Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

7

Кара і Раїна разом з Іганом чекали в червоній вітальні. Двері в спальню були закриті. — Раїна, Іган, я хочу, щоб ви супроводжували Річарда, — оголосила Келен прямо з порогу.

— Магістр Рал наказав нам залишитися з тобою, Мати-сповідниця, — відповіла Раїна. Келен вигнула брову:

— З яких це пір ви слухаєте Магістра Рала, якщо мова йде про його безпеку?

Раїна єхидно посміхнулася — рідкісне видовище.

— Та ми-то не проти. Тільки він дуже розсердиться, що ми залишили тебе одну.

— У мене є Кара, палац, битком набитий солдатами, і ще ціла армія навколо міста. Найбільша небезпека, яка мені загрожує, — що хтось із цих здоровенних стражників віддавить мені ногу. А Річард взяв із собою лише п'ятсот чоловік і Бердіну з Докасом. Я за нього турбуюся.

— А якщо Магістр Рал накаже нам повертатися?

— Скажи йому… Скажи йому… Стривай-но!

Келен підскочила до конторки з червоного дерева і дістала з-під кришки папір, каламар і перо; вмочивши перо в чорнильницю, вона написала:

«Не застудитися і спи в теплі. Навесні в горах ще холодно. Люблю тебе.»

Склавши папір навпіл, вона протягнула лист Раїне.

— Їдьте слідом за загоном, але тримайтеся на відстані.

Дочекайтеся, поки вони розіб'ють табір, і тільки тоді віддайте йому лист.

Ще скажіть, що я просила передати — це дуже важливо. Оскільки вже стемніє, то він вас назад не відправить.

Раїна розстебнула два гудзички свого шкіряного шати сховала папір на грудях.

— Він все одно розсердиться, але вже на тебе.

— Я не боюся цього громили, — посміхнулася Келен. — Я знаю, як його втихомирити.

Раїна змовницьки посміхнулася.

— Я помітила! — Озирнувшись на задоволеного Ігана, вона скомандувала:

— Пішли виконувати наш обов'язок і вручити послання Матері-сповідниці Магістрові Ралу. Нам ще треба вибрати самих лінивих коней.

Вони відбули; Келен зиркнула на Кару, яка з настороженим видом стояла біля дверей, і постукала в спальню.

— Заходьте, — пролунав приглушений голос Надін. Кара увійшла слідом за Келен. Келен не стала перешкоджати, чудово розуміючи, що Кара все одно не послухається, якщо її попросити залишитися у вітальні. Морд-Сіт ніколи не звертали уваги на накази, якщо вважали, що вони суперечать їх обов'язку захищати Келен і Річарда.

Надін укладала речі в пошарпану дорожню сумку. Вона низько схилилася над нею, і густе волосся приховувало її обличчя. Келен помітила у неї в руці носовичок.

— З тобою все гаразд, Надін?

Надін шмигнула носом, але голови не підняла.

— Я виявилася найбільшою дурепою, яку коли-небудь бачили добрі духи. Значить — якщо я скажу що зі мною все гаразд, то, треба думати, мені зараз краще за всіх.

— З мене Шота теж зробила дурепу. Я розумію, що ти відчуваєш.

— Ще б пак!

— Тобі щось потрібно? Річард просив, щоб я про тебе подбала. Він за тебе турбується.

— А свині літають. Йому потрібно тільки, щоб я пошвидше забралася з ваших розкішних покоїв і відправилася додому.

— Це неправда, Надін! Він говорив, що ти дуже хороша.

Надін нарешті випросталася і відкинула волосся за спину. Вона висякалася і сунула хустку в кишеню свого синього плаття.

— Пробачте. Ви, напевно, мене ненавидите. Тільки я зовсім не збиралася вриватися сюди і красти у вас нареченого. Я нічого не знала. Присягаюся, я не знала, інакше ноги моєї тут би не було. Я думала… Ну, я думала, що я йому… Слово «потрібна» потонуло в потоці сліз.

Уявивши собі горе жінки, яка втратила любов Річарда, Келен відчула прилив співчуття. Вона обняла Надін за плечі і посадила на ліжко. Надін знову дістала хусточку і, схлипуючи, почала витирати сльози.

Келен сіла на ліжко поруч з нею.

— Чому б тобі не розповісти мені про все? Про тебе і про Річарда? Можливо, тобі стане легше? Іноді допомагає, якщо виговоритися.

— Я відчуваю себе такою дурною. — Надін долонею стукнула себе по колінах і знову зробила спробу заспокоїтися. — Це я у всьому винна. Річард мені завжди подобався. Він усім подобався. Він з усіма був добрий. Але я ніколи не бачила його таким, як сьогодні. Схоже, він і справді став зовсім іншою людиною.

— У певному сенсі так воно і є, — кивнула Келен. — Він змінився навіть у порівнянні з минулою осінню, коли ми з ним вперше зустрілися. Йому довелося багато чого пережити. Довелося пожертвувати колишнім життям, довелося подолати важкі випробування. Він змушений був або померти, або навчитися битися. А ще змиритися з тим фактом, що Джордж Сайфер — не рідний його батько.

— Джордж — не його батько? — Несказанно здивувалася Надін. — Тоді хто ж?

— Даркен Рал, — кивнула Келен. — Владика Д'хари.

— Д'хари… Поки не звалилися кордони, я завжди вважала, що Д'хара — це просто якесь нехороше місце.

— Так і було, — відповіла Келен. — Даркен Рал був жорстоким правителем, який хотів підкорити світ за допомогою вбивств і страждань. Він узяв Річарда в полон і ледь не замучив до смерті. Брат Річарда, Майкл, видав його Даркену Ралу.

— Майкл? Що ж, мене це чомусь не дивує. Правда Річард любив Майкла. Майкл — велика шишка, але в ньому була гнильця. Якщо йому чогось хотілося, він по трупах міг пройти, аби домогтися свого. Ніхто ніколи не говорив про це вголос, але мені здається, що в Хартленді особливо не засмутилися, коли Майкл поїхав і не повернувся.

— Він загинув під час битви з Даркеном Ралом. — Ця новина, судячи з усього, Надін нітрохи не засмутила. Келен не стала говорити їй, що Річард наказав стратити Майкла за те, що він зрадив тих, кого мав захищати. За те, що на совісті Майкла була смерть багатьох невинних людей.

— Даркен Рал хотів оволодіти магією, яка допомогла б йому поневолити всіх живучих. Річарду вдалося йому перешкодити. Він убив свого справжнього батька і таким чином врятував світ. Даркен Рал був могутнім чарівником.

— Чарівником! І Річард його переміг?

— Так. Ми всі в боргу перед Річардом за те, що він визволив нас від долі, яку готував нам його батько. Адже Річард теж чарівник.

Надін розсміялася, ніби почула гарний жарт. Але Келен навіть не посміхнулася, а Кара зберігала на обличчі кам'яне вираз. Очі Надін стали круглими.

— Ви говорите серйозно, так?

— Так. Зедд доводиться Річарду дідом. Зедд — чарівник, як і справжній батько Річарда. Річард народився з чарівним даром, хоча поки не дуже добре вміє ним користуватися.

— А Зедд теж зник.

— Спочатку він пішов з нами. Ми разом боролися, і він старався допомогти Річарду, але нещодавно, під час однієї з битв, він пропав. Боюся, його вбили, там, нагорі, у замку Чарівника, що в горах над Ейдіндрілом. Втім, Річард відмовляється вірити, що Зедд загинув. — Келен знизала плечима. — Може, й правда він живий. Старий був наймогутнішим чарівником, яких я зустрічала, не рахуючи Річарда.

Надін витерла ніс хустинкою.

— Річард і цей божевільний стариган були великими друзями. Ось, значить, що Річард мав на увазі, сказавши, що його дід навчив його розбиратися в травах. До мого батька всі приходять за відварами. Тато знає про трави майже все, і я сподіваюся, що колись буду знати хоча б половину того, що відомо йому. А батько весь час повторює, що хотів би знати хоча б половину того, що знає старий Зедд. Але мені і в голову не могло прийти, що Зедд — дідусь Річарда.

— Ніхто цього не знав, навіть сам Річард. Це довга історія. Я розповім тобі основне. — Келен подивилася на свої руки, складені на колінах. — Річард розправився з Даркеном Ралом, але потім сестри Світла відвезли його в Палац Пророків, укритий чарами, які сповільнюють час. Вони хотіли навчити його користуватися своїм даром, і Річард повинен був провести в цьому палаці не одне сторіччя. Ми вже вирішили тоді, що назавжди втратили Річарда. Але виявилося що в Палаці Пророків є ще сестри Тьми. Вони хотіли випустити Володаря з Підземного світу і намагалися використовувати Річарда в своїх цілях, але він викрутився і зруйнував їхні плани. Під час цього були зруйновані Башти Згуби, що відокремлювали Старий світ від Нового. І тепер імператора Джегана, владику Імперського Ордена зі Старого світу, ніщо не стримує, і він намагається підкорити собі і наш світ.

Джеган дуже могутній, у нього величезна армія. Нас проти волі втягнули у війну, і ми змушені битися за своє майбутнє, за свободу. За саме наше існування. І Річард — наш вождь у цій війні. Зедд, використовуючи своє право Чарівника першого рангу, назвав Річарда Шукачем Істини. Це дуже древня посада, встановлена ще три тисячі років тому, під час великої війни. Це високе призначення дарується тільки в разі гострої необхідності. Шукач — людина, яка стоїть над усіма законами, крім своїх власних. Його влада підкріплена Мечем Істини і магією, укладеною в цьому мечі. Іноді доля веде всіх нас шляхами, які нам не завжди зрозумілі, але часом мені здається, що вона мертвою хваткою вчепилася в одного Річарда.

Тут Надін, досі мовчала, нарешті моргнула і запитала:

— Річарда? Але чому Річарда? Чому все це відбувається з ним? Адже він звичайнісінький лісовий проводник. Простий хлопець з Хартленда.

— Та тому, що кошенята, народившись в кошарі, не стають від цього ягнятами. Вони виростуть і все одно будуть вбивати щурів. Така їх доля. Річард особливий чарівник. Він — бойовий чарівник. Перший чарівник за останні три тисячоліття, який від народження володіє обома сторонами магії — і Магією Збитку, і Магією Прирости. Річард не вибирав свого призначення. Але сталося так, що від нього залежить наша свобода і життя, а Річард — не та людина, яка може спокійно дивитися з боку на людські страждання.

Надін відвела погляд.

— Я знаю. — Вона крутила в пальцях мокрий носовичок. — Я вам тоді трохи неправду сказала.

— Про що? — Надін зітхнула.

— Ну, про Томмі і Лестера. За моїми словами виходило, ніби це я вибила їм зуби. А насправді ми тоді домовилися з Річардом зустрітися, щоб піти за кленовою корою. І ось іду я по лісі, а назустріч мені Томмі Ланкастер зі своїм дружком Лестером. Вони полювали на горлиць. А якось до цього Томмі до мене приставав, а я у всіх на виду виставила його дурнем. Образила і, здається, навіть відважила йому ляпаса. Так от, він зустрів мене в лісі й вирішив, що саме час зі мною поквитатися. Змусив Лестера мене тримати, а сам… Ну, він встиг тільки стягти з себе штани, як з'явився Річард. Томмі прямо сторопів. Річард звелів їм забиратися і пригрозив, що все розповість їхнім батькам. Але ці два дурні, замість того щоб послухатися і втекти, взялися за луки, щоб відучити його втручатися в чужі справи. Ось тому в Томмі з Лестером і немає тепер передніх зубів. Річард сказав — це їм за те, що вони збиралися зробити зі мною. А за те, що вони йому погрожували, він зламав їх дорогоцінні луки. І ще попередив Томмі, що якщо той знову буде до мене приставати, то Річард йому відріже… Ну, ви знаєте що.

Келен посміхнулася:

— Цілком схоже на того Річарда, якого я знаю. Я тобі скажу, в цьому відношенні він нітрохи не змінився. Тільки зараз Томмі і Лестер стали могутніше і набагато небезпечніше.

Надін повела плечем.

— Напевно.

Вона підняла очі і побачила, що Кара простягає їй чашку з водою. Надін зробила ковток.

— Не можу повірити, що хтось серйозно бажає Річарду смерті. Не уявляю собі, як комусь може прийти в голову думка вбити його. — Вона хмикнула. — Навіть Томмі і Лестер всього лише хотіли його провчити. — Вона поставила чашку на коліна. — Ви сказали, що Даркен Рал мучив Річарда. Навіщо?

Келен швидко глянула на Кару.

— Це вже в минулому. І мені дуже не хочеться ворушити спогади.

— Пробачте. — Надін спалахнула. — Я забула, що він… Що ви… — Вона стерла пальцями сльози зі щоки. — Просто це нечесно. Ви… — Надін роздратовано сплеснула рукою. — У вас є все. Ці покої, цей палац. Я собі й уявити не могла такої пишноти. Немов видіння, дароване духами. У вас стільки прекрасних речей, дорогий одяг, В цьому платті ви самі схожі на доброго духа. — Надін глянула Келен в очі. — І ви така гарна. Це нечесно. У вас такі чудові зелені очі. А в мене — звичайні карі.

Напевно чоловіки вишиковуються в чергу біля палацу, щоб зізнатися вам у коханні. У вас, напевно, було стільки залицяльників, що і уявити важко. У вас є все. Будь-який чоловік у Серединних Землях упав би до ваших ніг… А ви вибрали мого земляка.

— Любов не завжди справедлива. Вона просто приходить, і все. У тебе теж чудові очі, Надін. — Келен зціпила руки на коліні. — Що Річард мав на увазі, кажучи: «Немає ніяких «ми», і тобі краще кого б то не було про це відомо»?

Надін опустила вії і відвернулася.

— Ну, удома, в Хартленді, про Річарда мріяли багато дівчат, не тільки я.

Він був не такий, як інші. Особливий. Пам'ятаю, одного разу, коли йому було років десять-дванадцять, він зумів втихомирити двох дорослих чоловіків, які вже збиралися побитися. Щось у ньому завжди було таке… Він їх розсмішив, і вони пішли з лавки мого тата в обнімку, Річард завжди був незвичайною людиною.

— Такі всі чарівники, — пояснила Келен. — Так, значить, у Річарда було багато подружок?

— Та ні. Він був з усіма добрий, ввічливий. Завжди готовий був допомогти. Але ніколи нікому не віддавав особливої переваги. Правда, від цього дівчата, здається, ще більше по ньому сохли. Але у нього не було коханої. Після того як Томмі з Лестером хотіли…

— Тебе згвалтувати.

— Угу. Я серйозно ніколи не вірила, що вони здатні на такі погані вчинки, але… Напевно, саме це вони і хотіли зі мною зробити.

Згвалтувати мене. Хоча деякі називають це інакше. Іноді, коли хлопець робить це з дівчиною, то говорять, що він пред'явив на неї права, батьки заявляють, що вона сама його спокусила, і одружують їх перш, ніж вагітність стане помітною. У нас в Хартленді, особливо по селах, зазвичай батьки вирішують, хто на кому жениться. Але буває, що хлопцеві не подобається дівчина, яку йому підібрали батьки, і тоді він пред'являє права на ту, яку хоче, в надії, що вона «залетить» і їй доведеться за нього вийти. Томмі, по-моєму, саме цього й домагався. Батьки веліли йому одружитися на кістлявій Риті Веллінгтон, а він її на дух не виносив. А деколи дівчина дійсно сама спокушає хлопця, бо їй теж не до душі батьківський вибір, хоча зазвичай всі покірно виконують волю батьків. У мене, правда, все було по-іншому. Мої мати і батько нікого для мене не вибирали. Вони казали, що батьківський вибір з тим же успіхом може не принести щастя, і вважали, що я сама цілком здатна визначити, хто мені потрібен. Так от, після тієї історії з Томмі Річард став ніби як доглядати за мною. І я уявила собі, що він нарешті звернув на мене увагу. Мені здавалося, що він бачить у мені жінку, а не тільки дитину, яку захищає. Я була в цьому абсолютно впевнена на святі Середини літа минулого року. Він танцював зі мною більше, ніж з іншими дівчатами, і ті зеленіли від заздрощів, особливо коли він мене притискав. І я хотіла тільки його.

Нікого іншого. Я думала, що після свята він скаже мені, що я значу для нього щось більше, ніж раніше. Чекала, що він почне всерйоз за мною упадати. Але так і не дочекалася.

Однією рукою Надін притримувала на колінах чашку, іншою терзала носовичок.

— Інші хлопці були не проти до мене позалицятися, але я не збиралася ризикувати своїм майбутнім, якщо Річард так ніколи і не збереться з духом, тому я вирішила трохи його підхльоснути.

— Підхльоснути? Надін кивнула.

— За мною увивався і брат Річарда, Майкл. Напевно, він робив це тільки через заздрість до Річарда, але тоді я нічого не мала проти його залицянь. Я його погано знала, але він вже придбав у нас певний вплив. А Річард, я думала, так назавжди і залишиться лісовим провідником. Я не до того, що це погано. Адже я теж нічого особливого собою не уявляю. Річард дуже любив ліс.

— І зараз любить, — посміхнулася Келен. — Упевнена, якби він міг, то залюбки залишився б простим лісовим провідником. Але він не може. Так що ж було потім?

— Ну, я подумала, що, якщо змусити Річарда трошки поревнувати, може, він вийде зі сплячки і почне ворушитися. Мама завжди говорила, що іноді чоловіка треба підштовхнути. Ну, так я його гарненько підштовхнула. — Надін відкашлялася. — Я підстроїла так, щоб він побачив, як я цілуюся з Майклом. І зробила вигляд, що отримую від цього задоволення.

Брови Келен поповзли вгору. Вона глибоко зітхнула. Може, Надін і виросла разом з Річардом, але вона його абсолютно не знала.

— Він не сердився на мене, не ревнував, залишився, можна сказати, байдужим, — продовжувала Надін. — Як і раніше був зі мною ласкавий і продовжував доглядати за мною, тільки більше не приходив до нас у гості і не кликав погуляти по лісі. Я пробувала поговорити з ним, все пояснити, але марно.

Тільки вираз очей у нього став таким, як був сьогодні. — Надін втупилася в простір невидющими очима. — Вираз, який означає, що йому просто-напросто все одно. Я не розуміла цього аж до сьогоднішнього дня, коли знову побачила у нього цей погляд. Напевно, він тоді дійсно був небайдужий до мене і чекав, що я своєю вірністю доведу йому, що він мені теж небайдужий. Але я його зрадила.

Закусивши губу, Надін важко зітхнула.

— Шота сказала, що Річард обов'язково одружиться на мені, і я була така рада, що просто не хотіла вірити, коли він заявив, що цього ніколи не станеться. Не хотіла вірити цьому виразу його очей і тому прикинулася, ніби вираз його очей нічого не означає, але насправді він означав, і дуже багато.

— Я шкодую, Надін, — м'яко сказала Келен. Надін встала і поставила чашку на стіл. По її щоках текли сльози.

— Пробачте, що я ось так сюди заявилася. Він любить вас, а не мене. Він ніколи мене не любив. Я дуже рада за вас, Мати-сповідниця, у вас хороший наречений, який стане берегти вас і захищати і завжди буде до вас добрий. Я знаю.

Келен встала і ласкаво стиснула руку Надін.

— Келен. Мене звати Келен.

— Келен. — Надін як і раніше уникала дивитися їй в очі. — А він добре цілується? Мені завжди хотілося це знати. Я ночами лежала без сну і думала про це.

— Коли любиш когось всім серцем, то поцілунки цієї людини завжди приємні.

— Напевно. Не знаю. У всякому разі, мене ніколи не цілували так, як я мріяла. — Надін провела рукою по подолу. — Я наділа цю сукню, тому що Річарду подобається цей колір. Вам треба знати, що він любить синій.

— Я знаю, — прошепотіла Келен.

Надін присунула до себе дорожню торбу.

— Я скаржуся на те, що вже в минулому, і забуваю про свою професію.

Порившись в сумці, вона дістала баранячий ріг, заткнутий пробкою. Ріг був розписаний колами і смужками. Вийнявши пробку, Надін вмочила у вміст рогу палець і простягла руку до Кари.

Морд-Сіт відсахнулася.

— Що це?

— Це мазь з деревію, живокосту і подорожника. Вона зупиняє кров, знімає запалення і допомагає загоєнню ран. Поріз у тебе на щоці кровоточить. У мене є ще наперстянка, але, по-моєму, вона не знадобиться. Мій тато говорить, що важливий не стільки склад, скільки правильні пропорції кожного.

У цьому секрет лікування.

— Обійдуся, — заявила Кара.

— Ти дуже гарна. І ти ж не хочеш, щоб у тебе залишився шрам, правда?

— Шрамів у мене і так повно. Просто ти їх не бачиш.

— А де вони?

Кара пропалила її поглядом, але Надін не відступала, і Морд-Сіт нарешті погодилася.

— Гаразд, — буркнула вона. — Давай маж, тільки відчепися від мене. Але я не збираюся роздягатися, щоб показати тобі мої шрами.

Надін впевнено посміхнулася і почала втирати коричневу мазь в щоку Кари.

— Вона зніме біль. Запах неприємний, але він швидко вивітрюється.

Кара і бровою не повела. Видно це здивувало Надін, оскільки та на секунду завмерла і глянула Карі в очі, перш ніж продовжити своє заняття.

Закінчивши, Надін заткнула ріг і прибрала його в сумку.

— Ніколи не бачила такої гарної кімнати, — зауважила вона, озираючись навколо. — Спасибі, що дозволили мені нею скористатися.

— Нема за що. Тобі щось потрібно?

Похитавши головою, Надін в останній раз витерла ніс і прибрала хустку в кишеню. Потім взяла зі столу чашку, виплеснула залишки води і теж прибрала в сумку.

— Шлях неблизький, але у мене є трохи срібла. Я не пропаду.

Вона поклала руку на сумку і подивилася на свої тремтячі пальці.

— Ні за що б не подумала, що моя мандрівка закінчиться так. У Хартленді всі будуть з мене сміятися. — Надін сковтнула клубок у горлі. — І що скаже тато?..

— А йому Шота теж сказала, що ти вийдеш заміж за Річарда?

— Ні. Я тоді ще не зустрілася з Шотою.

— Тобто як це? Я думала, це вона веліла тобі знайти Річарда і вийти за нього заміж.

— Ну, — Надін криво посміхнулася, — справа була не зовсім так.

— Зрозуміло. — Келен склала долоні. — Ну і як же було насправді?

— Це прозвучить безглуздо… Ніби я якесь дванадцятирічне дівчисько…

— Надін, просто розкажи мені, що і як було. Надін трохи подумала, потім зітхнула і нарешті зважилася.

— Мабуть, це вже не має значення. У мене почалося… Ну, я не знаю, як це назвати. Я почала бачити Річарда. Тобто мені здавалося, що я його бачу.

Краєчком ока, і коли я поверталася, його вже не було. Одного разу, наприклад, я бачила його, коли збирала в лісі рослини. Він стояв, притулившись до дерева.

Я зупинилася, але він зник. І чим далі, тим більше я розуміла, що потрібна йому. Не знаю, чому я це знала, але я знала. Я знала, що це важливо, знала, що з ним щось сталося. Я ніколи над цим не замислювалася. Батькам я сказала, що Річард мене потребує і я повинна до нього йти.

— І вони повірили? Повірили твоїм видінням і так запросто тебе відпустили?

— Ну, взагалі-то про видіння я нічого не казала. Сказала, що Річард прислав мені звісточку, що він просить моєї допомоги і я вирушаю до нього. Мабуть, батьки вирішили, що я відмінно знаю, куди мені треба йти.

Келен почала розуміти, що Надін нікому нічого толком не пояснила.

— І потім з'явилася Шота?

— Ні. Потім я пішла. Я знала, що потрібна Річарду, і рушила в дорогу.

— Одна? Ти просто-напросто зібралася наодинці пройти всі Серединні Землі в пошуках Річарда? — Надін неуважно знизала плечима.

— Мені чомусь не приходило в голову задуматися над тим, як його шукати. Я знала, що потрібна йому, і відчувала, що це дуже важливо, ось і вирушила на його пошуки. — Вона посміхнулася, немов намагаючись заспокоїти Келен. — І прийшла прямо до нього, як стріла летить. Все йшло як по маслу, — її щоки зачервоніли, — крім того, що я виявилася йому не потрібна.

— Надін, тобі не снилися… дивні сни? Тоді, або вже тут?

— Дивні сни? — Надін відкинула за спину густе пасмо. — Ні, ніяких дивних снів. Я хочу сказати, більш дивних, ніж будь-які інші сни. Самі звичайні сни.

— Що ти маєш на увазі під словом «звичайні»?

— Ну, на зразок того, що я знову маленька і заблукала в лісі, і жодна стежка не веде по знайомих місцях. Або сниться, що ніяк не можеш знайти ягоди для пирога і тобі доводиться йти в печеру, щоб взяти їх у ведмедя, який вміє говорити. Щось в цьому роді. Просто сни. Сниться, що вмієш літати або дихати під водою. Дурниці всякі. Мені завжди це снилося. Нічого нового.

— І нічого в твоїх снах не змінилося зараз?

— Ні. Якщо я їх вранці пам'ятаю, то вони завжди того ж роду.

— Зрозуміло. Мабуть, і справді нічого незвичайного. Надін витягла з сумки плащ.

— Що ж, мені пора рухатися. Якщо пощастить, буду вдома до весняного свята.

— Тобі пощастить, якщо ти встигнеш до свята Середини літа, — насупилася Келен.

— Та ну! — Надін розсміялася. — Не може дорога назад виявитися довшою, ніж сюди. Пару тижнів або близько того. Я пішла, коли місяць був у третій чверті, а зараз він ще навіть не в повню.

— Два тижні… — Келен нерозуміюче втупилася в неї. Щоб взимку дістатися сюди з Вестланда, та ще через гори Ранг-Шада, потрібен був не один місяць. — Мабуть, у тебе є крилатий кінь.

Надін засміялася знову, але тут же замовкла.

— Забавно, що ви це сказали. У мене немає коня. Я йшла пішки, але…

— Пішки? — Потрясіння перепитала Келен.

— Так. Але з тих пір, як я рушила в дорогу, мені часто снилося, що я лечу на крилатому коні.

Келен помовчала, намагаючись зібратися з думками і уявити, які питання поставив би Річард на її місці. Їй досі було соромно, що вона не змогла витягнути з Марліна нічого цінного, коли у неї була така можливість.

Сповідниці немає необхідності володіти мистецтвом вести допит. Після того як сповідниця торкнеться людини своєю магією, їй потрібно лише звеліти йому розповісти, чи дійсно він скоїв ті злочини, в яких його звинувачують, і якщо відповідь позитивна — а вона, як правило, такою і була, за винятком дуже рідких випадків, — наказувати злочинцеві викласти всі подробиці.

Ніякого мистецтва тут не було, та його й не було потрібно, але Келен була рішуче налаштована не повторювати помилки з Марліном і задати Надін правильні питання.

— Коли до тебе прийшла Шота? Ти мені так ще й не сказала.

— Ой! Ну, взагалі-то вона не те щоб до мене прийшла. Це я натрапила на неї в горах. Здалеку її палац дуже гарний, хоча всередині я не була. Я трохи там затрималася. Я поспішала дістатися до Річарда.

— І що Шота тобі сказала? Якими точно були її слова? — Зараз пригадаю… — Надін, задумавшись, потеребила губу. — Вона зі мною привіталася. Запропонувала чаю. Сказала, що чекала мене. Потім посадила поруч з собою. Веліла Самюелю залишити в спокої мою сумку, коли той спробував її потягнути, і сказала мені, щоб я його не боялася. Запитала, куди я прямую, і я відповіла, що йду до мого Річарда, який мене потребує. Тоді вона розповіла мені про минуле Річарда, речі, які я знала і так. Я здивувалася, що їй так багато про нього відомо, і подумала, що вона, мабуть, з ним добре знайома. А потім вона розповіла мені про мене саму, причому такі речі, про які вона ніяк знати не могла. Про моїх бажання і мрії, про те, що я хочу стати цілителькою, і все таке. Ось тоді я і зрозуміла, що вона провидиця. Точних її слів я не пам'ятаю, але вона сказала, що Річард дійсно потребує мене. Сказала, що ми з ним одружимося. Їй небеса про це розповіли. — Надін відвела погляд від Келен. — Я була сама не своя від щастя. Напевно, ніколи в житті я не була така щаслива.

— Небеса повідали. Ясно. І що було далі?

— Далі вона сказала, що не хоче мене затримувати. Попередила, що за Pічардом полює вітер — я, правда, не зрозуміла, що це означає, — і що мені слід поспішити. Потім побажала мені удачі — і все.

— Все? Вона напевно сказала ще щось!

— Ні, більше нічого. — Надін застебнула сумку. Хіба що, по-моєму, помолилась за Річарда.

— Що ти маєш на увазі? Що вона сказала? Повтори в точності її слова.

— Ну, вона повернулася і попрямувала до палацу, а я встала, щоб іти далі, і почула, як вона прошепотіла дуже урочисто: «Хай будуть духи милосердні до його душі».

Руки Келен під довгими рукавами її білої сукні покрилися мурашками.

Вона згадала, що треба дихати, лише коли легені загорілися вогнем.

Надін підхопила сумку.

— Ну, я і так вже заподіяла вам достатньо прикростей. Буде краще, якщо я рушу додому.

— Послухай, Надін, — Келен вхопила її за руку, — чому б тобі не залишитися тут ще на якийсь час?

— Навіщо? — Здивувалася Надін. Келен відчайдушно шукала привід.

— Ну, я б із задоволенням послухала розповіді про дитинство Річарда… Про історії, в які він потрапляв… — Келен вичавила з себе посмішку. — Правда, мені цього хочеться.

Надін похитала головою:

— Річарду не потрібно, щоб я тут залишалася. Він розсердиться, якщо повернеться і виявить, що я ще тут. Ти не бачила виразу його очей.

— Надін, Річард не викине тебе звідси, не давши відпочити перед дорогою.

Він зовсім не такий. Він велів дати тобі все, що потрібно перед далекою дорогою. А я вважаю, що найбільше тобі потрібно відпочити кілька днів.

Надін знову похитала головою:

— Ні. Ви і так вже були добрі до мене набагато більше, ніж я заслуговую. Ви з Річардом належите один одному. І я тут зовсім зайва. Але все одно спасибі за пропозицію. Така доброта і великодушність рідко зустрічаються.

Не дивно, що Річард вас любить. Будь-яка інша на вашому місці наказала б поголити мене наголо і вивезти з міста в возі золотаря.

— Надін, я дійсно хочу, щоб ти залишилася. Келен провела язиком по губах. — Будь ласка, — почула вона свій власний голос.

— Я не хочу, щоб через мене ви з Річардом сварилися. Я не така мегера.

— Якби така небезпека була, я б тебе не просила. Залишайся. Хоча б на кілька днів. Добре? Можеш жити в цих покоях, які тобі так сподобалися. Я… Мені справді дуже хочеться, щоб ти залишилася.

Надін подивилася Келен в очі довгим пильним Поглядом. — Ви хочете, щоб я залишилася? Правда хочете?

— Так. — Келен відчула, як нігті впиваються в долоні. — Правда.

— Ну, відверто кажучи, мені не дуже-то хочеться поспішати додому, щоб зізнатися там у власній дурості. Добре, раз ви дійсно цього хочете, я залишуся ненадовго. Спасибі.

Незважаючи на те що у Келен були вагомі причини не відпускати Надін, вона все одно відчувала себе метеликом, що летить у вогонь.