Хребет Дракона

37

Навіть покидаючи велике святилище пам’яті в Конвері, Шадрі знала, що могла прожити все життя — навіть сто життів — серед цих записів, просто читаючи імена та спадки. Проте вона й так надто затрималася тут на запрошення Віколії, головної хранительки, до того ж вона мала багато інших зацікавлень, багато інших речей, про які хотіла дізнатися.

За короткий час їй вдалося прочитати безліч спадків, ніжно перегортаючи сторінки величезних томів, наповнюючи розум іменами та життями. Вона любила працювати в тій прекрасній скарбниці знань, навіть прибиральницею, до того ж деякі хранителі підбадьорювали її, на відміну від головної хранительки, яка постійно нагадувала, що дівчині тут не місце.

В інший час в іншому житті Шадрі і сама могла б стати хранителькою. Вона могла б присвячувати кожен день складанню, організації та збереженню спадків у цьому великому архіві або могла б керувати місцевим святилищем пам’яті в меншому містечку.

Однак посада хранительки обмежила б її можливості, а зараз Шадрі могла займатися будь-чим і вирушити будь-куди. Вона може дізнатися про лісівництво або гірничу справу, якщо захоче, може вивчати політичну історію Співдружності або може дізнатися про міфологію Лютих, їхні легенди та богів, про те, як вони створили людський рід. Можливо, вона досліджуватиме Хоробрих та їхній кодекс честі, їхні видатні уміння. Проте спершу їй потрібно зустріти бодай одного з них...

Шадрі спакувала свої речі і покинула святилище пам’яті, зі сльозами на очах прощаючись із хранителями. Вона взяла належну їй плату, зібрала деякі потрібні речі у дорогу і поволі пішла геть із важкою торбою на плечах та в зручному взутті. Мугикаючи собі під ніс, дівчина рушила по південному розгалуженню річки Крикіет від Конвери до гір Хребет дракона. Дорогою вона минатиме міста й селища, присадибні ділянки та сади, ремісничі базари та каравани, руїни будівель Лютих та мерехтливі водоспади. Усе, що вона побачить і дізнається, стане новим томом у бібліотеці її розуму, яка постійно поповнювалася.

Саме тому розсічене тіло загиблого чоловіка в сусідньому місті видалося їй таким захопливим.

У містечку з назвою Сад Тулі Шадрі використала кілька зекономлених нею мідяків, щоб купити супу та хліба в корчмі. Знявши з плечей чималу торбу і залишивши її за дверима, вона обтрусила з себе дорожню пилюку і бруд. Дівчина була одягнена в латаний плащ, сіру блузу та шари залатаних спідниць, що добре приховували її вік та форму тіла. Вона не мала наміру привертати до себе увагу.

Продовжуючи тихо мугикати, Шадрі сиділа наодинці, спостерігаючи за людьми, підслуховуючи їхні розмови, цікавлячись ними. Вона продовжувала записувати власні думки в один із журналів зі своєї торби. Кілька інших уже були заповнені, в тому числі і поля в них, однак якби вона не записувала свої ідеї, то забула би про них, а сама лише думка про втрачені роздуми видавалася дівчині справжньою трагедією.

Коли несподівано до неї підійшов пристойний на вигляд старший чоловік, вона здивувалася.

— Чи можу я присісти до вас для розмови? Ви виглядаєте так, наче тривалий час подорожуєте і, схоже, ведете докладні записи про свої мандри. — Він вказав на розгорнутий журнал, що лежав на столі перед нею. Чоловік був старшим за її батька, мав густе сиве волосся, приязне, проте заклопотане обличчя і білий шрам на підборідді. Його очі говорили про те, що він багато чого бачив у житті, і Шадрі задалася питанням, що ж це могло бути. У журналі ще залишалися порожні сторінки.

— Я приймаю вашу компанію, але їжу мусите купити собі самі, — відказала Шадрі. — Нечисленні монети, що я маю, повинні залишитися в мене для далекої подорожі.

Старший чоловік усміхнувся їй.

— Щиро кажучи, я бачу мало людей із книгами тут, у Саду Тулі. Якщо ви погодитеся розповісти мені про свою подорож, я оплачу і вашу страву, і свою. Мені до вподоби слухати історії про різні місця.

Шадрі відчула до нього приязнь.

— Мені теж. Одначе кажуть, що я ставлю занадто багато питань.

— Що ж, питань забагато не буває!

Вона раптом відчула себе набагато щасливішою.

Чоловік назвався Северном, міським лікарем. Вона показала йому свій журнал, а сама схилилася над капусняком, від якого піднімалася пара.

— Я вирушила в мандри, щоби зрозуміти якомога більше про світ. Ще стільки всього треба побачити й зробити. Я все записую.

Лікар Северн з полегшенням розсміявся.

— Наші мандрівки йдуть схожими шляхами, юна леді, бо я також полюбляю здобувати знання, переважно медичні. Я хочу намалювати повну мапу людського тіла — органів, м’язів, шкіри, кісток, — аби знати, як усе влаштоване. — Він окинув поглядом залу корчми, навколо них вирувала галаслива розмова. — Люті створили нас давно, і я хочу знати, як вони це зробили. Я можу працювати лише з матеріалом, який маю під рукою. Нещодавно я роздобув тіло повішеного бандита, і на мене чекає багато роботи. Деяких людей це непокоїть.

— Знання можуть непокоїти, — мовила Шадрі, — проте це все одно знання, і вони мають свою цінність. Мене теж часто цікавить людське тіло. — Вона підняла вказівний палець перед очима, зігнула його, випрямила, потім заходилася розглядати кутикулу свого нігтя.

Чоловік схилився до неї ближче.

— Щоб щось дізнатися, треба це досліджувати, і я маю намір ретельно вивчити труп. Коли селяни запитали мене, що я робитиму з тілом, якого ніхто не затребував, я сказав, що бандит допоможе мені стати кращим лікарем.

— Як мертвий чоловік зробить вас кращим лікарем? — Шадрі сьорбнула супу. — Здається, лікар йому більше не знадобиться.

Северн вигнув густі брови.

— Якщо у вас сильний поріз і мені потрібно його зашити, то хіба ви не хотіли б, щоб я заздалегідь потренувався на мертвій шкірі? Якби вам вивернули руку з суглоба або ви отримали поранення в живіт, хіба б ви не хотіли, щоб я навчився, що слід робити, на мертвому злочинці замість того, аби робити помилки на вас? — Шадрі погодилася, і Северн посміхнувся. — Але ніхто мені не допоможе. Для селян це занадто огидно, та й не хочуть вони за таке братися.

— Надто огидно? Не хочуть братися? Я певна, що зможу допомогти. — Перспектива, що відкривалася перед нею, ставала цікавішою щохвилини. — Я залишуся на кілька днів і допоможу вам. Медичні знання стануть у пригоді, особливо якщо мені доведеться латати себе в подорожі.

Шадрі завжди цікавилася всім, і це дуже дратувало її сім’ю. Її батько керував лісопилкою біля стрімкої річки. Спостерігаючи за тим, як він пиляв дошки з колод, вона завжди намагалася розшифрувати повідомлення в текстурі дерева. Навіть коли вона була зовсім маленькою, то надокучала батькові такою кількістю запитань, що він нахилявся ближче до верескливого полотна пили, щоб заглушити її слова.

У Шадрі було четверо братів і дві сестри, яким зовсім бракувало допитливості. Батьки регулярно брали дівчинку в місто у базарний день, щоби дозволити їй бігати серед прилавків, де вона могла б ставити свої питання іншим — як гончарі обпалюють глину, як ковалі обробляють золото та срібло, як склодуви створюють власний вид магії з поташу й розплавленого піску.

Коли вона виросла, так і не знайшовши в селищі хлопців, які могли б терпіти її допитливість, Шадрі покинула дім із благословенням батьків — і полегшеним зітханням, — щоб побачити світ і віддатися власним зацікавленням. Це здавалося наївним і невинним вчинком, навіть небезпечним, але вона не жалкувала. Мандруючи від містечка до містечка, вона слідувала за своїми захопленнями, наче по ступінчастих каменях через чистий потік, і ніколи не озиралася.

Доївши суп, вона пішла за лікарем до його невеличкої лікарні. Шадрі та Северн працювали над розпластаним тілом пізно вночі, щоб не викликати занадто сильний переляк у місті. Для Шадрі ця робота стала одкровенням. Вона ніколи раніше не бачила, що є всередині тіла.

Під яскравим світлом ліхтарів, встановлених навколо довгого чистого столу, лікар зробив глибокий, але обережний розріз на животі, потім використав залізний прут, аби відсунути вузлуваті м’язові волокна, і оголив порожнину всередині тіла.

— Замолоду, багато років тому, я відправився солдатом на війну проти Ішари, — пояснив він. — Я став учнем військового хірурга і навчився зашивати поширені рани, рятувати людей, яких можна було врятувати, заспокоювати тих, хто мав померти. Я сидів біля них і записував їхні спадки, щоб мати змогу згодом доставити їх до святилищ пам’яті в їхніх рідних містах. Саме тому я хотів стати лікарем. Ніхто не володіє справжньою магією зцілення вже тисячу років або й більше.

Він відсунув червоний черевний м’яз живота трупа та оголив витки кишечника. Промацуючи їх рукою, він потягнув і прибрав кишки вбік. Шадрі прихилилася ближче, піднявши ліхтар, вивчаючи таємниче тіло, що лежало перед нею. Лікар попросив потримати розріз, аби він міг використати більший ніж. Було видно, що він працював ретельно й обережно.

— Я не хочу зачепити кишечник, інакше матимемо не дуже приємний вечір.

Шадрі допомагала, а лікар продовжував розповідати. Здавалося, він був щасливим, що хтось його слухав.

— Якби лише я міг зрозуміти, як працює людський організм, як ми всі влаштовані всередині. — Закривавленою рукою він вказав на груди. — Коли нас створювали Люті, вони, мабуть, мали план, але часто побачене в тілі не має сенсу для мене.

Шадрі всотувала кожне його слово.

— Цікаво, Люті всередині такі ж, як оцей? Що в них інше? — Вона подивилася на фіолетово-червону печінку, пінисті рожеві легені. — Вони свідомо зробили нас «нижчими» за них чи просто були не здатними на більше?

Северн здивовано поглянув на неї.

— Бог Лютих створив їх, тому очевидно, що вони повинні бути досконалішими за нас. Ми просто другорядні творіння. — Він глипнув на взаємопов’язані органи, на таємничий ліс кровоносних судин. — Проте мушу сказати, що це все одно вражає.

— Але звідки ви знаєте, що ми поступаємося Лютим? Просто тому, що в легендах сказано, що їх створив Кур?

— Ну, по-перше, він дав їм душі, а в усіх тілах, які я лікував на полі бою, та в усіх трупів, яких вивчав, я так і не знайшов людської душі.

Шадрі не вгавала, все ще намагаючись отримати відповідь на своє запитання.

— Але звідки ви знаєте, куди саме дивитися? І як розпізнати цю душу? До речі, як це ви знаєте, що в Лютих узагалі були душі? І звідки це знати їм самим?

Вона бачила, що її питання почали дратувати його, як це часто траплялося з іншими людьми.

— Боюся, твої питання виходять за межі моїх знань. Як лікар, я мушу бути більш прагматичним. Дитина зі зламаною рукою не хоче чути роздуми про те, де може ховатися душа. — Зайнятий роботою, він тримав живіт мертвого обома руками. Потім підняв погляд на Шадрі, міркуючи. — Якщо ти залишишся, я можу навчити тебе складати зламану кістку, зашивати рану, накладати мазь на опік. Цими знаннями я можу поділитися.

Вона кивнула, роздумуючи.

— Зашити рану. Накласти мазь на опік. Я залишусь із вами на кілька днів і навчуся, чого зможу. Це дуже потрібні знання.

Вона, як і обіцяла, провела тиждень у Саду Тулі, допомагаючи Северну з пацієнтами, ставлячи нескінченну низку питань про лікарські трави та бальзами, про те, як поставити на місце зламану кістку, як лікувати висипку, як боротися з різними видами проносу, як збити гарячку, як полегшити біль у горлі, як лікувати ниючі суглоби, як найкраще замотувати рану на голові. І багато-багато іншого, аж поки в колишнього військового хірурга не скінчилися відповіді.

Врешті-решт Шадрі стала відчувати все більший неспокій і захотіла йти далі. Вона попросила вибачення в лікаря, збираючи харчі, одяг, інструменти та записник у важчу тепер торбу, готова знову вирушати в дорогу.

— Я цінуватиму знання, які ви мені дали, але я хочу зрозуміти більше, ніж просто тіло людини. Я навчалася в алхіміків, природознавців, музикантів. Ви знаєте, що існує навіть математика музики? Так багато всього потрібно вивчити. — Вона говорила все швидше і швидше. — Я хочу зрозуміти загадку історії. Я хочу знати, чому так багато магії зникло після великих воєн. Що замислили Люті для нашої раси? І нікуди не зникає питання про душу...

Лікар стояв біля своєї лікарні.

— Боюся, у всьому цьому я не зможу тобі допомогти, юна леді. Тобі доведеться слідувати за власною допитливістю.

Вона рушила далі, мугикаючи собі під носа.