав бути не про неї!

Хоробра торкнулася своєї щоки, примружилася й цілеспрямовано рушила кам’яною стежкою. Йдучи поруч, Тон промовив:

— Попереду довгий шлях. Я радий твоєму товариству.

Елліель піднімалася крутою стежкою, навіть не задихавшись.

— Ми навіть не знаємо, куди йдемо.

Лютий не відставав від неї і, як не дивно, зовсім не кульгав, незважаючи на те, що всього лише тиждень тому у нього була зламана нога.

— Так, але я знаю, що це далеко. Я відчуваю їх. Нам сюди. — Він вказав жестом на верхівку хребта. — Можливо, наприкінці наших пошуків ми обоє дізнаємося, хто ми є. — Посміхаючись, він витримав її погляд і простягнув руку, аби торкнутися її. Елліель відчула холодок, наче він використовував магію, чари, що проникали в її шкіру з його пальців.

Раптом він відскочив і почав шалено озиратися, широко відкривши рота.

— Ти відчуваєш це? — Він схопився за груди. — Воно проникає дуже глибоко.

— Тоне! — Елліель схопила його й міцно тримала. — Що таке? Я не відчуваю...

Земля задвигтіла під її ногами, вібрація піднімалася із середини гірського хребта. Коли вершини здригнулися, вона почула гучніший гуркіт, а наступний різкий поштовх збив її з ніг, вона впала на коліна. Тон упав на землю поруч із нею, закляклий.

Вище і нижче вздовж гірського хребта захиталися високі сріблясті сосни, ніби їх зрушила якась буря під землею. Кілька височенних дерев вирвало з корінням, і вони покотилися вниз схилами впереміш із камінням та землею. Це було незрівнянно гірше за будь-який струс, який їй доводилося відчути всередині шахт. Поштовхи повторювалися знову й знову.

Вона обнімала Тона, і його дотик був їй не менш потрібний, ніж йому її. Лютий схопився за неї, його обличчя перекосило від болю.

— Світ розриває себе зсередини!

Камені сипалися з уступу, по якому проходила вузька дорога, а частина гірського схилу сповзла просто за ними. Поштовхи посилилися, і ще одна сосна впала поруч із ними. Елліель глянула вперед, на верхівку хребта, на якій не було дерев. Вона схопила Тона за руку.

— Побігли вгору, хутчіш! Там безпечніше.

Вони бігли, важко дихаючи та спотикаючись, ледь утримуючи рівновагу, а земля під ними ходила ходором немов якась дика тварина. Елліель видерлася на верхівку, де вони принаймні були вище від каміння, що гуркотіло схилами. Озирнувшись на гору Вада, вони з Тоном здригнулися.

Велетенська гора вибухнула. Її симетричну конічну вершину зірвало, натомість з’явилася відкрита рана, з якої вивергався фонтан попелу й диму, піднімаючись високо в небо у формі ковадла, вище, ніж навіть вітри могли дістати.

— Гора... — мовила вона.

Упродовж багатьох днів вона споглядала мляві клуби диму далеко над Скрабблтоном, не надто переймаючись побаченим. Тепер ріка помаранчевого полум’я стікала з найближчого схилу, наче віск зі свічки, і Елліель боялася, що лава поглине містечко. Гора Вада, наче охоплена розлюченим несамовитим кашлем, вихаркнула ще один зростаючий клуб попелу й диму.

— Шахтарі! — закричала вона. — Мої друзі. Якщо вони були в тунелях...

Бліда шкіра Тона ставала ще білішою, поки він пильно вдивлявся у виверження, що й не збиралося припинятися.

— Я знаю, що це означає. Оссус прокидається.

Елліель схопила його за руку.

— Ми маємо повернутися, дізнатися, чи можемо допомогти. Я знаю, що саме так вчинила б Хоробра. Ми не можемо просто втекти.

— Так, — сказав він слабким голосом. — Якщо це дракон, ми маємо піти туди.