Хребет Дракона

44

Мешканці Скрабблтона не мали іншого пояснення дивовижного зцілення незнайомця Лютого, крім магії. Вони вже знали, що напівкровки-Хоробрі одужували швидше, ніж звичайні люди. Зламана нога Тона зрослася, і він лише трохи кульгав.

Серед городян Тон ходив разом із Елліель, зачаровуючи їх та лякаючи одночасно. Дим із вершини гори Вада здавався зловіснішим і щільнішим з кожним днем, і гнітюча пелена нависала над Хребтом дракона, немов Оссус ставав все більш неспокійним. У повітрі відчувався запах і смак сірки.

Елліель відвела Тона до маленького міського святилища пам’яті, де показала архів людських життів, всіх людей, які були пов’язані з містом із давніх-давен. Деякі імена вона зачитувала вголос, бо він сказав, що не розуміє людського письма. Вираз його обличчя залишався пустим.

Надовго задумавшись, Тон запитав:

— Відведеш мене назад у шахти? Я хочу побачити печеру, де мене тримали. Можливо, там є якісь підказки, чому мене запечатали всередині.

Елліель була стурбована.

— Я не знаю, чи там безпечно. Більшість шахтарів іще не поверталися в шахти. Деякі проходи відкопали та укріпили, проте ми були глибоко всередині гори. — Вона подивилася на його дивний вираз обличчя, сповнений цікавості та нетерпіння. Дівчина вже вирішила залишитися з чоловіком-Лютим і допомогти йому розгадати його таємниці. Щось у ньому полонило Елліель. — Тунель завалило позаду нас. Я ледь вивела тебе, перш ніж стіни та стеля обвалилися.

Лютий знизав плечима, ніби ця перешкода не мала значення, і в його темно-синіх очах відбилося благання.

— Я хотів би подивитися.

Шахтарі укріпили зовнішні галереї та очистили головний тунель від уламків, однак мало хто заходив у дальні тунелі. Час від часу всередині горн відчувалися поштовхи, тож начальник шахти Галліс досі не відряджав команди робітників у повному складі.

Тримаючи в руках ліхтар, Елліель вела Тона, обережно рухаючись уперед. Вони пробиралися повз уламки, а навколо висів теплий сірчаний туман. Підійшовши до валунів, які впали, заблокувавши прохід, Хоробра похитала головою:

— Далі нам не пройти.

Тон став навколішки, поклав долоню на валун і зосередився. Камінь затремтів, потім перетворився на гравій, що розсипався по долівці тунелю, звільнивши шлях.

— Це більше не перешкода.

Вони пробиралися крізь завали, рухаючись тунелем, аж доки зламані плити не утворили ще одну непрохідну перешкоду. І знову цей завал не викликав жодних труднощів для Лютого. Він просто притиснув руки до каменів і змусив перешкоду розкришитися. У якийсь момент, коли ділянки потрісканих, нестійких стін загрожували черговим обвалом, він скористався щойно добутим уламком каменя і запхав його в скелю, щоб утримати її на місці.

Елліель просувалася від повороту до повороту, обирала правильні розвилки, вела Тона далі, аж поки вони не дісталися до вкритого кварцом гроту, де дівчина і знайшла Лютого. Вони стояли пліч-о-пліч, і він зазирнув усередину того, що було його усипальницею.

Відблиски світла сяяли крізь розбитий кварц, наче його присутність активізувала якусь внутрішню енергію. Не промовивши й слова, Тон за допомогою рук і магії розширив отвір. Обшукуючи камеру, він підняв розбитий уламок кварцу і покрутив його в руці.

— Я не бачу тут жодного повідомлення. Жодних писань Лютих.

Разом вони обшукали невеличку печеру, проте не знайшли жодних артефактів, жодних відповідей. Металеві посилюючі стійки в стіні виглядали тут до божевілля недоречними.

Тон був спантеличений і занепокоєний.

— Хтось просто... запечатав мене тут на цілу вічність, не залишивши жодних пояснень щодо самої причини.

— Думаєш, тебе покарали? — Вона неусвідомлено торкнулася татуювання у себе на щоці. — Люті також позбавили тебе і твого спадку? Або, можливо, тебе залишили тут як охоронця.

— Можливо, я був тут, аби захистити Оссуса.

Вона не була певна, чи каже він це серйозно.

— Якщо Оссус справді існує.

Лютий повернув до неї своє неймовірно гарне обличчя. На ньому читалася безліч питань.

— Звичайно ж, дракон існує. Ти відчула, що гора ворушиться. Ти бачила обвал у шахтах. Ти бачила дим із гори.

Елліель не заперечувала цих доказів.

— Я звикла ставити під сумнів багато чого.

Тон, зневірений, бродив серед уламків кристалів.

— Ми нічого тут не знайдемо.

Він вивів Елліель із печери, а потім зробив кілька жестів руками. Кристали обсипалися зі стін склепіння, зібралися докупи, а тоді з’єдналися, утворивши нерівну блискучу сферу, схожу на велетенську сніжку, що заповнила всю печеру.

Тон вийшов разом із Елліель і опустив на вхід кам’яну стіну, щоби навіки запечатати печеру.

— Мої відповіді зовні.

Наступного ранку, коли вже більше шахтарів сторожко повернулися до своїх щоденних обов’язків, Тон заявив, що має намір покинути Скрабблтон.

— Я повинен знайти відповіді, а тут їх немає. Я піду на північ, по Хребту дракона, потім на захід. Я відчуваю поклик і думаю, що Люті десь у тому напрямку... або принаймні якісь сліди, які я зможу зрозуміти.

— Лютих не бачили тисячі років, — відказала на те Елліель. — Залишилися лише напівкровки, як я.

— Та все ж я тут. — Він відповів їй посмішкою, від якої по шкірі в неї пробігли сироти. — Можливо, є й інші.

— Можливо вони не надто приязні, якщо ув’язнили тебе на тисячі років. — Вона подивилася на нього довгим поглядом, а потім прийняла рішення. — Я піду з тобою. Коли ти знайдеш відповіді, можливо, і я знайду свої.

Тон із щирістю поглянув на дівчину.

— Питання в наших умах і наших серцях абсолютно різні.

— Це не означає, що ми не можемо допомогти одне одному.

Елліель почувалася вдоволеною серед мешканців Скрабблтона, навіть почувала себе як удома, проте це місце було лише тимчасовою зупинкою.

Містяни зустріли її привітно, і вона насолоджувалася шахтарською працею, однак ніколи не мала наміру оселитися тут назавжди. Цей незнайомець Лютий чомусь здавався їй вкрай необхідним і важливим, і вона, можливо, змогла б почати заново створювати свій спадок.

Галліс засмутився, що Хоробра їх залишає, бо вона була працьовитою. Апвін та інші шахтарі наполягли на прощанні з Елліель, перш ніж вона вирушить в дорогу, а корчмар Шовон наливав усім ель на прощання. Тон приєднався до них у спільній залі корчми. Люди все ще дивувалися йому, проте вже не боялися. Елліель, як позбавлена спадку Хоробра, колись зіткнулася з подібним обережним ставленням.

Смачно попоївши та збираючись як слід виспатися, перш ніж вирушити в дорогу наступного ранку, Елліель із Тоном повернулися до її кімнати. Він розтягнувся на вузькому ліжку, тоді як вона знову розстелила ковдру на твердій підлозі, але Лютий жестом показав їй на ліжко:

— Спи тут. Тобі буде зручніше.

Елліель вагалася, з осторогою ставлячись до його слів, але її серцебиття прискорювалося навіть тоді, коли вона просто дивилася на нього. Таємничий магнетизм витав, як туман, навколо цього химерного чоловіка. Чи справді вона так вже опиралася думці спати з ним? Вона була впевнена, що більшість городян уже все собі вирішили про них.

Елліель знову подумала про власне порожнє минуле, замислившись, виявиться вона хорошою коханкою або ж цілковито недосвідченою. Як і її бойові рефлекси, можливо, деякі речі є інстинктивними...

Перш ніж Хоробра згодилася лягти в ліжко, Тон витягнувся, перекотився на бік і повернувся до неї спиною, залишивши їй половину вузького ліжка. Якусь мить Елліель стояла, дивлячись на ковдру й тверду підлогу, а потім здалася. Вона вклалася на ліжко поруч із ним, повернувшись у протилежний бік, торкнувшись його спиною. Хоча ліжко було зручнішим за підлогу, їй було надзвичайно важко заснути.

Шовон із дружиною випікали ранковий хліб. Елліель і Тон прослизнули крізь загальну кімнату корчми, де залишився усього один чоловік, який сидів за столом, опершись головою на руки, й хропів так, немов ведмідь реве. Небо було темним, з-поза гори виднілося лише бліде сяйво сходу сонця.

Вони вирушили перед світанком, не бажаючи зайвих прощань з городянами, і пішли гірськими дорогами, щоб вийти на західні рівнини. Через два дні вони знайшли крихітне поселення під назвою Арнастен, у якому жило менше сорока людей, а незнайомці й поготів були рідкістю. Елліель купила їм обом гарячу їжу, проте жителі села так настирливо витріщалися на них, що вони були змушені піти далі ще до настання темряви, віддавши перевагу не такій осудливій самоті лісу.

За чотири милі вниз по дорозі вони знайшли на дерев’яному стовпі табличку, що вказувала на бічну стежку, яка вела до гарячих джерел, однієї із багатьох термальних ділянок у горах Хребет дракона. Попросивши її прочитати людські букви на табличці, Тон усміхнувся.

— Ми підемо туди, щоб поглинути енергію світу. Це тепло і життя.

Елліель не знала, чи бувала вона раніше на гарячих джерелах.

Йдучи бічною стежкою, вони знайшли озерце завширшки шість футів, оточене валунами та чахлими, пожовклими деревами. Вода була білясто-блакитною, з крихітними бульбашками. Пара та дим піднімалися вгору, надаючи повітрю вельми приємний запах мінералів. Вони були одні.

— Ми купаємося і відпочиваємо, — сказав Тон. — Розмовляємо. — Не задумуючись, він зняв куртку, чоботи й тонкі рейтузи й залишився стояти — голий і м’язистий. В останніх променях денного світла його бліда шкіра мала маслянистий полиск.

Елліель почала знімати вільну лляну сорочку, повернувшись спиною до Тона, який стояв, потягуючись, ніби хотів переконатися, що вона дивиться на нього.

— Не соромся, — промовив він. — Люті створили людей. Ми знаємо, як ви виглядаєте.

— Але ти не знаєш, як виглядаю я, — відказала Елліель, думаючи про всі ті шрами на своїй шкірі. Хоробра знала, що в неї доладне, молоде й красиве тіло, проте не могла пригадати, коли востаннє чоловік дивився на нього — якщо взагалі дивився. Опанувавши себе, вона зняла сорочку, а потім розв’язала шворки на вільних штанах. — Для тебе нічого вражаючого не буде.

— Я впевнений, що ти гарна.

З якоїсь причини вона повірила тому, що він сказав. Стоячи спиною до нього, вона почула плюскіт, коли він увійшов в озерце, з якого піднімалася пара. Вона закінчила роздягатися і залишила одяг на одному з каменів, їй хотілося швидше зануритися у воду, щоб зберегти власну інтимність, але Тон дивився на неї, і вона зупинилася, виявивши, що не може рухатися. Це не була магія або якесь заклинання, що змусило її м’язи застигнути. Він пробіг схвальним поглядом по її грудях, подивився на різні шрами, вигнуту петлю поперек живота, слід від опіку. Він неначе прийняв усе це як її частину.

— Я мав рацію — ти прекрасна.

Коли Елліель знову змогла рухатися, то відкинула з обличчя волосся кольору темної кориці і зробила крок уперед, переступивши через припіднятий край озерця, а потім опустилася у воду. Вода у водоймі була гарячою і пощипувала шкіру, а сірчані випари викликали в неї відчуття тепла та легкого запаморочення. Мимохіть вона глибоко зітхнула.

— Як же тут добре. — Біль у м’язах розчинився, як мед у гарячому чаї.

Тон простягнув руки по обох боках краю озерця та відкинувся назад.

— У землі ще залишилася якась магія. Я відчуваю її тут, тепло, що пульсує у воді.

— Це місце тобі знайоме? Ти бував тут?

Тон торкнувся своєї щоки, провівши пальцем по нанесеним на неї рунам.

— Не знаю.

— Я теж не знаю, — мовила вона. Лист Уто лежав у кишені її сорочки. — Спогадів про моє старе життя немає, але навички часом проявляються.

Вона опустилася глибше, аж до самого підборіддя, і потерла шкіру, відчуваючи біль під шрамами, а питання знову виринули з пам’яті.

— Як особистість я щось більше, ніж просто минулий злочин, правда? Моє тіло пам’ятає те, ким я колись була. Я вправно б’юся на мечах. Я спробувала стріляти з лука і виявила, що в мене добре виходить. Я пробувала грати на музичних інструментах, коли менестрель мені показав, як це робиться, але нахилу до цього не маю взагалі.

Тон виглядав втішеним.

— Ти намагалася з’ясувати, хто ти.

— Так, і я досі цього не знаю.

Наважившись, вона почала рухатися у воді й проплила просто перед ним. Елліель витягнула ноги вниз і виявила, що ледве торкається м’якого намулу та слизьких камінців на дні водойми. Її погляд зосередився на руні на його щоці, і вона простягнула руку, щоб обережно торкнутися її пучками пальців.

— Я вдосталь надивилася в дзеркалі на своє обличчя. Твій знак відрізняється від мого. Тут є додаткова лінія.

— Це руна запуску, яка дає мені змогу повернути спогади, якщо захочу.

Така відповідь її здивувала.

— Ти можеш це зробити? Тоді чому не повертаєш свої спогади? Так ти отримаєш відповіді.

— Я вважаю, що це занадто небезпечно. Поки що. — Він наморщив лоба. — Повинна бути причина, чому мої спогади стерті. Мене замурували глибоко під горою, і хтось хотів, аби я забув. Це було важливо.

— Але якщо вони залишили руну запуску, — сказала Елліель, — то хотіли, щоб ти згадав.

— Можливо, проте не зараз.

Хоробра не могла його зрозуміти. Вона відчувала нагальність цієї потреби.

— Хіба ти не хочеш повернути свої спогади? Я певно хочу. Хочу бодай знайти відповідь на таємницю. Я хочу знати, чому зробила те, що зробила. — Вона затамувала подих і прошепотіла, ледь насмілюючись промовити ці слова. — Або якщо я зробила те, що вони сказали, що я зробила.