Хребет Дракона

27

Як Хоробрий, пов’язаний зобов’язаннями із конаґом, Уто часто залишав Конверу для вирішення справ у інших повітах, зустрічей з вельможними лордами, перевірки таємних робіт з видобування морських перлів на далекому північному сході. Однак іноді йому доводилося повертатися додому, щоб виконувати інший обов’язок — обов’язок Хороброго.

Багато століть поспіль раса напівкровок селилася в не позначених ніде поселеннях, які кровожерні загарбники з Ішари не змогли б знайти, якби ворог коли-небудь вторгся до Співдружності. Хоробрі заприсяглися, що вони більше ніколи не опиняться всі в одному місці, де їх можна було б убити всіх разом, як це сталося дуже давно з їхньою колонією, на яку вони покладали великі надії. Коли Уто їхав лісом на своєму гнідому коні, то відчував вир ненависті, що палала всередині, наче полум’я у печі, але він гасив її, підкоряючи собі.

Він їхав стежкою, вдихаючи аромат дубів та вічнозелених дерев, а потім відчув запах вогнища, коли натрапив на першу з дерев’яних осель. Поселення Хоробрих мало лише двадцять будівель — затишних будинків зі зрубу, невеличких городів, дерев’яних жолобів для відводу води з гірських потоків. Уто почув, як діти тренуються на затуплених мечах на відкритому майданчику у формі кола.

Старий учитель стояв, криками підбадьорюючи і критикуючи своїх підопічних. Четверо дітей Хоробрих, три хлопчики та одна дівчинка, проводили ближній бій, що був смертельно серйозною справою, але одночасно й грою. Їхній інструктор стояв без сорочки, щоки та голова гладко поголені, а худорляве тіло настільки м’язисте, що виглядало наче вирізьблене з корча.

Дівчина замахнулася пласкою частиною свого клинка та вдарила одного хлопця в плече.

— Мертвий! — крикнула вона.

— Я все ще можу битися, навіть з однією рукою!

— Так, ти міг би, — сказав старий вчитель. — І тобі, можливо, доведеться. — Почувши наближення коня, він одразу просяяв, бо впізнав вершника. — Уто! Тобі вже час повертатися?

— Я чув, що цим дітям потрібен кращий тренер, Онзу.

Старий відповів насмішкувато:

— Тебе я добре навчив.

Спішившись, Уто прив’язав коня до дерева.

— Найближчим часом їм, можливо, доведеться бути кращими за мене. — Його лице потемніло. — Ішаранці знову напали на Міррабай. Якщо конаґ Конндур дослухається до голосу розуму, ми зможемо нарешті вступити у війну з нашими ворогами.

Онзу зрадів:

— Тоді ти приніс добрі новини.

— Ніщо про Міррабай не є доброю новиною, — відказав Уто, знову ставши похмурим. — Не цього разу, і не востаннє.

— Біль — це те, що рухає нас вперед, бо ми, Хоробрі, не можемо озиратися на минуле.

Уто похитав головою.

— Ми повинні пам’ятати про минуле, бо те, що ішаранці зробили з Валаерою, не повинно ніколи повторитись, не повинно забутися.

— Цього не станеться. Саме тому ми підтримуємо чистоту крові Хоробрих. Саме тому ми залишаємося напоготові. — Дозволивши дітям продовжувати тренування, старий Онзу підійшов потиснути руку Уто. Вони пішли до його невеликого будинку зі зрубу. — Ти тут, щоб провідати мене? Чи ти прибув для того, щоб виконати свій обов’язок?

— Я завжди виконую свій обов’язок, — відповів Уто.

Старий осміхнувся.

— Чет буде задоволена. Вона приїхала вчора з цією ж метою, і я думаю, що її хвилювало те, що саме я буду тим, хто розділить з нею ліжко.

— Ти береш на себе цей обов’язок занадто часто, — сказав Уто. — Багато дітей Хоробрих мають твої очі та ніс.

Онзу клацнув язиком.

— Я служу там, куди мене кличуть.

— Як і я. — Уто слідував за чоловіком повз сад.

Біля саду старого вчителя стояла різьблена дерев’яна фігура чоловіка-Хороброго в стародавньому одязі — це був Олан, сповнений надій ватажок першого поселення, яке він намагався заснувати в Ішарі. Коли вони проходили повз нього, Уто потягнувся, щоб погладити різьблене обличчя, думаючи про мрії цього чоловіка. Якби тільки Олан досяг успіху, раса Хоробрих процвітала б на власному континенті...

Онзу помітив його зацікавлення.

— Ішаранці досі нападають на нас, і ми досі присягаємося вбивати їх. Чи платять наступні покоління за злочини своїх предків? — Він похитав головою. — Цьому має бути покладено край.

Ці слова не переконали Уто.

— Можливо, через тисячу поколінь вони заплатять достатньо за те, що заподіяли нам. Але поки ні.

Одинадцять століть тому багато Хоробрих вирішили залишити старий світ і шукати свою землю обітовану там, де б вони могли створити нове поселення. Очолені прозорливим Оланом, вони збудували флот, на якому вони дісталися через море до нового світу, розташованого далеко на схід. Першопрохідники вже бачили береги Ішари, пишні ліси, родючі рівнини, жменьку поселень, побудованих першими людьми, які подалися туди наприкінці воєн Лютих. Тисяча Хоробрих на кораблях покинули стару зранену землю і вирушили до далекого континенту.

Прибувши до нових берегів, вони витягли кораблі високо на берег і більше не збиралися озиратися назад. Переселенці рубали дерева, добували камінь і поступово створили прекрасну колонію, яку назвали Валаерою. Вони вирощували сільськогосподарські культури, полювали, розширювали своє поселення.

Невдовзі їх виявили люди Ішари, які поставилися до них із підозрою, їм не подобалося сусідство із цими незнайомцями, цими загарбниками — а надто через те, що Хоробрі були схожі на страхітливих Лютих з їхнього минулого. Сповнені надій на краще першопрохідники недооцінили ненависть та страх ішаранців. Вони були Хоробрими, тож були впевнені, що зможуть захистити себе.

Але не від божків.

Якось уночі ішаранці зібралися біля поселення, оточили Валаеру і спустили одну зі своїх мерзенних істот для знищення колонії. З тисячі першопрохідників-Хоробрих понад сім сотень були вбиті під час цього нападу. Решта, на чолі з важко пораненим Оланом, були змушені рятуватися морем, роздобувши кілька старих суден, які залишили колись високо на березі.

Коли їм з останніх сил вдалося доплисти додому у Співдружність, лише ненависть утримувала їх серед живих. Повернувшись, Хоробрі стали жорсткішими, перетворившись на новий вид бойової сили. Коли Олан повідомив трьом королівствам про віроломство ішаранців, Хоробрі, що повернулися, заприсягнися захищати Співдружність. Але поміж собою раса напівкровок з покоління в покоління передавала пекучу жагу відплати, яка коли-небудь настане.

У той час, як частка крові Лютих у жилах людей сильно зменшилася, оскільки нащадки змішаної крові мали більше дітей, чистокровні Хоробрі присяглися ніколи не ставати слабшими, ніколи не дозволяти своїй магії згасати.

Деякі Хоробрі утворювали сім’ї з людьми. Уто, безумовно, також. Кохання стало для нього несподіванкою, коли він зустрів Мареку, що мала лише краплю крові Лютих, але для нього вона була особливою, як і їхні доньки. Більше тридцяти років тому, коли його попросили допомогти з охороною острова Фулкор від можливого вторгнення Ішари, він не зміг відмовити через обітницю конаґу. Уто попрощався з родиною в Міррабаї і відплив до нового посту в острівному гарнізоні, залишаючи дружину та дочок без захисту...

Історія вже вимагала, щоб ішаранцям не пробачили те, що вони вчинили з колонією Валаера, а після того, як вони до того ж вбили його родину в Міррабаї, Уто ніколи не пробачить їх в своєму серці...

Для збереження своєї раси кожен Хоробрий мав урочистий обов’язок зачати одну дитину чи декількох з чистокровною Хороброю, щоб їхні діти зберегли ту саму кількість крові Лютих із покоління в покоління. Романтики в цьому Уто не вбачав. Він кохав Мареку, і це було єдине кохання, що він мав у серці, — проте він все ще міг мати потомство.

У другій половині дня він і Онзу розмовляли, сидячи вдома у старого, обмінювалися новинами та поринали у спогади. Коли Уто вийшов з будиночку, він побачив жінку-Хоробру, що стояла, схрестивши на грудях руки, і чекала. Вона була високою, статною, років за тридцять. Чет мала продовгувате обличчя і коротко стрижене русяве волосся. Вона роздивлялася його, поки він стояв у дверях.

— Ти зробиш це. Наступні три дні найкращі для зачаття.

Діти Хоробрих, народжені від таких союзів, залишалися в поселеннях, де їх виховували і тренували. Вчителі були досвідченими воїнами, іноді терплячими, іноді безжальними. Онзу мав обидві ці риси. Сам Уто виховувався, навчався і зблизився з іншими дітьми Хоробрих тут, перш ніж вирушив творити свій довгий спадок.

Наступні три дні він проведе з Чет, а потім повернеться до Коннери та роботи на конаґа. Коли вечірнє сонце засяяло між дерев і діти продовжили свою виснажливу підготовку, Уто прослідував за жінкою до будиночку для гостей і зачинив двері, щоб він і Чет могли виконати свій обов’язок Хоробрих.