Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

22

Кларисса подумала, що ось-ось зомліє. Хіба може людина бути чиєюсь власністю? І тут із соромом зрозуміла, що все життя, по суті, вона була власністю настоятеля. Звичайно, він був добрий з нею, але все одно вважав її своєю власністю.

Тільки від цих звірів доброти чекати не доводиться. Скоро безсилі потуги батька-настоятеля здадуться їй безхмарним життям. Але хоча б не мідь. Кларисса не розуміла, чому для неї це так важливо, але відчувала, що це важливо.

— У вас тут є книги, — сказав капітан Маллок. — Пророцтва теж?

Батькові-настоятелю треба було тримати рот на замку — але і Кларисса не збиралася вмирати заради якихось там книжок. До того ж ці люди все одно їх знайдуть. Адже архів так і не сховали. Всі були впевнені, що місто вистоїть.

— Так.

— Імператор бажає, щоб усі книги були доставлені до нього. Ти покажеш нам, де вони. Кларисса сковтнула.

— Звичайно.

— Як життя, хлопці? — Пролунав від дверей доброзичливий голос. — Все в порядку? Схоже, ви знаєте свою справу.

Воїни обернулися. У дверному отворі стояв могутній старий. Густе сиве волосся звисало на широченні плечі. На ньому були високі чоботи, коричневі штани і мереживна біла сорочка під розстебнутим темно-зеленим каптаном.

Товстий темно-коричневий плащ ледь не торкався підлоги. Біля стегна у різьблених піхвах висів меч.

Це був пророк.

Капітан Маллок впився в нього поглядом:

— Ти хто такий?

— Людина, якій потрібна рабиня. — Відсунувши одного з воїнів плечем, пророк підійшов до Кларисси. Він узяв її за підборіддя своєю величезною рукою і повернув її голову з боку в бік. — Ця згодиться. Скільки ви за неї хочете?

Капітан Маллок вхопив старого за камзол.

— Раби належать Ордену! Вони всі — власність імператора!

Пророк двома пальцями прибрав його руку.

— Обережніше, друже. У тебе руки брудні.

— Зараз вони будуть в крові! Ти хто? Яке в тебе ремесло?

Один з воїнів приставив ніж до ребер пророка.

— Відповідай капітану або помри. Яке в тебе ремесло?

— Воно для вас інтересу не представляє, — відмахнувся пророк. — Ну, так скільки ви хочете за цю рабиню? Я можу добре заплатити. Я ніколи не позбавляю людей можливості заробити.

— У нас і так вистачає здобичі. — Капітан подивився на воїна, який вставив Клариссі кільце. — Убий його. Пророк недбало виставив руку.

— Я не бажаю вам зла, хлопці. — Він нахилився до них ближче. — Можливо, передумаєте?

Капітан Маллок відкрив рот, але завмер, не видавши ні звуку. Кларисса почула, як в животах у всіх трьох воїнів щось забулькало.

— У чому справа? — Поцікавився пророк. — Ви нездорові? Ну, так як щодо моєї пропозиції, хлопці? Скільки ви за неї хочете?

Троє воїнів стражденно зморщилися. Кларисса відчула неприємний запах.

— Ну, — з помітним напруженням сказав капітан Маллок, — здається… — Він скривився. — Нам треба йти.

— О, дуже вдячний, хлопці! — Пророк вклонився. — Значить, домовилися. Передайте привіт моєму другові, імператору Джегану.

— А як щодо нього? — Запитав один з воїнів капітана, коли вони попрямували до дверей.

— Сюди прийде ще хтось і шльопне його, — відповів той, і всі троє стрімко вискочили за двері.

Пророк повернувся до Клариссе і втупив у неї яструбиний погляд. Його посмішка зникла.

— Ну, ти обдумала мою пропозицію?

У Кларисси підкошувалися ноги. Вона не знала, кого боїться більше — загарбників чи пророка. Загарбники заподіяли б їй біль, але що зробить з нею пророк, вона не знала. Він може сказати їй, як вона помре. Адже він докладно описав, як загине Ренвольд, і саме це зараз відбувається. Вона боялася, що, якщо він щось скаже, це неодмінно станеться. Адже пророки володіють магією.

— Хто ти? — Прошепотіла вона.

— Натан Рал. — Він театрально вклонився. — Я тобі вже казав, що я пророк. Пробач, але доведеться обійтися без церемоній. У нас не надто багато часу.

Його пронизливі сині очі лякали її, але вона змусила себе запитати:

— Навіщо тобі рабиня?

— У всякому разі, не для того, навіщо раби ім.

— Я не хочу…

Він схопив її за руку і підтяг до вікна.

— Дивись туди! Дивись!

І тут Кларисса вперше втратила самовладання і розридалася.

— Благий Творець…

— Він тебе не почує. Цих людей вже ніхто не врятує. Я можу допомогти тобі, але тільки якщо ти погодишся допомогти мені. Я не збираюся ризикувати своїм життям і життям тисяч інших людей, якщо в тебе не вистачить твердості духу. Я знайду іншу, яка вважатиме за краще піти зі мною, ніж бути в рабстві у цих звірів.

Вона змусила себе подивитися йому прямо в очі.

— Це буде небезпечно?

— Так.

— Я загину?

— Може бути. А може, і виживеш. Але якщо загинеш, то віддаси своє життя за те, щоб врятувати всіх людей від долі більш гіршої, ніж ця.

— Ти можеш зупинити те, що тут відбувається?

— Ні. Що зроблено, те зроблено. Ми можемо лише направляти майбутнє, але не переробляти минуле. Вам було дано попередження про майбутню небезпеку. Колись у вашому аббатстві жив пророк, і він записав деякі свої пророцтва. Він був не дуже сильним пророком, але ви, по дурості, вважали його пророцтва проявом вищої волі. А вони нею аж ніяк не є. Це просто слова про те, що може трапитися. Це приблизно те ж саме, якщо я скажу тобі, що в твоїй владі вибрати свою долю. Ти можеш залишитися армійської повією, а можеш ризикнути життям заради свободи людей.

Кларисса тремтіла.

— Я… Я боюся…

Погляд пророка пом'якшав.

— Кларисса, тобі стане легше, якщо я скажу, що сам в жаху?

— Ти? У тебе такий впевнений вигляд…

— Я впевнений лише в тому, що можу спробувати допомогти. А тепер давай поспішимо до архіву, доки туди не добралися ці мерзотники.

Кларисса повернулась, радіючи, що знайшовся привід уникнути його погляду.

— Ось сюди, вниз. Я покажу дорогу.

Вона повела його до кам'яних сходів в дальньому кінці кімнати. Цими гвинтовими сходами користувалися нечасто, тому що вони були занадто вузькими. Пророк, який побудував аббатство, був невисокий і худий; йому ця драбина цілком підходила. Навіть Кларисса протискувалася там з труднощами і не могла уявити, як пролізе Натан. Але він проліз.

Опинившись на темній площадці внизу, Натан запалив в долоні крихітний вогник. Кларисса здивовано зупинилася, здивована, що вогонь не обпікає йому руку, але він поквапив її. Низькі дерев'яні двері виходили в короткий коридор, а звідти ще одна драбина — вниз, а архів. За дверима в кінці коридору був основний зал аббатства. І там зараз вбивали людей.

Кларисса рушила вниз, переступаючи через дві сходинки. Вона посковзнулася, і Натан, підтримавши її за лікоть, беззлобно пожартував, що це не та небезпека, про яку він її попереджав.

Коли вони спустилися в темне нижнє приміщення, пророк викинув руку, і лампи на стінах спалахнули. Оглядаючи довгі ряди книжкових полиць, Натан хмурився дедалі сильніше. Посередині архіву стояли два великі письмових столу.

Пророк пішов уздовж лівого ряду полиць, а Кларисса судорожно міркувала, де можна сховатися від загарбників. Повинно ж таке місце знайтися! Рано чи пізно армія Ордена піде геть, і тоді вона спокійно вибереться з укриття і все буде як раніше.

Пророка ж Кларисса боялася. Вона не знала, чого він від неї чекає, але сумнівалася, що у неї вистачить мужності зробити те, що він зажадає. Їй хотілося зачаїтися де-небудь і перечекати.

Натан, просуваючись уздовж полиць, відбирав потрібні йому книги. Він не розкривав їх, а просто кидав на підлогу в центрі залу і йшов далі. Він брав тільки збірники пророцтв — і то далеко не всі.

— Чому я? — Запитала Кларисса, спостерігаючи за ним. — Чому ти зупинив свій вибір на мені?

Пророк завмер, поклавши руку на великий том у шкіряній палітурці, подивився на Клариссу, як шуліка на мишу, і зняв книгу з полиці. Він поклав її до тих, які вже відібрав, потім узяв один з томів, які відібрав раніше.

Він розкрив його навмання і протягнув Клариссе.

— Прочитай.

Вона взяла книгу і прочитала.

Якщо піде вона добровільно, та, у якої кільце в губі, зможе торкнутися того, що давно довірено одним лише вітрам.

Давно довірено одним лише вітрам. Одна лише думка про таку незрозумілу річ викликала бажання бігти без оглядки.

— Та, у якої кільце в губі, — повторила вона. — Це я?

— Якщо ти погодишся піти добровільно.

— А якщо я вважатиму за краще залишитися і сховатися? Що тоді?

— Тоді я знайду іншу. — Натан вигнув брову. — Я зробив тобі раніше свою пропозицію, керуючись особистими мотивами і тим, що ти вмієш читати. Але впевнений, що знайдуться й інші, знайомі з грамотою.

— А до чого повинна доторкнутися «та, у якої кільце»? Натан забрав у неї книжку.

— Не намагайся зрозуміти значення слів. Я знаю, що ви, звичайні люди, весь час намагаєтеся це зробити, але я пророк і можу заявити авторитетно, що ці потуги марні. Що б ви не уявляи собі, чого б не лякалися, ви все одно помиляєтеся.

Її рішучість танула як сніг під гарячим сонцем. Незважаючи на те що пророк врятував Клариссу в башті, він все одно лякав її. Людина, якій відомо майбутнє, вселяла у неї жах.

Загарбники вставили їй у губу срібне кільце. Не мідне. Може, це означає, що з нею будуть обходитися краще, ніж з іншими? У всякому разі, вона залишиться жити. Вони стануть її годувати, і вона залишиться жити. І не доведеться боятися якоїсь моторошної, невідомої смерті.

Пророк окликнув Клариссу, і вона підскочила від несподіванки.

— Піднімись наверх, — сказав він, — і приведи кількох солдатів. Скажи їм, що тебе прислали за ними.

— Навіщо?

— Роби що сказано. Скажи, що тебе послав капітан Маллок. У разі чого додай, що він звелів їм тягнути свої драні шкури сюди негайно, інакше соноходець зробить їм візит, про який вони сильно пошкодують.

— Але якщо я вийду в зал… Під його поглядом вона замовкла.

— Скажи їм ці слова, і все буде в порядку. Приведеш їх сюди.

Кларисса відкрила рот, щоб запитати, навіщо йому знадобилися солдати в архіві, але під поглядом пророка вона проковтнула язик. Вона побігла по сходах, радіючи, що з кожним кроком віддаляється від цього страшного чоловіка. Навіть ворожі солдати вже не так лякали її, як він. Вона може втекти. Кларисса згадала батька-настоятеля. Ні, тікати нікуди. Але в неї срібне кільце.

Може, це не так вже й погано? Зрештою, ці люди оцінили її досить високо.

Кларисса ступнула в зал і завмерла з округленими очима. Подвійні двері на вулицю були рознесені вщент. Підлога завалена трупами тих, хто сподівався знайти притулок у стінах аббатства.

Величезний зал був повний солдатів. Прямо біля закривавлених тіл одні гвалтували жінок, а інші чекали своєї черги. Найбільшим попитом користувалися жінки із золотими кільцями. І при вигляді того, що з ними витворяли, Клариссу ледь не знудило. Затиснувши рот рукою, вона змусила себе сковтнути.

Вона стояла, задеревянівши, не в силах відвести очей від голої Менді Перлін, однієї з тих дівчат, які частенько мордували її. Менді вийшла заміж за багатого лихваря середніх років — але тепер її чоловік, Руперт Перлін, валявся тут же з перерізаним від вуха до вуха горлом.

Побачивши Клариссу, солдати кинулися до неї. Один схопив її за волосся, інший — за стегна. Вона навіть не встигла впасти, як вони задерли їй сукню.

— Ні! — Заволала вона.

Вони сміялися над нею, як ті, інші, сміялися над Менді.

— Ні! Мене прислали!

— От і чудово, — заявив один із солдатів. — А то я вже втомився чекати своєї черги.

Вона спробувала відштовхнути його руки, але він відважив їй такого ляпаса, що у неї задзвеніло у вухах.

У неї срібне кільце. Це щось та значить. У неї срібне.

Поруч з нею заверещала жінка, яку перекинув на підлогу здоровенний солдат. Схоже, срібне кільце не принесло їй користі.

— Маллок! — Зойкнула Кларисса. — Мене прислав капітан Маллок!

Солдат притиснувся до її губ грубим поцілунком. Рана занила, і по підборіддю знову потекла кров.

— Моя подяка капітану Маллоку, — посміхнувся він. Кларисса судорожно намагалася пригадати що їй велів сказати пророк.

— Доручення! — Викрикнула вона. — Капітан Маллок прислав мене з дорученням! Він наказав мені відвести вас в архів. І сказав, щоб ви тягли туди свої драні шкури негайно, інакше соноходець зробитьть вам візит, про який ви пошкодуєте.

Солдат брудно вилаявся і за волосся поставив Клариссу на ноги. Тремтячими руками вона поправила сукню. Стовплені навколо солдати зареготали. Один засунув руку їй між ніг.

— Гаразд, нічого тут стояти, мліти від задоволення, сука! Дасиш пізніше! Показуй дорогу.

Пророк зустрів їх в дверях, неначе зібрався вужі йти.

— А, ось і ви! Давно пора! — Роздратовано гаркнув він і вказав на полиці. Починайте пакувати книги, поки нічого не сталося, інакше імператор підсмажить нас на повільному вогні.

Солдати розгублено переглянулися. У центрі, куди на очах Кларисси пророк складав відібрані книги, лежала лише купка попелу. Порожні місця на полицях були заповнені, так що ніхто і не здогадався би, що кілька томів вилучено.

— Пахне димом, — зауважив один із солдатів.

— Дурень! — Пророк постукав пальцем йому по лобі. — Півміста палає! А ти нарешті відчув запах диму? Беріться за справу! А мені потрібно доповісти про книги, які я відшукав.

Натан повів Клариссу до дверей, але один з солдатів вхопив її за руку.

— Залиш її! Ми хочемо з нею розважитися.

— Вона грамотна, дурень! — Блиснув на них очима пророк. — Вона знає всі книги. І у нас є для неї більш важливе заняття, ніж розважати вас, ледачих телепнів! Вам і так вистачить жінок. Чи ви хочете, щоб я повідомив про вашу поведінку капітану Маллоку?

Солдати толком не розуміли, хто такий Натан, але все ж вирішили взятися за роботу. Натан зачинив за собою двері і підштовхнув Клариссу вперед.

На сходах вона зупинилася і привалів до поручнів. Її нудило, в голові стояв дзвін. Натан погладив її по щоці.

— Кларисса, слухай мене. Дихай повільно. Зосередься. Дихай повільно, інакше впадеш в обморок.

За її обличчю текли сльози. Вона слабо махнула в бік великого залу.

— Я… я бачила…

— Я знаю, що ти бачила, — м'яко промовив він.

Вона вдарила його.

— Навіщо ти послав мене туди? Тобі ж зовсім не потрібні були солдати!

— Ти ще сподіваєшся, що зможеш сховатися. Тобі не вдасться. Вони обнишпорять всі щілини в місті, а потім зрівняють його із землею. Від Ренвольда не залишиться нічого.

— Але я… я могла б… Я боюся йти з тобою. Я не хочу вмирати.

— Я хотів, щоб ти знала, яка доля тебе чекала, якщо ти залишилася б тут.

Кларисса, ти красива і молода. Повір мені, тут тебе чекає страшна смерть.

— Як вони можуть таке творити?! Як вони можуть?!

— Війна є війна. Немає інших правил, крім тих, які встановлює загарбник. І залишається або боротися, або підкоритися.

— А ти… ти можеш якось допомогти цим людям?

— Ні, — прошепотів він. — Я можу допомогти тобі, але не стану гаяти на це дорогоцінний час, якщо побачу, що ти не підходиш для моїх цілей. Люди, які загинули тут, померли швидкою смертю. Це була жахлива смерть, але все-таки швидка. Але інших чекає смерть довга і болісна. Жителям вашого міста я допомогти вже не в змозі, але можу спробувати допомогти іншим. Якщо я не зроблю цієї спроби, ні моє життя, ні моя свобода нічого не коштуватимуть. І тобі настав час вирішувати, чи будеш ти мені допомагати і чи варта твоя душа милостей Творця.

Перед внутрішнім поглядом Кларисси пронеслися картини того, що відбувалося в аббатстві, на вулицях, у всьому її рідному місті. Їй здавалося, що вона вже давно померла. І якщо їй представляється можливість почати жити заново, вона повинна вхопитися за неї. Це її єдина надія. Кларисса зрозуміла це з усією виразністю. Вона стерла сльози зі щік і кров з підборіддя.

— Так. Я допоможу тобі. Душею присягаюся — я зроблю те, що ти попросиш, заради порятунку життя людей. І заради моєї свободи.

— Навіть якщо попрошу тебе зробити щось, чого ти боїшся? Навіть якщо ти будеш вважати, що помреш, виконуючи моє прохання?

— Так. Його тепла усмішка надихнула Клариссу. До її здивування, пророк пригорнув її до себе і обійняв, втішаючи. В останній раз її так обіймала матір в далекому дитинстві. І Кларисса знову розридалася.

Натан приклав пальці до її губ, і вона відчула відновлююче тепло. Її страх поступово затих. Спогади про побачене не зникли, але тепер вони лише зміцнювали рішучість зупинити тих, хто це зробив. Її душа сповнилася надії, що вона теж може зробити щось, що допоможе іншим людям залишатися вільними.

Натан прибрав руку. Кларисса обмацала губу. Вона більше не нила. Ранка навколо кільця повністю загоїлася.

— Дякую тобі… пророк.

— Натан. — Він погладив її по волоссю. — Нам треба поспішати. Чим надовше ми тут затримаємося, тим важче нам буде вибратися.

— Я готова, — кивнула Кларисса.

— Ще ні. — Він узяв у долоні її обличчя. — Нам доведеться пройти через все місто. Ти і так вже бачила жахів більше, ніж потрібно. І я не хочу, щоб ти бачила і чула ще. Вже хоча б від цього я тебе врятую.

— Але я не розумію, як ми пройдемо повз солдатів.

— Дозволь мені про це турбуватися. А поки що я накладу на тебе закляття. Ти осліпнеш, щоб не бачити всього того, що діється навколо, і оглухнеш, щоб не чути крики і стогони, які панують тепер у цьому місті.

«Напевно, — подумала Кларисса, — він просто боїться, що я запанікую і через це нас зловлять». І вона не була впевнена, що він так вже і не правий.

— Як скажеш, Натан. Я зроблю все, що ти скажеш. — Натан стояв на сходинку нижче, і їхні очі були майже на одному рівні. Він тепло посміхнувся Клариссі. Незважаючи на те, що він був глибоким старцем, він як і раніше залишався досить красивим чоловіком.

— Я правильно вибрав жінку. Ти відмінно впораєшся. І я молю добрих духів дарувати тобі свободу за твою допомогу.

Рука пророка, за яку трималася Кларисса, залишалася її єдиним зв'язком зі світом. Вона не могла бачити різанину. Не чула криків. Не відчувала запаху гару. Хоча прекрасно розуміла, що все це зараз відбувається навколо них.

Крокуючи у своєму світі тиші, вона молила добрих духів подбати про душах тих, хто сьогодні помер, і дарувати сили тим, хто вижив.

Натан вів її повз руїни і пожежі. І міцно підтримував, коли вона спотикалася об уламки. Здавалося, що вони йшли по руїнах міста кілька годин.

Іноді вони зупинялися, і пророк випускав її руку. Тоді вона самотньо стояла і чекала. Кларисса не могла ні бачити, ні чути, тому не знала точно причин зупинок, але підозрювала, що Натан заговорює комусь зуби. Іноді затримки слідували одна за одною, і тоді у неї серце йшло в п'яти при думці про невидимі небезпеки, які усуває Натан. Іноді після чергової зупинки він обхоплював її за талію, і вони починали бігти.

Кларисса довірилася його руці.

Від ходьби у неї заболіли ноги. Нарешті Натан поклав руки їй на плечі, розвернув і допоміг сісти. Кларисса відчула під собою прохолодну траву.

Раптово до неї повернулися зір, слух і нюх.

Навколо простягалися зелені пагорби, і не було ні душі. Кларисса озирнулася і зрозуміла, що вони далеко за містом. Вона навіть гадки не мала, в якій стороні залишився Ренвольд.

Кларисса відчула глибоке полегшення від того, що позбулася не тільки рабства, але й колишнього життя.

Жах так глибоко пропалив її душу, що вона відчувала себе посталою з вогню і відродженою блискучим клинком, загартованим для майбутніх битв.

Кларисса не знала, що їй доведеться зробити, але розуміла, що пророку вона зобов'язана своєю свободою.

— Дякую тобі, Натан, за те, що вибрав мене.

Пророк задумливо дивився вдалину і, здавалося, не чув.