Хребет Дракона

66

Гамбурдинський мисливець вибрався із лісу, стікаючи кров’ю з ран у плечі та на ребрах і викрикуючи про табір Гетрренів, про сотні варварів, що рухаються в напрямку міста. Його одяг був геть подертий.

— Вони вбили двох моїх братів, а я ледве втік.

Поранення мисливця потребували лікування, проте Кловус наполягав на тому, аби спочатку трохи його крові запропонувати божку.

— Ми повинні зробити його сильним! — проголосив жрець. — Ми повинні розлютити божка! — Кловусу ледь вдавалося стримувати своє завзяття. Він зайнявся плануванням своїх дій разом зі жрицею Нере, готуючись до появи варварів. — Гетррени точно скоро нападуть. Тепер нам потрібно приготуватися.

Стривожені селяни та пастухи з віддалених поселень прибули під захист стін з високого частоколу. Тривога, немов холодний, низький туман, нависала над вулицями.

Наступного дня Гетррени влаштували організовану навалу з боку пагорбів.

Кловус вдоволено спав, насолодившись донькою лісоруба, що запропонувала себе як особливу жертву, натомість він пообіцяв переконати божка захистити її батька в лісі. Коли міський бронзовий дзвін гучно вдарив на сполох, попереджаючи про наліт, жрець прокинувся і з неабияким розчаруванням побачив, що дівчина ще вночі забрала одяг та пішла собі геть. Так чи інакше, зараз у нього не було часу на неї.

Натягнувши каптан, Кловус поспішив приєднатися до своїх ур-жерців під нестихаючі удари дзвона. Міські охоронці побігли до спостережних майданчиків на вершечку частоколу, заряджаючи луки й готові випустити дощ стріл на нападників. Інші солдати зібралися біля воріт, оголивши мечі.

Гетрренські загарбники з криками вискочили з-за пагорбів і помчали поміж деревами, розбившись на групи. Вони їхали на величезних чорних конях зі шкіряними ковдрами замість сідел. У варварів були кремезні тіла й масивні руки, суцільні м’язи, а коли вони кинулися в атаку, то дико завили, щоб викликати жах у супротивника. Чоловіки мали густі бороди і довге чорне волосся, а поряд із ними їхали жінки з такою ж зброєю. Їхні підбиті хутром шкіряні шоломи були прикрашені відшліфованим камінням.

На чолі нападників неслася жінка з квадратним обличчям і лютими очима. Вовча шкура на її плечах розвівалася позаду неї, коли вона, нахилившись уперед, скакала на своєму чорному коні. У руках жінка тримала довгий, забризканий плямами засохлої крові вузлуватий дрючок із заокругленим кінцем, схожим на деформовану голову дитини. Її кінь форкав так, ніби й сам жадав кровопролиття.

У деяких Гетрренів з боків були прилаштовані димучі кошики, наповнені смолою і хмизом. Плетені відра спалахували полум’ям, коли загарбники розмахували ними, несучись галопом до стін частоколу. Охоплені полум’ям кинуті кошики вгатили в стіну, розбризкуючи смолу і розносячи вогонь. Деякі Гетррени не вили, а несамовито реготали.

Кловус і його жерці поквапилися до храму, де вже була Нере у своєму коричнево-зеленому каптані, з міцно стягнутим ззаду волоссям, змащеним олією. Настав час їм зайнятися своєю роботою. Усередині храму на тлі покрученого блискавкою дерева мерехтіли двері заклинання, бо за ними нетерплячий божок ставав більшим через небезпеку для свого народу, ставав сильнішим, ніж будь-коли, вимагаючи, щоб його випустили. Кловус відчув, як енергія божка наростає до точки кипіння, і зрозумів побоювання Нере, що істота може вийти в них з-під контролю. Але вони об’єднали свою магію, спрямовану на те, щоби встановити зв’язок із божком. Він відчував їх з-поза дверей заклинання, прислухався до них. Підкорявся їм.

Кловус зосередився і відчув, як зв’язок із божком зміцнюється, відтак повернувся до найближчого ур-жерця.

— Накажіть сторожі відчинити ворота — широко відчинити!

Ошелешений жрець лише моргнув.

— Вони відмовляться, жерче. Місто атакують!

— Якщо вони не хочуть, аби божок пробив собі шлях крізь стіни, нехай краще дадуть йому вихід.

Жрець кинувся виконувати наказ.

Охоплені панікою городяни побігли до храму, голосно повторюючи:

— Почуй нас, убережи нас!

Кловус побоювався, що божок викосить їх та розкидає, залишаючи храм. Якщо так, міркував він, то сутність просто вважатиме їх додатковими пожертвами для збільшення своїх сил, які вона використає задля знищення ще більшої кількості варварів-загарбників.

Дикунські крики та виття продовжували лунати за межами міста. Бронзовий дзвін монотонно бив. Із кожним наскоком на стіни Тамбурдина, з кожним криком за містом захисний божок ставав усе лютішим, усе охочішим захищати свій народ, своїх шанувальників... своїх творців.

Кловус відчував зв’язок із розгніваною сутністю. Одна Нере і справді була занадто слабкою. Ур-жерці, які ще залишилися поруч, відступили в більш безпечне місце — до дерев’яних стін храму. Один із них стояв біля величезного вирізьбленого золотого ведмедя, наче люта тварина могла його захистити.

— Пора! — сказав Кловус.

— Пора, — погодилася Нере і підвищила голос, звертаючись до дверей заклинання. — Почуй нас, убережи нас. Захисти Тамбурдин! Ти — наш божок. Ми — твій народ.

Брама замерехтіла, засвітилася.

— Виходь і зроби те, для чого тебе створили, — наказав Кловус.

Вони розчахнули двері заклинання і звільнили божка. Сутність постала перед ними зі свого кишенькового всесвіту, невидимого простору між тут і там. Керований двома могутніми жерцями, випущений у світ божок вирвався назовні, аби зробити одну-єдину річ.

Кожен божок набував тих рис, яких потребували його люди. Тамбурдинське божество зародилося в дикій первісній місцині, йому поклонялися люди, які жили і помирали, оточені лісами. Тому божок став масивним клубком звіриної люті, що увібрав у себе ознаки найстрашніших лісових хижаків, став бурею кривих кігтів і пожовклих ікл, хутра і шипів, що спліталися воєдино, коли божок роздувався і рухався вперед. Він світився десятками пар жовтих очей, наче зграя вовків, яка ввижається поза колом світла від багаття. Він нісся уперед на гострих копитах нестямного оленя, на могутніх лапах величезного ведмедя. Він періщив блискавкою, збивав з ніг ревом зимового вітру, який міг виривати дерева з корінням.

Сутність ринула до дверей храму. Кловус і Нере використовували всі свої сили, щоб керувати божком і змушувати його зосередитися на битві.

На вулицях люди розбігалися навсібіч. Дехто з них, опинившись на шляху атакуючої сутності, був розтоптаний, розірваний на шматки вибухом цього первісного хаосу. Божество пролетіло через місто Тамбурдин і кинулося крізь широко відчинені ворота, сторожа та солдати ледь встигли відстрибнути з його шляху.

Кловус кинувся слідом за божком, волаючи Нере:

— Хутчіш!

Рухаючись за слідами кривавої бійні, жерці досягли стін, де могли спостерігати за діями божка, проте Кловус не став виходити на поле бою. Сутність зробить усе за них.

Поза міськими стінами гетрренські вершники штурмували місто, кидаючи відра з палаючою смолою, аби підпалити частокіл. Сміливі ішаранські солдати, вишикувавшись перед воротами, зіткнулися з ворогом. Начальник міської охорони опинився перед дебелою жінкою, Маґдою. Він кинувся з мечем на Маґдиного коня і поранив його, що змусило звіра сахнутися вбік. Кинувши лютий погляд, жінка-варвар замахнулася перекрученим дерев’яним дрючком і вдарила його по шолому із глухим мокрим звуком, розколовши його голову, наче диню.

У наступну мить Маґда повернулася до знавіснілого божка, який з’явився з-поза міських стін. Мішанина кігтів, хутра та рогів, що служила уособленням божка, здавалася розмитою, вона набирала певної форми і знову міняла її, розростаючись на полі бою. Побачивши істоту, гетрренські коні заіржали, нажахані побаченим, проте варвари, нахльостуючи батогами, погнали їх уперед. Вони кидали в божка списи, однак не могли завдати жодної шкоди сутності, цій мінливій, тріскотливій масі.

Двоє вершників-варварів кинулися на божество, жбурнувши в нього відра з палаючою смолою, але вогонь і дим тільки додали йому сил, і божество вдарило у відповідь пазуристою лапою, гострими, як бритва, крилами та потужним хвостом пантери. Безформна маса енергії увібрала в себе усю смертельну небезпеку лісу. Сутність розірвала трьох гетрренських воїнів та їхніх коней — на їх місці вибухнули фонтани крові, шматків м’яса та перемішаних кишок. Інші вершники зібралися навколо Маґди, а сама вона кинулася вперед, розмахуючи перекрученим дрючком. Іншою рукою вона схопила спис і кинула його в божка, несучись до нього галопом.

Спостерігаючи за боєм зі спостережного майданчика, Кловус сміявся. Його очі сяяли. Нере була вражена тим, що може зробити її божок, і тому з полегшенням спостерігала за тим, як їм вдалося спрямувати його руйнівну силу назовні.

Кружляючи, варвари оточили божка з усіх боків, ніби їхня спільна атака могла завдати шкоди сутності. Перший вершник завдав удару, і божок убив його, підкинувши коня високо в повітря. Нові й нові вершники наскакували на божка, билися, кричали... гинули.

Коли напала Маґда, божок відкинув її назад, жбурнувши геть разом із конем. Жінка-варвар встигла випустити повіддя і, покотившись по траві, зуміла підвестися. Сутність рухалася вперед, переслідуючи інших Гетрренів.

Кловус нарахував щонайменше тридцять нападників, убитих за перші миті бою. Твердо ставши на товсті ноги на вільній ділянці землі та прийнявши бойову стійку, Маґда завила, наче кидаючи виклик. При цьому вона невпинно розмахувала своїм дерев’яним дрючком. А коли один з вершників галопом помчав до неї, вона вхопилася за його руку і заскочила на коня позаду нього, а тоді свиснула і видала зухвалий вереск.

Гетррени продовжували битися, проте Кловус зрозумів, що варварам не під силу протистояти божку. Маґда завила інакше, і вершники зімкнулися навколо неї та помчали назад, відступаючи.

Стоячи на стінах, захисники Тамбурдина сміялися і глузували з варварів. Вони пускали зливи стріл услід Гетрренам, коли ті відступали в бік лісистих пагорбів. Троє загарбників загинули від стріл, що влучили їм просто в спини.

Божок спинився, завис над розтрощеними залишками мертвих коней і Гетрренів, потім знову почав набухати. Істота загула, видаючи страхітливий звук, немов тисяча розлючених шершнів, а тоді раптом понеслася переслідувати вершників до самих пагорбів.

Кловус раптом відчув тривогу, усвідомлюючи, що втрачає контроль над божком.

— Якщо божок відірветься далеко від нас і вирветься на волю, він, можливо, більше ніколи не повернеться. Не можна цього допустити!

Нере кивнула.

— Ми повинні закликати його повернутися. Тепер ви бачите, чому я не ризикувала робити це сама. Мені потрібна ваша допомога.

Вона не помилилася, що покликала його. Кловус схопив Нере за руку.

— Мусимо діяти хутко, використовуючи всю нашу силу.

Вони зосередилися і сіпнули за невидимий повідець, тягнучи дикого божка назад. Цей клубок іклів, кігтів і шипів розчаровано боровся, не бажаючи підкорятися, не бажаючи втихомирюватися, проте Кловус наказував, а з ним і Нере.

— Ми працюємо разом, — говорив він, стискаючи зуби і тиснучи на божка. — Ти будеш підкорятися!

Жерці продовжували зосереджувати свої зусилля, і зрештою сутність — значно менша, після того як витратила стільки сили, — закрутилася на місці та відступила назад, повернувшись до відкритих воріт. Тим часом люди на вулицях відійшли, розчищаючи їй шлях для повернення до рідного храму. Істота гарчала, гула і муркотіла, повертаючись додому... але вона не була покірною, не була приборканою. Проте була вдоволеною. Божок втамував свій голод, крім того, він здавався задоволеним собою; Кловус, Нере та й усі мешканці Тамбурдина були також задоволені своїм захисником.

Однак Кловус не розслаблявся, допоки вони з Нере не запечатали божка за дверима заклинання.

Серце жерця співало від перемоги, але потім повернувся гнів, викликаний розчаруванням, яке вже багато років не покидало його.

— Це ще один приклад того, чого ми варті для Ішари, — пробурмотів він, — а емпра Ілуріс хоче послабити наших божків! Вона відмовляється дозволити жерцям будувати більші храми. Вона боїться нашої сили, але що, як вона нам знадобиться?

— Божки є нашими захисниками, — сказала Нере.

Кловус обмірковував, як він доповідатиме Ілуріс, як він переконуватиме її, як буде сперечатися, а можливо, навіть благати.

— Цілком можливо, що настане час, коли нам знадобиться вся сила божків, аби перемогти будь-якого ворога. Зрештою ця відповідальність наша і тільки наша.