Хребет Дракона

59

Пробираючись крізь повалені дерева та обвали, поспішаючи якомога швидше по пересіченій місцевості, Елліель і Тон поверталися у Скрабблтон і водночас боялися того, що там побачать.

Одне з менших селищ, яке вони минули дорогою, все було поховане під камінням і брудом. Елліель вдивлялася у зруйновані оселі та тіла загиблих від задухи людей, проте не бачила нічого, що можна зберегти, нікого, кого можна врятувати. На серці стало тяжко; і страх лише посилювався, поки вони наближалися до містечка, яке вона називала домом, і до тих добрих людей, яких вона знала.

Пожежі продовжували палати на лісистих схилах пагорбів, і попіл укривав місцевість похмурим сіро-білим саваном. Дим забруднив повітря, і кожен вдих дряпав горло Елліель, наче кігтями. Худорлява фігура Тона була вкрита сірими смугами, його довге волосся злиплося, глибокі сині очі набрякли та почервоніли. Кілька разів на день земля починала гуркотіти, і вони намагалися убезпечити себе, тримаючись за великі кам’яні плити чи товсті стовбури дерев, поки все зрештою знову не заспокоювалося.

— Щось змусило дракона заворушитися глибоко під горами, — сказав Тон. — Це збіг? І чи пов’язане з цим моє пробудження?

— Я не дуже добре знаю легенди, — відказала Елліель. — Я ніколи в них не вірила, проте точно знаю, що, якби не врятувала тебе тоді під горою Вада, ти був би тепер мертвий. — Вона видивилася, як пройти крізь повалені дерева, які перекрили дорогу, і повернулася, щоб допомогти йому. — Хто може відповісти на питання про долю світу? Ми допоможемо тим людям, яких знайдемо... якщо хтось ще залишився в Скрабблтоні.

Дорогу їм загородив непролазний бурелом: величезні дерева, які падали вниз схилом і зрештою скупчилися впоперек стежки упереміш з брудом і камінням. Елліель розпачливо дивилася на повалені стовбури, розуміючи, що їм знадобляться години, щоб обійти це місце і вийти на безпечніший шлях.

— Якби я могла запалити свого реймера, то прорізала би шлях крізь ці завали.

— А може у мене є спосіб, — сказав Тон, маючи дещо спантеличений і зацікавлений вигляд. Він випростав руку, простягнувши долоню. — Десь так само, як я розчистив кам’яні завали у шахтах. — Він нахмурився і наморщив лоба. Повалені дерева зрушилися, а потім розкололися посередині — там, де мала проходити дорога, з’явилася стежка з деревної стружки. — Нам слід рухатися швидко, — запропонував він, а в цей час інші дерева затремтіли, осідаючи і переміщуючись. — Здається, це тут не дуже надійне.

Довіряючи Тону й вражена його неймовірною силою, Елліель поспішила крізь бурелом, відчувши полегшення, коли перейшла на інший бік. Тон слідував за нею і при цьому виглядав заінтригованим тим, що зробив. Вони поспіхом продовжили свій шлях.

Через два дні вони нарешті дісталися Скрабблтона. До цього часу Елліель і Тон вже виглядали білими примарними постатями, що, наче привиди, увійшли в місто. Елліель застогнала, побачивши руїни шахтарського містечка, мешканці якого колись приязно зустріли її і дозволили працювати поруч з ними.

Скрабблтон був мовчазним і похмурим. Вона почула звук зсовуваних каменів, глухий дзенькіт металевих інструментів, якими працювали відчайдушні копачі. Жменька виснажених людей орудувала кирками, їхній одяг був подертий, руки та коліна закривавлені, оскільки вони розкопували завали, що засипали отвори тунелів.

Елліель пройшла повз груду уламків, які колись були святилищем пам’яті, де жителі Скрабблтона вели записи про життя своїх рідних та друзів. Добре доглянуте святилище тепер перетворилося на купу обвуглених дощок і опорних брусів. Кілька літніх жінок в сірих спідницях, опустивши голови, присіли навпочіпки на місці руїн, пересипаючи рештки, аби знайти обпалені шматки паперу, на яких були написані імена. Одна підняла наполовину згорілий аркуш.

— Одинадцять імен... а де ж інші? Їхній спадок втрачено. Тепер їх ніхто не пам’ятатиме. Їх більше немає.

Жінки підвели очі, ледь упізнавши вкриту попелом жінку-Хоробру. Вони встали, струсили сажу зі спідниць.

— Ти повернулася.

Одна з жінок зиркнула на Тона.

— Цей Лютий прийшов урятувати нас чи закінчити руйнування?

Тон розвів руками, відвернувся в бік.

— Я не знаю.

Велетенський курган з уламків поховав під собою контору начальника шахти Галліса. В потоках, що стікали гірськими схилами, було повно сміття, і вони залишали по собі тільки калюжі непридатної до пиття води, вкриті піною сірки. Викиди пару виривалися з тріщин у схилах.

Попереду інші мешканці скупчилися біля корчми Шовона, яка дивовижним чином уціліла. Частина даху була розтрощена валуном, що прилетів згори після вибуху, проте решта будівлі виглядала неушкодженою.

Корчмар виглядав стривоженим і змученим, але голос його був твердим, коли він роздавав тим, хто вижив, важливі завдання.

— Два будинки в ущелині були поховані, коли зійшов схил, і ми ще не встигли їх відкопати. Апвін щойно повернувся з огляду, однак варто поглянути іще раз. Можливо, хтось ще живий.

Елліель упізнала брудного шахтаря, який працював із нею. Апвін потер набряклі очі, розмазавши пилюку по обличчю.

— Обидва будинки поховано під уламками. Ми не змогли почути жодного звуку від людей, що були всередині. Вони, ймовірно, мертві. — Він знизав плечима. — Але надія ще залишається. Якщо хтось має силу і сміливість спробувати їх відкопати, у нас є інструменти.

— Дайте нам лопати і кирки, — сказала Елліель.

— Я допоможу, — мовив Тон.

Вони пішли в колись тиху, оточену деревами бічну ущелину, де було збудовано два будинки, удалині від інших. Більший з цих будинків зруйнувала лавина, обваливши дах. Другий був набагато меншим, його завалило в результаті зсуву.

Елліель поспішила до меншого будинку, вигукуючи:

— Є хтось усередині? Ви чуєте мене? — Хоча відповіді вона не почула, Хоробра почала копати.

До них приєдналися робітники зі Скрабблтона, які за допомогою лопат намагалися розчистити одну стіну, а решта шахтарів зосередилася на більшому будинку. Звуки відлунювали у вузькій ущелині, проте поховані під уламками будинки здавалися мовчазними та мертвими всередині.

Елліель закашлялася, ледве в змозі дихати від смороду сірки та попелу в повітрі. Використовуючи всю свою силу, вона відкотила масивний валун, який закривав отвір, пробитий у будиночку.

— Є хто живий? — покликала Хоробра, пробираючись усередину.

— У цьому будинку жили два брати, — розповідав Апвін. — Під час виверження їх не було в шахтах, тому ми думаємо, що вони були вдома.

Елліель згорбилася всередині темного будиночка. Одна стіна обвалилася, і вона побачила, що великі каменюки розчавили обох чоловіків.

— Вони були вдома.

Їх засипало по груди, а руки були розкинуті над залишками столу та розсипаними гральними картами.

Вона видряпалася назад через отвір, пробиваючись крізь липкий бруд; двоє шахтарів допомогли їй.

Перед Тоном стояв складніший виклик — йому дістався більший будинок. Поки робітники копали кирками, щоб розчистити головну стіну, він стояв нерухомо, вдивляючись у неї і простягнувши руки.

— Допоможи нам, Лютий, — зажадав один із гірників. — Хіба ти не володієш магією?

— Спочатку дайте мені зрозуміти землю та камінь... — Тон змахнув рукою, нанесений бруд і каміння затремтіли.

Скрикнувши від несподіванки, шахтарі кинулися навсібіч, наче це тремтіння здалося їм ще одним землетрусом. Тон дав поштовх своєю магією, відсуваючи вбік кам’яні завали, аж поки не показалася розбита віконна рама в передній стіні. Ці зусилля виснажили його, проте він повернув своє замащене попелом обличчя до Елліель.

— Це було простіше, ніж копати. Тепер зазирни всередину.

Серце Елліель застрибало в грудях, коли крізь зламане вікно вона почула слабкий стогін.

— Там хтось є! Тоне, притримай стіни. — Не чекаючи відповіді, вона пролізла крізь відкритий тепер отвір і залізла всередину заваленого будинку, оминаючи повалені бруси стелі, відсуваючи купи бруду і каміння. Хоробра опинилася в темній вітальні, зі стелі якої поволі опадала пилюка, освітлена тонкою смужкою денного світла. Вона знову почула стогін, а тоді ще один. Це були тоненькі голоси... дітей.

Вона завмерла, думаючи про дітей, яких колись убила в нападі кривавої люті. Тепер вона має врятувати цих дітей!

У їдальні великий дерев’яний стіл провалився вниз, одна з його ніжок зламалася, а зі стелі його придавило кам’яними плитами та купами бруду. Але діти змогли сховатися під столом, який дивом захистив їх. Кинувшись відкопувати їх, Елліель покликала на допомогу.

Апвін заповз усередину, щоб помогти їй, і вказав підборіддям кудись вбік.

— Он батько. — Дівчина поглянула туди, куди він вказував, і побачила руку, що виднілася з-під кам’яних завалів.

— Але діти живі, — Елліель більше ні про що не могла думати.

Вони обоє стали копати швидше й розчистили край столу, під яким знайшли брудного хлопчика і дівчинку, затиснених у задньому куті.

— Ми не могли вилізти, — мовив хлопчик.

— Тепер зможете, — сказала Елліель.

Докладаючи ще більші зусилля, вона вигребла ще більше каміння і простягла руку під стіл. Дівчинка взяла її за руку, й Елліель визволила її, протягнувши дитину через бруд і передавши Апвінові. Гірник обійняв дівчинку та поспішив із нею назад до єдиного виходу. Елліель пригнулася під стіл і витягла хлопчика. Вони з Апвіном вилізли з будинку під радісні вигуки шахтарів. Після всього лиха це була гарна новина.

— Я рада, що ми повернулися, — сказала Елліель Тонові.

Продемонструвавши свою магію Лютого, Тон допомагав мешканцям містечка, використовуючи свої сили для зміцнення стін, що зазнали ударів стихії, та для розчищення будинків від уламків та сміття. Якимось чином знайшовши в собі сили та рішучість, він годинами працював на заваленому схилі гори, розпихаючи в різні боки валуни, щоб очистити вхід до головного тунелю. Зневірені шахтарі увійшли в тунель, тримаючи в руках ліхтарі та викрикуючи імена своїх товаришів, проте, хоч і шукали до глибокої ночі, відповідей так і не почули.

Наступного дня зі своїм загоном прибув конаґ Конндур.