Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

15

Солдати, яких Річард розставив в коридорах біля покоїв Матері-сповідниці, вітали його ударами кулака в груди. Річард неуважно відповідав на салют і швидко проходив повз. Золотий плащ майорів у нього за спиною. Солдати схрестили списи перед трьома Морд-Сіт і Докасом з Іганом, які слідували за ним на чималій відстані. Виставляючи охорону, Річард дав солдатам дуже короткий список людей, яких можна сюди пропускати. П'ятеро його особистих охоронців в нього не входили.

Озирнувшись, Річард побачив в руках Морд-Сіт ейджі. Він зустрівся поглядом з Карою, і три жінки неохоче випустили зброю.

П'ятеро особистих охоронців Магістра Рала наважилися знову кинути виклик своєму панові і організували перед солдатами власний пост. Підкоряючись сигналу Кари, Раїна з Докасом зникли в коридорі. Можна було не сумніватися, що вона відправила їх шукати шлях в обхід стражників.

Звернувши в коридор, що веде до кімнаті Келен, Річард побачив Надін, яка сиділа на скромному стільці біля стінки, заклавши ногу на ногу. Вона хитала вільною ногою, як дитина, яка нудьгує та мріє вирватися на вулицю пограти з друзями. Побачивши Річарда, вона миттєво підскочила.

Надін виглядала чистенькою і свіжою. Її густе волосся блищали. Річард підняв брову: плаття облягало її щільніше, ніж напередодні, і підкреслювало фігуру набагато ефектніше. Але сукня на ній була та ж, що і вчора. Чи, можливо, йому привиділося. Але це нагадало йому про ті часи, коли…

Вона радісно посміхнулася йому, але при вигляді виразу його обличчя її радість швидко розтанула. Коли Річард зупинився перед нею, вона відступила до стіни.

— Річард… — Їхні погляди зустрілися. — Доброго ранку. Я чула, що ти вже повернувся. Я… — Вона кивнула на двері в кімнату Келен — це був явний привід, щоб відвести погляд, — я прийшла дізнатися, як себе почуває Мати-сповідниця.

Мені… мені потрібно змінити їй припарку. Я чекала, коли вона прокинеться, і…

— Келен сказала мені, що ти їй допомогла. Спасибі, Надін. Я ціную це більше, ніж ти думаєш. Вона знизала плечима:

— Ми ж з тобою земляки. — Повисло важке мовчання. Нарешті Надін порушила його:

— Томмі і худа Рита Веллінгтон одружилися.

Річард дивився на її схилену голову.

— По-моєму, все до цього йшло. Так хотіли їх батьки. — Надін не піднімала голови.

— Він її весь час б'є. Мені не раз доводилося ставити їй припарки і давати трави, коли він бив її до… Ну, ти розумієш… До кровотечі знизу. А всі кажуть, що це їх не стосується, і роблять вигляд, що нічого не знають.

Річард не розумів, до чого вона все це говорить. Не поїде ж він у Вестланд вправляти мізки Томмі Ланкастеру!

— Врешті-решт її брати не витримають і проломлять йому голову, — сказав він.

Надін як і раніше не піднімала голови. — На її місці могла опинитися я. Вона відкашлялася. І тоді б він бив мене. Я перед тобою в боргу, Річард.

До того ж ти — мій земляк… Я просто хотіла тобі допомогти. — Вона знову знизала плечима. — Келен дуже добра. Інша жінка на її місці… І вона така красива… Не те що я.

— Я ніколи не думав, ніби ти мені щось винна, Надін. Я б зробив те ж саме, будь тоді на твоєму місці хтось інший. Але я щиро вдячний тобі за те, що ти допомогла Келен.

— Ну так. З мого боку було нерозумно було думати, ніби ти тоді втрутився, тому що…

Вона готова була от-от вибухнути слізьми, і Річард зрозумів, що поводиться неправильно. Він ласкаво поклав їй руку на плече.

— Надін, ти теж красива жінка. — Вона глянула на нього з боязкою посмішкою.

— Ти правда вважаєш мене красивою? — Вона пригладила сукню на стегнах.

— На святі Середини літа я не танцював з тобою тому, що ти залишалася все тією ж ніяковіючою дитиною, Надін.

Вона зніяковіло накручувала на палець пасмо волосся.

— А мені подобалося з тобою танцювати. Знаєш, я вишила ініціали «Н. С.» на своєму посагу Надін Сайфер.

— Мені дуже шкода, Надін. Майкл мертвий.

Вона спохмурніла:

— Майкл? Ні, він тут ні при чому. Я мала на увазі тебе. Річард вирішив, що розмова зайшла занадто далеко. У нього вистачає інших турбот.

— Тепер я Річард Рал. Я не можу жити минулим. А моє майбутнє — з Келен.

Він рушив далі, але Надін вхопила його за рукав. — Прости. Я знаю, що вчинила неправильно. З Майклом, я маю на увазі.

Річард вчасно прикусив язика, щоб не ляпнути що-небудь уїдливе. Навіщо?

— Я вдячний тобі, що ти допомогла Келен. Напевно, ти хочеш повернутися додому. Передай всім, що у мене все добре. І скажи, що я обов'язково приїду погостювати, коли…

— Келен запропонувала мені залишитися тут на якийсь час.

Ця новина застала Річарда зненацька. Про це Келен йому повідомити не зволила.

— Он як? А ти що сказала?

— Звичайно, я погодилася. Якщо ти не заперечуєш, природно. Мені б не хотілося…

Річард обережно вивільнив рукав з її пальців.

— Ну і добре. Раз вона тебе запросила, то і я не маю нічого проти.

Надін засяяла і відразу заторохтіла про інше:

— Річард, а ти бачив вночі Місяць? Все просто ошелешені. Ти бачив? Це дійсно так незвично і дивно, як всі говорять?

— Так, і навіть більше того, — прошепотів Річард. Настрій його миттєво зіпсувався.

Перш ніж Надін встигла вимовити ще хоч слово, він віддалився.

На його тихий стук двері відкрила пухкенька жінка в одязі прислуги.

— Магістр Рал! Ненсі якраз допомагає Матері-сповідниці одягатися. Вона вийде до вас через хвилину.

— Одягатися?! — гаркнув Річард у вже зачинені двері. — Вона повинна лежати в ліжку!

Відповіді не було, і він визнав за краще почекати, а не влаштовувати сцени. Він подивився по сторонах, і Надін, яка підглядала з-за рогу, негайно сховалася. Річард нетерпляче крокував перед важкими різьбленими дверима, поки повненька служниця нарешті не відкрила їх і не запросила його ввійти.

Річард ступив у кімнату з відчуттям, ніби входить в інший світ. Палац сповідниць сам по собі був осередком розкоші і величі, але в покоях Матері-сповідниці Річард з особливою гостротою згадував, що він всього-навсього простий лісовий провідник. Тут він себе відчував не в своїй тарілці.

Покої Матері-сповідниці, величні й спокійні затишні зали, як не можна краще підходили жінці, перед якою схилялися королі і королеви. Якби Річард побачив їх до того, як познайомився з Келен, у нього в житті б не вистачило сміливості хоча б заговорити з нею. Навіть тепер він ніяковів, згадуючи, як вчив її будувати притулок і копати корінці, коли ще не знав, хто вона насправді.

Втім, те захоплення, з яким вона тоді вчилася, досі викликало у нього посмішку. І він дякував духам, що полюбив цю жінку перш ніж дізнався, який пост вона займає і якою магією володіє. Він радів, що Келен ввійшла в його життя, і молився, щоб вона залишалася з ним завжди. Келен була для нього все на світі.

Всі три мармурових каміни у вітальні Матері-сповідниці були розпалені.

Важкі завіски на вікнах десятифутової висоти пропускали рівно стільки світла, щоб не потрібні були лампи. Треба думати, в покоях не повинно бути яскравого сонця. У Хартленді навряд чи знайшлася хоча б пара будинків, які не помістилися би в цій ткімнаті цілком.

На матовій кришці інкрустованого золотом столика з червоного дерева стояв срібний піднос із чаєм, супом, бісквітом, порізаними грушами і хлібом.

Їжа нагадала Річарду, що у нього з учорашнього полудня не було в роті ріски, але апетиту не викликала.

Три жінки в сірих сукнях з білими мереживними комірцями і такими ж манжетами очікувально дивилися на Річарда, ніби хотіли побачити, чи насмілиться він піти до Матері-сповідниці або влаштує іншу скандальну витівку.

Річард кинув погляд на двері в далекій стіні вітальні і поцікавився:

— Вона одягнена?

Служниця, яка відкрила йому двері, почервоніла.

— Інакше я б не впустила вас, сір.

— Ну, зрозуміло. — Він зробив кілька безшумних кроків по товстому килиму і зупинився. Жінки дивилися на нього, як три сови.

— Дякую вам, пані. Ви вільні.

Вклонившись, вони з великим небажанням віддалилися. Одна з них озирнулася біля дверей. Річард зрозумів, що вони вважають верхом неблагопристойності, коли обручені чоловік і жінка залишаються наодинці в її спальні. А для Матері-сповідниці це подвійно непристойно.

Річард роздратовано зітхнув. Варто було йому з'явитися біля покоїв Матері-сповідниці, кожну хвилину з'являвся хтось з обслуги дізнатися, чи не потрібно їй що-небудь. Різноманіття речей, в яких вона, на їхню думку, могла щохвилини потребувати, не переставало його дивувати. Іноді він думав, чи не питав її хто-небудь із слуг прямо — чи не потребує вона захисту її чесноти? За межами її покоїв служниці були ввічливі і деколи навіть жартували з Річардом, коли він їх заспокоював або допомагав піднести важкі речі. У Палаці його не боялися дуже мало людей. Але в покоях Матері-сповідниці вони всі як один перетворювалися в орлиць, що захищають своє гніздо.

У спальні біля оббитої панелями стіни стояло широченне ліжко з товстими темними ніжками-стовпами, схожими на колони перед палацом. Товсте вишите покривало стікало з ліжка як застиглий райдужний водоспад. Сонячний промінь розсікав темний дорогий килим і висвітлював нижню половину ліжка.

Річард пам'ятав, як Келен описувала йому це ліжко, як говорила, що їй не терпиться заманити його туди, коли вони одружаться. Йому теж цього дуже хотілося. З тієї ночі між світами пройшло вже багато часу. Але він змушений був зізнатися, що це ліжко його трохи бентежить. Він побоювався, що може легко її там втратити, незважаючи на всі запевнення Келен, що йому це не загрожує.

Келен стояла перед дзеркальними дверима, що ведуть на широкий балкон, і дивилася на замок Чарівника, який підносився в горах. При вигляді коханої, одягненої в біле атласне плаття, яке м'яко облягало її витончену фігурку, у Pічарда перехопило подих. Він хотів її до болю. І вирішив, що, мабуть, ліжко не таке вже страшне.

Коли він торкнувся її плеча, Келен здригнулася.

Обернувшись, вона розцвіла в променистою усмішкою.

— Я думала, це Ненсі повернулась.

— Чому ти подумала, що це Ненсі? Хіба ти не знала, що це я?

— Звідки я могла це знати?

— Звідки? — Річард знизав плечима. — Я завжди знаю, коли ти входиш. Мені не треба бачити. Вона недовірливо насупила брови.

— Ти жартуєш.

— Анітрохи.

— Як же це в тебе виходить?

— У тебе особливий запах. І я знаю шум твого дихання, звук твоїх кроків, шерех сукні. Помилитися не можна. Вона спохмурніла сильніше.

— Ти серйозно?

— Звичайно. А ти хіба не можеш впізнати мене по звуку кроків?

— Ні. Але ж ти жив у лісі, спостерігаючи, принюхуючись, прислухаючись. — Вона обняла його здоровою рукою. — І все-таки я не вірю.

— Так перевір при нагоді. — Річард провів рукою по її волоссю. — Як ти себе почуваєш? Як рука?

— Все в порядку. Коли Тоффалар поранив мене, було набагато гірше. Пам'ятаєш?

Річард кивнув.

— А чому ти не в ліжку? Тобі було велено відпочивати.

— Припини! — Келен жартівливо тицьнула його в живіт кулачком. — Я здорова. Вона оглянула Річарда з ніг до голови. — А ти виглядаєш чудово. Повірити не можу, що ти зробив це заради мене. Ви справжній володар, Магістр Рал!

Річард ніжно торкнувся губами її губ. Келен зробила спробу перетворити поцілунок в більш чуттєвий, але він відсунувся.

— Я боюся зробити тобі боляче.

— Річард, я абсолютно здорова! Просто я була виснажена, тому що вдалася до своєї магії, а через це всі вирішили, що я постраждала більше, ніж було насправді.

Річард довго дивився на неї, перш ніж нагородити її тим поцілунком, якого вона домагалася.

— Давно б так! — Видихнула Келен і трохи відсторонилася. — Річард, ти бачив Кару? Ти пішов так швидко і в тебе були такі очі… Я не встигла толком з тобою поговорити. Кара не винна.

— Знаю. Ти мені сказала.

— Ти ж не накричав на неї, так?

— Ми поговорили.

— Поговорили! — Келен скривилася. — Та хіба вона стане себе вигороджувати?

Хіба вона не намагалася розповісти тобі, що була зму…

— Що тут робить Надін?

Келен подивилася на нього і схопила за зап'ястя.

— Річард, у тебе рука в крові! Що сталося? Річард… Ти ж не вдарив її, ні? — Вона підняла його руку ближче до світла. — Річард, це схоже… Так буває, коли ти… Вона схопила його за комір. — Ти нічого з нею не зробив?! Скажи мені, що ти нічого з нею не зробив!

— Вона вирішила, що її треба стратити. І надала мені вибір — або це зроблю я, або вона сама накладе на себе руки. Мені довелося скористатися мечем, як тоді, зі старійшинами Племені Тіни.

— З нею все гаразд? Вона жива, так?

— З нею все добре.

Келен заклопотано заглянула йому в очі.

— А ти? Ти як?

— Бувало й краще. Келен, що тут робить Надін?

— Просто гостює, і все. Ти вже бачив Дрефана? Вона хотіла покласти голову йому на груди, але Річард відсторонився.

— Що це за жарти? Навіщо ти запросила її залишитися?

— Довелося, Річард. Від того, що затіяла Шота, не так-то легко відмахнутися. Вже тобі це повинно бути відомо. Треба з'ясувати, що відбувається, щоб впоратися з її підступами.

Річард підійшов до скляних дверей і спрямував погляд на гори, які підносилися над містом. Замок Чарівника поглядав на нього в їх оточенні.

— Мені це не подобається.

— Мені теж, — сказала Келен у нього за спиною. — Але, Річард, вона мене виручила. Я не думала, що у неї вистачить мужності, але їй відваги не позичати. Вона теж засмучена всією цією історією. Ми бачимо тільки частину того, що відбувається, і треба гарненько розкинути мізками, а не ховатися під ковдрою.

Річард важко зітхнув.

— Мені все одно це не подобається, але ти права. Я одружуся тільки на кмітливій жінці.

Він чув, як Келен позаду нього неуважно розгладжує свою сукню. Її присутність діяла на Річарда заспокійливо.