Хребет Дракона

23

Змучена та втомлена після чергового дня в шахті, Елліель відпочивала у загальній кімнаті шинку, потягуючи з кухля місцевий ель, хоч і не відчувала його дії. Хоробрі мали високий рівень стійкості до алкоголю чи наркотиків; кров Лютих допомагала їм мати ясну голову та бути напоготові, навіть коли вони цього не хотіли.

Елліель отримала велику премію за те, що знайшла рубіни з драконової крові, але, оскільки її потреби були вельми скромними, вона попросила Галліса розподілити більшу частину премії серед інших гірників, а також видати по додатковій срібній монеті Апвіну та Кленнеру, які були з нею, коли вона знайшла червону рідину, яка фонтанувала зі скелі. Така щедрість принесла їй вдячність жителів, проте Елліель не намагалася купити їхню дружбу. Хто захоче мати її за подругу, знаючи, що вона зробила?

Вона сиділа сама за невеличким столом, розсіяно вечеряючи. Шовон приніс їй присмачену спеціями ковбасу з баранини та кусень білого сиру на дерев’яній дошці, хоча вона цього не просила. Приємний корчмар і його дружина знайшли час, щоб приглянути за нею.

Хоробра спостерігала, як мешканці міста вчергове зібралися разом. Апвін реготав із друзями, граючи в гру кубиками з каменю. Двоє шахтарів прийшли на родинну вечерю зі своїми дружинами та купою дітей. Діти все витріщалися на Елліель і перешіптувалися, наче вона була якоюсь химерною істотою, проте їхня матір заспокоїла їх та змусила сісти на місце.

Сама вона думала про останні два роки поневірянь. Прокинувшись до нового життя, вона багато подорожувала Остеррою, не слідкуючи, куди йде. Вона достеменно не знала, де вбила дітей, і навіть не намагалася дізнатися.

Попит на Хоробрих був шаленим, навіть на знеславлених. Свого часу вона зв’язала себе зобов’язанням як особистий охоронець і захисник одного честолюбного купця. Вона хотіла почати переписувати свій спадок, робити щось хороше, проте скоро зрозуміла, що купець хотів, аби вона стала викидайлом, щоб викручувала руки, влаштовувала пожежі та вибивала борги всіма можливими способами. Попрацювавши місяць, Елліель відчула, що її невдоволення і сором досягли межі.

Купець відіслав її розібратися з фермером, який завинив йому чверть свого врожаю через прострочення позики. Він дав Елліель вказівки узяти смолоскип і запропонувати бідакові вибір — плати або тобі підпалять обличчя. Іншого вибору в нього не було. Але побачивши нажахане обличчя фермера, його дружину та чотирьох дітей, Елліель розвернулася та пішла геть. Того дня вона розірвала зобов’язання з купцем.

Він знавіснів.

— Хоробрі зобов’язані підкорятися своєму господареві!

Вона просто поглянула на нього й мовила:

— Ви нагадували мені багато разів, що я більше не Хоробра.

Рада, що здихалася того зобов’язання, вона блукала не один місяць, шукаючи роботу, не пов’язану з її бійцівськими вміннями. А коли вона знайшла Скрабблтон, їй сподобалося бути шахтаркою.

Елліель роззиралася у загальній кімнаті, дивилася на дерев’яні столи та полум’я в жаровні, слухаючи гудіння голосів. Ці люди знали одне одного і відпочивали після тривалої зміни з невимушеністю, яка буває лише серед товаришів. За столом коло однієї з кам’яних стін двоє молодих закоханих їли разом картопляний пиріг. Вони прихилилися близько одне до одного, ніжно розмовляючи поміж собою, а їхні очі говорили більше, ніж слова. Їхні руки торкалися, тяглися одна до одної, наче запевняючи у взаємній любові.

Елліель спостерігала за ними, і в голові роїлися питання до себе самої. Чи кохала вона колись? Вона була молода і вродлива. Чи цілувала вона хлопця на таємних побаченнях у тінях, пирскаючи від сміху і торкаючи його? Чи належало комусь її серце? Чи була вона заміжня, з людиною чи з іншим напівкровкою-Хоробрим? Вона ще незаймана? Елліель не знала.

Сидячи сама за столом, вона згинала та розгинала пальці, вдивляючись у свою долоню, наче могла знайти таємні відповіді, записані на лініях. Мізинець на її правиці був коротким, вершечок відрізаний на суглобі, де залишився лише гладенький шрам. Його відкусила тварина? У неї було обмороження? Палець порізали під час битви на ножах?

Вона глянула на трьох дітей, що повзали біля материних спідниць під столом, за яким вечеряла родина шахтаря. У Елліель були діти? Холодок пробіг по тілу, наче удар крижаної блискавки. А що, як вона вбила власних дітей? Що, як її син або донька були серед жертв у тій школі?

Вона торкнулася золотої смужки, пристебнутої збоку, оздобленої декоративними символами заклинань, з гострими металевими зубцями. Лише Хоробрі носили реймер, рідкісну річ, яку вона більше не могла запалити через відсутність як сили, так і знань. Ця неспроможність нагадувала їй про те, ким вона була і що зробила.

Вона зняла реймер і поклала його на стіл. Золото здавалося тьмяним, а символи ніби насміхалися з неї. Елліель повертала його у неяскравому освітленні загальної кімнати корчми, міркуючи про речі, які, мабуть, зробила, про те, який спадок вибудувала, перш ніж Уто позбавив її всього цього.

Вона знову пристебнула реймер та вийшла з корчми.

— Ще раз дякую за премію, Елліель! — гукнув Апвін їй у слід. — Завтра знайдемо ще рубіни. — Вона розсіяно кивнула, труснувши довгим волоссям кольору кориці.

Стояла тиха ніч, дим клубочився з кількох димарів, і слабке помаранчеве сяйво мерехтіло поблизу вершини гори Вада, де тріщина відкрила шлях вогню. Вона зупинилася перед святилищем пам’яті міста, що було розміром з будинок, зведений із темного дерева та ретельно підібраних каменів. Двері були відчинені, вітаючи будь-кого, хто хотів згадати давно минулі життя.

Увійшовши, вона побачила полиці, заставлені томами, що містили прізвища родин зі Скрабблтона, імена матерів та дітей, чоловіків, дружин, гірників, які загинули в обвалах печер, молодих людей, які вирушили на пошуки статку. Вони всі були записані, про всіх пам’ятали. Мешканці Скрабблтона робили записи про всіх: від мертвонароджених дітей до людей таких старих, що вже не могли згадати року свого народження. У напівтемряві Елліель провела пальцем по корінцях книжок. У святилищі пахло шкірою, старим папером, пилюкою. Принаймні ці записи існували, а от вона не знала своєї історії взагалі, окрім одного страшного діяння, що коштувало їй спадку.

Відчуваючи гірку радість, Елліель повернулася до корчми, увійшовши через чорний хід, де дружина Шовона поралася на кухні, відскрібаючи дерев’яні тарелі і замочуючи кухлі у мийці. Помаранчеве волосся жінки майже повністю посивіло, і вона тримала його заткнутим під сірим очіпком.

— Елліель! Допоможеш мені прибратися?

Рада допомогти — рада, що її запросили допомогти — Хоробра трудилася в затишній тиші поруч із жінкою, аж поки глечики не стали чистими, кухлі — сполоснутими. Впоравшись із роботою, Елліель пішла до своєї кімнати. Вона зачинила двері, запалила ліхтар і зменшила ґніт, бо їй не потрібно було багато світла. Роздягаючись, зняла ремінь та відклала його, тоді скинула свою лляну робочу куртку. Елліель підняла тканину над головою та акуратно поклала її на стілець. Вона підійшла ближче до ліхтаря. Помаранчеве світло освічувало її голу шкіру, і вона провела рукою по руках, по грудях.

Тонкі шрами та грубі рубці на її тілі були, схоже, слідами від тортур. Під грудьми вона відчула шрам у формі літери х, який під пальцями відчувався рельєфним, наче хтось вирізав його кінчиком кинджала. Обома руками вона зібрала докупи груди, заплющила очі й запитала себе, чи робив так колись коханець. По руках пробігли мурашки.

Вона поволі пройшлася пальцями до плаского живота, зупинившись на довгому потворному рубці, що звивався від правого боку до місця просто над пупком, де раптово обривався. Очевидно, колись це був глибокий поріз; така рана мала би стати смертельною, проте вона вижила. Вона відчула приступ різкого болю від давно забутої рани.

Елліель намагалася уявити себе в боях як Хоробру, що билася мечем або ножем чи запалювала реймер у великих битвах. Воскова пляма на її лівому передпліччі однозначно була опіком. Як це сталося? Кожен її шрам мав історію, і всі вони були стерті з її спадку.

Коли Елліель спробувала потримати меч, то відчула, що її м’язи звичні до цього, а рефлекси добре відпрацьовані. Вона інстинктивно знала, що робити. Мабуть, вона була вправним і грізним воїном, професійно натренованим. Спогадів немає, проте бойові вміння були для неї природними.

Пальці Елліель ковзали по животі, торкалися засмаглої шкіри та підступали ближче до відблисків ліхтаря на шкірі. Вона шукала, проте не могла знайти розтяжок, що вказували б на те, що колись вона була вагітною. Але якщо таки була? Чи вона віддала дитину?

Сльози наповнили її зелені очі. Хай як сильно вона хоче отримати відповіді на свої запитання, вона їх не знатиме.

Вона задмухнула ліхтар.