Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

32

Келен дивилася у вікно. Темніло, йшов сніг. У неї за спиною за столом сидів Річард. Його золотий плащ висів на ручці крісла. Він разом з Бердіною розбирав щоденник Коло в очікуванні офіцерів.

Келен озирнулася, Дрефан з Надін стояли біля каміна. Річард попросив їх прийти, щоб відповісти на питання генералів, якщо такі виникнуть. Надін старанно уникала дивитися на Річарда і особливо на Келен. Напевно, тому, що боялася, як би Келен не помітила торжествуючий вогник в її очах.

Ні. Це ще не перемога Надін. І Шоти. Це всього лише відстрочка. Відстрочка до… До чого? До того дня, коли вони впораються з чумою? До того дня, коли майже всі жителі Ейдіндріла помруть? До того дня, коли вони самі захворіють на чуму, як свідчить пророцтво?

Келен підійшла до Річарда і поклала руку йому на плече. Їй раптом відчайдушно захотілося доторкнутися до нього. На щастя, він поклав долоню поверх її руки.

— Це тільки відтермінування, — прошепотіла вона йому на вухо. — Воно нічого не змінює, Річард. Всього лише невелика відстрочка, обіцяю тобі.

Він поплескав її по руці і посміхнувся:

— Знаю. — Увійшла Кара:

— Магістр Рал, вони йдуть.

— Спасибі, Кара. Залиш двері відкритими і скажи їм, щоб заходили відразу.

Раїна запалила від каміна довгу тріску і, спершись об плече Бердіни, потягнулася запалити лампу на дальньому кінці столу. Її довге волосся звісилися, лоскочучи Берліні лице. Бердіна почухала щоку і коротко посміхнулася Раїні. Зазвичай у присутності сторонніх ці дві жінки не тільки не зачіпали, але навіть не помічали один одного. Келен розуміла, що зараз вони не приховують своїх стосунків тільки через те, що Раїні довелося сьогодні пережити так багато. Вона відчувала себе самотньо і потребувала розради. Як не жахливе було їхнє навчання, як не байдуже ставилися вони до болю, в них потроху почали пробуджуватися людські почуття. Келен прочитала по очах Раїни, що вид цих страждаючих і вмираючих дітей не залишив її байдужою.

Келен почула, як Кара наказала офіцерам увійти. До кімнати увійшов м'язистий сивуватий генерал Керсон в начищених шкіряних обладунках, під якими грали бугри м'язів.

За ним йшов командувач армією Кельтона — могутній генерал Болдуін. Він був старший д'харіанця. У його вусах, кінці яких загиналися донизу, блищала сивина.

Як завжди, він виглядав дуже вишукано в зеленому саржевому плащі на шовковій підкладці, закріпленому на плечі двома гудзиками. Герб у вигляді щита, розділеного по діагоналі чорною смугою на жовте і синє поля, прикрашав його поле. Пряжка на ремені і оброблені сріблом піхви виблискували в світлі ламп. Він виглядав настільки ж люто, наскільки і вишукано.

За ними увійшли офіцери. Обидва генерали вклонилися, і лисина генерала Болдуїна блиснула в світлі ламп, коли він схилився перед Річардом.

— Моя королева, — промовив він. — Магістр Рал.

Келен кивнула йому, а Річард встав. Берліна відсунулася вбік. Вона навіть не потрудилася підняти голови. Адже вона Морд-Сіт і до того ж зайнята.

— Магістр Рал, — притиснув до серця кулак генерал Керсон. — Мати-сповідниця.

Офіцери вклонилися. Річард терпляче чекав. Келен здогадувалася, що він не знає, з чого почати.

Але Річард почав просто:

— Панове, я з жалем повинен поставити вас до відома, що в Ейдіндрілі чума.

— Чума? — Перепитав генерал Керсон. — Це ще що?

— Хвороба. Від чуми помирають люди. Ось що таке чума.

— Чорна смерть, — сказав Дрефан з-за спини Келен і Річарда.

Пролунало загальне зітхання. Офіцери мовчки чекали продовження.

— Вона почалася недавно, — продовжив Річард, — тому ми, на щастя, встигли прийняти деякі запобіжні заходи. На сьогодні нам відомо про два десятки випадків захворювання. Звичайно, важко сказати, скільки людей вже заразилися і скільки ще заразяться. Половина з тих, хто захворів, уже померли. До ранку, гадаю, померлих буде більше.

Генерал Керсон відкашлявся.

— Запобіжні заходи. Магістр Рал? Які тут можуть бути запобіжні заходи? У вас є ліки? Річард потер лоба і втупився на кришку столу.

— Ні, генерал, ліків в мене немає, — дуже тихо відповів він. Але його почули всі, настільки тихо було в кімнаті.

— Тоді що ж?..

Річард випростався.

— Нам потрібно розділити людей. Розсіяти їх. Мій брат стикався з чумою і читав про великих епідеміях в минулому. Ми вважаємо, що, ймовірно, чума передається від людини до людини.

— А я чув, що чуму викликає погане повітря, — пролунав голос когось із офіцерів з далекого ряду.

— Я теж таке чув, і цього теж виключити не можна. А ще кажуть, що вона буває від купи інших причин: погана вода, тухле м'ясо, занадто гаряча кров, — відповів Річард.

— Магія? — Запитав хтось. Річард переступив з ноги на ногу.

— І це можливо. Ще існує думка, що це духи карають нас за якісь провини. Особисто я в це не вірю. Я сьогодні півдня ходив по місту, відвідував хворих і вмираючих невинних дітей. І ні за що не повірю, що духи здатні на таку жорстокість, як би вони не гнівалися.

Генерал Болдуїн потер підборіддя.

— Так як, по-вашому, вона поширюється. Магістр Рал?

— Я не фахівець, але схильний погодитися з думкою мого брата, що, як будь заразне захворювання, вона передається від людини до людини через повітря і при близькому контакті. Цю версію я вважаю найбільш логічною, хоча ця хвороба куди серйозніша інших. Мені сказали, що чума, як правило, завжди закінчується смертю. Якщо вона дійсно передається від людини до людини, то зволікати не можна. Ми повинні зробити все, щоб вберегти від зараження наших солдатів. Я хочу, щоб людей розділили на невеликі загони.

Генерал Керсон засмученим сплеснув руками.

— Магістр Рал, а чому ви не можете за допомогою магії позбавити місто від цієї напасті?

Келен застережливо торкнулась спини Річарда, боячись, що він вийде з себе. Але Річард, схоже, не був розсерджений.

— Мені дуже шкода, але в даний момент я не знаю, яке чарівництво може вигнати чуму. І не чув, щоб колись від чуми позбувалися за допомогою магії. Ви повинні розуміти, генерал, що навіть якщо людина володіє магією, це не означає, що він може зупинити самого Володаря, коли людині приходить пора покинути цей світ. Якби чарівники це вміли, то, запевняю вас, ми всі жили б вічно. Але чарівники не володіють могутністю Творця. У нашому світі все урівноважене. Ми, особливо солдати, можемо допомагати Володарю сіяти смерть, але ми можемо і творити життя, подібно Творцеві. Ми знаємо, і, можливо, краще за багатьох, що завдання солдат — захищати мир і життя. А рівновага полягає в тому, що іноді нам доводиться віднімати життя у людей, щоб зупинити супротивника, який може погубити ще більше безневинних. Чарівник теж повинен перебувати в гармонії зі світом, в якому живе. І Творець, і Володар — обидва грають свою роль в нашому світі. І не у владі якогось нікчемного чародія диктувати їм, що робити. Він може вплинути на якісь події — влаштувати чиєсь одруження, наприклад, але не може наказати Творцеві, щоб в результаті цього одруження в світ прийшло нове життя. Чарівник повинен завжди пам'ятати, що він діє в рамках обмежень, властивих нашому світу, і робити все можливе, щоб допомогти своєму народу, точно так само, як фермер допомагає сусідові зібрати урожай або загасити пожежу. Чарівники можуть робити речі, які не можуть робити ті, хто не володіє магією, але навіть самий великий чарівник не може принести в цей світ нове життя. Молода жінка, яка не володіє ні його магією, ні його досвідом, ні його мудрістю, може це зробити, а ось він — ні. І в кінці кінців, можливо, у неї більше магії, ніж у нього. Я намагаюся пояснити вам ось що. Те, що я природжений чародій, зовсім не означає, що мій дар здатний зупинити чуму.

Не можна у всьому покладатися на магію. Знати межі своїх можливостей для чарівника так само важливо, як для офіцера знати межу можливості його підлеглих. Багато хто з вас бачили, що може мій меч зробити з ворогом. Але якою би смертоносною не була ця зброя, нинішнього невидимого супротивника вона вразити не в змозі. І інша магія теж може виявитися настільки ж безсилою.

— У вашій мудрості — наш смиренність, — тихенько процитував посвята генерал Керсон.

Офіцери дружно висловили згоду з поясненням Річарда, і Келен була рада, що йому вдалося їх переконати.

— Не така вже це й мудрість, — пробурмотів Річард. — Просто звичайний здоровий глузд. Але, прошу вас, не вважайте, — продовжував він, — ніби мої слова означають, що я буду сидіти склавши руки. — Він поклав руку Бердіні на плече. Та підняла голову. — Бердіна допомагає мені прочитати книгу чарівників давнини, щоб дізнатись, чи не залишили вони нам якихось вказівок. Якщо є якийсь спосіб зупинити чуму з допомогою магії, я його знайду. А поки ми повинні віднайти інші способи. І перш за все нам потрібно розосередити людей.

— Розосередити, а далі? — Запитав генерал Керсон.

— Розосередити і вивести з Ейдіндріла. Генерал Керсон з сумнівом похитав головою:

— Залишити Ейдіндріл без захисту?

— Ні, не без захисту, — заперечив Річард. — Я пропоную розділити людей на загони, щоб зменшити ймовірність поширення епідемії у військах, і вивести на окремй позиції навколо Ейдіндріла. Ми можемо поставити пости на кожному перевалі, на кожній дорозі, в кожній прилеглої долині. Тоді жодна армія на нас не здолає.

— А якщо здолає? — Генерал Болдуін явно поставився скептично до цієї пропозиції. — Маленькі загони не зможуть чинити опору.

— Ми розішлемо всюди розвідників. Я сумніваюся, що Орден вже просунувся так далеко на північ, але, якщо все ж я помиляюся, ми встигнемо отримати попередження і швидко зосередити війська. Відводити армію далеко від міста не потрібно і ставити загони на великій відстані один від одного теж — тільки розвести людей, щоб зараза не поширилася на все військо. Якщо у вас є пропозиції, викладайте. Для цього я вас і зібрав. Не соромтеся, кажіть.

Вперед вийшов Дрефан:

— Це потрібно робити швидко. Чим швидше солдати заберуться з міста, тим менша ймовірність, що вони підчеплять хворобу.

Офіцери задумливо закивали.

— Ті, що супроводжували нас сьогодні, повинні залишитися тут, — продовжив Дрефан. — Вони могли вже заразитися. Складіть список тих, з ким вони контактували, і їх теж залиште в Ейдіндріле.

— Ми негайно цим займемося, — сказав генерал Керсон.

Річард кивнув.

— Кожен загін повинен мати зв'язок з іншими, але послання повинні бути тільки усними. Ніяких письмових розпоряджень і донесень, що передаються з рук в руки. Папір може перенести заразу. Гінці, які будуть передавати команди або відомості, повинні говорити на відстані. Принаймні на такому, на якому ви зараз перебуваєте від мене.

— Чи не зайва ця пересторога? — Запитав один з офіцерів.

— Мені доводилося чути, — відповів Дрефан, — що людей, які захворіли на чуму, але ще не знають, що вони хворі, можна визначити за специфічним запахом їх дихання. — Офіцери зацікавлено закивали. — Тільки при цьому ви самі заразитеся чумою і теж зляже і помрете.

— Тому ми і не хочемо, щоб гінці близько підходили один до іншого, додав Річард. — Якщо один з них захворіє, не можна, щоб він приніс заразу в інший загін. Всі наші зусилля підуть нанівець, якщо ми не будемо ретельно дотримувати цих заходів. Інакше майже всі жителі міста і наші солдати будуть мертві через кілька тижнів.

Офіцери почали серйозно і заклопотано перемовлятися. Дрефан знову зажадав їх уваги.

— Це, зрозуміло, самий поганий варіант розвитку епідемії, — сказав він.

— Ми не маємо наміру применшувати небезпеку, але є деякі чинники, які діють на нашу користь. З них найважливіший — це погода. Чума сильніше за все розповсюджується в спеку. Зараз на подив прохолодно для весни, і принаймні хоч з цим нам пощастило. Офіцери полегшено зітхнули. Келен — ні.

— І ще одне. — Річард переводив погляд з одного обличчя на інше. — Ми д'харіанці. Ми люди честі. Ми повинні діяти узгоджено, і я не хочу, щоб хтось із нас брехав нашим людям, стверджуючи, що ризик невеликий. З іншого боку, я не хочу, щоб хтось роздмухував паніку. Всі і так будуть достатньо налякані. Крім того, ми солдати. І ця битва — битва не менш серйозна, ніж з будь-яким іншим супротивником, які напали на нас. Це частина нашої роботи. Деяким солдатам доведеться залишитися в місті, щоб допомагати жителям. І якщо почнуться заворушення, як це було під час червоного місяця, я хочу, щоб їх негайно припинили. Задійть для цього необхідне число людей, але не більше.

Пам'ятайте, що жителі цього міста — це наші соратники і ми захисники, а не наглядачі. Ще знадобляться люди, щоб копати могили. Сумніваюся, що, якщо чума розповсюдиться серед населення, ми зможемо спалити таку кількість трупів.

— Магістр Рал, а скільки, по-вашому, людей може померти? — Запитав один з офіцерів.

— Тисячі, — відповів за Річарда Дрефан. — Десятки тисяч. — Він оглянув присутніх. — А якщо справа піде погано, то і набагато більше. Я читав про чуму, яка за три місяці скоротила на три чверті населення міста — а в ньому налічувалося півмільйона жителів.

Хтось присвиснув.

— І ще одне, — сказав Річард. — Почнеться паніка. Деякі захочуть втекти з Ейдіндріла. Більшість залишиться, не стільки тому, що тут їх рідний дім, скільки тому, що тут у них все, що вони нажили, і тут у них є робота. Ми не можемо допустити, щоб хтось покинув Ейдіндріл і поніс чуму в інші країни Серединних Земель або ще далі, в Д'хару. Всі жителі повинні залишатися в місті. Але якщо люди захочуть сховатися в навколишніх пагорбах, ми повинні поставитися до цього з розумінням. Вони можуть тулитися навколо міста, скільки хочуть, але покидати Ейдіндріл забороняється всім. Розставте кордони і нікого не випускайте за його межі. Якщо знадобиться, застосовуйте силу, але, будь ласка, не забувайте, що ці люди не зловмисники, а просто бояться за себе і своїх близьких. Тим, хто захоче сховатися в пагорбах, нагадайте, щоб узяли з собою побільше їжі. Мародерства в селах ми не допустимо. Річард помовчав. — Що ж, мабуть, це все, що я хотів вам сказати. Питання є?

— Ви поїдете сьогодні вночі, моя королева, Магістр Рал? Або завтра вранці? — запитав генерал Болдуін. — І де ви будете перебувати?

— Ми з Річардом не покинемо Ейдіндріл, — відповіла Келен.

— Що?! Але ви повинні виїхати! — Вигукнув генерал Болдуїн. — Прошу вас! Якщо ви загинете, хто поведе нас за собою?

— Ми не знали, з чим маємо справу, а тепер вже надто пізно, — відповіла Келен. — Ми могли встигнути заразитися.

— Хоча вважаємо це малоймовірним, — поспішив розвіяти побоювання офіцерів Річард. — Але я повинен залишитися тут, щоб з'ясувати, чи немає магії, яка може зупинити чуму. Для цього мені потрібно піти в замок Чарівника. Якщо ми перейдемо на пагорби, від нас буде мало користі, і я втрачу можливість знайти рішення. Ми залишимося тут, щоб контролювати ситуацію у місті. Дрефан верховний жрець цілителів Рауг'Мосс. Ми з Матір'ю-сповідницею в надійних руках.

Дрефан і Надін теж залишаються, щоб допомогти населенню.

Поки офіцери обговорювали питання евакуації і забезпечення, Келен відійшла до вікна і стала спостерігати за весняною хуртовиною. Річард розмовляв з офіцерами, як командир, який намагається зміцнити дух своїх воїнів перед майбутньою битвою. І як у будь-якій битві, в цій битві смерть пожне свої жнива.

Незважаючи на запевнення Дрефана, що в холодну погоду чума не може сильно розповсюдитися, Келен знала, що в даному випадку це не так.

Це не звичайна епідемія. Це чума, наслана на Ейдіндріл за допомогою магії людиною, яка прагне вбити їх усіх.

Тоді, в підземеллі, Джеган назвав це джа-ла д'їн — Грою Життя. Він був незадоволений, що Річард замінив м'яч на більш легкий, щоб у неї могли грати всі дітлахи, а не тільки самі сильні й жорстокі, І Джеган почав з того, що вбив саме цих дітей. Це не випадковість. Це послання.

Почалася справжня гра — гра життя і смерті.

І якщо виграє Джеган, цей світ буде належати йому, і він стане правити ним з такою ж жорстокістю.