Хребет Дракона

24

Головне святилище пам’яті в Конвері, зведене з видобутого мармуру, височіло на сім поверхів, і у результаті будівля сяяла на сонці, наче свіжий, світлий спогад про кохану людину. Це святилище було найбільшим серед подібних споруд у Співдружності, проте навіть цей монумент не міг належним чином відобразити історію того, чого людська раса досягла самостійно.

Принаймні так думала Шадрі, а думала вона про це багато.

Щоразу, коли юна дівчина заходила до велетенської будівлі для виконання щоденної роботи, мугикаючи під носа мелодію та посміхаючись, вона зупинялася знадвору, щоб помилуватися прекрасними статуями з обох боків відкритого входу — двома лютими левами пам’яті. Лев зліва ревів, аби проголосити славу збереженим усередині життям, натомість лев з правого боку мав більш споглядальний вигляд, розмірковуючи над записаними тут спадщинами.

Шадрі привітала мовчазних левів, як це робила щодня, а тоді поспішила до величезної будівлі. Вона мала міцну статуру й пряме каштанове волосся з проділом посередині, яке обрамляло прості риси її обличчя. Те, що їй щодня дозволялося працювати у святилищі пам’яті, додавало енергії кожному її кроку і посмішку вустам. Її шістнадцятий день подарунка був два місяці тому, і вона відсвяткувала його, провівши додаткову годину за читанням.

Її густі брови часто зближувались, коли вона думала над питаннями, на які хотіла відповісти. Її тіло було дещо кремезним, тільки м’язи і ніякого жиру, походила вона з родини робітників і носила клаптикову червону спідницю, яка вигоріла до іржаво-коричневого кольору, проте була чиста й зручна. Дівчина не морочилася вишивкою, стрічками, мереживом або іншими прикрасами, бо останнє, чого вона хотіла, то це бути поміченою. Шадрі приносили радість навчання та надзвичайна допитливість, які робили її щасливішою, ніж увага будь-якого хлопця, який би залицявся до неї.

Ще стільки треба вивчити, стільки дізнатися! Святилище зберігало ціле багатство імен та історії, на кожному поверсі були великі архівні приміщення, заставлені дерев’яними полицями. Шадрі знала цей лабіринт напам’ять, та кожного разу, коли повертала за ріг, щось інше привертало її увагу. Вона вже знала хранителів спадку та вчених святилища пам’яті, але багато хто уникав її наполегливих розпитувань, особливо головна хранителька Віколія.

Навіть коли Шадрі була ще малим дівчиськом, її батька також дратувала її надмірна допитливість.

— Я просто тримаю лісопильню! Навіщо мені знати відповіді на всі ці запитання?

А тепер вона принаймні була серед споріднених душ у великому святилищі. Хранителі, більшість з яких були жінками, присвятили своє життя збереженню історій, спадків та імен тих, хто жив у Конвері.

Увійшовши в прохолодне вражаюче святилище, вона почула благоговійний шепіт покровителів, дослідників і допитливих родичів. Вони радилися з хранителями, робота яких полягала в тому, щоб знати, де знайти будь-яке ім’я будь-якого далекого родича. Шадрі захоплено споглядала обличчя покровителів, коли вони знаходили запис про близьку комусь людину.

На мармурових стінах були акуратні ряди висічених імен з датами народження і смерті. Шадрі швидко пройшла повз чоловіка, який стояв під стіною, тримаючи за ручку дівчинку з кучерявим волоссям. Пальцем він провів по буквах імені жінки, висічених в мармурі. Можливо, це його дружина?

— Вона записана тут, щоб ми пам’ятали. — Його губа затремтіла, і дівчинка з широко розплющеними очима повільно кивнула.

— Довге життя і великий спадок, — наче благословення промовила Шадрі, коли проходила повз них. Вона зробила паузу, піддавшись зацікавленості, що охопила її. — Якою вона була? Розкажіть про неї. Вона любила музику? Що найбільше любила їсти?

Чоловік став розповідати про свою першу дружину, і його очі затуманилися. Вона робила мед і хліб із насіння соняшника, як не вмів ніхто інший, складала дитячі віршики та навчала їх маленьку доньку. Коли він це сказав, дівчинка проказала один із віршиків, який запам’ятала.

Шадрі пішла далі, мугикаючи під носа віршик і залишаючи їх з їхніми спогадами. Вона піднімалася кам’яними сходами й уважно вивчала вигравіювані імена, ряд за рядом, ряд за рядом. Коли вона дійшла до наступного майданчика, то зупинилася, щоб помилуватися одним іменем, сміливо висіченим великими розмашистими літерами. Чоловік заплатив величезну суму грошей, щоб його ім’я було найпомітнішим у святилищі. МИРІАН БРАНТ. Шадрі здула пасмо каштанового волосся зі свого обличчя. Усі в Конвері знали його ім’я, незважаючи на те, що минули століття, але це не було справжнім спадком, оскільки ніхто не пам’ятав, ким був Миріан Брант чи що він зробив. Лише його ім’я.

Щоразу, коли дозволяли робочі обов’язки, Шадрі брала книжку з полиць і вивчала записані життя, досягнення безлічі поколінь. Вона була задоволена тим, що зробили люди після того, як раса їхніх творців покинула їх. Вона не думала, що Люті взагалі приділяли увагу науці, відкриттям чи історії. Хоча люди відстежували все... ну, принаймні такі люди, як вона.

Батьки, в яких народилася дитина, платитимуть за те, щоб її ім’я було вписане в архіви, але найбільший виторг у хранителів приходив тоді, коли сім’ї платили за увічнення пам’яті близьких їм людей. Навчені літописці напишуть короткі біографії для величезних архівів. За певну плату вони висічуть ім’я на одній із кам’яних стін святилища або за меншу плату запишуть імена каліграфічним почерком у постійні книги.

Довге життя та великий спадок... Яке ж прекрасне благословення!

Кожна людина заслуговувала на те, щоб її пам’ятали, і Шадрі робила все можливе, щоб запам’ятати всіх, оскільки люди не мали богів, які за ними доглядали б. У будь-якому випадку вона вважала, що люди все одно вельми добре впоралися й самі.

Довгі дерев’яні столи для занять мали лави, на яких могли розміститися чимало вчених. День був світлим, і вікна відчинили, щоби впустити в кімнату сонячне світло; свічки та ліхтарі винесуть для людей, які захочуть читати до ночі. Вона сама була однією з таких. Хранителі звикли бачити її в будь-яку годину доби.

У задній частині кімнати група вчених описувала розлогі родинні дерева, на яких вказували гілки шлюбів, дітей, падчерок і пасинків. Червоним чорнилом вони вказували відомі родоводи Лютих, їх нащадків-напівкровок, незаконних дітей, які народились, коли стародавня раса брала людей за коханців.

Шадрі дивилася на взаємопов’язані родинні лінії як на коріння дерев у велетенському лісі. Сама вона була лише однією крихітною гілочкою... і її гілочка закінчиться, якщо вона не вийде заміж і не матиме дітей. Колись, коли вона стане старшою, вона припускала, що є ще щось, чого їй доведеться навчитися. А поки що вона відлякувала більшість хлопців, коли надокучала їм питаннями про їхню роботу, навчання, професію чи ремесло.

Йдучи виконувати свої обов’язки на горішньому поверсі, вона взяла кілька книжок зі столу покровителя і повернула їх на місця.

Головна хранителька увійшла до кімнати і несхвально покосилася на Шадрі. Віколія, сувора і пихата жінка, займала значну посаду, що давало їй відчуття надмірної важливості.

— Навіщо ти марнуєш час із тими книгами? Це не твоя робота.

Шадрі пригладила корінець книги, щоб вирівняти його з іншими на полиці.

— Їх залишив на столі покровитель. Я повернула їх на місце.

— Не тобі це робити. — Вона роздратувалася. — Тепер мені потрібен справжній хранитель, аби переконатися, що ти нічого не наплутала.

— Я не наплутала, — відказала Шадрі. — Я знаю, що роблю.

— Як ми можемо бути певні? Ось чому ми не дозволяємо ненавченим людям торкатися записів. — Віколія говорила тихо, щоб не заважати іншим покровителям. — Шадрі, твоя поведінка стає надокучливою. Я потурала тобі впродовж останніх місяців і захоплююся твоєю відданістю навчанню, але хотіла б, аби ти витрачала час на свою роботу! На верхньому поверсі знайдеш відра з водою та щітки. Ти залишила їх там учора ввечері, бо не закінчила роботу.

— Так, пані. — Шадрі опустила очі і спробувала проскочити повз неї, пригадуючи, що й справді відволіклася, перш ніж закінчила прибирання.

— Коли закінчиш начищати вікна наверху, можеш переходити до наступних, поверхом нижче. З полиць основного архіву потрібно витерти пил, а в підземних рівнях треба підмести більш ретельно, ніж зазвичай. Подбай про це.

— Так, пані, — сказала Шадрі.

— Наша попередня прибиральниця не була такою невгамовною, — пробурмотіла Віколія. — А тепер не заважай покровителям, коли виконуватимеш свої обов’язки.

Шадрі пішла сходами вгору, з жахом думаючи про те, як багато доведеться підмітати, мити і чистити, але принаймні вона буде серед книжок, в товаристві імен, вирізаних на стінах, і всієї історії, що її оточувала.