Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 24

РОЗВІДКА І ЗНАХІДКИ

Сонячне світло пробилося крізь різьблені віконниці, поповзло ліжком і розбудило Мета. Певний час він просто лежав, насупившись. Хлопець не придумав жодного плану втечі з Тар Балона перед тим як заснути, — але й не здався. Надто багато спогадів зачаїлося в тумані; проте він не збирався здаватися.

Енергійно увійшли дві служниці з гарячою водою й тацею, що прогиналася від їжі. Вони сміялися й балакали про те, як добре він уже виглядає і як скоро стане на ноги, — якщо дотримуватиметься усіх настанов Айз Седай. Юнак відповідав їм коротко, щоб вони не помітили гіркоти в його голосі. Нехай думають, що я й справді з ними заодно. Його живіт забурчав від ароматів їжі.

Коли вони пішли, він відкинув свою ковдру і вистрибнув з ліжка, щоб вмитися й поголитися, на мить зупинившись тільки для того, щоб покласти добрячий кусень шинки до рота. З мильною піною на обличчі Мет подивився на себе в дзеркало над умивальником. Юнак справді виглядав уже краще.

Його щоки досі були запалими, — однак вже не так сильно, як раніше. Темні кола під очима зникли, тож вони більше не здавалися такими глибокими. Він почувався так, наче кожен шматочок, з’їдений ним минулої ночі, перетворився на м’язи на його кістках. Він навіть став сильнішим.

— З такими успіхами, — пробурмотів він, — я втечу звідси, перш ніж вони про щось здогадаються.

Однак, на превеликий власний подив, після гоління він сів за стіл і проковтнув кожен шматочок шинки, ріпи та груші на таці.

Мет був упевнений: Айз Седай очікують, що після їжі він знову ляже до ліжка. Натомість він одягнувся. Встромивши ноги в черевики, хлопець подивився на запасний одяг і вирішив поки що залишити його тут. Спершу мені потрібно зрозуміти, що робити. Якщо мені доведеться залишити його... Мет запхнув горнятка з гральними кісточками до торбини. З цим він зможе дістати будь-який одяг, якого потребуватиме.

Відчинивши двері, він визирнув назовні. Більшість дверей, що вишикувалися в коридорі, були оббиті світло-золотавим деревом, а між ними майоріли різнобарвні гобелени. На підлозі з білої плитки простяглася доріжка блакитного килима. У коридорі нікого не було. Жодного охоронця. Перекинувши плащ через плече, він квапливо вийшов. Тепер знайти б вихід.

Йому довелося трохи поблукати, спускаючись сходинками, коридорами та відкритими майданчиками, перш ніж він знайшов те, що шукав, — двері на волю. Перед ними він бачив різних людей: служниць; послушниць у білому вбранні, що поспішали у справах; послушниць, що метушилися навіть більше від служниць; кілька недбало вбраних служників, які несли важезні скрині чи інші вантажі; посвячених в смугастих сукнях. Навіть кілька Айз Седай.

Останні, схоже, не помічали його, прямуючи у своїх справах, а інші хіба що побіжно на нього дивилися. Мет був вбраний у сільський, але добре пошитий одяг; він не виглядав як приблуда. А оскільки тут носилися служники, чоловікам дозволено було перебувати у цій частині Вежі. Він припустив, що його прийняли за служника, — і це було добре для нього, поки хтось не попросив його щось підняти.

Йому було трохи прикро, що серед цих жінок він не побачив Еґвейн чи Найнів, чи навіть Елейн. Вона чарівна, — навіть попри те, що майже весь час дере кирпу. І вона зможе сказати мені, де знайти Еґвейн чи Му-дриню. Я не можу піти, не попрощавшись. Світло, — ніхто ж з них не видасть мене лише тому, що вони збираються стати Айз Седай? Щоб я згорів, — от дурень! Вони ніколи так не вчинять. Я принаймні ризикну.

Вийшовши на вулицю під яскраве ранкове небо, у якому пропливало лише декілька білих хмаринок, Мет прогнав дівчат з думок. Він дивився на широке подвір’я, викладене кам’яними плитами, з простим кам’яним водограєм у центрі й купкою бараків, збудованих із сірого каменю на протилежному боці. Кожен з них нагадував величезний валун посеред кількох дерев, які росли поруч у прогалинах, облямованих плиткою. Охоронці в сорочках сиділи перед довгою низькою будівлею і доглядали за зброєю, об ладунками та упряжжю. Якраз вони і були потрібні зараз Мету.

Він тинявся двором, зрідка позираючи на солдат так, начебто йому було нічого робити. Працюючи, вони перекидалися словами й сміялися, немов після збору врожаю. Раз по раз один з них зиркав на Мета, поки той тинявся серед них, — але ніхто не заперечував проти його присутності. Іноді він ставив випадкові запитання. І врешті отримав відповідь, на яку чекав.

— Вартовий на мосту? — перепитав кремезний темноволосий чоловік, не більш ніж на п’ять років старший від Мета. Він говорив із сильним іллі-анським акцентом. Можливо, він був молодший, — але тонкий блідий шрам перетинав його ліву щоку, а руки, що змащували меч, рухалися досвідчено і впевнено. Він примружився, дивлячись на Мета, перш ніж повернувся до своєї справи. — Я таки вартовий на мосту, і знову там буду сьогодні, коли стемніє. Чому ти запитуєш?

— Мені просто цікаво, як там, на іншому березі ріки. — Про це теж варто дізнатися. — Нормально їхати? Здається, не було дощів, — тож дорога мусить бути сухою.

— На якому березі ріки? — спокійно запитав вартовий. Його погляд був прикутий до масної ганчірки, якою він протирав лезо.

— Ем... східному. На східному березі.

— Сухо. І білоплащники. —Чоловік нахилився вбік, щоб сплюнути, але голос його не змінився. — Білоплащники сунуть-таки свого носа в кожне селище на відстані десяти миль. Вони нікому ще не нашкодили, — але непокоять-таки місцевих. Проколи мене Талан, але я думаю, вони хочуть спровокувати нас, — адже дивляться так, мовби хочуть напасти, якби могли. Подорожувати зараз — погана ідея.

— А як щодо західного берега?

— Те саме. — Вартовий підняв очі на Мета. — Але ти не перетнеш міст, юначе, — ні на схід, ні на захід. Твоє ім’я Метрим Коутон, покинь мене Талан. Минулої ночі сестра, власною персоною, прийшла на міст, де я вартував. Ми повторювали твій опис доти, доки кожен з нас не зміг відтворити його. Ти гість, сказала вона, — тож тобі не можна зашкодити. Але й покидати місто тобі теж не можна, — навіть якщо доведеться зв’язати тобі руки й ноги. — Він примружився. — Ти щось вкрав у них? — сказав він із сумнівом. — Ти не схожий на того, кого сестри називають гостем.

— Я нічого не крав! — сказав Мет обурено. Щоб я згорів, —у мене немає шансу обдурити їх. Вони всі впізнають мене. — Я не злодій!

— Ні, — це видно з твого обличчя. Нема злодійкуватості. Але ти схожий на типа, що хотів продати мені Ріг Валіра три дні тому. Він переконував мене, що Ріг такий і є: весь облуплений і потрісканий. Ти хочеш продати Ріг Валіра? Чи, ади, Драконів меч?

Мет аж підскочив від самої згадки про Ріг, але зумів вирівняти свій голос.

— Я був хворий.

Інші вартові тепер теж дивилися на нього. Світло, всі вони знають, що мені не можна покидати місто. Він силувано засміявся.

— Сестри зцілили мене. — Деякі вартові спохмурніли. Можливо, вони думали, що інші чоловіки повинні були б виявляти більше поваги, не називаючи Айз Седай сестрами. — Гадаю, Айз Седай не хочуть, щоб я їхав, поки не наберуся сил.

Він намагався якось виправдатися перед тими, хто тепер дивився на нього. Просто чоловік, якого зцілили. Не більше. Немає причин перейматися ним у майбутньому.

Ілліанець кивнув.

— У тебе й справді хворобливе обличчя. Мабуть, у цьому й причина. Проте я ще ніколи не чув-таки, щоб докладали стільки зусиль, аби втримати хворого чоловіка в місті.

— Причина саме така, — твердо сказав Мет. Вартові все ще дивилися на нього. — Добре, мені час іти. Вони сказали, що мені потрібно прогулюватися. Багато тривалих прогулянок. Аби відновити сили, — розумієте?

Мет відчув, як їхні погляди проводжають його, і зіщулився. Він просто хотів з’ясувати, як сильно поширили його опис. Якщо він є лише у вартових мосту, то він міг би прослизнути повз них. Йому завжди добре вдавалося прослизати кудись непоміченим. І звідкись. Цей талант розвивається, коли твоя мати завжди підозрює тебе в якихось витівках, — і коли в тебе дві сестри, які звітують їй щодо тебе. Тепер я впевнився, що половина бараків заповнені вартовими, що впізнають мене. Кров і клятий попіл!

Більша частина території Вежі була відведена садам, засадженим чайним деревом з паперовою корою, в’язами та вереском, тож незабаром він опинився на широкій, звивистій доріжці, вимощеній рінню. Якби не верхів’я веж над кронами дерев, можна було б подумати, що він опинився у сільському лісі. Біла споруда самої Вежі здіймалася за його спиною, проте тисла на нього так, мовби він ніс її на плечах. Якщо на території Вежі були шляхи на волю, котрі не охоронялися, то, схоже, знайти їх можна було саме тут. Якщо вони взагалі існували.

На стежці попереду з’явилася дівчина в білій послушницькій сукні; вона рухалася просто на нього. Поглинута власними думками, вона спершу не помітила Мета. Коли вона підійшла достатньо близько, щоб він міг побачити її великі темні очі й те, як вона зачесана, він раптово усміхнувся. Мет знав цю дівчину — пам’ять поверталася зі схованих глибин; втім, він ніколи не очікував побачити її тут. Мет узагалі не очікував побачити її. Він усміхнувся до себе. Талан повинен збалансувати невдачу. Наскільки він пам’ятав, ця дівчина завжди помічала юнаків.

— Елс, — погукав він, — Елс Ґрінвелл. Пам’ятаєш мене? Мет Коутон. Я з другом приїжджав на ферму твого батька. Пам’ятаєш? Тож ти вирішила тепер стати Айз Седай?

Вона зупинилася, витріщившись на нього.

— Чого ти швендяєшся тут? — спитала холодно.

— Ти знаєш про мене? — Він спробував наблизитись до неї, але вона ступила крок назад, щоб зберігати дистанцію. Він зупинився. — Я не заразний. Мене зцілили, Елс. — Її великі темні очі здавалися мудрішими від тих, що він пам’ятав, а погляд — не таким теплим; але все це могло спричинити навчання на Айз Седай. — Що таке, Елс? Ти так дивишся, наче не знаєш мене.

— Я знаю тебе, — сказала вона. Змінилась також її поведінка; він подумав, що зараз вона могла б давати уроки Елейн. — У мене справи. Пропусти мне.

Він скривився. Стежка була широкою, — тут і шестеро могли б пройти без тисняви.

— Я ж кажу тобі, що не заразний.

— Пропусти!

Щось бурмочучи про себе, він відійшов до протилежного краю доріжки. Вона наблизилась до іншого краю, слідкуючи, щоб юнак не наближався до неї. Відтак дівчина пришвидшила крок, позираючи на нього через плече, ' поки не повернула за ріг і не зникла з виду.

Хотіла переконатися, що я не піду за нею, гірко подумав він. Спершу — вартові, тепер — Елс. Сьогодні не мій день.

Мет рушив далі, — і невдовзі почув шалений гуркіт попереду та збоку: немов калатали одна об одну десятки палиць. Цікавість змусила його повернути на звук і піти повз дерева.

Короткий шлях привів хлопця до великого простору голої землі: сильно пошарпаної, розміром приблизно у п’ятдесят кроків впоперек і удвічі довшу — вздовж. Довкола майданчика на однаковій відстані одна від одної стояли дерев’яні підставки для дубових палиць із залізним вістрям, тренувальних мечів, виготовлених із зв’язаних між собою дерев’яних дощок, і кількох справжніх мечів, сокир та списів.

На відкритому майданчику роздягнені до поперека пари чоловіків гатили один одного численними тренувальними мечами. Дехто з них рухався так плавно, що здавалося, наче вони танцюють одне з одним, ковзаючи безперервним рухом від позиції до позиції, від удару до контрудару. Окрім навичок, ніщо не відрізняло їх від усіх інших, — але Мет був упевнений, що він спостерігає за Охоронцями.

Ті, хто рухався не так плавно, на вигляд були молодшими, і за кожною такою парою наглядав старший чоловік, що навіть у непорушності випромінював небезпечну грацію. Охоронці йучні, подумав Мет.

Він був не єдиним спостерігачем. Приблизно за десять кроків від нього стояли десь з пів дюжини жінок з нев’янучими обличчями Айз Седай, і стільки ж посвячених у смугастих білих сукнях. Вони спостерігали за парою учнів, голих до попереку і слизьких від поту, за якими наглядав Охоронець, схожий на кам’яну брилу. В руці Охоронець тримав коротку люльку, з якої тягнувся дим; нею він керував своїми учнями.

Сидячи зі схрещеними ногами під миртом, Мет видобув з ґрунту три великі камінці й почав ліниво їх перекидати. Хлопець не почувався слабким, — але присісти було приємно. Якщо дорога за територію Вежі існувала, то вона не втече від нього, навіть якщо він трішки перепочине.

Не минуло й п’яти хвилин, як Мет упізнав того, на кого дивилися Айз Седай та посвячені. Одним з учнів кам’яного Охоронця був високий, гнучкий юнак, який рухався, мов кішка. І майже такий же чарівний, як дівчина, іронічно подумав Мет. Усі жінки дивилися на високого хлопця осяйними очима, — навіть Айз Седай.

Високий чоловік користувався своїм тренувальним мечем так само спритно, як Охоронець, отримуючи задоволені хрипкі коментарі від учителя. І не те щоб його суперник, трохи старший від Мета юнак із золотаво-рудим волоссям, був нездібним. Зовсім ні, наскільки міг робити висновки Мет, який ніколи не стверджував, що щось знає про мечі. Золотоволосий юнак відбивав кожну блискавичну атаку, не даючи зв’язаним пластинам вдарити його, і навіть інколи атакував сам. Однак красень протистояв цим атакам і миттю відповідав власними.

Мет перемістив камінці в одну руку, але продовжував перекидати їх у повітрі. Не хотів би він стикнутися з кимось з них. А тим паче — зі справжнім мечем.

— Перерва! — Голос Охоронця прогуркотів, наче висипане з відра каміння.

Груди чоловіків здіймалися; вони опустили свої мечі додолу. Піт сплутав їхнє волосся.

— Можете перепочити, поки я докурю люльку. Але швидко: я майже закінчив.

Тепер, коли юнаки припинили танцювати, Мет зміг краще роздивитися того, що із золотаво-рудим волоссям, і його камінчики впали. Щоб я згорів, — закладаюся своїм гаманцем, що це брат Елейн. А інший — Ґалад, або ж я з'їм свої черевики. Під час поїздки з мису Томан Елейн половину часу розповідала про чесноти Ґавіна й вади Ґалада. О, Ґавін теж має кілька недоліків, за словами Елейн, — але вони незначні; Мету ж здавалося, що недоліками їх вважає лише його сестра. Що ж до Ґалада, якого паплюжила Елейн, то він здавався таким, яким кожна мати хотіла б бачити свого сина. Мет не дуже прагнув проводити час у компанії Ґалада. А Еґвейн червоніла від кожного нагадування про нього, — хоча, схоже, вона думала, що цього ніхто не помічає.

Коли Ґавін і Ґалад перестали битися, хвиля захвату пронеслася серед жінок, — так, наче вони хотіли підійти ближче. Але Ґавін зловив погляд Мета, прошепотів щось Ґаладу, й вони удвох пройшли повз жінок. Айз Седай і посвячені слідкували за ними очима. Мет зірвався на ноги, коли ця пара наблизилась.

— Ти Мет Коутон, чи не так? — сказав Ґавін з усмішкою. — Я був упевнений, що впізнаю тебе з розповідей Еґвейн. І Елейн. Наскільки я розумію, ти хворів. Зараз тобі краще?

— Все добре, — сказав Мет. Він замислився над тим, чи слід звертатися до Ґавіна «мілорд» або якось так. Елейн він відмовився називати «міледі» — та й, врешті, вона не вимагала цього — тож він вирішив не звертатись так і до її брата.

— Ти прийшов на тренувальний майданчик повправлятися з мечем? — спитав Ґалад.

Мет похитав головою.

— Я просто гуляв. Я не дуже розуміюся на мечах. Більше довіряю доброму луку й бійцівській палиці. Ними я користуватися вмію.

— Якщо ти проводиш багато часу з Найнів, — сказав Ґалад, — тобі знадобляться лук, палиця, а ще — меч, щоб захистити себе. І я не впевнений, чи й цього буде достатньо.

Ґавін здивовано поглянув на нього.

— Ґаладе, та ти майже пожартував.

— У мене є почуття гумору, Ґавіне, — сказав Ґалад похмуро. — Ти думаєш, що немає, лише тому, що я не люблю знущатися з людей.

Струснувши головою, Ґавін повернувся до Мета.

— Ти мусиш навчитися працювати з мечем. Зараз усі можуть здобути ці навички. Твій друг — Ранд аль’Тор — носив найнезвичніший меч. Ти щось чув про нього?

— Я не бачив Ранда вже дуже давно, — швидко відповів Мет. Лише на мить, коли він згадав про Ранда, погляд Ґавіна став проникливішим. Світло, чи знає він про Ранда¹? Не може бути. Якби він знав, то проголосив би мене Другом Морока тільки за те, що я — Рандів друг. Але щось він та знає. — Знаєш, на мечі світ клином не зійшовся. Думаю, я б здолав вас обох, якби у вас був меч, а в мене — палиця.

Сміх Ґавіна перейшов у кашель. Він відповів підкреслено ввічливо:

— Ти, мабуть, дуже вправний.

Ґалад відверто сумнівався.

Можливо, через те, що вони обидва чітко вказали, що Мет сильно вихваляється. Можливо, через те, що його розпитування вартових зійшло нанівець. Можливо, через Елс, яка завжди клала око на хлопців, а тепер не хотіла знатися з ним, — а всі ті жінки дивилися на Ґалада, як коти на миску з молоком. Айз Седай чи посвячені — все одно це були жінки. Всі ці пояснення купчилися в голові Мета, але він сердито відганяв їх, — особливо останнє. Він збирався зробити це лише задля розваги. І, можливо, для того, щоб заробити трохи грошей. Талан повернеться до нього.

— Я хочу закластися, — сказав він. — Дві срібні марки проти двох з кожного, — якщо я зможу перемогти вас обох у тих умовах, про які я щойно сказав. Це справедливі умови. Двоє вас і один я, — тож двоє проти одного. Тому все чесно. — Він ледь не засміявся вголос від зосередженого виразу на їхніх обличчях.

— Мете, — сказав Ґавін, — нема потреби робити ставки. Ти хворів. Можливо, ми спробуємо, коли ти станеш сильнішим.

— Це далеко від справедливих ставок, — сказав Ґалад. — Я не прийму твоєї ні зараз, ні пізніше. Ти ж з того селища, що й Еґвейн, так? Я... Я не хочу, щоб вона розсердилась на мене.

— Яка їй різниця до цього? Стукнеш мене одним зі своїх мечів, і я віддам срібну марку кожному з вас. Якщо я встигну стукнути раніше, — кожен з вас дає мені по дві. Ти не впевнений, що зможеш?

— Це смішно, — сказав Ґалад. — У тебе немає шансів проти одного тренованого мечника. Що вже говорити про двох. Я не братиму в цьому участі.

— Ти так упевнений? — спитав гуркітливий голос. Кам’яний Охоронець приєднався до них; його густі чорні брови насуплено зійшлися. — Ви думаєте, що володієте мечем достатньо добре, щоб перемогли хлопця з палицею?

— Це буде нечесно, Гаммаре Ґайдіне, — сказав Ґалад.

— Він був хворий, — додав Ґавін. — Немає потреби битися.

— На майданчик, — Гаммар кивнув головою через плече. Ґалад і Ґавін співчутливо подивилися на Мета і підкорилися. Охоронець із сумнівом оглянув Мета з ніг до голови. — Ти впевнений, що готовий до бою, юначе? Тепер, придивившись уважніше, я бачу, що твоє місце в ліжку для хворих.

— Я вже підвівся з такого, — сказав Мет, — я готовий. Повинен бути. Я не хочу втратити свої дві марки.

Важкі брови Гаммара здивовано вигнулися.

— Ти досі хочеш закластися, юначе?

— Мені потрібні гроші.

Мет засміявся. Його сміх різко обірвався, коли він рушив до найближчої підставки з бойовими палицями, а його коліна тим часом ледь не підкосилися. Хлопець швидко напружив їх, — так, щоб ті, хто помітили це, подумали, що він просто спіткнувся. На стенді він не поспішав, обираючи палицю десь у два дюйми завтовшки та на фут вищу від нього. Я повинен перемогти. Я розтулив свого дурного рота, — і тепер повинен перемогти. Я не можу дозволити собі втратити ці дві марки. Без них не можна розпочати гру, — тож потрібна буде вічність, щоб виграти необхідні гроші.

Коли він повернувся з палицею, що її тримав обома руками, Ґавін і Ґа-лад уже чекали там, де вони раніше тренувалися. Я повинен перемогти.

— Талан, — пробурмотів він. — Час кинути кості.

Гаммар дивно глянув на нього.

— Ти розмовляєш старою мовою, юначе?

Мет подивився на нього у відповідь, — але нічого не сказав. Хлопець відчував холод у кістках. Із зусиллями він змусив свої ноги вийти на тренувальний майданчик.

— Пам’ятайте про ставки, — сказав він голосно. — Дві срібні марки з кожного — проти двох моїх.

З боку посвячених почувся гомін, коли вони зрозуміли, що відбувається. Айз Седай дивилися мовчки. І невдоволено.

Ґавін і Ґалад віддалилися один від одного; зберігаючи дистанцію, вони стали обабіч Мета і підняли мечі вгору.

— Жодних ставок, — сказав Ґавін. — Жодних ставок.

Водночас Ґалад сказав:

— Я не візьму гроші в такий спосіб.

— А я збираюся взяти ваші, — сказав Мет.

— Годі! — закричав Гаммар. — Якщо вони не приймають твоєї ставки, юначе, я заплачу тобі сам.

— Чудово, — сказав Ґавін. — Якщо ви наполягаєте, — я згоден.

Ґалад трохи повагався, а тоді похмуро мовив:

— Домовилися. Покінчимо з цим фарсом.

Момент перестороги — все, що було потрібно Мету. Коли Ґалад рушив на нього, він ковзнув руками по палиці й крутнувся. Кінець палиці ввіткнувся в ребра високого чоловіка, від чого той охнув і спіткнувся. Мет дозволив палиці відскочити від Ґалада й розкрутив її, розвертаючи просто до Ґавіна, що якраз наближався. Палиця опустилася під тренувальний меч Ґавіна й підрізала його щиколотку. Ґавін упав, а Мет вчасно завершив свій виверт, щоб спіймати Ґалада через піднесене зап’ястя, чим змусив його меч вилетіти з руки. Так, наче його зап’ястя зовсім не боліло, Ґалад стрибнув і плавно впав, але зірвався на ноги з мечем в обох руках.

Не звертаючи на нього уваги, Мет став упівоберта, схопив палицю за кінець і відсмикнув її назад до себе. Ґавін, який щойно почав підійматися, отримав суттєвий удар по голові, лише трохи пом’якшений волоссям. Він утратив рівновагу і впав на землю.

Мет туманно усвідомив, що Айз Седай кинулися допомагати брату Елейн. Сподіваюся, з ним усе добре. Має бути. Я забивався й сильніше, а це — наче впасти з паркану. Ще лишався Ґалад; з огляду на те, як той балансував на пальцях ніг і міцно тримав меча, він почав сприймати Мета всерйоз.

У цей неслушний момент ноги Мета затремтіли. Світло, я не можу зараз дати слабину. Але юнак відчував, як підповзало непевне відчуття,_

такий голод, наче він не їв протягом кількох днів. Якщо я чекатиму, поки він підійде, то впаду долілиць. Коли він рушив уперед, йому було важко напружувати коліна. Талане, лишися зі мною.

Ще з першого удару хлопець знав, що талан, навички, чи що там завело його так далеко, — все ще були з ним. Ґаладу вдалося з різким стуком відвернути удар, і ще один, і ще, і ще, — але його обличчя скривилося від напруги. Цей спритний мечник, майже такий самий вправний, як Охоронці, використовував кожну унцію своїх навичок, щоб уникнути Метової палиці. Він не атаїував; він міг лише захищатися. Він постійно відходив убік, намагаючись не відступати назад, але Мет тиснув на нього, вимахуючи зброєю. І Ґалад ступив назад іще один крок, тому що дерев’яне лезо — замалий щит від палиці.

Голод підгризав Мета так, наче він проковтнув кількох тхорів. Піт котився з чола до очей, і його сили танули, немов виходили разом із потом. Ще ні. Я не можу зараз здатися. Я повинен перемогти. Зараз. З ревінням він зосередив усі свої сили на останньому ривку.

Палиця пронеслась повз меч Ґалада і завдала йому швидку чергу ударів — спершу по коліну, потім — по зап’ястю, по ребрах — і врешті увіткнулася в живіт юнака, наче спис. Ґалад застогнав і зігнувся, намагаючись не впасти. Палиця в руках Мета затремтіла і зависла над горлом Ґалада, щоб завдати завершального удару. Ґалад опустився на землю.

Мет мало не випустив палицю, коли усвідомив, що ледь не зробив. Перемогти, а не вбити. Світло, про що я думав ? Він рефлекторно опустив вістря палиці, після чого сперся на неї, щоб встояти на ногах. Голод терзав його, наче ніж, що вишкрябує мозок з кісток. Раптом він зрозумів, що за ними спостерігали не лише Айз Седай і посвячені. Всі, хто тренувався і навчався, зупинилися. Охоронці й учні — усі дивилися на нього.

Гаммар підійшов і став біля Ґалада, який усе ще стогнав на землі, намагаючись піднятися. Охоронець підвищив голос до крику:

— Хто був найкращим майстром меча всіх часів?

З десятків горлянок вирвався одностайний рев:

— Джером Ґайдін!

— Так, — прокричав Гаммар, озирнувшись, щоб переконатися, що всі почують. — Упродовж свого життя Джером бився у битвах та поєдинках понад десять тисяч разів. І зазнав поразки лише раз. Від селюка з палицею! Пам’ятайте це. Пам’ятайте те, що ви щойно побачили. — Він опустив погляд на Ґалада — і стишив голос: — Якщо ти зараз не зможеш піднятися, юначе, то все закінчено. — Він підніс руку, і Айз Седай та посвячені оточили Ґалада.

Мет сповз палицею на коліна. Жодна із Айз Седай навіть не глянула в його бік. Лише одна посвячена, — повненька дівчина, яку він, можливо, й запросив би на танець, якби та не збиралася стати Айз Седай. Вона похмуро подивилась на нього, пхикнула і знову розвернулася, щоб спостерігати за тим, що Айз Седай робили навколо Ґалада.

Мет з полегшенням побачив, що Ґавін уже на ногах. Поки хлопець наближався до нього, Мет підвівся. Вони не повинні знати. Я ніколи звідси не виберуся, якщо вони опікатимуть мене з ранку до вечора. На одному боці голови на золотаво-рудому волоссі Ґавіна темніла кров, — але там не було ні порізу, ні синця.

Юнак сунув дві срібні марки до Метової руки і сухо промовив:

— Наступного разу я послухаюся. — Він помітив погляд Мета, спрямований на голову, і торкнувся її. — Вони зцілили рану, хоча вона була незначна. Від Елейн мені діставалося й гірше. У тебе добре виходить.

— Не так добре, як у мого батька. Скільки себе пам’ятаю, він завжди вигравав у змаганні палицями в Бел-Тайн, — окрім одного чи двох разів, коли це робив Рандів батько. — Ґавін знову подивився на нього зацікавленим поглядом, тож Мет пошкодував, що взагалі згадав Тема аль’Тора. Айз Седай і посвячені все ще обступали Ґалада. — Я... Мабуть, я сильно його вдарив. Я не хотів.

Ґавін поглянув у той бік — нічого не було видно, окрім двох кіл жіночих спин; білі сукні посвячених утворювали зовнішнє коло, коли вони заглядали через плечі схилених Айз Седай — і засміявся.

— Ти не вбив його, — я чую, як він стогне. Він міг би бути вже на ногах, але вони не втратять свого шансу потурбуватися про нього. Світло, чотири з них — із Зеленої Аджі!

Мет розгублено подивився на нього. Із Зеленої Аджі? І що з цього? Ґавін похитав головою.

— Байдуже. Просто будь певен, що найбільше, чого мусить боятися Ґалад, — це опритомніти Охоронцем при Зеленій Айз Седай, перш ніж у його голові проясниться. — Він засміявся. — Ні, вони цього не зроблять.

Але можу посперечатися на ті дві мої марки у твоїй руці, що деякі з них хотіли б цього.

— Не твої марки, — сказав Мет, засунувши їх у кишеню каптана, — а мої.

Слова Ґавіна нічого не роз’яснили Мету. Окрім того, що з Ґаладом усе добре. Все, що він знав про стосунки Охоронців і Айз Седай, — було шматками спогадів про Лана й Морейн. І там не було нічого такого, про що говорив Ґавін.

— Як думаєш, вони не будуть проти, якщо я почну вимагати в нього свій виграш?

— Гадаю, будуть проти, — сухо сказав Гаммар, що приєднався до них. — Ти зараз не дуже бажаний для цих Айз Седай. — Він пирхнув. — Можна подумати, що навіть Зелені Айз Седай кращі від тих дівчат, котрі тільки-но вирвалися з-під материної опіки. Він не аж такий красень.

— Так, — погодився Мет.

Ґавін усміхнувся їм обом, поки Гаммар не витріщився на нього.

— Ось, — сказав Охоронець, просовуючи дві срібні марки у Метову руку. — Він віддасть мені пізніше. Звідки ти, юначе?

— Манетерен. — Мет аж похолов, коли почув це слово зі своїх уст. — Я хотів сказати, — з Межиріччя. Я наслухався забагато давніх історій. — Вони подивилися на нього, не сказавши ні слова. — Я... Думаю, я повернуся, щоб знайти щось поїсти.

Дзвін іще не пробив навіть середину ранку, але вони кивнули з розумінням.

Мет узяв палицю — ніхто не сказав йому покласти її назад, — і повільно пошкандибав, поки дерева не сховали від нього тренувальний майданчик. Коли він зник, то сперся на палицю, мовби це була єдина річ, здатна підтримати його. Можливо, так воно й було.

Хлопець подумав про те, що, якщо розстібне каптан, то побачить дірку на місці живота, — діру, що збільшується, поглинаючи його. Однак не про голод він зараз думав. Мет продовжував чути голоси у своїй голові. Ти говориш старою мовою, юначе?Манетерен. Він затремтів. Світло, допоможи мені, —я закопую себе все глибше. Я маю вибратися звідси. Але як? Він пошкутильгав назад до Вежі, точнісінько як старий-престарий чоловік. Як?