Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

5

Я її вб'ю, — хрипко прогарчала Келен, дивлячись у простір. — Голими руками. Вирву їй серце! Кара повернулася до спальні.

— Я подбаю про це. У мене краще вийде. Келен ледь встигла схопити Кару за руку:

— Та не її! Я говорю про Шоту. А ця, — Келен махнула рукою в бік спальні, — тут ні при чому. Їй нічого про Шоту не відомо.

— А ти, значить, з цією відьмою знайома?

— О так! — З гіркотою видихнула Келен. — Ще як знайома! З самого початку вона робить все, щоб розлучити нас з Річардом назавжди.

— А навіщо їй це потрібно?

Келен відвернулася від дверей до спальні.

— Поняття не маю. Кожного разу вона пояснює по-різному, і деколи я починаю побоюватися, що вона сама не проти взяти собі Річарда.

Кара насупилася:

— Якщо Шота хоче одружити Магістра Рала на цій бідоласі, як це допоможе їй його окрутити? Келен махнула рукою.

— Не знаю. Шота вічно щось затіває. Ця відьма на кожному кроці влаштовувала нам неприємності. — Вона рішуче зціпила кулаки. — Але цього разу нічого в неї не вийде! Я за всяку ціну покладу кінець її підступам. А потім ми з Річардом одружимося. Навіть якщо мені доведеться торкнутися Шоти магією сповідниці і відправити в Підземний світ, я все одно покладу кінець її підступам. — Келен говорила так, ніби давала клятву, і голос її впав до шепоту.

Схрестивши руки на грудях. Кара деякий час роздумувала. Раптом вона нахилила голову, мов прислухаючись.

— Магістр Рал йде.

Здатність Морд-Сіт відчувати Річарда за допомогою зв'язуючих їх чарівних уз дратувала Келен, щоб не сказати — виводила її з себе.

Відчинились двері, і в кімнату увійшли Бердіна і Раїна, одягнені в такий же, як у Кари, облягаючий шкіряний одяг, тільки не червоний, а коричневий.

Обидві вони були нижчі Кари, але не менш привабливі. Кара була довгоногою і худорлявою, а синьоока Бердіна володіла більш пишними формами. Її хвилясте каштанове волосся, як і чорне волосся Раїни, були розпущені. Лиця всіх трьох жінок висловлювали одну і ту ж жорстку самовпевненість.

Гострий погляд темних очей Раїни ковзнув по червоному одязі Кари, але вона промовчала. Її обличчя та обличчя Бердіни представляли собою однаково похмурі безпристрасні маски. Обидві Морд-Сіт встали по двох сторонах дверей і розгорнулися обличчям одна до одної.

— Представляємо Магістра Рала, — урочисто проголосила Бердіна, Шукача Істини, Несучого смерть, Магістра Д'хари, правителя Серединних Земель, головнокомандувача народу гарів, захисника вільних людей, винищувача зла і, — тут її пронизливі очі подивилися на Келен, — нареченого Матері— сповідниці.

Келен не могла зрозуміти, що відбувається. Вона бачила Морд-Сіт величними, бачила лютими, але настільки церемонними — ніколи.

До кімнати увійшов Річард. Його хижий погляд упав на Келен. На якусь мить світ завмер. Не було нічого, крім них двох, пов'язаних незримою ниткою.

Посмішка торкнула його губи і освітила очі. Посмішка, сповнена любові.

У всьому світі залишилися тільки Келен і Річард. Тільки його погляд.

Але потім…

Келен відчула, що рот у неї сам собою відкрився. Вона в подиві притиснула руку до грудей. Скільки вона вже знала Річарда, він весь час носив простий одяг лісового провідника. А зараз…

Вона впізнала тільки його чорні чоботи; халяви їх тепер були стягнуті чорними шкіряними ремінцями з срібними пряжками. В чоботи були заправлені чорні шерстяні штани, а поверх чорної сорочки на Річарді була чорна куртка з розрізами з боків і золотою смугою по краю, прикрашена вишитими на ній незрозумілими символами. Куртка була перехоплена широким поясом з срібними емблемами і двома розшитими золотом кишеньками. На поясі висів маленький шкіряний капшук, а через праве плече Річарда йшла старовинна перев'язь з витисненої шкіри, на якій висіли золоті з сріблом піхви Меча Істини. На руках у нього були широкі стрічки з посрібленої шкіри, розшиті кільцями. На широкі плечі Магістра Рала був накинутий плащ, зроблений, здавалося, зі щирого золота.

Річард виглядав одночасно і велично, і зловісно. Прекрасний і смертельно небезпечний. Король королів. Живе втілення того, ким називали його в пророцтвах: Несучий смерть.

Келен не думала, що Річард може бути більш гарним, ніж він був завжди.

Більш владним. Більш представницьким. Вона помилялася.

Поки вона відкривала і закривала рот, марно намагаючись знайти слова, Річард перетнув кімнату. Нахилившись, він поцілував Келен в скроню.

— Відмінно! — Проголосила Кара. — Їй це якраз потрібно: у неї болить голова. Тепер краще? — Піднявши брову, запитала вона Келен.

Келен, насилу віднайшовши подих, торкнулася Річарда рукою, ніби бажаючи зрозуміти, людина він чи марення. Кару вона і не почула.

— Подобається? — Запитав Річард.

— Подобається? О, добрі духи… — Тільки й змогла вимовити вона.

— Будемо вважати, що це означає так, — посміхнувся він. Найбільше Келен хотілося, щоб всі сторонні зникли.

— Але, Річард, що це? Де ти все це взяв? — Вона не могла відірвати руки від його грудей. Їй подобалося відчувати його дихання. Вона чула, як б'ється його серце. І ще вона відчувала, як скажено б'ється її власне.

— Ну, — сказав він, — я знав, що тобі хотілося б мене одягнути…

Відірвавши погляд від його тіла, вона подивилася йому в очі.

— Що? Я нічого подібного не говорила.

— Твої прекрасні зелені очі сказали це за тебе! — Розсміявся Річард.

— Кожного разу, коли ти дивилася на мій старий одяг, в твоєму погляді відбивалося все, що ти про нього думаєш.

— Де ти все це роздобув? — Відійшовши на крок назад, Келен вказала на його нове вбрання.

Він підкинув долонею її долоню, а потім підняв обличчя Келен за підборіддя, щоб зазирнути їй в очі.

— Ти така гарна. І будеш ще красивіше у своїй синій шлюбній сукні. Мені хотілося виглядати гідним Матері-сповідниці на нашому весіллі. Я наказав терміново зшити мені це вбрання, щоб не відкладати церемонію.

— Він змусив кравчинь зшити йому цей наряд. Це сюрприз для тебе, підтвердила Кара. — Я не видала їй вашої таємниці. Магістр Рал. Вона дуже старалася з мене її витягнути, але я їй нічого не сказала.

Річард засміявся:

— Спасибі, Кара. Готовий посперечатися, це далося тобі нелегко.

Келен теж розсміялася:

— Як це чудово! І все це шила пані Веллінгтон?

— Ну, взагалі-то, не все. Я пояснив їй, що мені потрібно, і вона з іншими кравчинями взялася за роботу. По-моєму, у них вийшло непогано.

— Я висловлю їй своє захоплення. — Келен помацала тканину плаща. — Вона добре постаралася. Ніколи не бачила такої краси. Просто не віриться, що пані Веллінгтон могла це зшити.

— Ну, строго кажучи, не все її робота, — зізнався Річард. — Плащ і ще дещо я приніс із замку Чарівника.

— Із замку! Що ти там робив?

— Минулого разу я потрапив у кімнати, де раніше жили чарівники. І я повернувся туди, щоб трохи краще оглянути речі, які їм належали.

— Коли ти встиг?

— Кілька днів тому. Ти тоді вела переговори з нашими союзниками.

— Чарівники у давнину носили ось це? — Келен, вигнувши брову, оцінююче оглянула плащ. — А я вважала, що чарівники завжди носять прості балахони.

— Більшість — так. Але деякі носили таке вбрання.

— І які ж?

— Бойові чарівники.

— Бойові чарівники, — в потрясінні прошепотіла Келен. Хоча Річард, по суті, не вмів користуватися своїм даром, тим не менше він був першим бойовим чарівником, що народився за останні три тисячі років.

Келен вже зібралася обрушити на Річарда град запитань, але згадала, що є більш важливі речі, які потребують обговорення. Її настрій відразу впало.

— Річард, — почала вона, ховаючи погляд, — тут дехто хоче тебе бачити…

За її спиною рипнули двері в спальню.

— Річард? — Стоячи на порозі, Надін м'яла в руках носову хустку. — Я почула голос Річарда.

— Надін?

Очі Надіни зробилися величезними, як сандерійські золоті крони.

— Річард!

— Надін, — ввічливо посміхнувся Річард. У всякому разі, посміхнулися його губи.

В очах його, втім, не було і натяку на посмішку. Його байдужий погляд вразив Келен. Їй доводилося бачити Річарда в гніві, в смертельній люті, викликаній магією Меча Істини, коли магія небезпечно танцювала в його очах, вона бачила його і в смертельному спокої, коли він робив клинок Меча Істини білим. У магічній люті і в магічному спокої Річард виглядав страхітливо.

Але ніколи його погляд не приводив Келен в такий жах, як зараз.

В його очах не було ні смертельної люті, ні смертельного спокою тільки найглибша байдужість, яка була набагато страшніше.

Жахливіше цього для Келен був би тільки цей погляд, спрямований на неї.

Якби Річард так на неї подивився, у неї миттєво розбилося б серце.

Але Надін, судячи з усього, знала Річарда набагато гірше, ніж Келен. Вона не бачила нічого, крім посмішки у нього на губах.

— Ой, Річард!

Надін кинулася до нього і повисла у нього на шиї. Здавалося, вона не проти обхопити його і ногами. Кара зробила крок вперед, і Келен ледве встигла її зупинити.

Келен знадобилася вся її воля, щоб не зрушити з місця і промовчати.

Вона розуміла — що б не пов'язувало її з Річардом, в те, що відбувається в цю хвилину між ним і Надіною, вона не має права втручатися. Це — минуле Річарда, і вона розуміла: багато чого з його минулого — в усякому разі, те, що стосується його особистого життя, — завжди залишалося для неї невідомим. Правда, до сьогоднішнього дня це минуле Річарда не мало для Келен ніякого значення.

Побоюючись сказати щось не те, Келен просто мовчала. Її доля — в руках Річарда і цієї гарної жінки, чиї руки зараз обвивають його шию, — але, що ще гірше, її доля, здається, знову в руках Шоти.

Надін взялася обсипати поцілунками Річарда, незважаючи на всі його старання відвернутися. Нарешті, обхопивши Надін за талію, він відсторонив її.

— Що ти тут робиш, Надін?

— Шукаю тебе, дурник, — щасливим голосом видихнула вона. — Вдома всі спантеличені — та що там, місця собі не знаходять, — з тих пір, як ти зник минулої осені. Мій батько по тобі нудьгує, я теж сумувала за тобою. Ніхто не знав, що з тобою трапилося. І Зедд кудись пропав. Кордони зникли, а потім виявилося, що всі зникли. І Зедд. І твій брат. Я знаю, як ти переживав, коли твого батька вбили, але ми не думали, що ти втечеш… — Її слова весь час перемежовувалися щасливими зітханнями.

— Це довга історія, і я впевнений, тобі вона буде нецікава.

Надін, здавалося, не чула; вона продовжувала тріщати:

— Спочатку мені довелося багато про що подбати. Піти до Лінди Гамільтон і домовитися з нею, щоб татові взимку приносили корінці. Він з себе виходив, коли ти зник, і нікому стало приносити йому ті особливі рослини, які умів знаходити тільки ти. Я старалася, як могла, але я не так добре знаю ліс, як ти. Тато сподівався, що Лінда впорається, поки я не приведу тебе додому. Потім я довго вирішувала, що взяти з собою і як знайти дорогу. Я прийшла сюди, щоб поговорити з якимось Магістром Ралом в надії, що він допоможе знайти тебе, але я і мріяти не могла, що знайду тебе ще до того, як з ним поговорю.

— Я і є Магістр Рал.

Ці слова Надін, схоже, теж пропустила мимо вух. Відступивши, вона оглянула його з голови до ніг.

— Річард, чому ти так дивно вдягнений? Кого ти цього разу зображаєш? Іди переберися. Ми вирушаємо додому. Тепер я тебе знайшла, і все буде добре. Ми повернемось додому, і все стане як раніше. Ми одружимося і…

— Що?! — Надін моргнула.

— Одружимося. Зіграємо весілля, і у нас буде свій будинок і все інше. Твій старий будинок вже зруйнувався, але ти збудуєш новий. У нас будуть діти. Багато дітей.

Сини. Ціла купа синів. Великих і сильних, як мій Річард. — Вона радісно посміхнулася. — Я люблю тебе, мій Річард. Нарешті ми одружимося!

Посмішка Річарда, якою б фальшивою вона не була, зникла зовсім, змінившись виразом гніву.

— Що за дика думка?

Надін розсміялася і грайливо провела пальчиком по його лобі. Потім вона змовкла і озирнулася. Ніхто, крім неї, не посміхався. Її сміх завмер, і вона подивилася Річарду в очі, шукаючи підтримки.

— Але ж, Річард… Ти і я… Все до цього йшло. Ми одружимося. Нарешті. Ми ж завжди про це мріяли. — Кара нахилилася до Келен і шепнула їй на вухо:

— Треба було тобі дозволити мені її прикінчити. — Гнівний погляд Магістра Рала зігнав усмішку з губ Морд-Сіт і змусив її збліднути.

— З чого ти це взяла? — Звернувся Річард до Надін. Надін знову оглянула його.

— Річард, в цьому одязі в тебе безглуздий вигляд. Іноді я починаю сумніватися, чи є в тебе взагалі здоровий глузд. З якого дива ти надумав рядитися під короля? І де ти взяв такий меч? Річард, я знаю, ти в житті нічого не вкрав, але у тебе зроду не було таких грошей, скільки коштує ця зброя. Якщо ти його виграв або щось таке, то краще його продати, щоб ми…

Річард схопив її за плечі і струснув:

— Надін, ми з тобою ніколи не були заручені, ми навіть не говорили про це. Як тобі прийшла в голову ця дурна думка? Навіщо ти прийшла сюди?

Під його гнівним поглядом Надін нарешті зніяковіла.

— Річард, я проробила довгий шлях. Ти знаєш, я ніколи раніше не виїжджала з Хартленда. В дорозі я перенесла стільки злигоднів! Невже все це для тебе зовсім не важливо? Я б ні за що не пішла з дому, — це тільки заради тебе. Я люблю тебе, Річард!

Докас, здоровенний д'харіанець, теж один з особистих охоронців Річарда, пригнувшись, увійшов у двері.

— Магістр Рал, якщо ви не зайняті, генерал Керсон хотів би обговорити з вами виниклі складнощі.

Річард кинув на нього спопеляючий погляд:

— Через хвилину.

Докас, не звичний до таких поглядів з боку Річарда і тону, з яким були вимовлені ці слова, вклонився:

— Я передам генералу, Магістр Рал. Надін спантеличено подивилася на гору м'язів, яка зникла за дверима.

— Магістр Рал? Річард, про що це, в ім'я духів, говорить цей чоловік? У що ти знову вляпався? Ти завжди був таким необережним! Що ти наробив? Чому ти морочиш голови цим людям? За кого ти себе намагаєшся видати?

Річард, здавалося, трохи охолов і вимовив уже спокійніше:

— Це довга історія, Надін, і зараз у мене немає настрою її повторювати.

Боюся, я вже не той Річард… З того дня, як я покинув будинок, минуло трохи часу. І багато чого сталося. Мені дуже шкода, що ти даремно проробила такий довгий шлях, але те, що було колись між нами…

Келен очікувала, що він кине винуватий погляд у її сторону. Але не дочекалася.

Надін зробила крок назад і обвела поглядом людей, які дивилися на неї: Келен, Кару, Берліну з Раїною і мовчазного Ігана, що підносився біля дверей.

— Та що таке з вами з усіма?! — Сплеснула вона руками. — За кого ви його приймаєте? Це ж Річард Сайфер! Мій Річард! Він — лісовий провідник, одним словом — ніхто! Простий хлопчина з Хартленда, котрий надумав зображати важливу персону. Так от — ніяка він не персона! Чи ви всі сліпі і дурні? Це мій Річард, і ми з ним повинні одружитися!

Кара нарешті порушила мовчанку:

— Нам всім чудово відомо, хто ця людина. А ось тобі, очевидно, ні. Це Магістр Рал, Владика Д'хари і повелитель країн, які раніше іменувалися Серединними Землями. У всякому разі, тих, що до цього дня здалися йому на милість. Кожен в цій кімнаті, якщо не у всьому місті, готовий померти за нього. Ми зобов'язані йому не тільки вірністю. Ми зобов'язані йому життям.

— Людина може бути лише тим, чим вона є, — сказав Річард Надін. — Ні більше ні менше. Колись мені це сказала одна дуже мудра жінка.

Надін щось недовірливо прошепотіла, але Келен не розібрала слів.

Річард обійняв Келен за талію. У цьому ніжному доторку була любов і надійність, і Келен раптом відчула глибокий жаль до жінки, що стоїть перед чужими людьми і оголює перед ними своє серце.

— Надін, — спокійно продовжив Річард, — це Келен, та сама мудра жінка, про яку я щойно говорив. Жінка, яку я люблю, — Келен, а не ти. Ми з нею скоро одружимося. Ми поїдемо звідси, щоб зіграти весілля в Племені Тіни. І ніщо у світі не зможе цьому перешкодити.

Здавалося, Надін боїться відвести погляд від Річарда, немов, якщо вона зробить це, все що відбувається стане правдою.

— Плем'я Тіни? Що це ще, в ім'я духів, за Плем'я Тіни? Звучить огидно. Річард, ти… — Здавалося, вона раптово прийняла рішення. Стиснувши губи, Надін метнула на нього сердитий погляд і погрозила йому пальцем:

— Річард Сайфер, я не знаю, в які дурні ігри ти тут граєш, але мене ти не проведеш!

Слухай мене, ти, пень здоровенний! Зараз ти підеш і збереш речі. Ми їдемо додому!

— Я вдома, Надін.

Цього разу вона не знайшла що сказати.

— Надін, хто тобі ворожив… про твоє одруження?

— Віщунка по імені Шота, — остаточно зламавшись, прошепотіла вона.

Почувши це ім'я, Келен вся підібралася. Шота справді являла собою неабияку загрозу. Не мало значення, що говорить сама Надін або що вона хоче. Тільки Шота володіє могутністю, достатньою для того, щоб заподіяти їм з Річардом силу-силенну неприємностей.

— Шота! — Річард провів долонею по обличчю. — Шота. Я повинен був здогадатися.

І тут Річард зробив те, чого Келен ніяк не очікувала: він засміявся. Він стояв і, закинувши голову, реготав на все горло.

Від його сміху всі страхи Келен відразу розвіялися. Якщо Річард сміється над підступами Шоти, значить, про них і думати не варто. Серце Келен розцвіло. Річард тільки що сказав, що вони зіграють весілля в Племені Тіни, як і хотіли, а те, що Шота прагне цьому перешкодити, — просто забавний жарт. Річард обійняв її ще міцніше, і Келен відчула, що теж посміхається.

— Пробач, Надін. — Річард махнув рукою. — Я сміявся не над тобою. Справа в тому, що Шота весь час влаштовує нам капості. Дуже шкода, що вона так брудно тебе використала, але така вже її натура. Вона — відьма.

— Відьма? — Прошепотіла Надін. Річард кивнув:

— У минулому їй вдавалося обвести нас навколо пальця своїми маленькими витівками, але на цей раз у неї нічого не вийде. Тепер я не стану звертати уваги на те, що Шота говорить. Більше в її ігри я грати не маю наміру.

— Відьма? — У Надін був спантеличений вигляд. — Магія? Вона переконала мене за допомогою магії? Але ж вона говорила, що їй небеса про це сказали.

— Та ну? А мені наплювати, хоч сам Творець.

— Вона сказала, що за тобою полює вітер. Я турбувалася. Я хотіла допомогти.

— Вітер? Полює? Вічно вона винайде щось новеньке.

— Так, але як же ми… — Надін відвела погляд.

— Надін, ніяких «ми» немає і не було. — Голос Річарда знову задзвенів. — І тобі краще кого б то не було це відомо.

Вона обурено задерла підборіддя.

— Не розумію, про що ти.

Річард довго дивився на неї, як би зважуючи, чи говорити ще щось понад те, що він вже сказав.

— Нехай буде по-твоєму, Надін. — Вперше за всю розмову Келен стало ніяково. Що б не означали ці останні фрази, у неї виникло таке відчуття, ніби вона підслуховує. Річарду, здається, теж було трохи совісно.

— Пробач, Надін, але мене чекають справи. Якщо тобі потрібна допомога, щоб потрапити додому, я зроблю все, що зможу. Ти отримаєш коня, їжу на дорогу, одним словом, все, що потрібно. Розкажи в Хартленді, що зі мною все гаразд і що я всім шлю найкращі побажання.

Знову увійшов Докас, і Річард повернувся до нього:

— Генерал Керсон тут?

— Так, Магістр Рал. — Річард ступив до дверей:

— Піду розберусь, що там у нього за складності. — Але генерал Керсон, почувши своє ім'я, вже сам входив у кімнату. З сивими скронями, але м'язистий і підтягнутий, він, хоча й був на голову нижчий Річарда, все одно виглядав досить переконливо в своїх обладунках з товстої шкіри. Короткі рукави залишали відкритими білі смужки шрамів у нього на плечах, що позначали звання. Генерал притиснув кулак до грудей, вітаючи Річарда.

— Мені необхідно з вами поговорити, Магістр Рал.

— Відмінно. Слухаю. — Керсон завагався.

— Я мав на увазі — наодинці.

У Річарда було не той настрій, щоб дотримуватися церемонії.

— Тут немає шпигунів. Говоріть.

— Мова йде про солдатів. Магістр Рал. Дуже багато хворих.

— Хворих? Що з ними?

— Ну, Магістр Рал, вони… Це…

— Розказуйте! — Насупився Річард.

— Магістр Рал… — Генерал Керсон подивився на жінок і відкашлявся. Половина армії абсолютно небоєздатна. У солдатів… пронос.

Річард перестав хмуритися.

— А! Ну що ж, мені дуже шкода. Сподіваюся, вони скоро одужають. По собі знаю, як це огидно.

— В армії це звичайна справа — але не в такому масштабі. І оскільки хворих дуже багато, потрібно вживати якихось заходів.

— Ну, давайте їм більше пити. І повідомляйте мені, як йдуть справи.

— Магістр Рал, потрібно вживати заходів. Негайно. Не можна допустити епідемії.

— Навряд чи у солдатів віспа, генерал.

Генерал Керсон заклав руки за спину і терпляче зітхнув.

— Магістр Рал, генерал Райбах, перш ніж відбути на південь, сказав нам, що ви бажаєте, щоб ми, ваші офіцери, прямо висловлювали вам свою думку, якщо вважаємо, що це важливо. Він попередив, що, за вашими словами, ви можете розсердитися, якщо вона вам не сподобається, але не станете карати нас за те, що ми її висловлюємо. Ще генерал Райбах додав, що ви бажаєте знати нашу думку, тому що у нас більше досвіду в командуванні армією, ніж у вас.

Річард потер підборіддя.

— Ви маєте рацію, генерале. Так, значить, це досить важливо.

— Бачте, Магістр Рал, я вважаюся одним з героїв битви при Шіваноні. Це було в Д'харі. Ми придушували заколот. Я тоді був ще молодим лейтенантом. Нас було п'ять сотень, бунтівників — сім тисяч людей. Вони засіли в лісі. Ми напали на світанку, і ще до заходу сонця з бунтом було покінчено. До заходу в Шіваноні не залишилося жодного заколотника.

— Вельми вражаюче, генерал.

— Анітрохи, — знизав плечима генерал Керсон. — Майже всі вони були зі спущеними штанами. Ви жодного разу не пробували битися, коли у вас кишки у вузол скручуються? — Річард визнав, що не пробував. — Нас всі називали героями, але насправді немає ніякого героїзму в тому, щоб знести людині голову, коли вона настільки ослабла від проносу, що ледве може стояти. Я не дуже-то пишаюся тією битвою, але це був наш обов'язок. Отже скориставшись їхнім станом, ми запобігли набагато більшому кровопролиття, яке б неминуче відбулося, будь їхнє військо боєздатне. — Він повів рукою, позначаючи околиці Ейдіндріла.

— У мене половина людей не може встати, а інші ледве ходять. Якщо на нас зараз нападе мало-мальськи велике військо, нам не позаздриш. Армія дуже ослаблена, і ми ризикуємо втратити Ейдіндріл. Я був би вдячний, якби ви підказали, що нам зробити, щоб змінити ситуацію.

— А чому ви просите ради у мене? Хіба у вас немає цілителів?

— Наші цілителі вміють лікувати тільки рани. Ми звернулися до цілителів і травників тут, в Ейдіндріле, але вони не справляються з такою кількістю хворих. — Генерал знизав плечима. — Ви — Магістр Рал. Я думав, ви знаєте, що треба робити.

— Ви маєте рацію, в потрібній кількості лікарських трав у тутешніх травників не знайти. — Річард задумливо пожував губами. — Часник може допомогти, тільки його треба їсти дуже багато. І чорниця. Згодувати солдатам купу часнику і чорниці.

Цього добра тут повинно бути в надлишку.

Генерал недовірливо насупився:

— Часник і чорниця? Ви серйозно?

— Мій дід навчав мене розбиратися в травах і готувати настоянки. Повірте, генерал, це допоможе. А ще їм потрібно пити більше відвару з кори скелястого дуба. Часник, брусниця і відвар з дубової кори. Вірно, Надін? — Озирнувся він на неї.

Вона кивнула:

— Це згодиться — тільки простіше дати їм стовчені шийки раків.

— Я про них теж подумав, але в цей час року ми ракових шийок не знайдемо, а у травників вони навряд чи знайдуться.

— У стовченому вигляді їх знадобиться не так вже багато, а допомагають вони набагато краще, — заперечила Надін. — Скільки у вас хворих, сер?

— По останньому рапорту — близько п'ятдесяти тисяч, — відповів генерал. — А зараз — хто його знає.

Почувши цю цифру, Надін здивовано підняла брови:

— Я в житті не бачила такої кількості ракових шийок. Солдати постаріють раніше, ніж ми стільки наберемо. Тоді Річард правий: часник, чорниця і відвар з дубової кори. Чай з живокосту теж підійде, але його теж багато не збереш. Так що краще всього скелястий дуб, але його важко відшукати. А якщо він тут не росте, то на худий кінець згодиться і звичайний.

— Росте, — заперечив Річард, — я бачив скелястй дуби на верхніх схилах, на північний схід від міста.

Генерал Керсон почухав потилицю.

— А що таке скелястий дуб?

— Це такий різновид дуба. Той самий, що допоможе солдатам видужати. У нього жовта внутрішня кора, з якої і роблять відвар.

— Дерево… Магістр Рал, я на вигляд розрізняю десять сортів сталі, але не зможу відрізнити одне дерево від іншого, будь у мене навіть друга пара очей.

— Напевно серед солдатів є такі, хто в цьому розбирається.

— Річард, — втрутилася Надін. — Це у нас в Хартленді ми називаємо його скелястим дубом. По дорозі я збирала знайомі рослини, але тут їх називають не так, як у нас. Якщо твої люди вип'ють відвар, приготований з іншого дерева, це, може, і не принесе їм шкоди, але й користі теж. Часник з чорницею приведуть в порядок кишечник, але хворим треба багато пити, щоб відшкодувати втрату рідини. Відвар для цього просто необхідний.

— Я знаю! — Річард потер очі. — Генерал, зберіть чоловік п'ятсот, приготуйте фургони і в'ючних коней випадок, якщо десь фургони не пройдуть. Я бачив, де ростуть ці дерева, і проведу вас туди. — Він тихенько засміявся. Лісовий провідник — завжди провідник.

— Солдати оцінять, що Магістр Рал особисто піклується про їхнє здоров'я, відповів генерал. — У всякому разі, я точно це оціню, Магістр Рал.

— Спасибі, генерал. Ідіть готуйте все необхідне а я скоро прийду до стаєнь. Мені б хотілося дістатися до схилів завидна, особливо враховуючи, що у нас будуть фургони. Зараз майже повний місяць, але навряд чи навіть від повного місяця буде багато користі.

— Ми будемо готові перш, ніж ви покинете цю кімнату. Магістр Рал.

Швидко відсалютувавши, генерал зник. Річард обдарував Надін черговою нічого не виражаючою посмішкою.

— Дякую за допомогу.

А потім переніс увагу на одягнену в червоне Морд-Сіт.