Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

27

Зброя і обладунки солдатів, що йшли за Річардом по крутій каменистій вулиці, ритмічно дзвеніли. Крихітні будиночки, в основному трьох-чотирьохповерхові, тулилися один до одного. Верхні поверхи так нависали над нижніми, що неба майже не було видно. Це була найпохмуріша частина міста.

Солдати, які видужали, звеличували Річарда як великого чарівника, і він відчував себе ніяково від прояву їх захоплень. Зрештою, він не зробив нічого особливого, просто велів їм пити відомі ліки і ніякої магією при цьому не користувався.

Він намагався пояснити їм, що їх вилікували самі звичайні речі, але вони нічого не хотіли чути. Вони чекали від нього магії і, з їхньої точки зору, отримали її. Зрештою Річард залишив спроби щось пояснити і просто кивав у відповідь на їх вдячність. Піди вони до травника, то одужали б точно так само, та ще й скаржилися б на ціни за трави.

Втім, йому було приємно усвідомлювати, що для різноманітності він вилікував стільки людей. Останнім часом йому більше доводилося вбивати, ніж лікувати. Тепер він розумів, що відчуває Надін, коли її трави і настоянки піднімають людей на ноги, Його попереджали, що чарівники повинні зрівноважувати події. Все в світі урівноважене, особливо магія. Він давно вже не міг їсти м'яса — його від нього нудило — і підозрював, що таким чином його дар врівноважує ті вбивства, які йому доводиться здійснювати. Йому подобалося думати, що допомога людям — теж свого роду компенсація за тяжкість дару бойового чародія.

Похмурі люди тулилися по боках вулиці. Похмурі підлітки та молоді чоловіки, вгледівши Річарда і солдатів, злодійкувато озиралися і зникали за рогом.

Річард неуважно помацав розшитий золотом гаманець на поясі. Цей гаманець Річард знайшов у замку Чарівників; він був набитий білим чарівним піском. Чарівний пісок являв собою кристалізовані кістки магів, які віддали життя в Баштах згуби, що відділяли Старий світ від Нового. Свого роду дистильована магія. Білий чарівний пісок надавав силу накресленим на ньому заклинанням — і добрим, і злим. Якщо на білому чарівному піску написати потрібне заклинання, то можна навіть закликати Володаря.

В іншому гаманці, висячому на іншій стороні пояса, лежав маленький шкіряний мішечок з чорним чарівним піском. Цей пісок Річард набрав сам в одній з Башт згуби. Жоден чарівник з часу встановлення веж не міг взяти хоча б дрібку чорного піску — його був здатний взяти лише чарівник, який володів Магією Збитку.

Чорний чарівний пісок — протилежність білого. Вони нейтралізують один одного. Навіть щіпка чорного піску вразить заклинання, написане на білому, навіть те, яке закликає Володаря. Річард скористався чорним піском, щоб відправити дух Даркена Рала назад в Підземний світ.

Аббатиса Аннеліна звеліла йому берегти чорний пісок як зіницю ока, сказала, що чайна ложка цього піску дорожче цілого королівства. А у Річарда його куди більше. Він ніколи не розлучався з цим мішечком і завжди тримав його під рукою.

Для весни день видався досить холодним. На вулиці обірвані дітлахи грали в хованки і, побачивши значну процесію, зраділи несподіваній розвазі.

Але навіть їх веселощі не викликало у Річарда посмішки.

— Сюди, Магістр Рал, — сказав генерал Керсон. Він показав на облуплені двері, трохи утоплені в фасад будівлі. Невелика вивіска свідчила:

«Мебльовані кімнати Латертона».

Великий чоловік, що сидів з пляшкою і сухим бісквітом за обшарпаним дерев'яним столом, навіть не обернувся. Він дивився в простір червоними очима. За ним виднілася сходи нагору, в темний вузький коридор.

— Закрито, — пробурмотів він.

— Ти Сайлас Латертон? — Запитав Річард. Чоловік спантеличено подивився на нього з-під насуплених брів.

— Угу. А ти хто? Лице твоє мені ніби знайоме.

— Я Річард Рал. Можливо, ти помітив мою схожість з моїм братом, Дрефаном.

— Дрефаном… — Сайлас нарешті збагнув, що до чого. З гуркотом перекинувши стілець, він схопився і вклонився. — Магістр Рал! Пробачте мене. Я вас не впізнав. Я ніколи вас раніше не бачив! І не знав, що цей цілитель — ваш брат. Благаю Магістра Рала про прощення…

— Покажи мені кімнату, де… де була вбита та жінка, — велів Річард.

Двічі поклонившись, Сайлас Латертон заспішив нагору, застібаючи на ходу сорочку. Сходинки стогнали і скрипіли під його вагою.

Він зупинився перед дверима в самому кінці вузького коридору. Стіни були пофарбовані червоною фарбою, і свічки на стіні майже нічого не освітлювали. Сморід був огидним.

— Сюди, Магістр Рал, — вказав Сайлас. Він хотів відкрити двері, але Раїна схопила його за комір і відкинула вбік. Під її грізним поглядом Сайлас застиг як укопаний. Погляд Раїни міг заморозити і грозову хмару.

Вона відкрила двері і з ейджем напоготів увійшла в кімнату. Річард почекав, поки Раїна перевірить кімнату на предмет прихованої небезпеки. Так було простіше, ніж сперечатися. Потім Річард і генерал Керсон увійшли, а Докас з Іганом, як завжди, зайняли пост біля дверей.

Особливо роздивлятись тут було нічого: ліжко, соснова тумбочка і умивальник. Груба соснова підлога була майже вся залита кров'ю.

Така кількість крові Річарда не здивувала. Генерал розповів, що зробили з жінкою.

Вода в умивальнику теж була криваво-червоною. І рушник на краю умивальника. Вбивця перед відходом ретельно змив з себе кров. Або він чистюля, або, що ймовірніше, не хотів іти повз Сайласа Латертона в такому вигляді.

Річард відкрив тумбочку. Там лежав акуратно складений одяг і більше нічого. Він закрив дверцята.

— І ніхто нічого не чув? — Сайлас заперечливо похитав головою. Жінку так понівечили, відрізали груди, завдали величезну кількість ножових ран, і вона не кричала?

Річард зміркував, що від утоми говорить дуже різко, і постарався узяти себе в руки.

Сайлас нервово проковтнув.

— Їй вставили кляп, Магістр Рал. І руки зв'язали.

— Вона напевно повинна була відбиватися ногами. — Річард кинув на нього підозрілий погляд. — Якби мене різали на шматочки, заткнувши рот кляпом і зв'язавши руки, я хоча б спробував ногами перекинути умивальник.

— Я нічого не чув. І ніхто не чув. Жінки обов'язково прибігли б до мене, якби щось почули. Вони завжди прибігають, якщо щось не так.

Завжди. Вони знають, що я не шкодую себе, коли потрібно їх захистити.

Річард потер очі. З голови у нього не виходило пророцтво.

— Приведіть сюди решту жінок. Я хочу з ними поговорити.

— Усі пішли від мене після… — Сайлас слабо махнув рукою. — Залишилася тільки Бріджит.

Він поспішив в кінець коридору і постукав в останні двері. Потім щось тихо промовив, і через двері обережно визирнула скуйовджена руда жіноча голівка. Потім вона зникла, і через хвилину жінка випливла в коридор, затискаючи рукою комір бежевого халата. Швидко зав'язавши пояс, вона пішла слідом за Сайласом до Річарда.

Річард злився на себе самого. Незважаючи на всі спроби бути об'єктивним, Дрефан вже почав йому подобатися. Дрефан — цілитель. Що може бути благородніше цього заняття?

Сайлас і Бріджит вклонилися. Їх вигляд відповідав самопочуттю Річарда: вони були брудні, втомлені і обидва в повному душевному сум'ятті.

— Ти чула що-небудь? — Бріджит похитала головою. Погляд у неї був зацькований. — Ти знала вбиту?

— Розі, — сказала Бріджит. — Я бачила її лише раз, і то мигцем. Вона тільки вчора у нас з'явилася.

— Є у вас припущення, хто міг її вбити?

— Ми знаємо, хто це зробив, Магістр Рал, — похмуро відповів Сайлас. Товстий Гаррі.

— Товстий Гаррі? Хто це? Де нам його знайти? Вперше за цей час лице Сайласа спотворилося від гніву.

— Не треба мені було пускати його сюди ще раз. Жінкам він не подобався.

— Жодна з дівчат не хотіла його прийняти, — підтримала Сайласа Бріджит.

— Він п'яниця, а коли напивається, стає просто жахливий. Чому ми повинні це терпіти, якщо в місті стоїть така армія… — Вона затнулася, глянувши на генерала, і закінчила думку дещо інакше:

— У нас зараз досить клієнтів. І нема чого обслуговувати таких п'яничок, як товстий Гаррі.

— Всі жінки в один голос твердили, що більше не бажають його бачити, кивнув Сайлас. — Коли минулої ночі він заявився, я знав, що вони всі до єдиної відмовляться. Але Гаррі наполягав, і вигляд у нього був досить тверезий, от я і запитав Розі, чи не прийме вона його, оскільки вона новенька і не знала…

— Не знала, що їй загрожує небезпека, — докінчив Річард.

— Не зовсім так, — заперечив Сайлас. — Гаррі не виглядав п'яним. Але я знав, що іншим жінкам все одно, п'яний він чи тверезий, тому запитав Розі, чи не візьметься вона. А вона відповіла, що гроші зайвими не бувають. Гаррі був у неї останнім клієнтом. Її труп виявили незабаром після його відходу.

— Де знайти цього Гаррі?

— У Підземному світі, де йому і місце! — Прогарчав Сайлас.

— Ти його вбив?

— Ніхто не бачив, хто перерізав його жирну горлянку. Не знаю, хто це зробив.

Річард подивився на довгий кинджал на поясі Сайласа. Він не винив цю людину. Річард сам би із задоволенням прикінчив цього товстого Гаррі, правда, спочатку судив би його і піддав сповіді, щоб переконатися, що цей злочин скоїв саме він.

Для того й існували сповідниці — щоб не допустити помилки. Один дотик магії сповідниці — і злочинець розповість все, що він зробив.

А Річарду не дуже хотілося, щоб Келен чула, що зробили з цією жінкою, Розі. І вже напевно не від того мерзотника, який її вбив.

Йому противна була сама думка, що Келен доторкнеться до цієї людини.

Людини, яка вбила жінку з такою витонченою жорстокістю. Він боявся навіть уявити, які страшні кошмари будуть потім переслідувати її по ночах.

Зусиллям волі Річард відігнав від себе ці думки і звернувся до Бріджит:

— Чому ти залишилася, якщо решта пішли?

— У деяких є діти, і вони бояться за них. — Вона знизала плечима. — Я їх не засуджую, але тут ми завжди були в безпеці. І Сайлас нас не обманював.

В інших закладах мене, бувало, лупцювали, а у нього — жодного разу. І Сайлас не винен, що божевільний вбивця влаштував таке у нього в закладі. Сайлас ніколи не примушував нас приймати чоловіків, які нам не подобаються.

У Річарда напружилися м'язи живота.

— І ти бачила Дрефана?

— Звичайно. Всі дівчатка бачили Дрефана.

— Всі дівчата, — повторив Річард. Він насилу тримав себе в руках.

— Ага. Ми всі його бачили. Крім Рози. Вона не встигла, тому що…

— Значить, Дрефан не… віддавав переваги якійсь одній? — Річард сподівався, що Дрефан ходив до однієї і тієї ж жінки, яка йому подобалася, і що та хоча б здорова.

Бріджит нерозуміюче моргнула.

— Як може цілитель комусь віддавати перевагу?

— Ну, я хочу сказати, хтось подобався йому більше, або йому було все одно?

Жінка запустила пальці в свої руде волосся і почухала потилицю.

— Магістр Рал, по-моєму, ви нас не так зрозуміли. Дрефан ніколи не доторкався до нас… так. Він приходив сюди, тільки щоб лікувати.

— Він приходив лікувати?

— Ну так, — відповіла Бріджит. Сайлас кивнув на знак підтвердження її слів. У половини дівчаток не одне, так інше. Висип, болячки і все таке. Зазвичай травники не хочуть нам допомагати, і ми обходимося своїми засобами. Дрефан розповів, як нам слід митися. Дав трави і мазі від болячок. До цього він приходив двічі, пізно вночі, коли ми всі вже були вільні, щоб не заважати нам заробляти на життя. І діточок наших дівчаток він теж оглядав. З дітьми Дрефан особливо ласкавий. В одного був сильний кашель, Дрефан йому щось дав, і малюкові стало набагато краще. А сьогодні він прийшов рано вранці. Оглянув одну із дівчаток і пішов до Розі, щоб оглянути її теж. Тоді-то він її і знайшов. Він вилетів звідти як пробка з пляшки і почав кликати на допомогу. Ми всі вибігли в коридор і побачили його тут, — вона тицьнула пальцем в підлогу біля ніг Річарда, — він стояв на колінах, і його рвало.

— Значить, він ніколи… не… Бріджит грубо реготнула.

— Я якось запропонувала — задаром, бо він допомагав мені і всім іншим.

А він сказав, що приходить сюди не за цим. Сказав, що він цілитель і ходить сюди лікувати. Я пропонувала, а я, смію вас запевнити, вмію переконувати! — Вона підморгнула. — Але він відмовився. У нього дуже чарівна посмішка. Дуже. Зовсім як у вас. Магістр Рал.

— Заходьте, — почулося з-за дверей, коли Річард постукав.

Дрефан стояв на колінах перед свічками, запаленими на столі біля стіни. Схиливши голову, він молитовно склав руки.

— Сподіваюся, не завадив? — Запитав Річард. Дрефан озирнувся і, побачивши брата, встав. Його очі нагадали Річарду очі Даркена Рала. Вони були такого ж незвичайного синього кольору, і в глибині їх таїлося той же дивний вираз.

Річард нічого не міг вдіяти з тривожним почуттям, яке вони у нього викликали. Іноді йому здавалося, ніби на нього дивиться сам Даркен Рал.

Люди, які прожили все життя в страху перед Даркеном Ралом, напевно приходили в жах, дивлячись в очі самого Річарда.

— Чим ти займаєшся? — Поцікавився Річард.

— Я молив добрих духів подбати про душу однієї людини.

— Якої?

Дрефан зітхнув. Він здавався втомленим і сумним.

— Про душу жінки, до якої нікому не було діла.

— Жінки по імені Розі? — Дрефан кивнув.

— Як ти дізнався про неї? — І тут же виправився:

— Пробач, я не подумав. Ти Магістр Рал. І напевно тобі повідомляють про такі речі.

— Так, про дещо мені доповідають. — Тут Річард відмітив, що в кімнаті з'явилося щось новеньке. — А ти, я бачу, вирішив трохи прикрасити інтер'єр?

Дрефан побачив, на що дивиться Річард, підійшов до стільця біля ліжка і взяв у руки маленьку подушечку. Він любовно погладив вишиту на ній троянду.

— Це її подушечка. Вони не знали, звідки вона родом, тому Сайлас — це господар закладу — наполіг, щоб я взяв це в подяку за ту малу допомогу, яку надавав його жінкам. Плати я з них не брав. Якби у них водилися зайві гроші, вони б не займалися тим, чим займаються.

Річард погано розбирався у вишивці, але йому здалося, що троянда виконана з любов'ю.

— Ти думаєш, вона сама її зробила? — Сайлас не знає, — знизав плечима Дрефан. — Може, сама. А може, побачила десь і купила, тому що на ній вишита троянда, а її звали Розою.

Дивлячись на квітку, він ніжно водив по ньому пальцем.

— Дрефан, а навіщо ти ходиш… в такі місця? Тут чимало інших людей, що потребують твоєї допомоги. Наші солдати, яких поранив Джеган. Тобі і тут вистачає роботи. Чому ти ходиш в борделі?

Дрефан провів пальцем по вишитому стеблу.

— Солдат я теж відвідую. І завжди приходжу вчасно, так що їм не доводиться мене шукати.

— Але навіщо взагалі туди ходити? — На очі Дрефана навернулися сльози. Він не відриваючись дивився на квітку.

— Моя мати теж була повією, — прошепотів він. — Я син повії. У деяких з цих жінок є діти. Вони такі ж, як я. Моя мати, як і Розі, лягла в ліжко не з тим чоловіком. Ніхто не знав Розі. Ніхто не знав, хто вона і звідки.

Я навіть не знаю імені моєї матері — вона не назвала його цілителю, з яким мене залишила. Сказала лише, що вона повія.

— Дрефан, прости. Це було дурне запитання.

— Ні, це абсолютно логічне запитання. Нікому нема діла до цих жінок. Їх до крові б'ють чоловіки, які до них приходять. Вони заражаються жахливими хворобами. Їх всі зневажають. Травники не пускають їх у свої крамниці, щоб не підривати собі репутацію, інакше порядні люди перестануть у них купувати. Навіть я не знаю як лікувати деякі з тих хвороб, якими хворіють ці жінки.

Вони вмирають довгою і болісною смертю. І все це лише заради грошей. Багато хто з них спиваються, і чоловіки, користуючись цим, розплачуються випивкою. Вони втрачають розум, їм все стає байдуже. Деякі з них сподіваються знайти багатого чоловіка, який візьме їх на утримання. Як моя мати. Але замість цього тільки народжують виродків, таких як я.

Річард подумки вилаяв себе. А він-то вже був готовий визнати Дрефана бездушним пройдисвітом!

— Ну, якщо тобі від цього стане легше, я теж син цього мерзотника.

Дрефан подивився на нього і посміхнувся:

— Ясна річ. Але тебе хоча б любила твоя мати. А мене моя — ні. Вона навіть не залишила мені свого імені.

— Не кажи так, Дрефан! Твоя мати любила тебе. Адже вона подбала про твою безпеку, вірно? — Він кивнув:

— І зіпхнула мене чужим людям.

— Вона «зіпхнула» тебе, тому що у неї не було вибору, заради твоєї ж безпеки. Ти навіть не можеш уявити, як їй було боляче, як розривалося у неї серце, коли вона залишала тебе чужим людям. Вона, напевно, дуже любила тебе, якщо зважилася на таке заради тебе.

— Мудрі слова, брат. — Дрефан посміхнувся. — З такими поглядами ти багато чого досягнеш.

— Іноді доводиться йти на відчайдушні вчинки заради тих, кого любиш, посміхнувся у відповідь Річард. — У мене є дід. Так от, він високо цінує відчайдушні вчинки. І після того, як ти розповів мені про свою матір, я, здається, починаю розуміти, що він мав на увазі.

— Дід?

— Батько моєї матері. — Річард ліниво провів пальцями по золотому руків'ї меча з вигравіруваним на ньому словом «ІСТИНА». — Один з найвидатніших людей, яких я коли-небудь мав честь знати. Моя мати померла, коли я був маленьким, і мій батько — я маю на увазі людину, яку я вважав своїм батьком, — часто виїжджав по торгових справах. По суті, мене виростив Зедд. Думаю, в мені найбільше від нього, ніж від когось іншого.

— Він ще живий?

Річард відвів погляд від синіх очей Дрефана. Око Дарка Рала.

— Я вірю, що живий. Ніхто, крім мене, в це не вірить, але я вірю. Іноді мені здається, що, якщо я перестану вірити, він помре.

Дрефан поклав руку Річарду на плече.

— Тоді продовжуй вірити. Може бути, ти і правий. Тобі пощастило, що у тебе є сім'я. Я це точно знаю, тому що в мене нікого немає.

— Тепер є, Дрефан. Принаймні у тебе є брат, а незабаром з'явиться і невістка.

— Спасибі, Річард. Для мене це багато означає.

— А як щодо тебе? Я чув, за тобою бігають мало не всі жінки у палаці. Невже ти нікого з них не вибрав?

Дрефан посміхнувся кривуватою посмішкою.

— Дівчатка, тільки і всього. Дівчатка, які уявляють, ніби знають, чого хочуть, і ласі на всякі дурниці, які насправді зовсім не важливі. Я бачив, що і на тебе багато задивляються. Є люди, яких притягує влада. Як мою матір.

— Заглядаються на мене? Та ти фантазер!

— Келен дуже красива. — Дрефан став серйозний. — Ти щасливець, що тебе вибрала настільки благородна і сильна духом жінка. Таке зустрічається нечасто, та й то тільки якщо добрі духи тобі посміхнуться.

— Знаю. Я найщасливіший із смертних. — Річард втупився у порожнечу, думаючи про пророцтво і про те, що вичитав у щоденнику Коло. — Без неї моє життя не мало б сенсу.

Дрефан засміявся і ляснув Річарда по спині.

— Якби ти не був моїм братом, та до того ж ще й хорошим, я відбив би її в тебе. Взагалі-то, якщо вдуматися, тобі треба бути напоготові. Я ж можу ще й передумати!

Річард посміхнувся:

— Я постараюся!

— І поводься з нею ласкаво! — Дрефан погрозив йому пальцем.

— А я по-іншому і не вмію. — Річард вирішив змінити тему і обвів рукою просту маленьку кімнату. — Чому ти все ще тут? Ми можемо підібрати тобі резиденцію порозкішніше.

Дрефан оглянув своє житло.

— Та це просто королівські покої в порівнянні з тим, як я жив у цілителів. Ми живемо просто. Я звик до тісноти, і в просторій кімнаті мені незатишно. — Він спохмурнів. — Важливо не те, в якому будинку ти живеш. Щастя не в цьому. Важливі твої думки і турбота про ближніх. Людина повинна допомагати тим, кому, крім нього, допомогти нікому.

Річард поправив браслети. У нього змокли руки під шкіряними стрічками.

— Ти правий, Дрефан.

Річард сам не помітив, як звик до нового оточення. Покинувши Хартленд, він побачив чимало розкішних палаців, Його житло в Хартленді не йшло ні в яке порівняння навіть з цією порожньою кімнатою, адже там він був щасливий. Він був щасливий бути лісовим провідником.

Але, як сказав Дрефан, людина повинна допомагати людям, яким ніхто, крім неї, допомогти не може. Необхідність бути Магістром Ралом почала його гнітити. Тільки Келен полегшувала йому цю долю. А тепер він повинен відшукати цей Храм Вітрів, поки не позбувся всього, що має.

Але принаймні у нього є жінка, яку він любить більше всього на світі, а тепер ще з'явився і брат.

— Дрефан, ти знаєш, що означає «Рауг'Мосс»?

— Мені казали, що це на древнєд'харіанській мові це значить «священний вітер».

— Ти знаєш древнєд'харіанський? Дрефан скуйовдив своє світле волосся.

— Тільки ці два слова.

— Я чув, що ти верховний жрець. Напевно, тобі довелося чимало потрудитися, щоб досягти цієї честі.

— Це єдине життя, яке я знаю. Втім, стати верховним жерцем це головним чином стати козлом відпущення, коли справи починають йти не зовсім добре.

Якщо ми не в силах комусь допомогти, цілителі тикають в мене пальцем і кажуть:

«Ось він у нас головний. З ним і розмовляйте». Я повинен читати всі доповіді, пояснювати засмученим родичам, що ми всього лише цілителі і не можемо відвернути поклик Володаря. Так що насправді це лише звучить голосно, а так…

— Упевнений, що ти недооцінюєш себе. Я пишаюся тим, що ти таки досяг успіху. А що таке Рауг'Мосс взагалі? Звідки вони взялися?

— Легенди свідчать, що Рауг'Мосс заснували багато тисяч років тому чарівники, чий дар був пов'язаний з цілительством. Людство почало втрачати магію, і чарівників, особливо з даром зцілення, ставало все менше. Стурбовані тим, що їх справа може померти разом з ними, чарівники-цілителі вирішили брати учнів, які не мають чарівного дару. Так з'явилася наша секта.

Річарду це нагадало історію замку Чарівника. Як він вичитав у щоденнику Коло, в замку, нині пустому, колись жили сотні й сотні чарівників зі своїми сім'ями.

— Так що тепер чарівників серед нас немає, — сказав Дрефан. — Рауг'Мосс навчені багато чому, але в порівнянні з тим, що могли чародії давнину, ми звичайні знахарі. Ми робимо, що можемо, користуємося тими знаннями, які передали нам справжні цілителі минулого, але магії у нас немає, і наші можливості обмежені.

Життя наше просте і важке, але приносить таку нагороду, яку не дасть ні багатство, ні розкіш.

— Розумію. Напевно, це прекрасне почуття — бути потрібним людям і допомагати їм.

— А ти? — З цікавістю запитав Дрефан. — У чому полягає твій дар?

Твій чарівний талант?

Річард відвів погляд. Його рука напружилася на рукояті меча.

— Я — бойовий чарівник, — тихо відповів він. — У пророцтвах мене називають «Фуер Грісса ост драука», в перекладі з древнєд'харіанського — «Несучий смерть».

У кімнаті повисла тиша. Річард відкашлявся.

— Спочатку я чимало переживав з цього приводу, але потім прийшов до розуміння, що бути бойовим чародієм означає, що я народжений для того, щоб допомогти людям, захистити їх від тих, хто хоче їх поневолити. Від мерзотників на зразок нашого батька, Даркена Рала.

— Розумію, — пробурмотів Дрефан. — Іноді найкраще застосування нашим здібностям — вбити. Приміром, перервати життя, якщо не залишилося жодної надії на одужання, а лише один біль. Або перервати життя того, хто принесе нескінченну біль іншим людям.

Річард провів пальцем по срібних кільцях на браслеті.

— Так. Тепер-то я розумію те, що ти зараз сказав. Раніше я цього не розумів. Ми з тобою обоє повинні робити те, що нам не подобається, але що зробити необхідно.

Дрефан злегка посміхнувся.

— Мало хто, крім моїх цілителів, здатні це зрозуміти. Я радий, що ти розумієш. Іноді вбивство — найбільша милість. Я далеко не всім кажу ці слова. Приємно мати брата, який їх правильно розуміє.

— Мені теж, Дрефан.

Річард хотів запитати у нього ще що-небудь, але пролунав стукіт у двері, і заглянула Раїна.

— Магістр Рал, можна вас на хвилиночку?

— У чому справа. Раїна?

— Надін. Вона чимось засмучена і сказала, що буде говорити тільки з вами.

Підкоряючись жесту Річарда, Раїна відчинила двері ширше, і Надін проштовхалася вперед.

— Річард! Ти повинен піти зі мною! — Вона обома руками взяла його долоню. Прошу тебе! Річард, будь ласка, ходімо зі мною!

— Куди?

Надін здавалася щиро стривоженої.

— Будь ласка, Річард! — Вона потягнула його за руку. Річард недовірливо подивився на неї.

— Не заперечуєш, якщо Дрефан піде з нами?

— Звичайно, ні! Я сама хотіла тебе про це просити.

— Тоді пішли, раз це вже так важливо.

Міцно тримаючи Річарда за руку, вона потягла його за собою.