Хребет Дракона

3

Міррабай повнився для нього темними і нав’язливими спогадами. Уто мандрував сюди, аби зустрітися зі своїми особистими демонами, проте тепер, коли прибули ненависні ішаранці, кров, смерть і біль почнуться знову. Він досі хотів убити цих людей за те, що вони зробили з його дружиною та доньками так багато років тому. Принаймні тепер він був тут, аби дати відсіч.

Уто з Рифу, один з елітних Хоробрих, був високим, худорлявим і мускулистим, із коротко стриженим волоссям кольору сталі. Він був невблаганним і незрівнянним воїном, правою рукою конаґа Конндура. Широке, гладко виголене лице Уто мало виразні вилиці, а його вузькі очі дещо мигдалеподібної форми вказували на те, що він був Лютим-напівкровкою. Як Хоробрий, він носив чорну шкіряну грудну броню та бриджі, чорні чоботи, сорочку-кольчугу та чорний плащ з кольчужною підкладкою. Він був показною фігурою.

Коли Уто побачив наближення ворожого військового корабля до Міррабая, його обличчя затвердло, на ньому з’явилася маска виклику. Споглядання червоних з білим вітрил спонукало його до дії.

— Вставайте і бийтеся! — Коли він вибіг на пірс, його чоботи грюкотіли по дерев’яних дошках. — Ви знаєте, що робитимуть ці тварини.

Містечко відгукнулося на його заклик. Моторні хлопці зі смолоскипами залізли на башти з кожного боку затоки, аби запалити сигнальні вогнища з зеленого дерева. Полум’я викидало в небо клуби диму, які можна було побачити на милі вздовж узбережжя вгору і вниз, проте Уто знав, що нападники вдарять, попалять, уб’ють і відступлять, перш ніж будь-яке інше місто зможе надіслати підмогу.

Небезпека нападу ішаранців була постійною загрозою, однак прибережні містечка ніколи не могли бути по-справжньому готовими — не до такого. Глибоко в душі вони були рибалками та містянами, а не безжалісними воїнами. Не Хоробрими, як оце він.

Уто подумав про свою дружину Мареку та їхніх двох доньок, закатованих ішаранцями тридцять років тому, в той час, коли він був на війні. Сьогодні ж він тут. Він та його супутник, молодий Хоробрий на ім’я Ондер, були єдиною надією для цих людей.

Захисники містечка помчали у свої домівки, аби схопити списи та піки, що висіли на стінах, луки та стріли, що використовувалися для полювання, мечі, які належали родинам не одне покоління. Дружини цілували своїх чоловіків на прощання та несли дітей у гори, а інші жінки залишилися боронити своє містечко.

Ішаранці нападуть, щойно підійдуть на достатню відстань.

Ондер, інший Хоробрий, який служив як новий паладин у цій частині узбережжя, приєднався до Уто в кінці причалу. У нього було піщано-жовтаве волосся та рожеве обличчя, через що воно виглядало ніби щойно вмитим; він також мав характерні риси Лютого-напівкровки. І хоча йому було лише трохи більше двадцяти, Ондер був хорошим воїном і бійцем, знайомим із різними видами зброї, вихованим у одному з віддалених тренувальних селищ Хоробрих. Уто бився з ним кілька разів, проте сумнівався, що його супутник колись раніше зустрічався зі справжнім ішаранським ворогом.

Стоячи наприкінці причалу, Ондер спостерігав за кораблем, що наближався, і несподіване мерехтіння страху відбилося на його обличчі, але він відігнав його.

— Ми зможемо їх подолати?

Уто сумнівів не мав.

— Ми Хоробрі. Це в нашій крові, і наша доля захищати Співдружність.

Містяни хутко бігли, аби нашвидку звести перепони на вулицях, вони були налаштовані рішуче попри свій страх. Ці люди пам’ятали, як Міррабай спалили до тла кілька десятиліть тому. Деякі старі вояки досі носили на собі шрами від тієї поразки, і всі знали ті страшні історії. Уто пишався, що тепер вони об’єдналися та дивилися своєму страху в обличчя.

— А вони хоробрі, — низьким голосом мовив він до Ондера, — проте не сповнені ненависті до ішаранців так, як я. — Він розправив плечі. — Ти готовий?

Ондер стиснув зуби та кивнув.

Ішаранський корабель, наче дикий бик, стрімко увійшов у гавань. Бічні люки піднялися, і щось страхітливе замерехтіло та зарухалося у трюмі військового корабля. В Уто сперло подих, щойно ненажерлива тварюка вирвалася з трюму та кинулася в затоку. Він голосно вдихнув, не вірячи своїм очам:

— Ці покидьки привезли божка! До наших берегів!

Звільнена сутність набухала і крутилася, втілюючись вихором води, тінями та люттю. Її риси змінилися, а потім перетворилися на щось схоже до людського обличчя, від якого неслося гарчання,— обличчя з неохайною бородою, скуйовдженим волоссям і палаючими очима, і все це приєднано до химерного тіла, що мчало крізь воду.

Містяни злякано закричали, і Уто почув дзенькіт кинутої зброї. Хоча багато захисників тримали себе в руках і залишилися в строю, він сумнівався, що вони зможуть вистояти проти цього. Він указав рукою на Ондера.

— Нам знадобляться наші реймери.

Молодий Хоробрий похмуро кивнув:

— Я так і подумав.

Кожен з них зняв з пояса навісний золотий браслет у формі манжети, прикрашеної стародавніми символами Лютих. У неприродно теплому металі Уто відчував силу зброї, яку міг використовувати лише Хоробрий. Лівою рукою він оповив золоту манжету навколо правого зап’ястя, тоді стиснув, щільно закріпивши її на місці. Гострі металеві зубці по краях реймера впилися в плоть. Шипи прокололи кровоносні судини та пили кров, активуючи силу старю давньої зброї, викликану магією Лютих з його родоводу Хороброго. Багряна рідина побігла по передпліччю, коли він підняв руку, а потім використав магію, щоб запалити корону полум’я на манжеті реймера.

Заревівши, Уто надавив, і полум’я стало яскравішим. Його магія живила вогонь, збільшуючи його у вогненну кулю, що охопила руку. Випрямляючи пальці, він витягував полум’я в лезоподібний батіг, довгий, як його рука. Він високо утримував вогонь, який сяяв проти наступаючого ворога. Стоячи в кінці пірса, він протистояв військовому кораблю і випущеному на волю божку.

Ондер також затиснув свій золотий браслет-манжету на зап’ясті, випускаючи кров і запалюючи власний вогонь. Обоє стояли з високо піднятими вогненними руками, готові захищати Міррабай своєю полум’яною люттю.

Незважаючи на це, божок рвонув до них, викидаючи гейзери води. Бурхливі хвилі перекидали рибацькі човни та котилися до причалів, трощачи більші кораблі, пришвартовані до пристані. Вивільнена сутність піднялася з води та стрімко понеслася до причалу і двох палаючих реймерів.

Уто усвідомив їхню вразливість.

— Тут нам його не побороти!

Вони з Ондером стрімголов помчали до берега, коли божок врізався в пірс, розкидаючи навсібіч дошки та палі. Зловісна сутність продовжувала рухатися вперед, топила кожен човен і трощила на друзки сараї з припасами та будиночки для човнів.

Діставшись твердої землі, Уто високо підняв свій запалений реймер та приготувався зустрітися з тварюкою, що наближалася до нього. Він відчув напад атавістичного страху, але переборов його. Поруч із ним стояв нажаханий Ондер. Рука молодого хлопця яскраво сяяла, закручуючи полум’я у палаючий батіг.

Тварюка не мала природного походження. Божок був істотою за межами їхнього розуміння, силою, що не мала крові. Уто навіть не був певен, чи це створіння може померти. Але хай там що, він був Хоробрим і спирався на свою магію, посилюючи вогненний батіг. Гукнувши Ондера, він побіг просто на безтілесну сутність, коли та вдарила по коптильнях і халупах у доках, підкидаючи шматки деревини в повітря, топлячи містечко у вогні.

Ішаранський корабель був достатньо близько, відтак нападники почали пересаджуватися у висадкові човни та гребти в напрямку берега. Вони підняли свої криві мечі, вигукуючи образи та погрози, атакуючи містечко на березі гавані. Проте страхітливий божок зробив за них більшу частину роботи.

Істота, змінюючи свою подобу, виказувала шалені емоції та роздирала повітря виючими вітрами. Шлюпка злетіла в повітря й врізалася в берег, щойно Уто встиг відскочити вбік. Він звівся на ноги і твердо став на землю, б’ючи реймером наче батогом.

— Зупинися!

Він спрямував дещицю магічного вогню в драглисту сутність. Вона розпростерла руки та щупальця з рідкої пари, проте сяючий реймер зашипів і вогонь зник. Божок затремтів.

— Я не вірю в тебе, мерзото, — закричав Уто.

Ішаранці володіли якоюсь порочною силою у своєму новому світі, здатністю створювати власне божество як конструкцію сліпої віри, яку малювала їм їхня уява. Але не в Співдружності, не у Міррабаї. Істота не належала цьому узбережжю.

Уто боровся з божком і скеровував на нього свій запалений реймер. Вогняний батіг витягся з його руки, аби розрізати складові божества на пару та водяний пил. Божок кинувся ближче до нього.

— Ондер! — закричав Уто. — Допоможи мені!

Однак інший Хоробрий застиг, мов статуя, з наполовину піднятою рукою, його реймер зашипів, а хлопець лише витріщався на нього.

Божок лупив Уто своїм напівматеріальним тілом і відкинув його легко, наче вітер, що розкидає солому. Уто вдарив своєю вогненною рукою, але розпечений батіг не наніс істоті смертельного удару. Шалена сутність знову вгатила по ньому і високо закрутила у вихорі, знову і знову перекидаючи в повітрі.

Важкий плащ Уто і кільчаста броня ледь захистили його, коли він упав на критий деревом дах. На якусь мить він втратив свідомість, тоді повільно став сповзати з даху, силкуючись відновити контроль над своїм тілом. Він відчував біль від численних ран, котячись, ковзаючи, і, тільки коли звалився з краю даху, схопився за ринву, спинивши падіння.

Поки він тримався, намагаючись зорієнтуватися, він побачив Ондера на вулиці внизу, недалеко від знавіснілої нематеріальної істоти. Молодший Хоробрий розвернувся і тікав, біжучи в протилежному напрямку від місця, де зосередилися містяни.

Уто не міг зрозуміти або повірити в те, що бачив, а тоді відчув, як серце стиснулося від чорного розчарування.

Божок протаранив наступне складське приміщення, наче ураган, рівняючи стіни з землею, підкидаючи в повітря довгі дошки, викорчовуючи опорні колоди. Рибацькі снасті, натягнуті на стійках для ремонту, літали, наче величезне павутиння, і падали сплутаними клубками. З приливом енергії сутність просувалася глибше в місто, підпалюючи дахи. Полум’я перекидалося з одного будинку на інший, коли сутність шалено сунула вперед.

Покинутий своїм боягузливим супутником, але не бажаючи здаватися сам, Уто відпустив жолоб і важко впав на вулицю, зігнувши коліна, а його броньований плащ розпростерся навколо нього. Біль від зламаних ребер і тріснутого черепа розійшовся тілом, проте він відігнав переляк безжалісною зневагою до власної безпеки. Бій ще не закінчився. Його реймер так і був пристебнутий навколо зап’ястка, хоча магічне полум’я зійшло нанівець, коли він на коротку мить втратив свідомість. Кров досі юшила з-під золотих зубців, і він стиснув металевий браслет, знову викликаючи полум’я зі свого спадку Лютих. Рука загорілася очищувальним вогнем.

На вулицях Міррабая мешканці билися з ішаранськими солдатами, які швидко сходили на берег зі своїх висадкових човнів після лютування божка. Бігаючи від будівлі до будівлі зі смолоскипами в руках, нападники підпалювали все нові будинки. Вони вступали в бій з рибалками, човнярами та крамарями. Багатьох убили, а деяких лупили дубинками та ловили сітками, тягнучи їх до своїх човнів. Уто стало кепсько від самої думки про те, що вони можуть вчинити з полоненими.

Його зір затуманився страшним червоним серпанком, коли він подумав про свою дружину, яка у свій час стикнулася з дуже схожою долею. Він знав, що Марека напевно дала відсіч і вбила багатьох, намагаючись захистити їхніх доньок. Принаймні вони загинули, їх не забрали із собою, щоб зґвалтувати або зробити рабинями — або й гірше — принести в жертву божку.

Саме тому Хоробрі заприсяглися століттями вести війну помсти проти ішаранців...

Дика тварюка продовжувала шаленіти, руйнуючи міську дзвіницю та приглушуючи заклик до зброї своїм ревінням та гуркотом. Несучись вулицями, сутність зруйнувала святилище пам’яті Міррабая, де зберігалися імена всіх, хто колись жив у місті, включаючи Мареку та дівчат.

Тепер, борючись самітно, коли його боягузливий супутник утік, Уто помчав за божком, яскраво розпалюючи свій реймер. Нападники розійшлися вулицями, захоплені власною битвою. Ішаранські солдати лежали мертві на вулицях, поруч зі ще більшою кількістю мертвих містян, і, хоч покинутий Хоробрий міг убити десятки ворогів, він знав, що найбільшу небезпеку становив божок.

Він знову напав на божка, кидаючи вогонь реймера крізь його ледь реальне тіло. Божок ослаб від використання гніву, і поновлена лють Уто продовжувала ушкоджувати його. Мерзота стала меншою, менш щільною. Коли божок покинув береги свого континенту, він більше не мав рідної магії, якою міг живитися, і Уто знав, що ішаранці не зможуть відновити силу сутності новими молитвами та жертвоприношенням.

Задоволена смугою руйнувань, завданих портовому місту, дика сутність, кружляючи, повернулася до краю води, потребуючи повернення до сховку на ішаранському військовому кораблі. Розтягнувшись, страхітлива істота перекинула одну зі сторожових веж, скинувши її сигнальний вогонь у затоку. Істота стала млявою, наче знала, що їй не місце у Співдружності.

Відступивши, божок зрештою втік, але Уто хотів крові, він бажав особистої помсти. Він спрямував свою жорстокість на ще живих солдатів ворога, діставши бойовий ніж, обраний з багатьох видів зброї, що висіла у нього на боці, і посиливши батіг реймера. Навколо нього горів Міррабай, і він кинувся у бій зі звичайними супротивниками, не звертаючи уваги на свої рани. Він убив п’ятьох ішаранських солдатів, не відчуваючи при цьому радості від перемоги.

Уто продирався до задимлених, розбитих причалів, де у воді навколо корабля нападників плавали уламки розтрощених човнів. Тепер, коли магічний вітер ущух, вітрила в червону смужку обвисли. На носовій частині військового корабля стояв кремезний лисий жрець у каптані темно-синього кольору, спостерігаючи за метушнею з безпечної відстані.

Жрець вдарив у гонг, скликаючи ішаранців назад на борт. Ясний металічний звук пролунав навіть гучніше, ніж крики поранених і брязкання мечів. Останній нападник заскочив у висадковий човен, і той повеслував до військового корабля. Принаймні десятьох полонених з Міррабая вже затягли на корабель.

Божок відреагував, наче домашній улюбленець, покликаний до вечері. Він стрибнув у воду, рухаючись до ішаранського військового корабля. Залишаючись страхітливою, істота відчутно здрібніла, стала значно меншою, ніж була. Вона запливла у відкриту кришку люка на рівні ватерлінії та потрапила у трюм, залишаючи по собі каламутні, спінені сліди.

Байдуже, як сильно містяни билися, аби захистити свої домівки, байдуже, як багато нападників він убив своїм реймером, цього було недостатньо. Уто з Рифу погасив полум’я та подивився на спустошення навколо себе. Половина міста була знесена та горіла, безліч мертвих тіл валялися на вулицях, поранені вмирали в калюжах власної крові.

Він стримав ридання. Саме так, мабуть, місто виглядало кілька десятиліть тому... коли Уто не було поруч, аби захистити родину.

Тварюки!