Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 7

ВИХІД З ГІР

Шлях із гір був важким, але чим нижче вони спускалися, тим менше Перрин кутався в підбитий хутром плащ. Година за годиною вони гнали своїх коней із обіймів зими у перші дні весни. Зникали останні сліди снігу, і трави та польові квіти — білі дівочі сподіванки й рожеві стрибунки — заполоняли високі гірські луки, які вони перетинали. Дерева траплялися все частіше, крони їх були густіші, і польові жайворонки та вільшанки щебетали на їхніх гілках. Були ще вовки. їх ніхто не помітив — навіть Лан, — та Перрин знав напевне. Юнак відмежувався від них, але час від часу легке поколювання в потилиці нагадувало йому про їхню присутність.

Лан здебільшого розвідував їм шлях на своєму вороному бойовому коні, Мандарбі, вивчаючи Рандові сліди на стежці й залишаючи вказівки для своїх супутників. Це могла бути стріла, викладена камінням на землі, чи ледь помітна подряпина на скелі, де стежка розгалужувалась. Повернути сюди. Перейти сідловину. Прямувати серпантином, далі оленячою стежкою, ось цим шляхом поміж деревами і вниз вздовж вузького струмка, — хоча ніщо не вказувало на те, що хтось коли-небудь скористався цим шляхом. Були лише Ланові мітки. Пучок трави або бур’яну, перев’язаний одним способом, вказував повернути тут ліворуч, а іншим — іти праворуч. Похилена гілка. Купка гальки попереджала про крутий підйом попереду; два листки, нанизані на шип — про стрімкий спуск. Як здавалося Перрину, в Охоронця була сотня знаків, і Морейн розпізнавала їх усі. Лан рідко повертався до них, — хіба коли вони ставали табором, і міг тихо поговорити з Морейн десь подалі від багаття. Коли світало, Лан зазвичай уже на кілька годин випереджав їх.

Після нього Морейн першою сідлала коня, коли небо на сході ще тільки починало рожевіти. Айз Седай не спускалася б з Альдіб — своєї кобили білої масті — до пізньої ночі чи й навіть пізніше, однак Лан відмовлявся йти далі, тільки-но починало темніти.

— Ми рухатимемося ще повільніше, якщо кінь зламає ногу, — казав Охоронець Морейн, коли та нарікала.

Її відповідь завжди була майже однаковою:

— Якщо ти не можеш рухатися швидше, можливо, мені варто відправити тебе до Мірель ще до того, як ти постарієш. Що ж, це може почекати, — але ти повинен вести нас швидше.

Морейн говорила це чи то роздратовано, чи то жартівливо. Перрин був упевнений, що в цім була якась засторога чи попередження, — зважаючи на те, як Лан підтискав губи, навіть коли Морейн опісля усміхалася й примирливо плескала його по плечу.

— Хто така Мірель? — підозріло спитав Перрин, коли вперше почув цю розмову.

Лоял похитав головою, пробурмотівши щось про неприємні речі, які відбуваються з тими, хто суне свого носа в справи Айз Седай. Мохноногий жеребець оґіра був високим і важким, наче дгурран, але Лоялові довгі ноги звисали по боках коня так, що той був схожий радше на великого поні.

Морейн загадково і задоволено посміхнулася.

— Просто Зелена сестра. Та, кому Лан одного дня повинен доправити пакунок на зберігання.

— Це станеться нескоро, — сказав Лан із несподівано відвертою люттю в голосі. — Ніколи, — якщо я зможу цьому зарадити. Ти надовго мене переживеш, Морейн Айз Седай!

У неї занадто багато секретів, подумав Перрин, але нічого більше не спитав про тему, яка зуміла зламати залізну витримку Охоронця.

У Айз Седай до сідла був прив’язаний пакунок, загорнутий в опону, — знамено Дракона. Через нього Перрину було ніяково, але Морейн не питала його думки — і взагалі не слухала його. Навряд чи хтось упізнав би знамено, якби побачив його, та все ж Перрин сподівався, що Морейн вміє зберігати таємниці від інших людей так само добре, як від нього.

Дорога була нудною, принаймні спочатку. Одна гора, оповита хмарами, змінювалася майже такою ж; гірські перевали мало чим відрізнялися один від одного. Вечеряли вони зазвичай зайцем, впольованим каменем із Пер-ринової пращі. У нього було не так багато стріл, щоб ризикнути вполювати ними зайців на цій скелястій місцевості. На сніданок найчастіше теж був охололий заєць. І на обід, який вони проводили в сідлі, — також.

Інколи, коли вони ставали табором біля річки і було іще досить світло, Перрин і Лоял ловили гірську форель. Вони лягали на живіт й занурювали руки по лікоть в холодну воду і витягували зеленоспинних рибин із-під скелястих виступів, де ті заховалися. Пальці Лояла, хоча й були велетенські, ловили рибу навіть вправніше, ніж Перринові.

Якось на третій день подорожі до них приєдналася Морейн. Вона простяглася на березі й, розстебнувши перлові ґудзики і закачуючи рукави, запитала, як потрібно ловити. Перрин і Лоял здивовано перезирнулися. Оґір лиш знизав плечима.

— Насправді це нескладно, — мовив Перрин. — Просто занурюєш руку ззаду під рибиною, так наче хочеш полоскотати їй живіт. А тоді витягуєш. Це потребує практики. За перші кілька спроб можна нічого й не спіймати.

— У мене нічого не виходило перші кілька днів, — додав Лоял. Він уже опускав свої велетенські руки у воду, намагаючись прилаштуватися так, щоб його тінь не злякала риби.

— Усе так складно? — пробурмотіла Морейн. Її руки ковзнули під воду — і вже за мить виринули зі сплеском, тримаючи тлусту форель, що молотила хвостом по воді. Морейн задоволено засміялася й кинула рибину на берег.

Перрин залупав очима, побачивши велику форель, що тріпотіла в тьмяному сонячному світлі. Важила вона зо п’ять фунтів.

— Вам дуже пощастило, — сказав він. — Форель такого розміру нечасто ховається під таким маленьким виступом. Нам потрібно трохи пройти вгору за течією. Уже стемніє, аж поки ще якась рибина запливе під цей виступ.

— Ти так гадаєш? — сказала Морейн. — Ви двоє ідіть вперед. А я, мабуть, спробую тут іще раз.

Перрин на мить затримався, перш ніж податися до наступного виступу вгору берегом. Вона щось задумала, — але він не міг зрозуміти, що саме. Це непокоїло його. Лежачи на животі так, щоб не кидати на воду тінь, він зазирнув через край. З пів дюжини тонких силуетів зависло у воді, ледь-ледь рухаючи плавниками, щоби втриматися на місці. Всі разом вони важитимуть не більше, ніж рибина Морейн, зітхнувши, вирішив він. Якби їм пощастило, Перрин і Лоял могли б ухопити ще по дві штуки, — але на дальньому березі тіні дерев уже вкрили воду. Пощастить, якщо спіймають хоч щось, а ще й апетит у Лояла такий великий, що він зміг би проковтнути ті чотири рибини, і більшу частину тієї великої рибини — також. Лоял уже занурював руки по нову форель.

Не встиг Перрин опустити свої руки у воду, як Морейн крикнула:

— Гадаю, трьох буде достатньо. Останні дві ще більші за першу.

Перрин приголомшено глянув на Лояла.

— Не могла вона їх зловити!

Оґір випрямився, випускаючи з рук малу форель.

— Вона ж Айз Седай, — просто відповів він.

Коли вони повернулися до Морейн, сумнівів не лишилось: три великі форелі лежали на березі. Вона ж уже застібала рукави.

Перрин подумав про те, щоб нагадати їй: хто спіймав рибу, сам повинен її почистити, — але саме в цей момент вони зустрілися поглядами. Обличчя жінки не виражало жодної емоції; темні очі залишалися непорушними і, здавалося, знали, що він хоче сказати, тож рішуче відмовили йому. Коли вона розвернулася, здавалося, було вже пізно щось говорити.

Бурмочучи собі під ніс, Перрин вихопив з-за пояса свій ніж і заходився патрати та обезголовлювати рибу.

— Схоже, вона забула про розподіл обов’язків. Мабуть, нам доведеться і готувати, ще й прибирати все опісля.

— Не сумнівайся, — сказав Лоял, не припиняючи чистити рибу, — вона ж Айз Седай.

— Десь я це вже чув, — Перриновий ніж розрізав рибину. — Шайнарцям, можливо, подобалося бігати за нею й все робити; але тепер нас лише четверо. Маємо робити все по черзі й допомагати одне одному. Це справедливо.

Лоял голосно реготнув.

— Сумніваюся, що вона міркує, як ти. Спочатку вона була змушена терпіти Ранда, який постійно сперечався з нею. Тепер ти готовий замінити його. Зазвичай Айз Седай нікому не дозволяють сперечатися з ними. Думаю, вона прагне прищепити нам звичку робити все, як вона хоче, ще до того, як ми дійдемо до першого селища.

— Хороша звичка, — сказав Лан, відкинувши поли плаща. У тьмяному світлі він з’явився мовби нізвідки.

Перрин ледь не впав від несподіванки, а Лоялові вуха стали сторчма. Ніхто з них не чув його кроків.

— Звичка, про яку ви не повинні забувати, — додав Лан, а потім пішов у напрямку Морейн і коней. Його чоботи навіть по цій кам’янистій поверхні ступали майже беззвучно, а коли він був усього за кілька кроків від них, плащ, що звисав з його спини, надав йому жахаючого вигляду безтілесної голови та рук, що пливуть вверх від струмка.

— Вона нам потрібна, щоб знайти Ранда, — тихо сказав Перрин, — але й керувати моїм життям я їй не дам. — Він продовжив затято чистити рибу.

Перрин хотів дотримати слова — справді хотів, — але протягом наступних кількох днів він виявив, що якимось незрозумілим для нього самого чином вони з Лоялом взяли на себе все: готували, прибирали, виконували будь-яку іншу дрібну роботу, яку загадувала Морейн. Він усвідомив, що так

чи інакше щоночі доглядав за Альдіб, розсідлуючи та витираючи її, поки Морейн облаштовувалась на ніч чи поринала в роздуми.

Лоял вважав це неминучим, — але не Перрин. Він намагався сперечатись, опиратися, — проте важко було ухилятися від розважливих завдань, до того ж незначних. Щоправда, після одного незначного завдання завжди поставало ще одне, а потім — наступне. Сила її присутності та сила її погляду не лишали шансу протестувати. Її темні очі зупинялися на юнаку, щойно той хотів іцось сказати. Варто було їй підвести брову — і це означало, що він говорить грубощі; широко розплющені, здивовані очі докоряли йому за обурення на таке незначне прохання; а спокійний погляд уособлював все, чим була Айз Седай. Усі ці речі змушували його вагатися; а коли він вагався хоч хвильку, момент було вже втрачено. Він звинуватив її у застосуванні Єдиної Сили щодо нього, — хоч і сумнівався в цьому, — а вона порадила йому не бути дурнем. Він почав почуватися шматком заліза, який всіляко намагається не дати ковалю викувати із нього косу.

Імлисті гори раптово перейшли в лісисті передгір’я Ґелдану. Землі тут вигиналися мовби хвилями, але не надто високими. Олені, які в горах насторожено дивилися на них, наче не знаючи, що таке людина, тут, щойно помітивши коней, одразу втікали, і лише їхні білі хвости миготіли. Навіть Перрин вловлював тепер тільки ледь впізнавані силуети смугасто-сірих гірських котів, що розчинялися, наче дим. Вони ступили на землю людей.

Лан перестав вбиратися у свій плащ, що змінював колір, і все частіше повертався до них, розповідаючи, що попереду. У багатьох місцях дерева були зрубані. Незабаром дедалі частіше почали траплятися поля, оточені грубими кам’яними стінами, й селяни, що орали на схилах, та ряди людей, що рухалися по ораній землі й сіяли насіння з мішків, накинутих на їхні плечі. Розкидані сільські домівки та хліви бовваніли на вершечках схилів та хребтів.

Тут не повинно було бути вовків: вони уникають залюднених місць. Але Перрин все ще відчував їх, і мовби невидимий щит оточував їхній кінний загін. Його аж нетерплячка брала, аби вже швидше доїхати до якогось селища чи міста, — місця, де було б достатньо людей, щоб позбутися відчуття присутності вовків.

Через день після того, як вони побачили перше поле, коли сонце вже торкалося горизонту у них за спинами, вони дісталися селища Джарра, що стояло трохи північніше кордону з Амадицією.