Хребет Дракона

31

У шахтах Скрабблтона пахло сіркою, і Елліель пітніла, розмахуючи киркою та розбираючи штиб. Вона продиралася крізь сотні футів твердої породи, слідуючи за жилами цінних руд, дорогоцінних металів та несподівано знайденого коштовного каміння. Це була сумлінна, важка праця, що вимагала достатньої зосередженості, аби розум не блукав у небезпечних місцях.

Людина без спогадів мала час на створення нового спадку. Тут, у Скрабблтоні, вона, найімовірніше, не матиме великих здобутків, але чи повинна кожна людина бути героєм або залишити по собі епічну історію життя? Чи могла вона просто бути нормальною, звичайною людиною й жити мирним життям? Її дні були спокійними, хай і нічим не примітними. Елліель мала кімнату в корчмі, їжу щовечора і знала, що принесе їй наступний день. Цього було достатньо. Їй не потрібно було бути сміливим воїном, грізною Хороброю — вона просто Елліель.

Через те, що вона випадково знайшла рубіни з драконової крові, інші шахтарі полюбляли працювати поруч із нею, сподіваючись на її удачу. Елліель вважала себе радше працьовитою, ніж везучою. Кленнер, її звичний напарник по роботі, сидів удома — одужував після несподіваного каменепаду, що розтрощив йому ліву руку. Натомість тепер разом з нею і Апвіном у тунелях працював молодий хлопець на ім’я Джандре. Елліель поставилася до нього, як і до всіх інших працівників.

— Я чув історію про Хоробрих, — сказав Джандре достатньо гучно, щоб його чули через стукання кирки та лопат. — Двоє заможних дворян мали кожен по одному зобов’язаному їм Хороброму, і кожен вважав, що його Хоробрий сильніший, відтак вони наказали чоловікам битися між собою. — Він змахнув піт із чола. — Знаєш цю історію, Елліель?

— Я не знаю багато історій про Хоробрих, — відказала вона, сподіваючись, що той замовкне.

Не знітившись, Джандре продовжив:

— Дворяни побилися об заклад і віддали накази. Двоє Хоробрих билися один з одним на міській площі не одну годину. Натовп витріщак усе збільшувався. Зробили ще ставки. Хоробрі завдавали один одному страшних ран, але використовували свою магію Лютих, щоб загоїти ці рани. Ти володієш магією зцілення, Елліель?

— Ніколи не пробувала. Уже певний час мені вдавалося уникати серйозних травм.

— Хоробрі билися цілісінький день, дворяни збуджувалися все дужче, ставлячи на них усе більше грошей. Нарешті суперники, поранені й закривавлені, припинили поєдинок. Замість того, щоб битися, вони допомогли один одному утримуватися на ногах, повернулися до натовпу і сплюнули кров.

— Хоробрі боротимуться, щоб захистити Співдружність, — сказав один. Хоробрі віддадуть життя, щоб захистити конаґа і людей, — мовив інший. Але ми більше не битимемося заради вашої розваги. — Джандре вишкірився при світлі смолоскипа. — Обидва Хоробрих того ж дня розірвали свої зобов’язання з дворянами, покладаючись на вищий кодекс честі, і пішли геть, підтримуючи один одного.

Елліель замахнулася киркою й відколола камінь.

— Гарна історія.

— Це правда? Як думаєш? — не вгавав Джандре.

— Не мені судити, що правда, а що ні. — Жінка піднесла смолоскип ближче й побачила характерну зеленувато-коричневу породу, яка була ознакою наявності мідної руди. — Якщо працюватимемо злагоджено, то зможемо наповнити візок рудою і відправити його на поверхню.

Двоє шахтарів прийшли на допомогу. У руках вони тримали ліхтарі, від яких у тунелях розливалися рухомі кола світла. Елліель вдарила киркою по стіні, вивільнила шматки руди і повалила уламки на підлогу, щоб Апвін і Джандре могли лопатами закидати їх в тачку.

Однак від її наступного удару велика частина стіни впала додолу з дивовижною легкістю, відкривши порожнисту кишеню. Схопивши ліхтар, вона посвітила всередину, і світло відбилося зі вражаючою силою, розсіюючись і відблискуючи від лісу кристалів кварцу, які встилали вигнуту стіну маленької прихованої порожнини. Вона не могла збагнути, що саме бачить.

— Ти знову знайшла щось несподіване, Елліель, — сказав Апвін, проштовхуючись ближче.

— Ось чому я хотів залишитися з нею, — вишкірився Джандре, — хоча й сподівався знайти рубіни.

Чоловіки лопатами прибирали штаб, поки Елліель розширювала отвір киркою. Коли відколовся ще шматок стіни, вона простягнула руку всередину і витягла жменю молочно-білих кристалів.

— Яка краса! Це коштовні камені?

— Та ні, звичайний собі кварц.

— Іноді «сльози матері» знаходять поряд із кварцом, — уточнив Джандре. Завзятий молодик підняв одне з відер, навантажене камінням. — Ми працюємо разом. Якщо натрапиш на сріблясту рідину, яка литиметься фонтаном, як тоді, коли ти знайшла кров дракона, ми розділимо премію, так?

— Як хочеш, — відказала Елліель. Джандре поплентався назад тунелем, поки Елліель збільшувала отвір до вкритої кварцом порожнини.

Вона відчула гуркотіння всередині гори, перш ніж почула його. Свічка в її ліхтарі затремтіла, коли блукаючий вітерець зашурхотів крізь широку тріщину, яку вона щойно відкрила. Апвін стурбовано опустив кирку.

— Поштовхи. Знову.

Із сусідніх тунелів почулися перелякані голоси шахтарів та дзенькіт кинутих інструментів. Підлога здригалася, пил порошився зі стелі. Апвін схопив ліхтар і кинув інструменти, повернувшись, щоб тікати.

Особливо потужний поштовх розколов стіну просто перед Елліель, і кристали кварцу посипалися, мов блискучі камінчики. Частина стелі обвалилася, упав великий валун, проте вона встигла ухилитися і пригнутися — її блискавична реакція Хороброї взяла своє.

Шум усередині гори наростав, допоки не став таким гучним, як ревіння розбудженого дракона. Пара шипіла крізь нові тріщини в стінах, і в голові Елліель раптом з’явилася шокуюча думка. А що, як Оссус справді виривався з-під гори?

Шукаючи вихід, Елліель опанувала себе. Вони були так глибоко всередині гори Вада, що навіть якби вона бігла як навіжена, то не змогла б дістатися поверхні швидше, ніж за десять хвилин. Трохи далі в тунелі закричав Джандре, і його ліхтар блимнув в ту мить, коли тонни скельної породи впали, розчавивши молодого гірника. Апвін уже зник у проході.

Реймер, який висів у неї на боці, нічим не міг допомогти, бо вона не могла його запалити. Великі шматки стіни перед нею обвалилися всередину, відкривши ще більшу порожнину, невелику природну печеру, вкриту кристалами. Однак дивовижно, що в кімнаті було ще дещо, окрім кварцу. Вона побачила також металеві ребра — штучні ребра — в укріплених арках, що утримували стіни та вигнуту стелю. Коли ж навколо почало падати каміння, Елліель, не бачачи кращої схованки, пірнула в невеликий грот. Сяйво її ліхтаря відбилося від нахилених під кутом граней кварцових кристалів.

Усередині печери спантеличена Елліель побачила високого блідого чоловіка, що лежав поміж кристалів, ніби вкладений у них. Він лежав нерухомо — спав або був мертвий. Чоловік мав химерні риси, пласке обличчя й великі мигдалеподібні очі, гриву темного волосся та блискучі сірі шати, що маскували його на тлі кварцу.

Металеві опорні балки гнулися й стогнали. Кришталева стеля тріснула, і уламки дощем посипалися додолу. Незнайомець почав підводитися, звільняючись від пут, що утримували його на місці. Брила сповзла вниз, зламавши, як дерев’яну паличку, його стегнову кістку, а кристали кварцу, падаючи, пропороли йому шкіру.

Елліель рвонула вперед, інстинктивно намагаючись урятувати таємничого чоловіка. Можливо, це був її підсвідомий інстинкт Хороброї. Вона схопила його, витягуючи з-під завалів. Він стікав кров’ю, і він почав ворушитися — отже, живий і потерпає від болю! Чоловік кліпнув великими очима, з губ вирвався тихий стогін, коли вона відсунула камінь вбік, щоб звільнити його зламану ногу. Вона перекинула чоловікову руку через своє плече і потягла його назад у головний тунель, у якому теж не було безпечно. Гуркіт і обвали тривали.

Незважаючи на його зламану ногу, Елліель, притримуючи незнайомця, потягла його за собою, але вихід був неймовірно далеко. Поштовхи продовжувалися. Каміння летіло зі стелі, по тунелях розходилися тріщини. Коли вона, похитуючись, шкандибала вперед, незнайомець намагався перенести вагу свого тіла на здорову ногу, однак марно.

Елліель загубила ліхтар, але бачила перехрестя попереду. Двоє гірників бігли тунелем, кричали, їхні ліхтарі підстрибували, наче маленькі танцюючі вогники.

— Зачекайте! — гукала вона. — Мені потрібна допомога!

Однак вони не зачекали. Якщо тунелі обваляться, не виживе ніхто.

Тягнучи незнайомця далі й відкидаючи штаб, жінка натрапила на розчавлене тіло Джандре. Побачивши його, Елліель відчула ще нагальнішу необхідність витягти незнайомця звідси — і врятувати й своє власне життя.

Ширші тунелі були укріплені дерев’яними брусами, а це означало, що вона недалеко від виходу. Гуркіт тривав уже кілька хвилин. Вона квапилася, якимось чином знаходячи в собі неймовірні сили.

Темноволосий незнайомець задихався, чіпляючись за неї. Він розплющив очі, але, схоже, не міг зрозуміти, де він.

Від останнього поштовху з гучним, скреготливим стогоном стеля розламалася і сповзла перед нею. Елліель додала швидкості і побігла до обвалу, хоча знала, що вони будуть поховані під ним або опиняться в пастці позаду нього. Проте іншого виходу вона не бачила. Звичний шлях їм було перекрито.

Коли стеля падала, незнайомець застогнав і смикнувся. Вона відчула поколювання через його шкіру. Повітря засяяло просто перед її очима, і невидима сила відкинула вбік падаюче каміння, очищаючи для них шлях.

Елліель не питала, що сталося. Вона побігла вперед, тягнучи його до зовнішніх тунелів, де охоплені панікою шахтарі продовжували вибігати з виходів. Наче диво, вона побачила попереду благословенне сонячне світло, хоч його затьмарювали кам’яний пил і пара, що виривалися з шахт. Елліель зрозуміла, що плаче.

Не здавшись, вона потягла чоловіка за собою, а він тримався за неї. Її горло палало від натуги, випарів сірки та пилу. Елліель вибралася на денне світло і відчула приємне вдоволення, що врятувала цього екзотичного незнайомця, ким би він не був.