Хребет Дракона

51

Зі стрімчака високо над злиттям рік здавалося, що небо палає. Із заходом сонця мідні й багряні хмари піднімалися над далеким Хребтом дракона, а в повітрі висіла завіса смердючого диму. Стоячи на замковій стіні, Конндур спостерігав, як кольори стають яскравішими, і його охопило відчуття, що щось негаразд. Сірий стовп диму, розростаючись, здіймався над гірським кряжем, нагадуючи грозові хмари.

Королевич Мандан стояв поруч із ним, дивлячись на батька в пошуках відповідей. Молодий чоловік нахмурив чоло.

— Пригадуєш, як десять років тому горіли пагорби, порослі травою? Через дим заходи сонця були точно такими ж. Це пожежа в лісі?

Конн важко ковтнув, відчуваючи смак попелу.

— Якщо це лісова пожежа, то горить половина Остерри. Сталося щось неабияке.

Спочатку він розглядав дим із цікавості, потім занепокоївся, а тепер захід сонця зробив побачене іще більш таємничим. Згодом мандрівники і очевидці прибудуть до Конвери та почнуть розповідати, що сталося. Пригадавши настійні попередження Адана і Колла, в які було важко повірити, він побоювався, що це дивне явище могло бути пов’язане із Лютими та їхньою жахливою магією. Якщо це так, то це буде гірше за будь-який напад ішаранців на узбережжя...

Вбраний у чорне Уто піднявся дерев’яними сходами на кам’яну стіну, щоб приєднатися до конаґа та королевича на високому, зручному для огляду майданчику. Він похмуро дивився в західному напрямку.

— Це поганий знак, Володарю. Я можу вирушити на захід на швидкому коні і дізнатися, що це означає.

— Я завжди можу покластися на тебе, старий друже. Я дам наказ, щоб в конюшні для тебе підготували коня і ти міг виїхати на світанку. Якщо до того часу не отримаємо якихось новин.

Хоробрий поглянув униз і побачив блідо-сіру крупинку, що опустилася на його чорний рукав, виділяючись на ньому, наче сніжинка. Він змахнув її, але впали ще три. Зацікавившись, він узяв одну пальцями і потер.

— Це сніг? — запитав Мандан. — Зараз навіть не холодно.

— Це не сніг, мій королевичу. Це попіл.

До наступного ранку небо над Конверою задихалося від хмар, які насправді хмарами не були. Завірюха з попелу насунулася на місто й укрила вулиці, а сіро-білі пластівці вкривали стіни, дахи та стяги Остерри і Співдружності. Купці витрушували свої навіси; буркотливі жінки по кілька разів поспіль підмітали входи у свої будинки. Містяни пов’язали шалики на роти і носи.

Конндур і королевич підійшли до Уто у дворі конюшні, коли той сідлав свого коня. Він спакував ковдри та харчі, плануючи їхати без значних запасів і дуже швидко. Конаґ думав про вируюче полум’я на полях битв Лютих, вогняні магічні бурі, випущені супротивниками, коли армії стародавньої раси намагалися знищити одна одну. А що, як Адан і Колл мали рацію стосовно Лютих? І стосовно дракона?

— Я можу дати тобі військовий супровід, — сказав конаґ.

— Володарю, сам я їхатиму швидше. — Чорний плащ Уто був укритий блідо-сірими плямами. Досі у повітрі стояв запах сірки та горіння, а попелу наносило все більше й більше.

Один із міських вартових знайшов їх у конюшні; він був увесь червоний та важко дихав, бо біг аж з нижньої частини міста.

— Володарю, ріка Крикіет змінилася. Біда!

Уто і Мандан побігли за Конном, який кинувся до стіни замку і застиг, вдивляючись у річку далеко внизу. Чисті води Крикіет зазвичай стрімко неслися з гір Хребет дракона, але за ніч характер течії неабияк змінився. Звична стрімка течія стала лінивою і повільною. Вода була сіро-коричневою, наче з верхів’їв нанесло незліченні тонни намулу. Зламані стовбури сосен пливли річкою, ніби розщеплені патички, їх було так багато, що вони сплутувалися, билися одне в одного і вдарялися в береги, мов тарани.

По всій довжині русла рульові плоскодонок і рибалки гарячково поспішали прив’язати човни до причалів, щоб і самим чимскоріш видертися на берег, а повз них пропливали зламані гілки та стовбури дерев. Величезна покривлена срібляста сосна, досі вкрита густими гілками з темною хвоєю, пронеслася мимо, наче щітка, змітаючи все на своєму шляху, врізаючись у вузькі мости, перекинуті через річку, розбиваючи маленькі причали.

Набатні дзвони лунали з вартових веж нижнього міста. З іншого боку клиновидного відтинку землі люди на спокійнішому березі Блакитноводої трималися поближче до своїх осель. У місці злиття каламутні води Крикіету вливалися у з’єднану річку, розносячи все більшу пляму намулу, грязюки та попелу.

Уто поспішив до свого коня, готовий негайно виїжджати, а в цей час другий загін солдатів галопом пронісся до двору конюшні. У сідлах перед собою вони везли брудних біженців: матір, батька і двох дітей, одягнених у лахміття. З їхніх ніг сочилася кров, обличчя були сірішими за попіл. Червоний мундир капітана вартових був замащений сірою пилюкою.

— Це люди з підніжжя гори Вада, Володарю.

Батько-біженець зісковзнув із сідла та вклонився конаґові.

— Володарю, у нас був один кінь на всю сім’ю! Коли гора вибухнула, ми всі залізли на нього й їхали так швидко, що загнали коня. Далі нам довелося бігти. До міста дісталися на світанку. — Чоловік важко ковтнув, тоді закашлявся. Двійко його дітей голосно втягували повітря носом і плакали.

Конн підійшов ближче.

— Гора вибухнула? Розповідай, що ти бачив. Що сталося?

Матір витерла тильною стороною долоні вкриті кіркою губи.

— Гора Вада просто розверзлася, а всередині неї — величезний злий вогонь. Усього схилу з одного боку гори більше немає. Вона... кровоточила вогнем.

— Повсюди дим, — додав батько.

Малий хлопчик виглядав ошелешеним і тряс головою.

— То був дракон! Оссус намагається вирватися з гір.

— Дракони видихають вогонь, — додала маленька дівчинка. — Ми самі бачили.

Уто повернувся до Конндура, явно вражений.

— Це неможливо, Володарю.

— Так. Але це сталося, — наполягав на своєму чоловік. — Земля здригалася, дерева виривало з корінням.

— Усе спустошене, — повторила його дружина. — Все.

— Саме про це попереджали нас Адан і Колл, — мовив Конн.

Хоробрий стиснув зуби і повернувся до свого коня.

— Я поїду туди зараз же і побачу правду на власні очі. Я привезу звіт про те, що насправді сталося, якнайшвидше.

Конаґ відчув клубок страху в животі, побачивши засмучений вираз на обличчі Уто.

— Твої сумніви мені відомі, старий друже. Ти кажеш, що такого не може бути, проте знаєш легенди. Та й ти чув, що розповіли мій син і брат. Якщо Люті направду повернулися, вони захочуть розбудити дракона, що спить під цими горами. Хіба це не правда? А що, як саме це сталося у горі Вада? — Він знав відповідь на власне запитання. Вони можуть стати свідками кінця всього сущого.

Конн жестом вказав капітанові варти на біженців.

— Переконайся, щоб про цих бідолах добре подбали. Дайте їм їжу, прихисток і одяг. — Він прийняв рішення, визначившись, що повинен робити. — Притримай коня, Уто. Мені потрібен не просто розвідник. Збирай загін, намети, коней та провізію, щоб ми могли відрядити повноцінну експедицію. — Він поклав руку на вкриту попелом накидку свого сина. — Майдане, ти королевич. Принеси свої мапи. Подивимося, що сталося з нашою землею.

Він закашлявся від попелу та диму, що носилися в повітрі.

— Конаґ має сам узятися за це. Треба подивитися, чи є зрештою хоч якісь свідчення про існування великого дракона. Нас попереджали, проте я не дослухався.