Хребет Дракона

20

Давно стемніло, і конаґ Конндур стояв під заспокійливим світлом зірок. Після страшної грози минуло два дні, але на оглядовому майданчику замку Конвера ще залишилося кілька калюж. Зорі мерехтіли, немов кубики льоду. Зазвичай він почувався тут відпочилим та розсудливим, проте сьогодні його думки були важкими, тож він намагався знайти відповіді угорі. Зорі були яскравими вогниками, іншими світами — можливим раєм, створеним старими богами Лютих. Конн не знав, чи вірив він у ці стародавні оповідки.

Він ліг на м’яку лаву, випростав руки вздовж тіла і дивився вгору так, ніби падав у небо. Лава поруч залишалася порожньою. Хай би скільки разів він приводив Мандана сюди, королевич скаржився на холод, казав, що година пізня і вони лише марнують час. На противагу йому Адан завжди поділяв батькове захоплення зорями.

Король посміхнувся, пригадавши одну темну ніч, коли Аданові було п’ятнадцять років. Вони обоє провели не одну годину в привітній тиші, спостерігаючи за метеоритним дощем, біло-помаранчевими смужками, що прорізали небо, а потім розсіювалися. Одна особливо яскрава пляма полум’я супроводжувалася пронизливим свистом і ляскаючим звуком, перш ніж зникла. Невдовзі після цього Адан оголосив про свій вибір прізвища — Старфолл, що означає Зорепад, — і ніколи потім не міняв своєї думки. Після того, як син став королем Судерри та помандрував у далекий край Співдружності, їхнє часте листування було сповнене несподіванок та цікавих ідей.

Проте лист, який Конндур отримав сьогодні, приніс набагато більш тривожні та бентежні новини.

Чому після тисяч років стародавня раса повернулася з глибин пустелі? Піщані Люті. Королева By. Імена та події з напівзабутих воєн здавалися тепер казочками для дітей, не більше того. Люті майже знищили себе в намаганні вбити міфічного дракона — й одне одного. Вони поранили Оссуса, загнали його глибоко під землю, а тоді билися одне з одним, що ледь не призвело до їхнього вимирання. Людям, що вижили, знадобилося дві тисячі років на відновлення землі, та ніхто й уявити не міг, що Люті коли-небудь повернуться.

Адан ніколи не вигадав би такої історії. Він ніколи не був схильний до надмірної тривожності, не зіщулювався від грому та блискавки... Згідно з його листом, королева піщаних Лютих застерегла, що людська раса повинна підготуватися до великої війни, навіть натякала на союз. Сотня Лютих прибули в Баннрію. Чи було їх більше? Наскільки значною була ця небезпека?

Але як Конн, будучи конаґом, міг непокоїтися через легенди та примарні попередження з далекого краю землі, коли Остерра побувала під прямим нападом ішаранців та їхніх могутніх божків? Лише дві ночі тому Уто звітував про огидний напад військового корабля на Міррабай, і це лише останній випадок у низці сутичок на морі, а ще про військові кораблі, помічені гарнізоном острова Фулкор, про пропажу мирних торгових та рибацьких суден Співдружності. Реальна загроза була цілком очевидною.

Конндур ледве міг стримувати гнів своїх лордів-васалів, а мешканці узбережжя були нажахані нападниками. Лорда Кейда від хвилювання мало грець не схопив через небезпеку, що нависла над його людьми, які жили на далекому північному узбережжі, і він вже використав свої запаси морських перлів для фінансування озброєння власної регулярної армії.

Але... Люті? Конн вважав повідомлення свого сина надзвичайно загадковим. Як конаґ Співдружності, він має зустрітися з посланцями піщаних Лютих, якщо вони повернулися. Та спочатку він мусить відбудувати Міррабай і захиститися від майбутніх нападів ішаранців.

Люті! Що це взагалі може означати?

Замок Конвера стояв високо на клиновидному стрімчаку над місцем злиття двох великих річок. Ріка Блакитновода починала витік із території Нортерри і була повновода й широка, завдяки чому баржі та вантажні судна могли рухатися на великі відстані. Більш стрімка ріка Крикіет брала початок у гірському ланцюзі Хребет дракона, скелястому кордоні між Остеррою та іншими двома королівствами Співдружності.

Маючи навколо родючі угіддя, місто зростало вздовж кожної річки та заповнило землю між ними. Вигідний для оборони високий стрімчак у місці злиття двох річок височів на двісті футів, а його прямовисні скелі спускалися до самої води.

Замок вже більше тисячі років стояв над містом, яке постійно розросталося. Низка проходів пролягала крізь стрімчак під самим замком, у якому розташовувалися укріплені комори, тюремні камери, зброярні. Уто знав що тут були й інші таємні кімнати, які використовувалися для темних цілей, і колись, можливо, він покаже їх королевичеві Майдану, якщо виникне потреба. Але не сьогодні. Він пообіцяв Конндуру, що покаже юнакові більше суворих реалій лідерства та ведення війни.

Уто провів неохочого до оглядин королевича звивистими проходами усередині стрімчака. Високий Хоробрий ніс шиплячий смолоскип, схилившись, аби не вдаритися головою об низьку стелю, а Мандан ніс менший ліхтар, виявляючи нетерплячість через те, що йому доводиться відволікатися на неприємні справи.

— Навіщо нам дивитися на всю зброю, що тут зберігається? Ми багато років нею не користувалися, і нічого не змінилося.

— Політична ситуація постійно змінюється. Ішаранці завжди чатують на нас, завжди хочуть нас убити. Не забувайте про Міррабай. Ніколи не вважайте, що захист такий сильний, як ви очікуєте. Я заприсягся захищати вас та Співдружність, але самому мені з цим не впоратися. Щоб стати хорошим конаґом, вам необхідно це побачити і цього навчитися.

Мандан схилився під ще нижчою кам’яною стелею на перетині тунелів.

— Я хотів закінчити нову картину сьогодні. Це портрет леді Суррі, іншої жінки, на якій вони хочуть, щоб я одружився. — Він незадоволено нахмурився.

Уто врочисто кивнув.

— Розумію, мій королевичу. Часом маємо кохання, часом — обов’язок. — Він справді кохав Мареку, свою людську дружину, проте також мав обов’язок підтримувати сильним родовід Хороброго. — Плоть, кров і серце — різні речі. Ми робимо все можливе, аби задовольнити всі три.

Мандан неохоче вислухав те, що мав сказати його наставник.

— Одного дня я вирішу. — Уто сприйняв це як виклик для себе, тож мусив переконатися, що королевич краще зрозуміє найголовніше. Мандан раптом усміхнувся, бо в нього виникла ідея. — Можливо, допоможе, якщо я намалюю Міррабай і божка, щоб інші могли побачити жахіття, які ішаранці чинять у нас. Якщо ти докладно опишеш мені, що трапилося, усю кров і смерть, я зможу відобразити це. Я можу змусити всіх боятися ішаранців. — Тепер він звучав охочим діяти, зацікавленим. — Я ніколи не бачив справжнього поля бою.

— Будьте вдячні, що не бачили цього на власні очі. Міррабай колись був чудесним... — Він пригадав, як сонце вставало зі східного моря, а його світло розбивалося яскравими промінчиками та віддзеркалювалося на місто. Уто втримував цей гарний спогад, потім відкинув його, відмовляючись дозволяти ішаранцям руйнувати це видиво. — Ми маємо бути готові, якщо ці тварюки прийдуть сюди, до злиття рік.

Майдан сковтнув, наче ніколи не думав про таку можливість.

Уто зупинився біля товстих дверей, витяг із кишені залізний ключ і повернув його в замку.

— Якщо на нас коли-небудь нападуть, мій королевичу, ви повинні знати, яким озброєнням володіє Співдружність. Можливо, вам доведеться самому командувати арміями. — Простягнувши смолоскип, він зайшов до величезної кімнати з нерівною стелею, яку підтримували колони, розставлені на рівних проміжках. — У самій лише цій кімнаті достатньо сталі, щоб озброїти похідну армію. — Жовте світло відбивалося від незчисленних металевих лез, потемнілих від часу. — П’ятсот мечів прямо під рукою і ще тисяча в додаткових кімнатах під стрімчаком по всій його довжині. Ми також маємо укріплені склади, розподілені по всьому місту Конвера.

Зацікавлений, всупереч самому собі, Мандан пішов за Уто. Піднявши свій світильник, він зупинився подивитися на стійку з десятьма піками, що стояли вертикально.

— Усе це залишилося від війни мого батька, правда?

— Так, тисяча кораблів привезли цю зброю додому з Ішари після смерті Болама, і вони, ймовірно, залишили стільки ж у трупах ворогів. — Уто відчув, як у грудях посилився гнів, але він не міг заперечувати свого вдоволення. Він копнув бочку, наповнену різноманітними частинами обладунків, і взяв собі на замітку, що їх потрібно почистити, відремонтувати, посортувати. — У нас є шоломи та щити, списи, булави, бойові сокири. В інших кімнатах зберігаються тисячі стріл з оперенням та арбалетні стріли, довгі луки та арбалети.

Мандан узяв важку зброю.

— І бойовий молот, як той, що використовував мій дядько Колланан.

— Кожна зброя має точну назву, конкретний спосіб використання, певний метод навчання володіння нею. Ви повинні все це знати, і я навчу вас. Зроблю вас жорсткішим. — Мандан виглядав ошелешеним, і Уто тихо додав: — Але не все одразу. Почнімо з простого. — Він вивів королевича з кімнати арсеналу та замкнув за ними двері. — Ходімо оглянемо околиці з висоти. Це дасть вам краще розуміння того, наскільки вигідною для оборони є Конвера.

Уто пішов до зовнішніх стін стрімчака, до великого захищеного ґратами вікна, звідки вони могли дивитись на скелі аж до річок унизу. Мандан потряс залізними прутами, зачарований висотою.

— Ці решітки призначені для того, щоб зупинити загарбників? Ніхто ж усе одно не зможе піднятися сюди з річки.

Уто знав, що будь-який Хоробрий за необхідності може видертися на скелю.

— Існує ще тридцять таких отворів угорі та внизу стрімчака, щоб стерегти обидві ріки. Звідси захисники можуть скидати брили, пускати дощі стріл і підпалювати будь-які ворожі судна, що підніматимуться з моря по з’єднаній річці. — Його ніздрі роздулися, коли він глибоко вдихнув. — Того дня, коли я побачу ішаранські кораблі, що пливуть угору рікою, я знатиму, що ми, Хоробрі, підвели Співдружність. — Його рука повільно опустилася до прикріпленої збоку золотої стрічки, даючи змогу пальцю торкнутися гострих країв, які могли пити кров.

Мандан помітив цей його рух.

— Ти захистиш нас своїм реймером. Ти врятуєш мене.

Уто зняв металеву стрічку з викарбуваним на ній заклинанням і простяг її.

— Хоробрий повинен використовувати реймер тільки у крайніх випадках. — Очі королевича розширилися, але він боявся торкнутися реймера. — Ми тут самі, мій королевичу. Дозвольте мені показати, що ми можемо робити. Навіть Хоробрий не може запалити вогонь отак запросто.

Він прилаштував золоту манжету навколо зап’ястя і міцно затиснув її. Намистинка темно-червоної крові з’явилася з-під гострих золотих зубців, і навколо обідка загорівся язик полум’я, підживлений паливом його магії та гнівом у крові.

Коли Мандан відступив, Уто посилив свій гнів, і полум’я зросло, огортаючи його руку, тоді він розпрямив пальці, утворюючи набагато яскравіший вогонь, ніж давав той смолоскип, який він узяв із собою в тунелі.

— У багатьох людей є та чи інша частка крові Лютих. Наші творці заводили коханців серед людей, особливо в останні роки війни, коли їм потрібно було плодити більше бійців. Минули покоління, і багато людей по всій землі навіть не знають, що в їхніх жилах тече кров Лютих.

— Але Хоробрі знають, — мовив Мандан.

— Ми залишаємось настільки чистими, наскільки це можливо, напівкровками такими ж сильними, як наше перше покоління. Хоробрі можуть використовувати деяку магію Лютих... зокрема цю.

Уто підняв руку і спостерігав, як яскраве полум’я випалює повітря.

— Боги створили Лютих, а потім Люті створили людей, проте Люті ніколи не поводилися з нами як доброзичливі творці. Ми були для них нічим, але їх уже давно немає. Ми самі, королевичу. Ми живемо своїм життям і творимо свої спадщини. — Реймер став світлішим, полум’я розширилося. — І ми не створюємо мерзотних божків, як це роблять ішаранці. Наша раса вже давно має все, що нам може знадобитися.

Стиснуту енергію реймера було складно контролювати, вогняне лезо стало довшим. Уто просунув палаючу руку між ґратами, де вогонь реймера міг тріскотіти і вириватися назовні під відкритим небом.

Зосереджуючись на своїй ненависті до ішаранців, які вбили його сім’ю і спаплюжили історію світу, Уто посилив полум’я до розжареного білого батога, що потріскував під відкритим небом. Далеко внизу річкові човни пливли по Блакитноводій, і він бачив на палубах крихітні фігурки, що вказували на нього.

Мандан набрався хоробрості, простягнув руку й торкнувся руки Уто. Небезпечна зброя його заворожила.

— Навіщо нам це потрібно, якщо Співдружність ні з ким не воює?

Уто прийшов до тями, і лезо реймера згасло до мерехтливого кільця навколо манжети. Він погасив полум’я і відчепив реймер, але з ран усе ще сочилася кров.

— Ми можемо бути у стані миру, але марно сподіватися, що так буде завжди.