Хребет Дракона

18

Нажаханий чорний бойовий кінь галопом мчав лісовими стежками, тікаючи від неприродного, лютого холоду. Згорбившись на спині Шторма, під густими сріблястими соснами, Колланан гнав коня все швидше, але коли почув, що страхітливі білі коні його не переслідують, усвідомив, що Люті дозволили йому втекти. Вони просто не вважали його серйозною загрозою.

Сльози давно висохли, проте серце було сповнене невірою, горем і люттю. Колл притиснувся до спини знесиленого коня, вдивляючись у далечінь спогадів, що кружляли у вирі стихлого назавжди сміху Томка та Вірча. Він згадував хлопчиків, що бавилися з іграшками, сварилися, як це буває між братами у дитинстві, а потім швидко забували ворожнечу. Джакі сварила їх, але по-доброму, терпляче. Її чоловік, Ґаннон, був спокійним — аж занадто, як вважав Колл, — бо він ніколи не гнівався, навіть під час зборів міської ради.

Король питав себе, про що вони думали, коли зловісна хуртовина охопила містечко, вбиваючи всіх людей у Лейк Бакал. Просто тому, що вони заважали.

Бойовий кінь віз його додому. Колл втратив лік часу. Король поспішав, але водночас з жахом думав, що доведеться розповісти Тафірі про побачене. Усі ці бідолашні, добрі люди...

Коли він приїздив у гості, то брав онуків на берег озера, сидів з ними на дерев’яній пристані. Рибаки гребли до глибокої води в пошуках більшої риби, а Колл та його онуки закидали свої вудки, аби зловити окуня або рибу-місяць, що водилися під пристанню. Томка і Бірча більше зачаровував процес насадки жирних хробаків на гачки, ніж власне вилов риби. Коли волосінь туго натягувалася, він мусив допомагати хлопцям витягати улов. Увечері всі вони їли смачну, хоч і небагату вечерю з дрібної риби, яку зловили.

Коли Колланан знову змахнув сльозу, то зі здивуванням побачив високі будівлі Феллстаффа, стіни міста і відкриту браму, сіру укріплену цитадель на найбільш вигідному для оборони пагорбі, оточеному стінами. Був ясний день, і він мимохідь глянув на плитки нової зимової черепиці на даху головного донжона. Важко тримаючись у сідлі, він заїхав через північну браму. Вартові впізнали його, але Колл відчув, що не може відповісти на їхнє вітання. Побачивши його безрадісне обличчя, вони стишили голоси, й він поїхав прямо до головного замку. Було пізнє пообіддя, та він не знав, якого дня.

Точно знаючи шлях додому, Шторм риссю побіг у внутрішній дворик, де конюх поспішив узяти повіддя. Колл ковзнув із сідла та змусив себе стати на непевних ногах. Він їхав верхи так довго, що ледь зумів випрямити коліна.

Тафіра з’явилася з кухні донжона, її розкішне чорне волосся було зібране ззаду червоною стрічкою.

— Завжди рада бачити тебе вдома, чоловіче. — Вона підійшла поцілувати його і стала як укопана, прочитавши все у його очах, на його змарнілому обличчі. — Ні...

Двоє слуг із кухні залишилися стояти у дверях, широко розплющивши очі, але Колланан думав лише про свою дружину. Він відкрив рота й намагався заговорити, але горло замерзло намертво від новин, промовити які неможливо. Натомість він просто розпростер руки та схопив її в обійми, притискаючи до себе. Він притис бородате підборіддя до її плеча й заплакав.

За кухлем глінтвейну Коллу знадобилося пів години, щоб розповісти Тафірі всю історію. Слова раз по раз застрягали в горлі.

— Усі замерзли... усі, хто був у містечку. Вулиці в заносах снігу, усе озеро... цілковитий лід. Люди не мали жодної можливості врятуватися, не мали бодай часу зрозуміти, що відбувається.

Тафіра витягала з нього подробиці, але він не був певен, що зміг передати неприродний холод, описати зловісних і страхітливих крижаних Лютих, маленьку замерзлу ручку, що обіймала вирізьблену дерев’яну свиню.

Коли Ласіс почув новини, він розлютився та сповнився рішучості діяти. Стоячи у своєму цілковито чорному шкіряному одязі, кольчужній сорочці, чорному плащі, Хоробрий виглядав так, наче готовий кинути виклик усій стародавній расі.

— Треба було мені поїхати з вами, Володарю. Ми вдвох могли б битися з Лютими. Я зі своєю магією Хороброго, своїм реймером...

— Нас би вбили. — Колл відчув порожнечу в серці. — А Джакі та її родина так само були б мертві. Так ми принаймні все знаємо.

Ласіс залишався непохитним, готовим робити те, що належить робити.

— Як ми відповімо? Ми зберемо армію, вирушимо на північ до Лейк Бакал? — Хоча сам він був напівкровкою, його відданість Колланану та Нортеррі не підлягали сумнівам.

— Ми помстимося, не сумнівайся, — відповів Колл. — Але зараз я до смерті втомлений...

Мовчазна та вражена Тафіра провела його до королівської опочивальні, оскільки жоден із них не хотів бути ще з кимось, вони бажали залишитися тільки удвох. Усю ніч вони лежали в ліжку, обіймаючи одне одного, щоб зігрітися, проте не знаходили спокою.

На людях Тафіра часто тримала емоційну дистанцію, вибудовуючи невидиму стіну, яку опускала лише для кількох обраних, але тепер вона тремтіла в його обіймах, а він міцно її пригортав. Він збрехав їй, що все буде гаразд, бо знав, що їй потрібно чути заспокійливі слова. Колл і сам у це не вірив.

Коли Тафіра нарешті заснула, він звільнився з її обіймів та оголеним став біля вогню. Подивившись застиглим поглядом на обвуглені полінця, він накинув підбитий хутром плащ і тихо покинув спальню.

У його особистому кабінеті вогнище було темне й холодне, а з рота та ніздрів клубочилися білі хмаринки пари від прохолодного повітря. Він запалив свічки на своєму робочому столі, знайшов папір та чорнило, а тоді спробував записати в літопис ті жахливі речі, які побачив. Він міцно стиснув перо, втупився у чорнильницю та забажав, щоб речення з’явилися самі з-під його пера. Сьогодні вночі йому належить написати багато важливих листів.

Перший лист до свого брата, конаґа. Якщо те, що стверджували вбивчі крижані Люті, правда, тоді на Співдружність насувалася велика війна. Коли Колл почав писати, чорнило стало розпливатися, а його пальці лишалися холодні та закляклі. Він нашкрябав кілька слів і почав знову. Сліди від чорнила здавалися чорними сльозами, а слова не були кращими від цих сліз. Описуючи побачене переривчасто і сплутано, він виклав події, нічого не випускаючи. Конндуру треба знати все, але як він міг на це відповісти? Чи закличе він усі армії трьох королівств готуватися до війни, не схожої на ті, що вони коли-небудь бачили?

А проте саме цього хотів Колл.

Поставивши печатку на листі до брата, він узяв ще аркуші паперу та написав короткі офіційні листи своїм лордам-васалам. Завтра він і Ласіс проведуть багато годин, обговорюючи стратегії та можливі варіанти. Він сподівався, що Хоробрий може знати дещо більше, ніж просто легенди про стародавніх Лютих.

Колл глянув на стіну над холодним каміном, де встановив свій старий бойовий молот, сподіваючись, що більше ніколи не доведеться ним скористатися. Кола Молот... Якби крижаний Лютий Рокк стояв зараз перед ним, він би замахнувся масивною тупою зброєю і розтрощив ту зловісну пику.

Колл закінчив писати листи, які потрібно було надіслати у вісім повітів Нортерри і у яких він наказував лордам-васалам вжити запобіжні заходи: приготуватися і зміцнити свої цитаделі. Він запропонував їм розібрати стіни численних руїн Лютих і використати це каміння для укріплення своїх замків. Це було цілком доречно.

Тепер їм доведеться зіткнутися з новим ворогом. Ворогом, якого вони не очікували.

Щойно Колланан вийшов із кімнати, Тафіра сіла в ліжку. Вона не спала, проте спромоглася лежати нерухомо, її дихання було лише трохи важчим, ніж дотик пір’їни. Вона стримувала ридання заради свого чоловіка, але тепер, коли він вийшов, дозволила сльозам котитися щоками і не витирала їх. У її рідному містечку Сарчен люди вірили, що сльози виводять сум із тіла людини. Проте скільки б Тафіра не плакала, вона не відчувала полегшення.

На поличці біля її ліжка стояла глиняна фігурка завбільшки з її руку, статуетка жаби з людськими руками та щитом на плечі — місцевий божок з невеличкого храму в Сарчені. Фігурка мала таку подобу через те, що влітку жаби, кумкаючи після дощів, видавали щось схоже на веселу музику. Селяни Сарчена звели храм на честь жаби-божка, просячи в нього гарних урожаїв та щастя.

Багато ішаранських міст мали схожі невеличкі храми та місцевих божків, слабших за першорядних сутностей у головному храмі кожного округу. Оскільки там не траплялося ніяких надзвичайних подій, а дні проходили тихо й спокійно, селяни не дбали про храм, і жаба-божок ставав слабким, отримуючи мало жертв і молитов.

Через це селище не було готове, коли нападники зі Співдружності прийшли в містечко. Люди в паніці намагалися розбудити свого божка з летаргійного сну, але такий захист вимагав великої кількості крові. А тому вони схопили юну дівчину Тафіру, обравши її через те, що нею було найлегше пожертвувати.

Місцеві принижували Тафіру як позашлюбну доньку заможного фермера. Його коханка, мати дівчини, померла під час пологів, і попри те, що сам фермер визнав доньку та прийняв як рідну, його справжня дружина ображала дівчину, бо та була постійним нагадуванням про невірність чоловіка. Після смерті батька Тафіра залишилася ні з чим. Коли мешканці Сарчена потребували жертви для жертвоприношення в місцевому храмі, її мачуха без жодних вагань добровільно віддала її.

Незважаючи на низьке походження, до Тафіри в селищі ставилися добре, і багато хто був проти такого вибору, проте солдати-грабіжники вже були близько. Знаючи багато історій про кровопролиття, спалення та ґвалтування, влаштовані військами Співдружності, мешканці Сарчена погодилися пожертвувати Тафірою, але нападники прибули раніше, ніж вони встигли це зробити, і божок Сарчена не зміг захистити своїх людей.

Зрештою, єдиним справжнім захисником містечка став сам Колланан, який зміг приборкати своїх оскаженілих від крові солдатів і вберегти більшу частину Сарчена від плюндрування. Проте Тафіра не могла залишатися з людьми, які намагалися її вбити, і Колл урятував дівчину з її власного селища, забравши тремтячу юну жінку з собою.

Ще десятиліття тому Тафіру прийняли в Нортеррі як свою. Колланан дозволив їй зберегти нагадування про її ішаранський спадок, погодившись із тим, що вона досі мала фігурку жаби-божка як символ її минулого життя. Жоден божок не мав сили тут, у старому світі, та й вона все одно не вірила в жабу-божка. Тепер, коли вона дивилася на фігурку, то сприймала її просто як прикрасу — нагадування про те, що фігурка не має ніякої сили, що не може захистити її, або її доньку, або її онуків. Тут, у Нортеррі, ця річ була марною проти крижаних Лютих. Вона ніколи не захистить її і не зможе повернути дорогих її серцю людей.

Тафіра щосили жбурнула глиняну фігурку в стіну з польового каменю навколо каміна, перш ніж змогла опанувати себе. Статуетка жаби розбилася на друзки.