Хребет Дракона

53

Після тривалої мандрівки додому через гори Адан вирішив, що перш за все повинен обійняти свою дружину.

Пенда зустріла його біля міської брами Баннрії, коли він в’їжджав у місто в супроводі солдатів. Адан зосередив свою увагу лише на вродливій утаукській королівні, з якою не так давно одружився. Вона стояла в бордових шовкових спідницях, вишитих візерунками у формі листя. Пенда потягнулася, щоб поцілувати його, а він нахилився з сідла, аби поцілувати її сильніше, запустивши пальці в її густе, темне волосся. Солдати супроводу спостерігали за ними, посміхаючись.

Коли він дав їй можливість перевести подих, Пенда промовила:

— Я посилала Ксара видивлятися тебе щодня, Старфолле, тому знала, що ти їдеш. Кра, я багато годин чекала, відколи він тебе виглядів. — Адан спішився і схопив її в обійми. Вона засміялася.

Її ска кружляв над головою, а тоді, розпушивши зелене пір’я, граційно опустився їй на плече, ніби не звертаючи особливої уваги на повернення Адана.

— Судерра була самотньою без свого короля, — сказала вона, — як і я була самотньою без свого чоловіка.

Він торкнувся її живота, відчуваючи, що їхня дитина трохи виросла.

— Частина мене з тобою повсякчас.

— Я не хочу частини тебе. Я хочу тебе всього. — Пучкою свого пальця вона намалювала коло довкруж свого серця.

— І тепер ти це маєш. — Він узяв її за руку, і вони увійшли в місто, а коні рушили за ними. Сінан, убраний в обладунки вартових Стяга, їхав поруч із солдатами супроводу; він мав відвести їх у гарнізон Баннрії, де їх мали розмістити.

Повернувшись у замок, Адан розповів Пенді все, що зробив. Зброєносець Гом радів, що знову міг служити своєму господареві, хоча все ще був розчарований, що король не взяв його з собою, коли вирушав в дорогу. Однак, згадуючи жахливу фортецю крижаних Лютих у Лейк Бакал, Адан похитав головою.

— Тобі не варто бачити те, що побачив я.

Коли хлопець приніс їжу для короля та королеви, він ледве не впустив тацю, бо раптом влетів Ксар і спритно схопив срібну ложку, що лежала біля тарілки. Ска полетів геть, шиплячи та клацаючи дзьобом.

— Ану поверни! — закричав Гом, не знаючи, наздоганяти птаха чи продовжувати подавати їжу.

Ксар влетів у королівські покої та гордовито кинув ложку перед Пендою. Вона насупилася, глянувши на птаха-рептилію.

— Так ти мені не догодиш, Ксаре. — Відчуваючи її розчарування через їхній сердечний зв’язок, той опустив голівку на знак вибачення.

Поки вони їли, Пенда розповідала про великий неспокій в країні, бо новини про піщаних Лютих викликали серйозну тривогу у судеррців.

— А королева By більше не надсилала звісток? — запитав Адан. Пригадуючи нещастя, які спричинили їхні північні противники, він знову подумав, що, можливо, не матиме іншого вибору, крім як приєднатися до піщаних Лютих заради їхнього виживання.

Пенда похитала головою.

— Вони зникли в пустелі, наче це були просто легенди.

Пополудні вони пішли на оглядовий майданчик, звідки, як на долоні, можна було бачити всю Баннрію та навколишні землі королівства. Супроводжуючи їх, Ксар полетів попереду і сів на зубець стіни, хитаючи головою.

Пенда взяла чоловіка за руку, коли вони дивилися на численні черепичні вершечки дахів.

— Поки тебе не було, я щодня виходила сюди виглядати тебе, але сьогодні... я відчуваю, що знову щось негаразд. — Її темні очі зустрілися з його. Адан відчув холодок по спині, знаючи, що не можна нехтувати зв’язком його дружини з надприродними явищами. — Можливо, ще один передвісник.

Ксар залопотів крилами і звернув погляд фасеткових очей на Пенду, потім видав химерний звук, не схожий ні на що з того, що Адан чув досі. Його дружина здригнулася і зблідла. Її ноги підігнулися, та він встиг зловити її у свої обійми.

— Що це? Що не так?

Вона знову похитала головою.

— Яскравий шум і глибока тінь. Усередині кола, поза колом.

Ска просвистів знову, і Пенді, здавалося, запаморочилося в голові. Адан відчув дивний запах гнилі, щось схоже на зіпсуте м’ясо і сірку. Вони повернулися обличчям на захід до гір та пустелі за ними, де далеко-далеко він розгледів коричневий серпанок кружляючої у вирі пилюки.

— Можливо, Люті щось роблять.

Із пронизливим криком Ксар злетів у небо, значно вище башт замку Баннрії. Адан продовжував утримувати дружину, але тепер її очі закотилися так, що можна було бачити білки. Вона голосно видихнула, наче могла бачити очима ска, навіть не вдивляючись крізь діамант «сльоза матері» на його комірі. Пенда здригнулася, вигнулася, очевидно відчуваючи ментальний удар через її сердечний зв’язок зі ска.

Адан відчув напруження в повітрі, наче весь світ застиг і потім затремтів. Він зосередився, намагаючись відчути те, що могла відчувати дружина. Утауки мали витончену форму магії, володіли нитками удачі та чутливістю до невидимих речей. Він не сумнівався в Пенді, коли вона говорила щось подібне. Хоч очі її залишалися заплющеними, вона застогнала.

— Це не є правильним, Старфолле.

Адан підтримав її, спробував відвести до однієї з кам’яних лав, проте вона змусила себе розплющити очі, взяла його за руку і швидко виструнчилася. Він спробував утримати її, щоб вона прилягла, але вона відмовилася.

— Мені потрібно побачити, Старфолле! Тобі потрібно побачити. — Пасма темного волосся обвівали її обличчя. — У небі, у світі вирує лють, неспокій.

Ксар видав ще один дивний крик. Пенда повернулася і настійно вказала в протилежний бік, на схід.

— Поглянь туди! Небо... немов налите свинцем.

Адан повернувся, і від побаченого слова застрягли у нього в горлі.

Страшна сіра пляма захопила половину неба на східному видноколі, де землю перетинали гори Хребет дракона. З вікон у сусідніх високих будівлях до Адана долинали голоси, охоплені все більшим подивом, розпачем, переляком. Люди стояли біля вікон, усі вдивлялися у небо на сході.

— Це йде від гори Вада, — мовив Адан. — Я проїжджав ті гори зі своїм супроводом усього кілька днів тому.

Ксар різко опустився і сів на плече Пенди, сховавши вкриту лусочками морду у її волоссі.

Через кілька ударів серця Адан почув гул у повітрі, наче це наближалися якісь незліченні різкі звуки, що накладалися один на одного в далекій какофонії. У передчутті лиха звуки міста ставали все тихшими.

Піднявшись з-за лісистих передгір’їв на західному горизонті, аморфна чорна примара промайнула в повітрі, ширяючи над самими вершечками дерев. Тінь зберігала свої обриси, потім розширилася, стаючи темнішою, більшою. У цій примарі вгадувалися окремі елементи, схожі на величезні крила, страхітливе тіло, довгу шию, а потім гігантська маса розмилася, ніби розділившись на частини.

В Адана шкірою пробігли сироти. Пенда застогнала, тримаючись за стіну, щоб встояти на ногах. Від Ксара почувся ще один незбагненний звук. Адан не міг зосередити погляд на страхітливій тіні, яка заповнювала собою небо, розростаючись дедалі більше, у той час як наближалася до Баннрії.

Він міцно тримав Пенду, беручи в неї стільки ж сили, скільки вона брала в нього. Він поглянув угору, готовий зіткнутися з цим монстром, знаючи, що це таке. Проте темна примара розсіялася, а потім зібралася знову, піднімаючись над містом, і Адан побачив, що то взагалі не дракон, а якийсь химерний вихор живих істот.

Пенда стиснула долонями скроні.

— Хіба ти не чуєш їх? Вони кричать! Вони летять сюди.

За лічені хвилини чорна хмара розділилася, розбившись на безліч літаючих істот, неймовірну масу крилатих створінь, тисячі й тисячі їх.

Дикі ска прилетіли, зігнані зі своїх звичних місць у горах. Величезна зграя птахів-рептилій знижувалася над Баннрією, як хмара сарани, наповнюючи повітря лопотом крил, клацанням, дзижчанням. Нажаханий та збуджений, Ксар уп’явся в плече Пенди.

Вулицями міста бігли люди, шукаючи укриття. Матері лементували, корчмарі волали. Усі позабігали всередину будівель, гупаючи дверима, зачиняючи віконниці, опускаючи навіси, а в цей час шум наростав. Ска продовжували наближатися, ляскаючи крилами, верещачи у вихорі звуків.

Адан ледь міг витримати цей шум, та він знав, що дружина чула це набагато голосніше у своїй голові. Пенда здійняла вгору руки і закричала:

— Люті струснули світ! Старфолле, вони намагаються розбудити дракона! Вони вигнали усіх ска!

Він міцніше притис її до себе. Ще кілька місяців тому він посміявся б із припущення про якогось похованого дракона, що складається з найгірших частин душі бога. Проте тепер, побачивши зловісну хмару диму та попелу, що вивергалася з Хребта дракона, та цей жахаючий рій незліченних диких ска, він не вважав, що будь-яка легенда є неможливою.

Він намагався затягти Пенду в укриття, однак вона пручалася.

— Зачекай! Вони не нападають. — Ска крутилися і кружляли у вихорі, лякаючи лише своєю незвичністю. Ксар притиснувся до неї і ткнувся носом в її вухо в пошуках заспокоєння. Вона кивнула собі. — Ска — не те, чого ми повинні боятися. — Гучні голоси в її голові продовжували лунати, проте залишалися на одному рівні.

Коли барвисті птахи-рептилїї, які невпинно клекотали і гули, наблизилися до замку, розташованого на пагорбі всередині обнесеного стіною міста, Адан зрозумів, що вона має рацію. Наче під час масової міграції, нажахані ска розправляли крила, виблискуючи своїм оперенням. Вони почали сідати на будівлі міста, вкриваючи дахи і стіни, немов пташина віхола.

Заплющивши очі, Пенда погладила пір’я Ксара, заспокоюючи птаха-рептилію.

— Я знаю, що ти хочеш приєднатися до них, але я не відпущу тебе! Залишайся моїм сердечним зв’язком.

Упродовж решти дня, а тоді й на заході сонця та протягом усієї ночі неспокійна ковдра з численних ска накривала Баннрію, наче пісок після піщаної бурі. Люди ховалися в будинках, закривали віконницями вікна, замикали двері на засув.

Одначе наступного ранку, щойно зійшло сонце, велетенська зграя несподівано знову злетіла, вже виснажена від своїх страхів. Замість того, щоб лепти єдиною великою хмарою, утворивши зловісний обрис дракона, цього разу вони розліталися повільніше, а краї хмари були не такими рівними, наче ска були менш нажахані, але все ще спантеличені. Незабаром вони полетіли далі, залишаючи позаду тільки відсталих ска, що залишилися на верхівках дахів і під карнизами.

— Я ніколи такого не відчувала, Старфолле, — сказала Пенда. — Ніколи не чула ні про що таке у всіх наших утаукських переказах. — Вона все ще була блідою. — Шкода, що батька не було тут, аби це побачити.

— Щось розбурхало їх, — промовив Адан, спостерігаючи, як останні кілька птахів-рептилій відлітають до свого дому в горах. — Щось нажахало їх.

У небі на сході все ще висіла велетенська сіра хмара диму і попелу, а пилюка з далеких західних пустель утворювала серпанок, який сповіщав про лиху смуту глибоко в Печі, де жили піщані Люті.