Хребет Дракона

64

Продовжуючи свою мандрівку, Елліель і Тон залишили позаду гори Хребет дракона. Кожен схід сонця був ніби залитий кров’ю, небо почервоніло від попелу і диму. Елліель не могла визначити, чи виверження гори Вада означало, що легендарний дракон готується до появи, або ж то було просто неспокійне пирхання. Покинувши Скрабблтон, вони обоє сумували за домом, але більше, ніж будь-коли, були налаштовані знайти відповіді на запитання цього незвичного Лютого.

Покинувши передгір’я кряжа Хребет дракона, вони мандрували широкими караванними шляхами по вітряній та незаселеній місцевості. Щоночі під час своєї подорожі вони влаштовувалися на ночівлю, розстеляючи на твердій землі ковдри — не достатньо близько, аби зігрітися, проте достатньо, аби відчувати присутність одне одного.

Вона відчувала щось магнетичне в Тоні, наче його присутність була природним магнітом, що викликав приємні поколювання у неї в серці. У давнину Люті часто брали людей за коханців, пануючи над ними за допомогою своєї магії. Тепер, познайомившись з Тоном, вона не думала, що будь-яка жінка могла би встояти перед ним, але скидалося на те, що не всі Люті були такими ж добрими та чуйними, як він. Оскільки спогади в нього були стерті, вона знала лише те, яким він був зараз, а не в минулому. Що ж такого жахливого зробив Тон, у результаті чого його залишили замурованим у вкритій кварцом в’язниці глибоко під горою? Однак Елліель не вірила у злочин, який сама скоїла. Хіба вони не стали тепер іншими людьми? Елліель прекрасно розуміла прокляття стертих спогадів.

Хоча Тон залишався мовчазним і зануреним у власні думки, вона розповіла йому про своє життя від моменту забуття. Елліель не могла почати новий спадок із чистого листа, бо лист ніколи не може бути повністю чистим, незалежно від того, скільки хороших учинків вона зробила за два роки з моменту пробудження. Та все ж вона була достатньо молодою, тому, можливо, було би краще зосередитися на новому спадку та ніколи більше не читати той бісів лист Уто. Він, безумовно, досить прохолодно поставився до неї, коли зіткнувся з нею в Скрабблтоні, не давши жодної надії на прощення.

Тон дістав їхній бурдюк і зробив великий ковток, перш ніж передав бурдюк Елліель. Невпевнено простягнувши руку, він торкнувся її плеча.

— Давним-давно Люті не здогадувалися про те, що ви, люди, чогось варті, що ваша раса здатна чогось досягти. Люди справді вражають.

— Спустошення було таким пекельним, що більшість людей загинула у перші ж дні. Вижили лише найсильніші, а відтак ми загартувалися, як гаряча сталь, — відказала Елліель. — Земля вкрилася рубцями, була випалена й позбавлена своєї магії, проте залишилася стійкою, як і люди. За дві тисячі років багато що може зцілитися. — Вона передала йому бурдюк. — Якщо повернуться важкі часи, сподіваюся, не виявиться, що люди стали надто м’якими.

На вустах Тона заграла посмішка.

— Елліель, я б ніколи не подумав про тебе, як про надто м’яку. — Він торкнувся її щоки, легенько пробігся пальцями по волоссю кольору кориці. — Не в поганому сенсі.

Коли день вже минав, Тон помітив удалині руїни міста Лютих, розвалені вежі та неземні арки, вертикальні стіни, що з’єднувалися між собою за допомогою заокруглень замість кутів. Він втупився поглядом у руїни, вельми заінтригований.

— Що це таке? Ти знаєш назву цього місця?

Елліель поглянула на помаранчеве світло низького призахідного сонця.

— Руїни Лютих. Люди зазвичай їх уникають.

Його довге темне волосся розвивалося на вітрі.

— Я хочу туди піти.

Вона вимушено посміхнулася.

— Ну, звісно ж, хочеш, і я буду захищати тебе. — Вони покинули стежку і пішли серед високих трав, які росли в долині, до напівзруйнованого міста.

До того часу, як вони дісталися міста, зійшов мідно-червоний повний місяць, його яскраво-червоне світло приглушував попіл, що носився у повітрі. Вони удвох пройшли серед стрімких веж, які стояли, наче вартові, над порожнечею. Тон щось тихо мугикав, намагаючись викликати втрачені спогади та мерехтіння залишкової магії. Рухаючись із дитячою допитливістю, він підійшов до вигнутої стіни та обійняв її руками. Він притиснувся до каменю щокою з нанесеною на ній руною.

— Що тут сталося? — запитав він уголос, наче очікуючи, що будівлі відповідатимуть. — Ким були твої мешканці? Якою була твоя історія?

Висока вежа стояла порожньою в місячному сяйві, а в інших зруйнованих будівлях виднілися лише зарослі бур’яном і вкриті пилюкою кімнати. Тон повернувся до Елліель, його очі кольору сапфіру блищали.

— Я пригадую неясні подробиці про міста, схожі на це. Я пригадую вежі, людей, палаци. Люті були чудовою расою зі спадком, який не повинен був згаснути до самого кінця світу.

— Вони намагалися спричинити кінець світу, — нагадала Елліель.

— Не я... принаймні з того, що я пригадую. — Він заплющив очі та потер скроні. — Я пам’ятаю деякі подробиці, проте це просто інформація, а не досвід, не реальні спогади.

Елліель зітхнула.

— Я знаю, про що ти.

Під зорями вона знайшла затишний внутрішній двір із м’якими травами і статуями, що зазнали дії часу — скульптури чоловіків і жінок Лютих з роками згладилися. З дитячим захопленням Тон торкнувся однієї з ушкоджених статуй, пробігся довгими пальцями по рябому каменю, заплющивши очі.

— Ці двоє займалися якимось видом спорту, у правила якого входили м’яч, магія левітації та вогонь. — Здавалося, він був здивований власними спогадами. — Люди-спортсмени брали участь у змаганнях разом з Лютими, проте вони не мали магії... і саме їх зазвичай ранили або спалювали.

Збентежена Елліель узяла його руку.

— Люті просто були свавільними? Їм подобалося катувати людей?

— Як більшість ігор, — пояснив Тон, — ця слугувала тренуванням для битви. Якщо вони не могли вижити у грі, то не були хорошими піхотинцями на полі бою.

Друзі розстелили ковдри на м’якій траві серед статуй. Елліель розгорнула свій пакунок, дістаючи кожному по яблуку і трохи в’яленого м’яса, отримані від солдатів конаґа Конндура перед тим, як вони покинули Скрабблтон.

Тон сидів близько до неї, поки вони їли свою мізерну вечерю, але здавався сповненим допитливості і водночас занепокоєним. Обіч них лежала повалена статуя дужого чоловіка-Лютого з голим торсом, чиє обличчя було повністю стерте. Тон торкнувся каменю скульптури, неначе міг всотати правду крізь пальці.

— Тобі, мабуть, цікаво, — мовила Елліель. — Визнай, ти зачарований побаченим, але не хочеш відновлювати свої спогади.

— О, я хочу знати, однак така проста відповідь цілком може виявитися пасткою. Це я можу відчути. Якщо я кину виклик тому, хто наклав пускову руну, то що буде, якщо я зламаю заклинання? Що, як я заперечу своє власне існування? Думаю, я повинен дізнатися про все іншим способом.

Її серце боліло за них обох.

— Ми з тобою спорожнілі всередині, наповнені таємницями замість спогадів.

Вона прихилилася ближче, і він простягнув руку, щоб торкнутися татуювання на її щоці. Його пальці були теплими й трепетними.

— Це не означає, що ми порожні. — Він провів пальцями по її щоці, узяв її за підборіддя. — Це означає, що у нас є місце для нових спогадів.

Вона пригасла свою руку до його руки, утримуючи її на своєму лиці. Він не застосовував магію, проте її пульс шалено пришвидшився. Елліель відчула тепло по всьому тілу.

— Ти дуже вродлива, Елліель. Тобі хтось про це казав?

— Я... я не знаю.

Він посміхнувся.

— Тоді дозволь мені сказати це знову. Ти вродлива.

Тон поцілував її, і вона відповіла, запускаючи свої пальці в його темне волосся, притягуючи його ближче до себе. Поцілунок ставав глибшим, і вони відкинулися на м’яку траву, де Елліель уже розстелила ковдри.

Тон здавався таким спокійним і ніжним, навіть коли його бажання зростало. Хоробра дихала швидше, вдихаючи його подих, і її губи ковзнули по його шкірі, цілуючи руну на татуйованій щоці, а він водночас цілував її. Вони почали вивчати тіло одне одного з набагато більшою турботою та захопленням, ніж коли досліджували місто Лютих.

Позбавлена спогадів, Елліель почувалася невпевнено.

— Я навіть не знаю, це мій перший раз або ні, чи знаю я, що робити, чи зможу зробити тобі приємно.

Він заспокоїв її ще одним поцілунком та притис дужче, дозволяючи відчути обпікаючу ніжність своєї шкіри.

— Я довірятиму твоїм інстинктам.

Чи то за допомогою спогадів, чи довірившись інстинктам, Елліель насправді зрозуміла, що робити. Вони пригорталися одне до одного, віддаючи тепло, віддаючи себе, розпалюючи вогонь пристрасті і задоволення від неписаної історії своїх тіл, наче митець, що створює шедевр.

Елліель заснула, її темне волосся кольору кориці розкинулося на його грудях. Він обійняв її, притискаючись щокою до її маківки. Близькість із Тоном відновила у ній втрачений спогад, — спогад, як бути щасливою...

Прокинувшись наступного ранку, Елліель розпалила багаття в ранковій прохолоді. Вони зігрівали одне одного, закутані в ковдри, однак тепер, у прохолоді світанку, вона хотіла нагріти води для чаю. Вони сиділи поруч, мовчки усміхаючись, тішачись присутністю одне одного.

Елліель нарешті порушила мовчанку.

— Ми можемо провести тут день, досліджуючи місто. Можливо, знайдемо якісь відповіді.

— Шукаєте відповіді? О, я можу показати вам найважливіші місцини, — промовив дівочий голос. — Однак питань купа. Так багато таємниць.

Елліель і Тон схопилися на ноги, їхні бойові рефлекси спрацювали миттєво. Звичайна на вигляд, дещо повна дівчина-підліток увійшла до двору зі статуями, вдягнена у спідниці з багатьох шарів, а на її плечах височів неймовірно великий мішок. Незнайомка мала кругле обличчя та пряме коричневе волосся з проділом посередині й мугикала собі під носа, поки підходила до них ближче.

— Мені здалося, що я побачила дим від вогнища. Я спала в дальньому закутку руїн. Я тут уже кілька днів, тиняюся собі. Тут так багато всього цікавого! — Вона переводила погляд з Елліель на Тона. — Мене звати Шадрі.

Елліель трималася насторожено, проте Тон виявився більш відкритим.

— І що ж ти знайшла? Навіщо ти взагалі сюди прийшла?

— Я прийшла досліджувати, — відповіла Шадрі, так наче ця відповідь була цілковито очевидною. — І навчатися. Жодна людина не знає достатньо про історію та культуру Лютих — от я точно не знаю! Та чи є краще місце для навчання? Я роблю багато записів. Зовсім скоро мені знадобиться новий щоденник.

Дівчина підійшла до їхнього табору, розглядаючи ушкоджені статуї, що лежали на траві. Раптом вона зупинилася і пильно поглянула на Тона.

— Ти... ти не людина. Однак і не Хоробрий! Ти виглядаєш, як ці статуї тут...

— Я Лютий, — сказав він. — Я спав усередині гори Вада.

Шадрі сприйняла його слова як належне.

— Тоді ти — найкраще відкриття в усьому цьому місті! Я знайшла деякі артефакти, шукала всередині будівель, намагалася витлумачити письмена. Там є кам’яне зображення великої битви, і воно оживає, якщо стати в певне місце. Я покажу. Насправді я покажу вам багато чого. Чи ви вже знаєте відповіді? — Вона звела брови. — Якщо ти справжній Лютий, то я маю тисячі запитань до тебе — і це лише для початку.

Шадрі скинула з плечей на землю великий мішок і заходилася копирсатися у ньому, аж поки не витягла записник у шкіряній обкладинці.

— Я повинна розібратися зі своїми записами, щоб знайти найважливіші для мене запитання. Ти можеш мені дуже допомогти. Ніхто не знає стільки про Лютих як сам Лютий!

Тон поглянув на неї з сумним спокоєм.

— Я не певен, що маю відповіді для тебе. Мій спадок — порожня книга.

Шадрі нахмурилася, проте опанувала себе.

— Порожня книга? Я все одно хочу поговорити. Ми можемо розібратися разом. — Вона жестом вказала на зруйноване місто Лютих навколо них. — Можливо, я теж зможу дати вам кілька відповідей.