Хребет Дракона

11

Наступного ранку Колланан, готуючись їхати на північ, щоб побачити свою доньку й онуків, прилаштував чапрак[10] і підтягнув попругу на своєму темному бойовому коні, міцному мерині на ім’я Шторм.

Утаукський торговець в’їхав у внутрішній двір, сідлові в’юки його поні мало не розривалися від товарів на продаж. Колл упізнав лисіючого торговця.

— Дарґа, ти дуже вчасно повернувся до Феллстаффа! Тафіра каже, що наші комори майже порожні.

Круглі щоки Дарґи були червоні від ранкової прохолоди, він прив’язав поні за вуздечку до стовпця біля норовистого бойового коня.

— Володарю, у мене повний набір спецій. Дорогих і рідкісних. Сподіваюся, пані добре за них заплатить.

— Якби вона платила погано, ти б не повертався раз у раз.

Утаук засміявся:

— Кра, це правда!

Королева Тафіра вийшла з донжона у вишитій денній сукні, підбитій плямистим хутром.

— Ти привіз насіння кмину? Гостре листя карі? Чорну гірчицю?

— Усього потрохи, моя пані. — Утаук відкрив мішечки, щоб продемонструвати порошки і сушене коріння. Навіть із відстані кількох футів Колл відчув змішані запахи, деякі гострі, деякі гіркі, деякі солодкі. Торговець підняв міцними пальцями пакунок. — Червоний перець і жовтий перець, достатньо, аби змусити ваші очі лити сльози — очищає слізні канали, тому вам ніколи не доведеться плакати. — Він продовжував ритися у в’юках. — Мацис, гвоздика, мускатний горіх для випічки, навіть трохи насіння голубого маку.

Тафіра оглянула також інші мішечки й витягнула крихітний паперовий пакунок, відкрила його та понюхала.

— Шафран? Справжній шафран?

— Так, і кора цинамону, скручена та висушена. Усе отримане з великими зусиллями і витратами.

Вона знаюче поглянула на нього.

— Більшість спецій з Ішари. Ти торгував із фермерами, що вирощують спеції, в джунглях округу Джангарі? Чи купив спеції на ринку в Сереполі? — Вона понизила голос до застережливого тону. — Чи їх конфіскували з ішаранських кораблів під час набігів флоту Співдружності?

Дарґа намалював коло довкруж серця.

— Утаукські торговці зберігають нейтралітет, ми йдемо туди, куди хочемо. Я не зміг би визначити походження кожного пакунка, що лежить тут, моя пані.

Тафіра нахмурилася.

— Я хочу знати, чи ці спеції мають присмак крові, чи їх отримали шляхом піратства.

Вираз обличчя Дарґи став жорсткішим.

— Ви маєте на увазі кров людей Співдружності? Чи кров ішаранців? Крові пролито достатньо з обох сторін. Утауки все розуміють.

Тафіра не заперечила і відвела погляд, відклавши мішечки, що хотіла взяти.

— Це руйнує смак у будь-якому випадку.

Вийшовши з донжона, Хоробрий Ласіс проігнорував торговця й підійшов просто до свого короля. Він був одягнутий у своє звичайне вбрання з чорної шкіри та плащ для мандрів, на поясі — золота стрічка реймера та бойовий ніж.

— Я готовий їхати з вами, Володарю. Удвох ми можемо подорожувати так само швидко, як ви один.

Колл погладив меч при боці.

— Північна дорога широка і вторована, навіть якщо ми давно не чули новин з Лейк Бакал. Залишайся з Тафірою і допомагай вести побутові битви.

Хоча ці слова і не переконали Хороброго, він уклонився.

— Як скажете, Володарю. Я знаю, що ви вже багато разів там їздили, а я витратив багато років, відлякуючи зловмисників. Дороги безпечні. — На його обличчі з’явилася легка посмішка. — Ви здатні подбати про себе.

Нахилившись близько до Ласіса, Колл промовив:

— Ти добре служиш мені, Ласісе, але іноді чоловікові краще побути на самоті. Я хочу розібратися у власних думках.

Утаукський торговець, йдучи геть, усміхався, а Тафіра набрала достатньо свіжих спецій, аби поповнити кухонні запаси на місяці вперед. Прощаючись із дружиною, Колл обійняв її своїми м’язистими руками навколо талії і притиснув до себе. Вона закричала:

— Я вже не дурна романтична дівчинка!

— А для мене ти все така ж, серденько. — Він поцілував її, а потім заскочив на чорного бойового коня і виїхав з двору. — Ніколи не змінюйся!

Шторм попростував уперед, немов пишаючись, що вирушає у велику подорож. Колл покинув замок і поїхав через місто Феллстафф. Товсті оборонні стіни, що оточували місто, були зведені з поєднання природного каменю та ідеально оброблених блоків, вивезених із руїн Лютих. Він помахав охоронцям, виїжджаючи крізь північну браму, та попрямував головною дорогою в напрямку гір, які розкинулися вдалині. Ліси все ще були пишно вбрані золотавими осиками та червоними кленами, але вже за кілька тижнів листя опаде, залишивши дерева голими.

Милуючись красою, Колланан більше не думав про стару війну з Ішарою, радше міркував про свої землі та свій народ. Він думав про їхню доньку Джакі, яка із запального дівчиська-шибайголови виросла в прекрасну молоду жінку, що одружилася з міським головою Лейк Бакала, спокійним і дбайливим чоловіком на ім’я Ґаннон, який занадто пишався своїми вусами. Їхні двоє синів, Томко та Бірч, були чудовими та енергійними онуками; вони часто запрошували до своїх ігор сусідських дітей, створюючи ще більше безладу для матері.

У своїй сумці Колл віз вирізьблених дерев’яних тварин — лисицю, плямисту кішку, ведмедя і форель — це були подарунки для хлопців. Йому подобалося вирізати нові фігурки, поки діти спостерігали за ним із захопленням на обличчях. Він притискав собі до вуха м’який шматок сосни, примовляючи: «Послухай, тут усередині тварина! Я думаю, що це свиня. Краще я її визволю». Потім він вирізав тварину мисливським ножем, скидаючи завитки блідого дерева на підлогу, обтесував по краях, формував вигини, і виходила маленька свиня. Оскільки Томку вона дуже сподобалася, Колл був змушений вирізати ще одну, щоб Бірч не почувався знехтуваним.

Лейк Бакал було мальовничим містечком на березі гірського озера, оточеного крутими стрімчаками. Води озера були глибокі і блакитні, а довкола височіли скелі з кількома невеликими клаптиками пляжу поміж них. На початку осені рибалки збільшать вилов риби, щоб закоптити або засолити її на зимові місяці. Мисливці вполюють оленів у лісах, поки лісоруби складатимуть поліна для кожної хатини, а також, на додаток, для будинку міського голови. Щороку все повторювалося знову й знову, втішно і традиційно. Утауки мали приказку: Початок є кінцем є початком.

Колл розумів, що з настанням осені Джакі та її родина були надто заклопотані для візитів ввічливості, але їхнє мовчання все ж непокоїло його. Певно ж, інші мандрівники чи торговці прибували в його місто з Лейк Бакал? Але Феллстафф був великим містом, тож, можливо, він і не помітив їх. Він був зайнятий ремонтом даху донжона та встановленням нових поличок для зимової теплиці Тафіри.

За два дні він доїхав до гір, які здіймалися над озером Бакал. Небо стало сталево-сірим, температура впала. Біла пара клубочилася з його носа, і він натягнув на плечі підбитий хутром плащ, нахилившись уперед, аби втримати частину тепла від тіла коня. Колл чув, як сріблясті сосни шелестять на вітрі, а їхні голки ніби шепочуть якісь чутки.

Піднявшись на перевал, з якого можна було окинути оком озеро та містечко на віддаленому березі, Колланан побачив, що сталося страшне лихо.

Білі пластівці танцювали на вітрі, несучи завісу снігу, що летів з берега озера, а ще більше снігу кидало поривами вітру зі стрімкого високогір’я. Попри незвично теплу осінь, озеро повністю замерзло, його поверхня перетворилася на твердий сірий лід. Містечко було вкрите білим, ніби якийсь арктичний муляр щедро покрив його штукатуркою. Колл не бачив ані рибальських човнів, ані хоч якогось руху в місті. Доріжки снігу та льоду вкривали вулиці.

У ньому прокинулися бойові інстинкти, і він ударив п’ятами коневі в боки, посилаючи Шторма вперед. Що ближче він під’їжджав до містечка, то більше знижувалася температура.

Важко дихаючи, відчуваючи, як холод обпікає легені, Колл їхав усе швидше. Могутній бойовий кінь просувався крізь сніг, копита тупотіли по неприродному льоду, що вкривав дорогу. Колл натрапив на першу засипану снігом хатину, що стояла осторонь на краю містечка. За відчиненими дверима у незграбній позі лежало тіло жінки у фартуху, тепер вкрите простирадлом із льоду. На подвір’ї, обіч пониклої, заледенілої яблуні він побачив засніжені силуети двох бездиханних дітей та їхнього собаки.

Широко розплющивши очі, Колл рушив уперед. Він торкнувся меча при боці, хоч і не думав, що той може знадобитися в такій простій поїздці. Король хотів було вигукнути ім’я доньки, але інстинкт підказав йому поводитися тихо. Він в’їхав у безмовне містечко, побачив більше мертвих людей на вулицях, які були заскочені зненацька за своїми повсякденними справами, багато з них були укриті снігом, інші замерзли намертво, як статуї.

Схожі на списи бурульки звисали з жолобів та підвіконь. Міська дзвіниця була вкрита памороззю. Вітер стогнав у розчахнутих вікнах. Ці люди були заскочені зненацька у, здавалося б, теплий осінній день. Серце Колла стало таким само крижаним, як і все місто. Неспокійний кінь продовжував брести до головної площі, і страх Колла наростав.

Двері в оселю міського голови були відчинені. У дворі лежало кілька фігур: дві більші, схожі на жінку і чоловіка, і дві менші, усі милосердно вкриті ковдрою снігу, що відкривала лише окремі ділянки шкіри та замерзле волосся. Колл не бачив задубілих виразів їхніх облич, але помітив маленьку ручку, що виступала з-під грудки снігу, синюшно-білі пальці обхопили дерев’яну іграшку, до болю знайому вирізьблену свиню.

Крик наростав усередині нього. Його зір затуманився не лише від снігу.

Шторм форкнув зі страху. Колл натягнув віжки і повернув бойового коня, щоб побачити високі фігури, які спостерігали за ним, йдучи з боку дзвіниці. Чужинці мали довге волосся кольору брудного снігу та водянисті блакитні очі мигдалеподібної форми. Сріблясті лусочки прикрашали їхні сіро-сині обладунки. У них були списи, ножі та мечі, клинки яких були виготовлені з обсидіану та льоду, а їхні довгі древки скручені в тугі спіралі.

Рука Колла в рукавиці міцніше стиснула віжки, вільною рукою він відсмикнув хутряний плащ і торкнувся рукоятки меча. Бойовий кінь форкнув, але встояв на місці.

Колл кинув виклик:

— Що ви за демони? — Побачивши спустошення міста, він не сумнівався, що доведеться битися на смерть.

Головний воїн, чоловік із волоссям кольору слонової кістки, що розвівалося на вітрі, посміхнувся блідими сірими вустами, показуючи гострі, рівно розташовані зуби.

— Що ж, ми — Люті. Ми твої творці, твої господарі.

— У мене немає господаря. Я король Нортерри.

Воїн Лютих виглядав враженим.

— О, то тепер у вас є королі?

Чужинці підійшли ближче, кожен з них був вищий за Колла. Їхні руки були голі, тому було видно бліду шкіру, але холод, здавалося, не діяв на них. Металеві пластини на їхніх обладунках виблискували памороззю. Поруч стояли страхітливі верхові тварини, кошлаті істоти, наче коні з білою шерстю, але з тліючими очима і широкими лапами замість копит.

Шторм відступив на кілька кроків назад, форкаючи. Головний Лютий підійшов до них.

— Я Рокк, головний воїн королеви Онн. Ми повернулися, щоб забрати те, що нам належить, і знайшли це несподівано дивовижне містечко.

Рокк поглянув на замерзлі тіла, вкриті снігом фігури Джакі та її чоловіка, фігури, які, вочевидь, були двома любими онуками Колла.

— Можливо, нам варто було залишити в живих більше людей як робітників. Це наш прорахунок, бо вони знадобляться нам на майбутнє. Ов, так багато часу минуло, відколи Люті мали людей за рабів, ми й забули, що з ними робити. І через те, що магія цієї землі настільки ослаблена, ми не можемо створити інших. Наші спроби були, — він чмихнув, — незадовільними.

Колл вирвав слова з горла.

— Ви їх убили! Мою доньку, моїх онуків — усіх у Лейк Бакал.

— Вони нам заважали, — стенув плечима Рокк. — Містечко нам заважало, та й ми маємо кращі плани на це місце. З півночі йдуть інші Люті, вони везуть будівельні матеріали та зброю. — Він пронизав Колла своїми крижано-голубими очима. — Нам потрібно звести укріплення, щоб підготуватися до майбутнього протистояння — фінальної війни проти піщаних Лютих.

Бойовий кінь злякано подався назад. Лютим це видалося вельми кумедним, але Колл побачив свій шанс. Він ударив п’ятами в боки коневі та закричав. Шторм поскакав галопом бічною вулицею, пробиваючись крізь сніг.

Колл знав, що мусить утекти, повернутися назад до Феллстаффа і подати сигнал тривоги по всьому королівству, щоб зібрати свою армію. Бойовий кінь, охоплений жахом, нісся галопом, і Колл тримався на ньому, однією рукою стискаючи меч. Його плащ шалено батожив по ньому зі всіх боків.

Будь-якої миті він очікував, що крижані Люті викличуть стіну холоду, яка охопить його, заморозить намертво, як це сталося з усіма мешканцями міста. Але він утік. Очевидно, Рокк та його супутники Люті не відчули в ньому загрози, і їм було байдуже, що саме він дізнався.

Наче божевільний, Колл летів з Лейк Бакал і від мертвої хватки льоду. Він міг думати лише про свою доньку та її чоловіка, двох онуків, знищене містечко. Фінальна війна...

Коли кінь цокотів копитами по замерзлій дорозі, моторошний холод у повітрі все посилювався, перетворюючи сльози на крижані стежинки на обличчі Колланана.