Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

14

Річард постукував нігтем по руків'ї меча, і це був єдиний звук, що порушував мертву тишу. Іншою рукою він підпирав голову і задумливо потирав пальцем скроню. Він був в люті. Цього разу вони перейшли усі межі й самі це добре розуміли.

Подумки він перебрав різні види покарання, але відкинув усі до єдиного. Не тому, що вони були надто суворі, а тому що користі від них ніякої. Врешті-решт він вибрав істину. Немає нічого суворіше істини, і вона подіє на них сильніше всього.

Перед ним стояли Бердіна, Раїна, Докас і Іган. Кожен витягнувся в струнку, спрямувавши погляд у якусь точку над його головою. Справа відбувалася у приймальні, і з вікна на Річарда суворо дивився з вершини гори замок Чарівника.

Річард повернувся в Ейдіндріл годину тому і вже встиг з'ясувати, що трапилося напередодні ввечері. Четверо його охоронців повернулися ще до світанку. Він наказав їм повертатися в Ейдіндріл, як тільки Раїна з Докасом приїхали в табір. Вони вважали, що він не відправить їх назад серед ночі. Вони помилялися — і при всій їхній самостійності жоден з чотирьох не посмів заперечити проти цього наказу, побачивши вираз очей Річарда.

Річард і сам повернувся набагато раніше, ніж збирався. Він показав солдатам, як виглядає скельний дуб, пояснив, як зрізати жовту внутрішню кору, і ще до сходу сонця помчав у Ейдіндріл. Ніч піднесла йому сюрприз, і після цього він не міг спати і хотів одного — повернутися в місто як можна швидше.

Барабанячи пальцями по столу, Річард дивився на своїх охоронців.

Бердіна з Раїною ще були в коричневій шкіряній формі; їх довге волосся після довгої дороги було поплутане і покрите пилом.

Докас з Іганом височіли над обома Морд-Сіт. Товсті шкіряні нагрудники обтягували їх наче друга шкіра, підкреслюючи рельєф мускулатури. На нагрудниках красувалася велика буква «Р», символ Будинку Ралів, а під нею — два схрещені мечі. Трохи вище ліктів обидва солдата носили металеві обручі з гострими як бритва шипами — зброя для рукопашного бою.

Жоден д'харіанець, крім особистих охоронців Магістра Рала, не мав права носити такі обручі. Вони служили не просто зброєю; це була рідкісна і дуже почесна відзнака, але Річард не мав ні найменшого поняття, за що нею нагороджують.

Він успадкував владу над народом, чиї звичаї залишалися для нього таємницею за сімома печатками, а традиції були зрозумілі лише частково.

Повернувшись, ці четверо одразу ж дізналися про те, що сталося з Марліном минулої ночі. Вони розуміли, навіщо Магістр Рал викликав їх, але Річард поки не сказав жодного слова. Поки що. Тому що спочатку хотів впоратися з охоплюючим його гнівом.

— Магістр Рал?

— Так, Раїна?

— Ви на нас сердитесь? За те, що ми вас не послухалися і поїхали за вами з листом від Матері-сповідниці?

Лист було всього лише приводом, і всі це добре розуміли.

Річард продовжував барабанити по руків'ї.

— Це все. Можете йти. Всі четверо.

Всі стали вільніше, але не рушили з місця.

— Можемо йти? — Перепитала Раїна. — І ви не покараєте нас? — На її губах з'явилася усмішка. — Не надішлете нас чистити стайні цілий тиждень або не придумаєте ще щось в цьому роді?

Річард відкинувся на стільці і скрипнув зубами. У нього було не той настрій, щоб слухати їх жартики. Він встав.

— Ні, Раїна, покарання не буде. Можете йти. — Обидві Морд-Сіт заусміхалися.

Бердіна нахилилася до Раїни і прошепотіла нарочито голосно, щоб почув Річард:

— Він розуміє, що краще нас ніхто не зможе його захистити.

Всі четверо дружно попрямували до дверей.

— Перш ніж ви підете, — промовив Річард, — я хочу сказати вам одну річ.

— Яку? — Запитала Бердіна.

Річард пройшовся перед ними, заглядаючи кожному в очі.

— Ви мене розчарували. — Раїна скорчила пику.

— Ми вас розчарували? Ви не будете лаятися чи карати нас? Ви просто розчарувалися?

— Ось саме. Розчарувався. Я думав, що можу вам довіряти. Я помилявся. Річард відвернувся. — Вільні! — Бердіна відкашлялася.

— Магістр Рал, ми з Докасом поїхали з вами за вашим же наказом.

— Ось як? Значить, якщо б я залишив вас, а не Раїну з Іганом, охороняти Келен, ви не покинули б палац? — Берліна промовчала. — Я розраховував на вас, а ви зробили мене дурнем, тому що я вам довіряв. — Він зціпив кулаки, щоб не зірватися на крик. — Я б дав Матері-сповідниці іншу охорону, якщо б знав, що на вас не можна покластися. — Спершись на раму, Річард втупився у вікно.

Четверо охоронців у нього за спиною ніяково переступали з ноги на ногу.

— Магістр Рал, — порушила нарешті мовчання Бердіна. — Ми за вас життя готові віддати.

— І дозволити Келен загинути! — Річард розвернувся до них і зусиллям волі примусив себе понизити голос. — Можете віддавати за мене життя скільки хочете.

Грайте в будь-які ігри, які вам подобаються. Робіть вигляд, що займаєтеся важливою справою. Зображуйте моїх охоронців. Але не плутайтеся під ногами у мене і у тих, хто допомагає мені зупинити Імперський Орден.

Він ляснув долонею по столу.

— Вільні!

Берліна з Раїною перезирнулися.

— Ми будемо в коридорі. Магістр Рал, на випадок якщо будемо потрібні вам.

Річард обдарував їх таким крижаним поглядом, що обидві Морд-Сіт зблідли.

— Не будете потрібні. Мені не потрібні люди, на яких я не можу покластися.

Берліна сковтнула.

— Але…

— Але — що? — Вона знову сковтнула.

— А як щодо Коло? Ви не хочете, щоб я допомагала вам з перекладом?

— Сам впораюся. Ще що-небудь?

Вони похитали головами і побрели до дверей. Раїна, яка йшла останньою, зупинилася і повернулася до нього. Її темні очі не відривалися від підлоги.

— Магістр Рал, а ви поведете нас поведете годувати рундуків?

— Я зайнятий. Бурундуки чудово проживуть і без вас.

— Але… А як же Реггі?

— Хто?

— Реггі. Той, у якого немає кінчика хвостика. Він… Він… Він сидів у мене на долоні. Він буде нас шукати.

Річард цілу вічність мовчки дивився їй в обличчя. Він розривався між бажанням обійняти Раїну і бажанням накричати на неї. Втім, він вже намагався їх обіймати або зробити щось подібне — і через це ледь не загинула Келен.

— Може, колись іншим разом. Вільна. — Вона витерла долонею ніс.

— Слухаю, Магістр Рал.

Раїна тихенько причинила за собою двері. Річард знову сів на стілець і відкинув з чола волосся. Скрегочучи зубами, він пальцем крутив і крутив на столі щоденник Коло. Поки він шукав дерева, Келен мало не загинула. Тому що люди, які повинні були її охороняти, слідували своєму розумінню субординації.

Річард здригнувся при думці, що б він зараз накоїв, якби до його гніву приєдналася і магічна лють Меча Істини. Втім, навіть з мечем у руці він ще жодного разу не перебував у такому сказі.

В голові у нього зі знущальною наполегливістю крутилися слова пророцтва, висіченого на стіні ями.

Тихий стукіт у двері перервав його роздуми.

Цього стуку Річард чекав уже давно. Він знав, хто прийшов.

— Заходь, Кара.

Висока світловолоса Кара прослизнула у двері і прикрила її за собою.

Голови вона не піднімала. Такою нещасною Річард її жодного разу не бачив.

— Можна з вами поговорити, Магістр Рал?

— Чому ти в червоної одязі?

Перш ніж відповісти, вона судорожно сковтнула.

— Це… Так положено у Морд-Сіт.

Річард не став вимагати пояснень. Насправді вони його не цікавили. Саме Кара була основною причиною його люті.

— Добре. Що тобі потрібно?

Кара підійшла до столу і зупинилася. Плечі її поникли. Голова в неї була забинтована, але Річард вже знав, що рана не важка. Судячи з кіл під очима. Кара не спала всю ніч.

— Як себе почуває Мати-сповідниця?

— Коли я залишив її, вона відпочивала. Але вона видужає. Її рани не такі серйозні, як могли б бути. Враховуючи все, що трапилося, їй просто пощастило, що вона залишилася жива. Враховуючи, що перш за все вона взагалі не повинна була спускатися до Марліна, враховуючи, що я заборонив вам обом допитувати цю людину.

Кара прикрила очі.

— Магістр Рал, це повністю моя провина. Це я вмовила Мати-сповідницю.

Мені хотілося допитати Марліна, а вона наполягала, що цього робити не потрібно, як ви і веліли.

Не будь Річард такий злий, він би розсміявся. Навіть якщо б Келен не розповіла йому, як все було насправді, він досить добре знав свою наречену, щоб зрозуміти: слова Кари — чистої води вигородження Келен. Але він знав і те, що Кара не доклала жодних зусиль, щоб відговорити Келен.

— Я думала, що повністю контролюю його магію. Я помилилася.

— Я велів вам триматися від нього подалі? — Кара кивнула. Плечі її опустилися. Річард у гніві вдарив кулаком по столу.

— Відповідати! Хіба я не підкреслив особливо і персонально для тебе, що забороняю вам обом спускатися вниз?!

— Так, Магістр Рал.

— Мій наказ можна було витлумачити якось інакше?

— Ні, Магістр Рал.

Річард відкинувся на спинку стільця.

— Це була помилка, Кара. Розумієш ти це? Не в тому, що насправді ти його не контролювала, це вище твоїх можливостей. Але ти вирішила піти вниз.

Ось у чому твоя помилка. Я люблю Келен, і для мене дорожче неї немає нічого ні на цьому світі, ні навіть на тому. Я довірив тобі захищати її.

Б'ючі у вікно промені сонця грали на її червоної одязі, як на осінньому листі.

— Магістр Рал, — ледь чутно промовила Кара, — я повністю визнаю всю тяжкість свого проступку і знаю, що це означає. Магістр Рал, можу я просити про милість?

— Яку?

Кара впала на коліна і, низько схиливши голову, простягла йому тремтячими руками свій ейдж.

— Можу я сама вибрати собі покарання?

— Що?!

— Морд-Сіт на страту завжди одягає червоний одяг. І якщо вона раніше вірно служила, їй дозволяється самій вибрати, як вмерти.

— І який же твій вибір?

— Мій ейдж, Магістр Рал. Я знаю, як велика моя провина перед вами: я зробила непрощенну помилку. Але в минулому я з честю служила вам.

Дозвольте, нехай я загину від свого ейджа. Це єдине, про що я прошу.

Бердіна або Раїна зроблять це. Вони знають як.

Річард обійшов навколо столу. Присівши на край, він подивився на схилену перед ним Морд-Сіт і схрестив на грудях руки.

— Відмовлено. — Вона схлипнула.

— Можу я запитати… Що вибере Магістр Рал?

— Кара, подивися на мене, — м'яко наказав Річард. Вона підняла залите сльозами обличчя. — Кара, я дуже розгніваний. Але як би я не був злий, я ніколи чуєш — ніколи не віддам наказ страчувати когось із вас.

— Це ваш обов'язок. Я винна перед вами. Я не послухалася вашого наказу, і та, кого ви любите, ледь не загинула. Я допустила непростиму помилку.

— А я й не знав, що бувають непростимі помилки, — посміхнувся Річард. Не можна пробачити зраду, але не помилку. Якби людей страчували за помилки, то, боюся, я сам давно вже був би покійником. Я помиляюся на кожному кроці. І часто дуже серйозно.

Дивлячись йому в очі. Кара похитала головою.

— Морд-Сіт завжди знає, коли заслуговує кари. Я її заслужила. — У її блакитних очах Річард побачив сталеву рішучість. — Або мене страчуєте ви, чи я сама обірву своє життя.

Річард помовчав, зважуючи силу почуття обов'язку, в якому виховувалися Морд-Сіт, і силу безумства в цих блакитних очах.

— Ти хочеш померти, Кара?

— Ні, Магістр Рал. З тих пір, як ви стали нашим Магістром ралом, — не хочу. Але саме тому я повинна померти. Я підвела вас. Життя і смерть Морд-Сіт визначається кодексом вірності їх пану. Ні ви, ні я не в силах цього змінити. Моє життя скінчилася. Ви повинні мене стратити, або я обірву його сама.

Річард розумів, що вона не розігрує спектакль, щоб викликати жалість до себе. Це не в звичках Морд-Сіт. Якщо він якимось чином не змінить її погляд на речі, вона виконає обіцянку.

Усвідомлюючи неминучість єдиного вибору, який у нього був, Річард зробив уявний стрибок з розсудливості в безумство, в якому перебувала частина розуму цієї жінки і, як він сильно побоювався, частина і його власного розуму.

Безповоротне, як биття серця, рішення було прийнято.

Річард дістав меч, і м'язи відразу налилися силою. Кімната наповнилася чистим дзвоном сталі.

Це проста дія звільнила магічну лють меча. Брама, що вела у світ смерті, відкрилася. Як завжди, виникло відчуття, ніби він вдихнув гіркий вітер. Лють зметнулася клубами.

— Тоді твоїм суддею і катом буде магія, — сказав Річард Каре.

Вона заплющила очі, — Дивись на мене!

Лють меча бушувала в ньому, тягнучи його за собою. Річард насилу зберігав над нею владу — так було завжди, коли він звільняв цей магічний гнів.

— Дивись мені в очі, коли я буду тебе вбивати! — Кара підняла погляд.

Брови її страдницьки скривилися, по щоках струмком текли сльози. Все хороше, що вона зробила, її хоробрість перед обличчям будь-якої небезпеки, всі жертви, на які вона пішла в ім'я обов'язку, зведені нанівець цим проступком. Їй навіть відмовлено в честі прийняти смерть від власного ейджа. Але тільки через це, що їй відмовили у останній милості, вона зараз плакала.

Річард провів лезом по плечу, щоб меч відчув смак крові, потім торкнувся клинком чола; холод сталі стикнувся з теплом людського тіла.

— Будь сьогодні справедливий, меч, — прошепотів він свою звичайну молитву.

Через самовпевненість жінки, що стоїть перед ним на колінах, він ледь не втратив Келен. Ледь не втратив все.

Вона дивилася, як він піднімає меч. Бачила лють, що бушує в його очах.

Бачила танцюючу в них магію.

Бачила танцюючу в них смерть.

Річард з такою силою стискав руків'я, що побіліли кісточки пальців.

Він розумів, що не зможе піти всупереч волі магії. Він довірив цій жінці саме дороге, що у нього було, а вона зрадила своєму обов'язку, зрадила його довіру.

І у Річарда, і у Кари в очах було однакове безумство — відображення того, що зараз відбувалося, того, ким вони стали. І обидва розуміли, що іншого шляху у них немає.

Він розрубає її надвоє.

Лють меча вимагала цього.

На менше меч не погодиться. І він отримає те, що хоче. Її кров.

З лютим криком Річард обрушив меч на голову Кари. Свиснув клинок.

З усією виразністю Річард бачив, як опускається сяючий в сонячних променях меч. Бачив, як виблискують на сонці краплі поту на обличчі Кари. Він міг би їх перерахувати. Бачив, куди опуститься меч. Вона теж бачила, куди вдарить клинок.

М'язи Річарда стогнали від зусилля, а з горла рвався крик люті.

У дюймі від голови Кари меч зупинився, ніби наштовхнувшись на непробивну стіну.

По обличчю Річарда градом котився піт. Руки тряслися. У кімнаті гримів його лютий крик.

Нарешті він прибрав меч від голови Кари. Морд-Сіт дивилася на нього не кліпаючи.

— Страти не буде, — прохрипів Річард.

— Як… — Прошепотіла вона. — Як це могло статися? Чому він зупинився?

— Мені шкода, Кара, але магія меча зробила вибір. Вона вирішила, що ти будеш жити. І тобі доведеться змиритися з її рішенням.

Вона подивилася йому в очі.

— Ви дійсно хотіли… Ви хотіли стратити мене. Річард повільно вклав меч у піхви.

— Так.

— Тоді чому я не вмерла?

— Тому що так вирішила магія. Ми не можемо заперечувати її рішень. Можемо тільки коритися їм.

Насправді Річард був майже впевнений, що магія меча не вб'є Кару. Вона не дозволила б йому знищити союзника. На це він і розраховував.

Але все ж сумнів був. Кара піддала Келен смертельній небезпеці, хоч і зробила це ненавмисно. І Річард боявся, що цей сумнів дозволить мечу завдати удару. Завжди так з магією Меча Істини — ніколи не можна бути впевненим до кінця.

Вручаючи Річарду Меч Істини, Зедд попереджав його про цю небезпеку. Меч вбиває ворогів і не заподіює шкоди друзям, але його магія керується не істиною, а лише відчуттями Шукача. Зедд говорив, що сумніви можуть стати причиною загибелі друга або дозволити ворогу уникнути смерті.

Але Річард знав — він повинен був зробити все як належить, інакше Кара просто не повірила б, що магія її пощадила, і вирішила б, що Річард це підстроїв. І тоді вона, безсумнівно, вбила б себе, як обіцяла.

У Річарда скрутило живіт. Затремтіли коліна. Запізнілий страх, що все пройде так, як він задумав.

Гірше того, він не був повністю впевнений, що, пощадивши Кару, не скоїв помилки.

Річард взяв її за підборіддя.

— Меч Істини зробив свій вибір. Він залишив тебе в живих, дав тобі можливість виправитися. І ти повинна змиритися з його рішенням.

— Так, Магістр Рал, — кивнула Кара.

Річард допоміг їй піднятися. Він сам ледве тримався на ногах і сумнівався, що на її місці зміг би встати з такою легкістю.

— Надалі цього не повториться. Магістр Рал. На мить Річард притиснув її голову до свого плеча — зробив те, що йому дуже хотілося зробити. Вона вдячно обвила його шию руками.

— Тільки цього я і прошу. Кара. — Вона пішла до дверей, але Річард окликнув її.

Кара обернулася.

— Але ти як і раніше повинна понести покарання. Вона опустила очі:

— Так, Магістр Рал.

— Завтра після обіду. Ти будеш вчитися годувати бурундуків.

Кара підвела голову.

— Магістр Рал?

— Ти хочеш годувати бурундуків?

— Ні, Магістр Рал!

— Значить, це послужить для тебе покаранням. І візьмеш з собою Берліну та Раїну, Їм теж не зашкодить невелика екзекуція.

Закривши за Карою двері, Річард притулився до неї спиною і заплющив очі.

Лють меча поглинула його гнів. Він відчував себе спустошеним і слабким. Його так трясло, що він ледь стояв на ногах.

Згадавши вираз очей Кари, коли меч летів на неї, Річард відчув нудоту. Він сам був готовий до того, що в наступну мить бризне фонтан крові. Крові Кари. Людини, яка йому дорога.

Він зробив те, що повинен був зробити. Заради того, щоб врятувати їй життя. Але якою ціною?

Пророцтво дзвеніло у нього в голові, і в нападі раптового жаху він в холодному поту впав на коліна.

Його нудило.