Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

38

Крізь теплий райдужний вихор Зедд чув, як Енн кличе його по імені. Хоча вона стояла зовсім поруч, її благальний голос доносився немов десь здалеку. У потоці магії, що піднімалася з Хмарного Каменя, здавалося, що голос іде взагалі з іншого світу. Багато в чому так воно і було.

Її голос знову покликав — настирливо, нервово, наполегливо. Зедд, протягнувши руки в запаморочливий димок світла, майже не помітив заклику. Тіні, що миготіли перед ним, вказували на присутність духів. Він майже домігся свого.

Раптом стіна сили почала руйнуватись. Зедд здійняв свої кістляві руки ще вище, і рукави його одягу ковзнули вниз, до плечей. Він намагався влити в магічне поле ще більше сили, щоб утримати його. Збожеволівши, він витягнув з колодязя відро і побачив, що там пусто.

Іскорки зашипіли. Звивний кольоровий вихор посірів. Набравши швидкість, потемнілий смерч раптом різко опустився і безсило опав.

Зедд був приголомшений.

Заклинання, яке він так ретельно вибудовував, зруйнувалося. Землю стрясло від важкого удару вивільненої сили.

Зедд замахав руками, як вітряк, коли Енн схопила його за комір і стягнула з Хмарного Каменя. Він втратив рівновагу, і вони обидва покотилися по землі.

Позбавлений магії камінь відразу став маленьким. Зедд нічого не робив: камінь сам повернувся в первинний стан. Тепер Зедд розсердився не на жарт.

— Прокляття, жінко! Що це ще за витівки!

— Не проклинай мене, впертий старий. Не знаю, навіщо я взагалі намагаюся врятувати твою худу шкуру.

— Навіщо ти втрутилася? Я майже добився успіху!

— Я не втручалася, — прогарчала вона.

— Але якщо не ти… — Зедд стрельнув поглядом по темних пагорбах. — Ти хочеш сказати?..

— Я раптово втратила зв'язок з моїм Хань. Я намагалася попередити тебе, а не зупинити.

— О, — уїдливо вимовив Зедд, — це велика різниця. — Він простягнув руку і схопив Хмарний Камінь. — Чому ж ти просто не сказала? — Він поклав камінь у внутрішню кишеню.

Енн подивилася в темряву.

— Ти з'ясував що-небудь, перш ніж втратив контакт?

— Я не вступив у контакт.

Вона втупила в нього пильний погляд.

— Ти не вступив… Що ти хочеш цим сказати? Що ж ти робив увесь цей час?

— Намагався, — сказав він і потягнувся за ковдрою. — Але щось пішло не так. У мене ніяк не виходило. Бери свої речі. Нам краще забиратися звідси.

Енн розкрила сідельну сумку і почала запихати в неї речі.

— Зедд, — схвильовано сказала вона, — але ж ми так на це розраховували. А тепер, коли ти зазнав невдачі…

— Я не зазнав невдачі, — перебив він. — Принаймні не з своєї вини.

Він підштовхнув її до коня, але вона ляснула його по руці.

— Чому ж заклинання не спрацювало?

— Через червоний місяць.

Енн різко обернулася і подивилася на нього.

— Ти думаєш…

— Я це роблю не так вже й часто, тому що мені нелегко це дається. За все своє життя я всього лише кілька разів вступав у контакт зі світом духів. Вручаючи мені камінь, батько попереджав мене, що його можна використовувати лише у виняткових обставинах. Такий контакт може розірвати завісу, і навіть гірше того, духи можуть пройти в наш світ. Коли я вступав в контакт в минулому, результатом стало порушення рівноваги в світі. Червоний місяць — це застереження.

— Отже, спроба виявилася марною. — Вона висмикнула руку з його руки. — Що з тобою сталося? — Зедд хмикнув.

— А що ти скажеш щодо того, що сама не змогла торкнутися свого Хань? — Енн поплескала коня по холці в знак того, що зараз вони поїдуть.

Кінь вдарив копитом об землю і заіржав.

— Коли ти стояв на своєму камені, я розкинула мережу, щоб упевнитися, що поблизу немає нікого. Зрештою, це степи, а ти влаштував тут феєрверк. І раптово я втратила свій Хань — немов земля пішла у мене з-під ніг.

Клацнувши пальцями, Зедд спробував кинути найпростішу мережу на камінчик розміром з кулак, лежав біля його ніг. Нічого не вийшло. Відчуття було таке, ніби він притулився до стіни і з запізненням з'ясував, що ніякої стіни немає.

«Немов земля пішла з-під ніг».

Зедд поліз у кишеню і вийняв щіпку приховуючого пилу, Він кинув її в тому напрямку, звідки вони приїхали. Ніяких іскор. Вітер просто забрав пил.

— У нас неприємності, — прошепотів він.

Енн присунулася ближче до нього.

— Ти не міг би висловитися чіткіше?

— Залиш коней. — Зедд знову взяв її за руку. — Пішли.

Цього разу Енн не заперечувала і слухняно пішла за ним.

— Зедд, що відбувається? — Пошепки запитала вона.

— Степ. — Зедд зупинився і понюхав повітря. — Здається, це нантонги. Він вказав кудись у темряву, — Тут, у цій ущелині. Ми повинні постаратися, щоб вони нас не помітили. Ймовірно, нам доведеться розділитися і спробувати втекти в різних напрямках.

Енн посковзнулася на вологій траві, і Зедд міцніше взяв її руку.

— Хто такі нантонги?

Зедд спустився в ущелину першим і підхопив Енн за талію, але без магії він не міг утримати її на вазі. Вона вхопилася за корінь, щоб зберегти рівновагу.

— Нантонги, — прошепотів Зедд, — це таке плем'я. У них є своя магія.

Вони не можуть використовувати її так, як ми, зате вона гасить будь-яку іншу магію.

Як дощ гасить похідне вогнище. В степах вічно зустрінеш кого-небудь в цьому роді. Повно людей і істот, які так і норовлять позбавити тебе магії. Саме тому я так стривожився, коли Верна сказала, що джокопо жили в степах. З тим же успіхом Натан міг би наказати нам полізти в вогонь і дістати палаючий каштан.

В степах чимало небезпек, і нантонги — тільки одна з них.

— Так чому ж ти думаєш, що це саме нантонги?

— Приховуючий пил не спрацював. Наскільки я знаю, з усіх, хто живе в степах, тільки нантонги здатні позбавити її сили.

Переходячи по упалій колоді, Енн розвела руки, щоб утримати рівновагу.

Місяць зник за хмарами. Зедд був радий поверненню темряви, тому що вона приховала їх, але разом з тим тепер стало майже неможливо розгледіти дорогу. А впасти і зламати шию — нічим не краще, ніж померти від отруєної стріли або удару списа.

— Можливо, нам вдалося б переконати їх у тому, що у нас мирні наміри, — прошепотіла Енн за спиною Зедда. Вона підібрала плаття, переходячи невеличкий струмок. — Ти завжди просив дозволити тобі вести переговори і хвалився, який у тебе солодка мова. Чому б тобі просто не сказати цим нантонгам, що ми шукаємо джокопо і високо оцінили б їх допомогу? Багато людей, від яких на перший погляд можна чекати неприємностей, виявляються досить розумними, якщо з ними поговорити.

Зедд повернув голову і прошепотів тихо, щоб тільки вона його чула:

— Хороша думка, але я, на жаль, не знаю їхньої мови.

— Якщо ти знав, що ці люди настільки небезпечні, навіщо ж ми вторглися на їх територію?

— Я цього не робив. Ми обігнули їх землі.

— Це ти так говориш. А по-моєму, ти привів нас сюди, щоб ми тут загинули.

— Ні, просто нантонги — напівкочовий народ. Але, кочуючи, вони все одно залишаються в межах кордонів свого племені. Ми не перетинали цих кордонів.

Ймовірно, це плем'я здійснює набіг.

— Що?

Зедд призупинився і присів, вивчаючи поверхню грунту. У темряві він не міг нічого розгледіти, але вловив слабкий запах чужого поту. Іноді вітер доносить його за багато миль.

— Плем'я здійснює набіг, — повторив він. — Це відбувається по-різному, але кінчається завжди одним — нантонги приносять жертву духам. Вони вірять, що жертва передасть молитви нантонгів їх предкам і тоді духи будуть до них милостиві. Мета набігу — знайти відповідну жертву.

— Людину?

— Не обов'язково. Нантонги досить боязкі, якщо стикаються з сильним опором. Вони воліють втечу бою — але із задоволенням зловлять слабкого або беззахисного.

— В ім'я Творця, що за місце ці Серединні Землі? Чому тут допускаються такі речі? Я думала, тутешні люди більш цивілізовані. Мені уявлялося, що цей союз створений для того, щоб всі країни йшли до загального блага.

— Сповідниці деколи приходять сюди, щоб спробувати умовити нантонгів не вбивати людей, але це віддалене місце. Коли приходить сповідниця, нантонги тихіше води, нижче трави, бо не мають влади над магією сповідниці.

Ймовірно, це через те, що в магії сповідниць присутні елементи магії Збитку.

— Чому ж ви, дурні, дозволяєте цим людям жити по їх жорстоких звичаях?

Зедд насупився в темряві.

— Серединні Землі були створені, зокрема, для того, щоб захищати племена, володіючі магією, від зазіхань сильніших країн.

— У них немає магії. Ти сам сказав, що нантонги не можуть нічого робити за допомогою магії.

— Те, що вони здатні нейтралізувати чужу магію, вже означає, що у них є своя. Таким способом вони себе захищають. Це їхні зуби, якщо можна так висловитися. Ми не чіпаємо ні людей, ні інших створінь, наділених магією. Вони мають таке ж право на життя, як і ми. Але ми намагаємося переконати їх, щоб вони не вбивали невинних людей. Ми не можемо любити всі форми магії, але не хочемо, винищуючи дітей Творця, кроїти світ за бажанням тих, у кого більше влади. Енн мовчала, і Зедд продовжував:

— У світі є небезпечні істоти на зразок гарів, але це не означає, що ми повинні перебити всіх гарів. Нехай живуть власним життям і слідують шляхом, який їм накреслив Творець. Хто ми такі, щоб судити про Його мудрість? Нантонги покірні, коли відчувають силу, але смертоносні, коли бачать слабкість. Вони свого роду сміттярі, подібно стерв'ятникам або вовкам. Було б нерозумно їх винищувати. У цьому світі їм відведена своя роль.

— І яка ж? — Їдко поцікавилась Енн.

— Енн, я не Творець і також не мав можливості запитати у Нього, чим Він керувався, створюючи життя і магію в нашому світі. Але я в достатній мірі поважаю Його волю. Не мені стверджувати, що Він був не правий. Це була б гола зарозумілість. У Серединних Землях ми дозволяємо всім дітям Творця жити так, як їм подобається, а якщо це небезпечно, то просто намагаємося не потрапляти їм під руку. Ви, з вашим фанатизмом стосовно Творця, повинні захоплюватися таким поглядом на речі.

Хоча Енн говорила пошепки, було враження, що вона гнівно кричить:

— Наш обов'язок полягає в тому, щоб навчити язичників поважати істинних дітей Творця.

— Скажи це вовкові або ведмедеві. — Енн загарчала, як вовк і ведмідь відразу, а Зедд додав:

— Чарівниці й чарівники, як передбачається, є хранителями магії. Вони захищають її так само, як батько захищає дитину. Ми не маємо права вирішувати, хто гідний жити, а хто ні. У кінцевому підсумку так можна прийти до погляду Джегана на магію. Він вважає, що ми небезпечні і повинні бути усунені заради загального блага. У тебе, здається, багато спільного з імператором.

— Якщо бджола вжалить тебе, хіба ти не приб'єш її?

— Я не говорив, що ми не повинні захищатися.

— Тоді чому ж ви не захищаєтеся і не усунете цю загрозу? У битві з батьком Даркена Рала, Панізом Ралом, тебе навіть власні соратники назвали вітром смерті. Тоді ти знав, як боротися із загрозою.

— Я робив те, що повинен був робити, щоб захистити невинних людей. Якщо доведеться, я буду так само битися з Джеганом. Але нантонги не хочуть нищити всіх: вони не хочуть керувати світом за допомогою убивств, тортур і рабства. Їх вірування небезпечні лише для того, хто мав необережність вторгнутися на їх землі.

— Вони небезпечні. Вам потрібно було їх знищити. — Зедд погрозив їй пальцем.

— Чому ж ти не вбила Натана, щоб усунути загрозу, яку він представляє?

— Ти прирівнюєш Натана до тих, хто приносить в жертву людей на догоду своїй язичницькій вірі? Крім того, можу сказати тобі, що, коли Натан знову буде у мене в руках, я направлю його по правильному шляху!

— Гаразд-гаразд. Тільки зараз не самий відповідний час для богословських диспутів. — Зедд пригладив своє скуйовджене волосся. — Якщо ти не збираєшся почати викладати нантонгам ази своєї віри, я запропонував би мене послухатися та забратися подалі від їх мисливських угідь.

Енн зітхнула.

— Можливо, в чомусь ти правий. Наміри, у всякому разі, у тебе добрі.

Обережним поштовхом вона нагадала йому, що потрібно рухатися далі. Зедд йшов по звивній ущелині, намагаючись триматися струмка.

Ущелина відхилялася на південний захід. Зедд сподівався, що вона вкриє їх і виведе із угідь нантонгів.

Коли місяць виринув з-за хмар, Зедд підняв руку, знаком даючи зрозуміти Енн, щоб та зупинилася, і, присівши навпочіпки, швидко оглянув місцевість, поки було достатньо світла. Втім, побачив він небагато — лише високі скелі та рідкісні купки дерев на віддалених пагорбах.

Трохи попереду струмок зникав у лісовій гущавині. Зедд повернувся, щоб сказати Енн, що найкраще звернути в ліс, але в світлі місяця побачив два ланцюжки слідів.

Він забув, що він не може приховати їх сліди. Він показав на них Енн. Вона зробила жест великим пальцем на знак того, що треба зійти з бруду. Вдалині почулося іржання, і вони обоє завмерли.

— Коні, — прошепотів Зедд.

Іржання різко обірвалося. Коням перерізали горло.

— Прокляття! Це були хороші коні. У тебе є якась зброя?

Енн ворухнула зап'ястям, і в долоню їй ліг дакрил.

— Тільки це. Його магія працювати не буде, але лезо залишається гострим. А в тебе?

Зедд приречено посміхнувся.

— Моя солодка мова.

— Може, нам краще розійтися, поки твоя зброя не прикінчила і мене?

Зедд знизав плечима.

— Я тебе не тримаю. У нас важлива справа. Можливо, буде навіть краще, якщо ми розійдемось. Є надія, що принаймні один з нас її зробить.

Енн посміхнулася.

— Ти просто хочеш мене прогнати. Нас не доженуть. Ми вже далеко відійшли від того місця, де залишили коней. Залишимося разом.

Зедд стиснув її плече.

— Можливо, вони приносять в жертву виключно незайманих.

— Але я не хочу помирати одна. — Зедд тихо хихикнув і пішов вперед, шукаючи, де можна вибратися з ущелини. Нарешті він побачив відповідне місце. Місяць зайшов за хмару, і вони почали підніматися наосліп, в непроглядній пітьмі намацуючи коріння і каміння, за які могли вхопитися.

Зедд почув дзижчання комах над головою і вдалині тужливе завивання койота.

За винятком цього все було тихо. Він сподівався, що нантонги в цю хвилину ділять здобич, яку знайшли в сідельних сумках.

Зедд вибрався наверх і повернувся, щоб витягнути Енн.

— Встань-но на карачки. Або хоча б пригнись нижче, коли ми підемо.

Енн кивнула. Вона вибралася наверх і встала поруч з чарівником. Місяць як назло виліз з хмар.

Прямо перед ними, перепиняючи їм шлях, півколом стояли нантонги.

Їх було чоловік двадцять. Зедд розсудив, що десь поблизу є й інші: у полюванні на духів зазвичай беруть участь багато людей.

Нантонги були низькорослими і майже голими — за винятком пов'язок на стегнах, які прикривали їх чоловічу гідність. На шиї у кожного висіло намисто з людських кісток. У всіх були голені голови, жилаві руки і ноги і плоскі животи. Всі були обмазані білою золою, і тільки навколо очей були намальовані чорні кола, які надавали їхнім лицям схожість з черепом.

Зедд і Енн втупилися в списи; їх гострі наконечники поблискували в місячному світлі. Один з нантонгів прогарчав якийсь наказ. Зедд не розумів слів, але міг здогадатися, що вони означають.

— Прибери дакрил, — прошепотів він Енн. — Їх дуже багато. Вони вб'ють нас на місці. Єдина наша надія — залишитися в живих і що-небудь придумати.

Дакрил ковзнула в її рукав. Зедд посміхнувся стіні похмурих осіб.

— Хто-небудь з вас, хлопці, випадково не знає, де ми могли б знайти джокопо?

У відповідь в нього тицьнули списом — вельми недвозначний наказ мовчати. Нантонги спритно пов'язали Зедду і Енн руки, а потім повели їх кудись, підштовхуючи списами.

Нагадай мені знову, — сказала Енн Зедду, — про те, як мудро дозволяти цим язичникам жити по їх звичаях.

— Я чув від сповідниць, що вони відмінні кухарі. Можливо, ми скуштуємо нових і чудових страв. Енн спіткнулася, але зуміла зберегти рівновагу.

— Я вже не в тому віці, — пробурмотіла вона небесам, — щоб тинятися всюди з чокнутим старим.

Через годину нантонги привели їх до свого табору — трьох десятків широких круглих наметів, що стояли посеред степу. В загонах, обгороджених нашвидку сплетеним парканом, паслися кози та інша домашня худоба.

Нантонги, закривши обличчя шматками простого полотна, щоб духи ненароком не прийняли їх за жертв під час молитви, висипали подивитися на Зедда і Енн, яких вели через село. Їх конвоїри, як зрозумів Зедд, вимазалися золою і зробили свої обличчя схожими на черепи з тією ж метою — щоб духи прийняли їх за мертвих мисливців і не зажадали собі в жертву.

Бранців підвели до хліва і заштовхнули всередину. Зедд і Енн, чиї руки як і раніше були зв'язані за спиною, не втримали рівноваги і обидва впали. Це було брудне приземлення. Навколо почулося рохкання. Хлів був битком набитий свинями. Судячи з кількості гною, село стояло на цьому місці вже кілька місяців. І смерділо тут відповідно.

Мисливці духу — їх виявилося п'ятдесят чоловік — розділилися. Одні повернулися до наметів, інші, залишилися вартувати полонених. Зедду здавалося, що біля хліва зібралося все село. Нантонги стрибали навколо і голосно кричали ймовірно, вигукували послання і прохання духам, щоб жертви покраще розчули їх і не забули передати прохання.

— Чому дух відправився в набіг? — Запитав Зедд у своїх вартових. Він кивнув на Енн і запитально знизав плечима. — Чому?

Один з нантонгов, здавалося, зрозумів. Він провів долонею по горлу, немов перерізаючи його, зобразив мниму кров, що текла з уявною рани, а потім вказав списом на місяць.

— Кривавий місяць? — Запитала Енн.

— Червоний, — уточнив Зедд. Тепер йому все стало ясно. — В останній раз, як я чув, сповідниці взяли з нантонгів обіцянку, що вони більше не будуть приносити в жертву людей. Я ніколи не вірив, що вони його дотримають. Занадто глухе тут місце. Червоний місяць, мабуть, злякав їх, і вони подумали, що духи гніваються. Ось чому нас повинні принести в жертву: умиротворити розсерджених духів.

Сидячи в гної, Енн кинула на Зедда убивчий погляд.

— Я тільки молюся, щоб Натану зараз було гірше, ніж нам.

— Що ти там казала, — запитав Зедд неуважно, — щодо того, щоб тинятися всюди з чокнутим дідом?