Хребет Дракона

70

Фермери привозили свій урожай, зібраний в кінці сезону, щоби продати його на відкритих ринках у Феллстаффі. Кожного дня вози, запряжені мулами, прибували до країв навантажені картоплею, зимовими гарбузами, цибулею, морквою. Власники фруктових садів везли яблука та груші, а також бочки свіжовичавленого сидру.

Чуток про війну ходило все більше, тож люди почали накопичувати врожай у льохах та зерносховищах. Король Колланан видав постійно діючий наказ про придбання будь-яких надлишків врожаю і подальше його зберігання в прохолодних сухих сховищах під замком Феллстафф.

Королева Тафіра будувала свої плани по-іншому. Вона попросила Покла супроводити її до однієї з ринкових площ, де придбала три такі великі гарбузи, що ледве могла обхопити їх руками. З одного боку вони були м’якими, вже починали гнити. Фермер сподівався продати їх за кілька мідяків на корм свиням або ж покупцеві, який захотів би насмажити собі багато насіння.

Тафіра заплатила срібну монету за всі три, навіть не торгуючись. Для фермера це була неймовірна сума. Покл був вражений.

— Але, пані, є ліпші гарбузи. Я міг би допомогти вам вибрати.

Фермер цитьнув на нього:

— Королева так вирішила, хлопче. Не сперечайся з господинею замку.

Покл почав заїкатися.

— А-але я просто запропонував...

— Інші не такі великі, Покле. Ці нам якраз підійдуть, — сказала Тафіра, не пояснюючи, для чого. Натомість вона наказала йому допомогти фермерові завантажити гарбузи у його віз, аби відвезти їх до замку. — Постав їх у дворі біля стайні. Саме там вони мені знадобляться.

Колл сидів у своєму кабінеті при відкритому вікні. Скоро з півночі поповзе глибокий, різкий холод, тож він хотів подихати свіжим повітрям, поки ще можна було ним насолоджуватися.

Сидячи за своїм столом, шкодуючи, що поруч немає Ласіса, який допоміг би йому з цією роботою, він проглядав журнали звітів із восьми повітів. Колл не мав доказів, що відданий йому Хоробрий був убитий, але відчував серцем, що Ласіс вирішив протистояти Лютим і зазнав невдачі...

Він повернувся до паперової роботи. Шахти в горах мали постійний наказ видобувати якомога більше залізної руди, і Колланан доручив усім ковалям зосередитися на куванні мечів, щитів, нагрудних пластин, шоломів. Мисливці та звіролови подвоїли свої зусилля для отримання теплого хутра. Пастухи стригли овець і доставляли великі тюки шерсті для виготовлення товстих ковдр та одягу. Однак, згадуючи Лейк Бакал, він сумнівався, що будь-яке лезо, щит чи ковдра могли би захистити тих людей від неприродного холоду, що насунувся на них. Колл заплющив очі, усе ще відчуваючи пекучі сльози, коли думав про маленьку ручку дитини в снігу, білі пальці, що стиснули вирізьблену дерев’яну свиню...

Тафіра з’явилася на порозі, вбрана у довгі барвисті спідниці, з кількома браслетами і квітчастими стрічками, які нагадували їй про Ішару. У руках вона тримала два довгі ножі.

— Чоловіче, ходімо зі мною у двір. Я хочу тобі дещо показати. — Її глибокий голос звучав напружено, а акцент став помітніший — ознака того, що вона рішуче налаштована. Королева тримала в руках ножі з невимушеною легкістю. — Це може здатися тобі заспокійливим, а може налякати. — Її темні очі блищали. Тафіра навмисне прибрала загадкового вигляду.

Такий її настрій Колл бачив і раніше.

— Твоє товариство в будь-якому разі набагато цікавіше, ніж ці журнали, серденько.

Її обличчя померкло, вона відвела очі.

— Будь ласка, більше не називай мене так. — На її старому сільському діалекті «серденько» було словом, яким вона називала їхню доньку Джакі.

Колланан похитав головою, наполягаючи на своєму.

— Я все одно буду називати тебе серденьком, тому що ти моє серденько і тому що я не забуду нашу доньку, навіть якщо думати про неї боляче.

Після недовгого мовчання Тафіра відповіла із сумною посмішкою.

— Я приймаю твоє пояснення. — Вона повернулася до дверей, потім зробила паузу. — Візьми свій бойовий молот. Він може знадобитися.

Він подивився туди, де на чільному місці над каміном висіла його стара зброя. Колл давно не торкався молота. Ця зброя з довгим держаком та масивним набалдашником, загостреним з одного краю, створила йому страхітливу репутацію під час ішаранської війни. Колл Молот.

Можливо, інший король виставив би таку зброю у великій залі, щоб нагадувати всім відвідувачам про його спадщину героя війни, проте Колл ніколи не покладався на своє минуле, ніколи не прикрашав своїх історій і не намагався змусити людей боятися його. Молот був частиною цієї спадщини. Він не міг її стерти, проте не відчував потреби нею вихвалятися.

— Візьми свій молот, — повторила Тафіра. — Довірся мені.

Довірившись дружині, він підійшов до стіни і зняв зброю з кріпильних гачків. Молот був важким, водночас страхітливим і заспокійливим.

— Я сподівався ніколи більше його не використовувати.

— Я й сама багато на що сподівалася, — мовила Тафіра. — Ти вже давно втілив мої сподівання, проте Люті можуть спробувати все це в нас забрати. Ми маємо не дати їм це зробити. — Вона ступила до зали. — Ходімо, Покл уже мав розставити гарбузи.

У дворі хлопець приставив вертикально три величезні гарбузи до зовнішньої стінки стайні. На той час фермер зі своїм возом уже покинув замок.

— Тут, пані? — запитав Покл. — Чи ви хочете, аби я поставив їх до дальньої стінки? — Колл бачив, що хлопчина не зміг би впоратися з великими гарбузами сам. Кожен, певно, важив більше, ніж він.

— Так добре, — відповіла Тафіра, — але тобі ліпше забратися звідти.

Побачивши два довгі ножі в її руках і бойовий молот у Колла, Покл відбіг подалі, проте зупинився там, звідки міг спостерігати за ними.

— Я завжди думала, що Ласіс оберігатиме нас обох, — сказала Тафіра Коллу, і її обличчя потемніло. — Тепер для захисту в тебе є лише я, і запевняю — я можу це зробити.

На серці Колла потепліло.

— Я думав, що це я повинен тебе рятувати.

— Ти вже давно це зробив, у моєму селищі. Я хочу віддячити за добро.

— Як?

Тафіра взяла довгий ніж у праву руку, урівноважила руків’я, а потім блискавично кинула. Довге лезо зробило два оберти в повітрі і застрягло по саму гарду в м’якій помаранчевій м’якоті гарбуза.

— Отак, — вона кинула ніж, який тримала в лівій руці. Він просвистів у повітрі й ударив з такою силою, що не лише лезо увіткнулося глибоко у м’якуш, а й руків’я розкололо шкірку гарбуза. — І так.

— Вражаюче, — сказав Колл, усміхнувшись, і ці слова були щирими. — Ми скоро будемо готові до війни з гарбузами.

Її спідниці зметнулися, коли вона пішла витягати ножі.

— Я можу використовувати їх і для патрання ворога.

— Де ти цього навчилася? Ти тренувалася?

— Я тренувалася, відколи переїхала до Нортерри. Не минає й дня на кухні, аби я не кинула кухонний ніж у пацюка, щоб проткнути його в кутку, де, він думає, я його не побачу. — Її губи вигнулися. — Усі на кухні мене бояться.

— А я тебе люблю, — сказав король, — і радий бути під твоїм захистом. Сподіваюся, Люті теж тебе боятимуться.

Після того як Колл почув розповіді Покла й дізнався про зниклого Хороброго, у його серці поселився гнів, охоплений яким він складав плани своїх подальших дій. Час від часу Ласіс згадував про ненависть, яку всі Хоробрі відчували до ішаранців через давно винищену колонію Хоробрих. Дуже давно Хоробрі оголосили «війну помсти», яка переходила від одного покоління до іншого.

У той час Колланан думав, що триматися за таку сліпу ненависть упродовж багатьох століть було марною справою, проте з огляду на те, що Люті з такою легкістю накоїли в Лейк Бакал, і знаючи, що Люті планують зруйнувати світ, бо минулої бійні було не достатньо... так, тепер Колл розумів цю ненависть. Він сам оголосить свою війну помсти. У цьому не було жодної логіки, лише емоції, підживлені кров’ю, вогнем та кригою.

Тафіра зробила крок назад, стала перед іншим гарбузом і блискавичним стрімким рухом кинула обидва ножі одночасно. Вони встромилися на відстані менше сантиметра один від одного, і Покл, спостерігаючи за нею здаля, тихенько пискнув від здивування.

— Ми можемо захистити себе, кохана, — сказав Колл. — Але просто чекати тут, аби стати жертвами, сподіваючись на те, що ми зможемо захистити свої будинки та людей тоді, коли станеться напад, — цього недостатньо. Я ніколи не вважав, що цього буде достатньо.

Тафіра дістала ножі, подивившись на нього; вона збиралася витерти помаранчеві сліди гарбуза на спідниці, але натомість кинула ножі більш звичайним способом, один, а потім другий. Вона не схибила жодного разу.

— У всьому королівстві народ виготовляє зброю, укріплює оборону. Лорди-васали зводять високі стіни. Бувалі солдати тренують новачків.

Покл зблід, але й розлютився. Він випалив:

— Треба напасти на них і вбити за те, що вони вчинили в Лейк Бакал! Має бути спосіб це зробити!

— Я й сам найбільше цього хочу, хлопче. — Колл недбало змахнув своїм молотом, відчув його силу, його смертоносну вагу, яка відтягувала руку. Він пам’ятав, як багато разів їхав на бій, високо тримаючи свою зброю. І як він, замахнувшись молотом, пригинався до спини коня, трощачи захищені шоломами голови ішаранських воїнів.

Колл прийняв рішення, повернувся до дружини і твердим голосом мовив:

— Ми мусимо діяти. Крижаним Лютим байдуже, що ми існуємо. Вони не вважають нас живими, мислячими істотами. — Він стиснув зуби. — Але я не дозволю їм нехтувати мною, і я не чекатиму, поки вони зруйнують світ. Ми повинні дати відсіч, повинні змусити їх подумати двічі.

— Ти хочеш відкрито протистояти їм? — Тафіра витягнула ножі з гарбуза. — Знайти Лютих і напасти? Вони, ймовірно, винищать нас.

Колл вгатив краєм молота по долоні.

— Ми маємо постояти за себе, навіть якщо зазнаємо поразки. Бо якщо люди сидітимуть склавши руки і нічого не робитимуть, якщо ми будемо тремтіти, скиглити і благати, то нас переможуть. Вони прийдуть сюди, хай би що ми робили. Вони захлеснуть нас. Краще дати їм привід задуматися.

Покл мав наляканий вигляд, однак обличчя Тафіри стало рішучішим.

— Так, а здатися — це ще гірше. — Вона кинула ножі ще раз і прикінчила ворожі гарбузи. — Та все ж, чи розумно провокувати Лютих? Ти знаєш, наскільки вони могутні. Хіба не повинні ми залишити їх у спокої, поки є така можливість?

— Вони ніколи не залишать у спокої нас. — Колл уже остаточно все вирішив. — Вони сплюндрували містечко Лейк Бакал, бо воно опинилося в них на шляху. Вони зроблять те саме в усіх трьох королівствах, влаштувавши війну проти піщаних Лютих. Вони навіть не звернуть на нас уваги, коли руйнуватимуть наш світ і нищитимуть нас. — Він покрокував до стіни стайні. — Вони мусять нас поважати, кохана. Ми повинні бути схожими на лютого пса, який гарчить у себе в дворі, щоб відлякувати бандитів. Сумніваюся, що ми переможемо їх, але принаймні вони подумають двічі.

Обхопивши держак обома руками, Колл підняв бойовий молот над головою й махнув ним зі всієї сили. Від удару у всі боки розлетілися клапті помаранчевої шкірки та бризки насіння великого гарбуза, який тепер нагадував криваве місиво.