Хребет Дракона

40

Емпра Ілуріс правила більше тридцяти років, але за останні кілька тижнів усвідомила, як мало вона насправді бачила Ішари. У пошуках наступника вона вже побувала в дев’яти з тринадцяти округів, і її розум повнився розмаїттям культур, приголомшливими пейзажами та неймовірно цікавими людьми. Ілуріс шкодувала, що не зробила цього давно. Тепер ця земля була в її серці.

До того, як вони дісталися округу Прірарі, камергер Нерев вже заповнив книжку іменами претендентів, ретельними описами їхніх здібностей, а також своїми безсторонніми враженнями. Він попросив емпру переглянути його рекомендації, проте вона рішучо похитала головою.

— Я залишатимусь неупередженою, допоки не закінчимо.

Знітившись, довготелесий чоловік стояв, тримаючи свої записи в руках, однак Ілуріс спробувала підбадьорити його.

— Оскільки я ще не вмираю, вибір ми можемо зробити розважливо.

Діставшись столиці Прірарі, супровід емпри одержав покої у будівлях навколо головної храмової площі, а сама вона зайняла горішній поверх чотириповерхового маєтку губернатора. Затишні кімнати різко контрастували з місцем попередньої їхньої зупинки в містечку кочівників, що пасуть антилоп, розташованому на кордоні округу Тамбурдин.

Кловус приєднався до неї, коли настав час зустрітися із жерцем Прірарі. Від тривалих мандрів він мав змарнілий вигляд. Через незвичне харчування, зміну погоди та невблаганний темп подорожі Кловус втратив кілька фунтів, тож його темно-синій каптан тепер вільніше сидів на ньому.

— Ви виглядаєте краще, ніж зазвичай, Кловусе, — зауважила Ілуріс. — Ще до повернення додому ви станете струнким і мускулистим чоловіком.

— Через нетравлення я стану схожим на скелет. — Жрець стомлено плентався, супроводжуючи емпру до побілених веж храму. — Я познайомлю вас із жерцем Прірарі. Ерікал — хороший чоловік, він вродливий, зі спокійним характером, ніколи не був одружений. Він вам сподобається, Ваша Високосте.

— І як саме він мені сподобається? Як потенційний чоловік?

Кловус перебирав пальцями.

— Я намагаюся бути серйозним, Ваша Високосте. Ерікал міг би стати прекрасним правителем, якщо ви розглянете його кандидатуру.

— Він хоче отримати цю посаду? — Емпра вже знала, чого хоче Кловус.

— Кожен жрець хоче того, що найкраще для Ішари, а сильний правитель — це і є те, що найкраще для нашої землі.

— Процвітаюча Ішара — найкраще для всіх. — Ілуріс вирішила повірити йому на слово. — Подивімося, що цей чоловік розповість про себе.

Вони підійшли до вишуканого білого храму. Чотири високі вежі були схожі на побілені руки, що тягнуться до неба, охоплюючи великий, вкритий черепицею купол, під яким було розташоване основне місце поклоніння. Біля склепінчастого входу на них чекав скромний жрець у сірому каптані, обшитому синьою тканиною. У нього було коротко стрижене каштанове волосся, ласкаві очі й масивне тіло, хоча він і згорбився, наче бажаючи зменшитися в розмірі.

Чоловік уклонився і назвався Ерікалом.

— Наш храм чекає на вас, Ваша Високосте. Я вже звернувся до божкині й вірю, що їй буде приємно з вами познайомитися. — З помітним запізненням він привітав і Кловуса. — Храм набагато скромніший, ніж дім великого божка в Сереполі, але про нього добре дбають, і наша божкиня задоволена.

Ілуріс простягнула руку, щоб прийняти ввічливе вітання жерця. Вона бачила стільки честолюбства та навіть відчайдушності в очах деяких інших жерців, що оцінила нагадування, що не всі вони однакові.

Їхні кроки та шепіт відлунювали у великій кімнаті для поклоніння. Сонячне світло просочувалося крізь трикутне синє скло дахових вікон у куполі над головою. Інші жерці під час її візитів влаштовували цілі вистави із натовпами парафіян та масштабним жертвоприношенням лише для того, щоби вразити її. На противагу цьому жрець Прірарі залишав свій храм тихим та відлюдним.

Коли вона запитала Ерікал а про це, той відповів:

— Я хотів, аби ваш візит до нас був більш утаємниченим, Ваша Високосте. У Прірарі живуть спокійні люди. Ми шануємо красу природи. У нас є озера і річки, наші східні пагорби вкриті садами. Сподіваюся, ви зможете затриматись, щоб скуштувати наші сири та яблучне вино.

— Я з нетерпінням чекаю цього, жерче, — відказала Ілуріс. — А тепер покажіть мені свою божкиню.

Просторе місце для поклоніння під куполом було порожнім, тільки по всьому периметру стояли заповнені квітами вази. Біля задньої стіни мерехтлива срібляста хмара пульсувала та ворушилася, немов вода, у якій відображаються сірі хмари. Як і в більшості основних ішаранських храмів, тут були заклинальні двері, за якими перебувала божкиня і які утримували її в іншому вимірі, поки її не прикличуть.

Коли відвідувачі наблизилися, сяюча стіна прояснилася, немовби потужна сутність їх відчула. Вони могли б побачити божкиню безпосередньо, якби її випустили захищати місто, проте сьогодні цього не станеться.

— Зараз божкиня спокійна, бо ми щасливі та процвітаємо, — сказав Ерікал. Прямокутний лист обсидіану, встановлений у кам’яній стіні біля мерехтливих заклинальних дверей, був не більше фута з кожного боку. Він здавався таким маслянистим та гладеньким і таким чорним, що й словом не описати.

Очі жерця заблищали, і він промовив до Ілуріс особисто, ніби поруч не було більше нікого.

— Чи хотіли би ви зазирнути крізь віконце з димчастого скла? Ми можемо спостерігати за божкинею безпосередньо в її власному світі.

Ілуріс зацікавилася.

— Віконце з димчастого скла?

Кловус втрутився, зробивши крок уперед.

— Це спеціальний матеріал, зібраний на полях древніх битв у старому світі. Матеріал має особливі властивості, що дають змогу бачити божків у їхньому світі поза часом.

Віконце для жерців, щоб бачити божка? Ставши поруч, Ілуріс зазирнула крізь це віконечко. Вона почула, як пришвидшилося дихання Ерікала, і відчула тепло його шкіри. Він здавався сповненим дива, наче бачив свою божкиню вперше. Коли її погляд зосередився на блискучій чорній поверхні, Ілуріс вирізнила вузол кольорів та енергії, що неможливо описати, брижі кружляли, як пір’я птаха, ураженого блискавкою, а єдиний центр-око плавало посередині. Здавалося, ніби хтось зібрав і згорнув полярне сяйво, що з’явилося в нічному небі, і сховав його за чорним склом.

Коли химерне око повернулося, щоб поглянути на неї, холодок пробіг хребтом емпри, але вона не відчула ні загрози, ні гніву, лише доброзичливість... і неймовірну силу, породжену непохитною вірою народу Прірарі. Зачарована, вона посміхнулася жерцеві Ерікалу.

Кловус перервав цю приємну мить, притиснувшись ближче, аби й собі подивитися. Він зазирнув крізь димчасте скло і кивнув.

— Вельми гарна божкиня! Я так розумію, що її можна розгнівати, коли це знадобиться? За крайніх обставин?

— Це рідко стає необхідним, — відповів Ерікал.

Піднявши брови, Кловус повернувся до емпри.

— Як я вже казав, імовірно, вам варто розглянути кандидатуру Ерікала як свого можливого наступника? У нього є темперамент для цього, і він достатньо мудрий.

Не слухаючи їх, Ерікал зосередився на віконечку з димчастого скла, рухаючи губами так, ніби розмовляв із замкненим божеством.

— Це те, чого ви хочете, жерче? — запитала Ілуріс. — Чи хотіли б ви стати наступним емпріром?

Ерікал насупився на неї так, ніби ця ідея ніколи не спадала йому на думку.

— Аж ніяк, Ваша Високосте. Я ніколи не міг би залишити це.

Ці слова її не здивували.

Познайомившись із такою кількістю людей і так довго подорожуючи, емпра Ілуріс забажала вечеряти того дня у своїх приватних покоях на четвертому поверсі губернаторського маєтку. На наступний ранок уже було заплановане велике святкування на цілий день. Із ніжною посмішкою вона сказала розчарованому губернаторові:

— Я хочу обміркувати все, що побачила у прекрасному окрузі Прірарі. — Кловус добровільно запропонував зайняти її місце на приватному бенкеті ввечері, відтак Ілуріс охоче поступилася такою честю. Зараз вона жадала усамітнення.

Ніч була теплою, і вікна на балкон були відчинені. Хоча вона їла на самоті, накритий для неї стіл міг умістити десять людей, а нагодувати вдвічі більше.

Прислухавшись до поради Ерікала, вона попросила принести їй різноманітні сири Прірарі: жовті з твердою шкіркою, блідо-білі з прожилками сіро-блакитної плісняви, м’які вершкові сири, змішані зі сушеними ягодами. Деякі копчені, інші м’які, деякі такі гострі, що на очах з’являлися сльози, проте вона скуштувала їх усі, впевнена, що слуги звітуватимуть перед сироварами. Вона скуштувала два види яблучних вин Прірарі, сухе й пікантне, що добре поєднувалися з певними сирами, і набагато солодше витримане вино, яке смакувало їй з десертом.

Служники принесли великі миски гарячої ароматизованої води. То була не зовсім купіль, бо населення Прірарі не знало ані купання, ані повного занурення, проте вона протерла обличчя, помила руки та замочила ноги.

Крізь відчинені вікна Ілуріс чула відлуння звуків із площі, мелодію, яку музики вигравали на кількох флейтах, розмови на вулицях, плюскотіння води у великому міському фонтані. Ззовні стіни маєтку губернатора були увиті виноградними лозами на шпалерах, а солодкий аромат квітучих уночі лілій доносив вечірній вітерець.

Ілуріс була задоволена своєю мандрівкою. Вона познайомилася з прекрасними представниками свого народу, і вона не почувалася засмученою чи стривоженою. Попереду ще чотири округи, розмови з багатьма людьми, і вона знала, що її наступник знайдеться.

Раптом знизу пролунав крик котрогось із бійців її Яструбиної варти. Ілуріс висмикнула ноги з миски запашної води і заходилася шукати зброю. Спроба вбивства? Вона була заколисана спокоєм жерця Ерікала, дивовижним божеством, теплим прийомом у Прірарі. Гамір долинув із поверху нижче, і вона почула характерний голос каптані Воса.

Ілуріс поспішила до вікна. Вона глянула вниз і була вражена, побачивши жилаву дівчину, що лізла по лозі з вікна прямо під кімнатою емпри. У неї були великі карі очі, подертий одяг та коротке темне волосся. Вартові тягнулися, щоб схопити її, коли вона піднімалася по шпалерах, але дівчина копнула їх босою ногою. Намагаючись лізти вгору швидше, вона вишкірилася радше шалено, ніж налякано. Один із нових бійців Яструбиної варти, молодий Недд, вдарив мечем по товстих лозах, розрубавши одну з них. Дівчина втратила опору під ногами та загойдалась, потім зачепилася за сусідню шпалеру.

Охоронці потягли вниз пошкоджену лозу, проте дівчина схопилася за іншу, видираючись ще вище, але шпалера розкололася, лоза обірвалася, і дівчина почала падати. Коли її темні очі на мить зустрілися з очима Ілуріс, вираз рішучості у них змінився розчаруванням.

Рукою, затягнутою в рукавицю, каптані Вос схопив дівчину за ногу, однак вона знову копнула його, проте Вос і Недд потягли дужче, зловивши її за потерті манжети штанів з грубої тканини. Вони підтягли розбишаку до вікна і затягли всередину.

Емпра поспішила до дверей своєї кімнати і побачила за ними двох бійців Яструбиної варти, які з напруженими обличчями стояли на сторожі.

— Що відбувається внизу?

— Зловмисник, Матір, можливо, асасин. — Сиріл виглядав обуреним і не дозволяв їй пройти.

— Ви тут у безпеці, — запевнив її Боро.

— Я бачила дівчину, — мовила Ілуріс. — Вона не схожа на асасина.

Він урочисто поглянув на емпру.

— Ніколи не відомо, як саме виглядає асасин, Матір.

— Я хочу її побачити. Відведи мене вниз. Зараз же.

Сиріл тривожно моргнув.

— Хіба це розумно? Вона все ще може бути небезпечною.

— Ви — бійці моєї Яструбиної варти, частина моєї родини. Гадаю, ви зможете захистити мене від маленької дівчинки?

Ілуріс проштовхнулася повз них, і двоє молодих вартових прослідували за нею до сходів і далі на третій поверх. Усередині кімнати емпра побачила розірвану зелену лозу, втягнуту ззовні через підвіконня. Вос, Недд та двоє інших бійців Яструбиної варти тримали дівчину, що виривалася, наче вулична кішка. Недд намагався зв’язати їй зап’ястя, але вона постійно виривала одне з них і вдаряла його по обличчі. Побачивши емпру, дівчина знову почала його бити.

Ілуріс виступила вперед, і присутні в кімнаті затихли.

— Вас спіймали, юна леді. Ви справді сподіваєтеся втекти від моєї Яструбиної варти?

— Можливо, — сказала дівчина. — Вони не надто вправні.

Роздратований образою Недд вчепився в її руки міцніше, але полонянка припинила боротьбу, бо отримала увагу емпри.

— Вона, схоже, збиралася вбити вас уві сні, Матір, — сказав каптані Вос.

— Я не спала, — відказала на те Ілуріс. — Ви знайшли в неї ніж?

Каптані поглянув на інших охоронців.

— Ми ще не обшукували її.

— Тоді вам краще це зробити.

Бійці швидко і грубо обшукали залатаний одяг дівчини, але, на власний подив, зброї не знайшли.

— Можливо, вона збиралася налякати мене до смерті, — промовила Ілуріс, схрестивши руки на грудях.

— Я просто хотіла вас побачити, — наполягала дівчина. — І зрозуміти, чи я зможу це зробити.

Ілуріс уважно розглядала дівчину. Вона мала загострене підборіддя, високі вилиці, неохайно пострижену кучму волосся. Її великі очі та худорляве тіло надавали їй дещо неземного вигляду.

— Як тебе звати?

— Семі. Не питайте про мою сім’ю або родовід. Там нічого цікавого.

— Вона могла б щось натворити, Матір, — Вос мав збентежений вигляд. — Нам шкода, що вона порушила ваш спокій. Ми передамо її владі Прірарі.

— Вам має бути більше шкода, що ви підпустили мене так близько, — перервала його Семі, чмихнувши. — Елітна варта! Які ж ви захисники, якщо дозволили мені залізти по стіні за кілька футів від особистої кімнати емпри? Я весь день спостерігала за вами. Яструбина варта повинна бути найкращою, найвідданішою. Названими синами емпри! А я прослизнула через площу внизу і прокралася до маєтку губернатора. Вони подумали, що я служниця! Потім я підійшла до вікна і почала підніматися. — Дівчина пирхнула. — І мені б це вдалося.

— Але ти цього не зробила, — сказав Вос. — Ми зупинили тебе.

— Тільки в самому кінці. Я прослизнула повз п’ять рядів охоронців.

Ілуріс була водночас і зацікавлена, і вражена.

— І як ти це зробила?

Дівчина роздратувалася.

— Скористалася розумом і кмітливістю.

— Ясно, що не скромністю, — пробурмотів Недд.

До кімнати увірвався почервонілий Кловус.

— Ваша Високосте, я почув, що ви в небезпеці.

— Не була вона в небезпеці, — відказала Семі, перш ніж хтось встиг відповісти. — Я зайшла так далеко з благословення божкині. Я принесла жертву в храмі і молилася за можливість побачити емпру.

Кловус подивився на запилюжену дівчину і спохмурнів.

— І яку гідну жертву ти змогла принести?

— Я зловила щура. Це все, що я мала. — Вона звузила свої карі очі, кидаючи йому виклик. — А ви, жерче, коли-небудь жертвували все, що мали? Я думала, що саме це божки цінують у пожертві.

Ілуріс зрозуміла, що посміюється.

— Скільки тобі років, дівчино?

— Вона надто юна, — сказав Кловус.

— П’ятнадцять, — відповіла Семі. — Тобто я так думаю. Не те, щоб хтось щороку святкував мій день подарунка.

— П’ятнадцять... Ти знаєш, що мені було всього сімнадцять років, коли я стала емпрою всієї Ішари? — Вона клацнула язиком. — Мій бідолашний любий батечко випадково випав із вікна вежі.

— Звучить занадто незграбно як для правителя, — уїдливо зауважила дівчина. Почувши це, вартові, камергер і жрець Кловус повідкривали роти від здивування.

— Можливо, він на це заслуговував. — Ілуріс сподобалася задерикуватість дівчини. Вона махнула рукою капітанові вартових. — Нехай її відведуть нагору. Їжі для мене однієї забагато, тож ми можемо повечеряти разом, аби я могла поговорити з нею більше.

Вони з жахом дивилися на неї, але Ілуріс наполягала.

— Щоб поговорити зі мною, вона принесла жертву. Ми ж не хочемо образити божкиню, правда? — Ілуріс вийшла з кімнати і попрямувала коридором. — Я очікую, що дівчина буде в мене, — кинула вона через плече, — помита й у чистому вбранні — через пів години.

Здивована, але задоволена, Семі звільнилася від рук вартових.

— Ви чули, що наказала емпра. Воду для купання і новий одяг!

Йдучи до сходів, Ілуріс усміхнулася, а Сиріл і Боро, поспішаючи, слідували за нею. Семі ледь не потрапила до її особистих покоїв. Трохи допомоги та, можливо, більше тренувань, і вона могла б досягти успіху. Щось у цій дівчині заінтригувало Ілуріс. Вона вирішила, що варто дізнатися більше.