Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 25

ЗАПИТАННЯ

Еґвейн лежала на ліжку Найнів, підперши підборіддя руками, і спостерігала, як та крокує туди-сюди. Елейн простяглася перед каміном, який ще з ночі був заповнений попелом. І знову Елейн вивчала перелік імен, що дала їй Верін, терпляче, вкотре перечитуючи кожне слово. Інші папери, з переліком тер’ангріалів, лежали на столі; після першого прочитання, котре їх приголомшило, вони більше не обговорювали ці предмети, а натомість розмірковували про інше. І, звісно, сперечалися.

Еґвейн позіхнула. Надворі вже світало, але ніхто з дівчат майже не спав. Вони повинні були рано встати. Через кухню і сніданок. Та інші речі, про котрі не хотілося думати. Короткий сон, якому вона піддалася, був сповнений жахіттями. Може, Аная допоможе мені зрозуміти їх, — ті, котрі потрібно зрозуміти, але... Але якщо вона з Чорної Аджі? Уважно вдивляючись в кожну жінку в тому залі минулої ночі, вона розмірковувала про те, хто з них був з Чорної Аджі, і зробила тільки один висновок: довіряти вона може лише двом своїм компаньйонкам. Втім, Еґвейн сподівалася, що зуміє знайти спосіб зрозуміти свої сни.

Жахіття минулої ночі про те, що сталося всередині тер’ангріала, були зрозумілими, хоч і змусили її прокинутися від плачу. їй також являлися шончанці, — жінки в сукнях з вишитими блискавками на грудях, що вели за нашийники довгу вервечку жінок з перснями Великого Змія, змушуючи їх викликати блискавки проти Білої Вежі.

Еґвейн прокинулася у холодному поту, — але це був усього лише кошмар. І сон про білоплащників, що зв’язували руки її батька. І сон, викликаний її тугою за домом. Але інші...

Вона знову подивилася на інших двох дівчат. Елейн досі читала. Найнів рішуче крокувала кімнатою.

Був також сон про Ранда, який тягнувся до меча, немов зробленого з кришталю, — і на юнака падала тонка сіть. І ще один про нього, у якому Ранд стоїть навколішках у залі, де гарячий вітер жене по долівці пилюку, а створіння, схожі на тих, що на знамені Дракона, але значно менші, пливуть у цьому вітрі й осідають на його шкірі. Також був сон, де він спускається у велику печеру в горах, — печеру, наповнену яскравим червоним мерехтінням, неначе від пожеж унизу. І навіть сон, де він протистоїть шончанцям.

Щодо останнього вона була непевна, — але всі інші точно повинні були щось означати. Ще до того, як вона перестала довіряти Анаї, до того, як вона покинула Вежу, до того, як Чорна Аджа стала реальністю, невеличке обережне розпитування про Айз Седай — о, проведене напрочуд обережно, так, щоб Аная думала, що це лише допитливість, — виявило, що сни Сно-видиці про та’верена майже завжди важливі. А якщо йдеться про сильного та’верена, то це «майже завжди» перетворюється на «завжди».

Мет і Перрин також були та’веренами, і вони їй теж наснилися. Дивні сни, — навіть складніші для розуміння, аніж сни про Ранда. Перрин із соколом на плечі, чи Перрин із яструбом. Тільки та яструбиця тримала повідець у своїх кігтях — звідкись Еґвейн знала, що яструб і сокіл були самками — і намагалася зав’язати його навколо Перринової шиї. Навіть зараз її лихоманило від цього; їй не подобалися сни, де були повідці. І той сон про Перрина — з бородою! — де він вів величезну зграю вовків, що стелилася куди око сягало. А ті, що про Мета, були ще паскудніші. Мет, що кладе власне око на ваги. Мет, підвішений за шию на гілці дерева. Був також сон про Мета і шончанців, — але вона воліла зарахувати його до кошмарів. Це мав бути лише кошмар. Так само, як і той, де Мет говорить старою мовою. Це снилося їй лише через те, що вона чула під час його зцілення.

Дівчина зітхнула, і це зітхання перетворилося на ще одне позіхання. Разом з іншими після сніданку вона повинна була навідати Мета, — але його не було в кімнаті.

Може, він уже настільки одужав, що пішов на танці ? Світло! Тепер, мабуть, мені насниться, що він танцює з шончанцями. Більше жодних снів — твердо сказала вона собі. Не зараз. Я подумаю про них, коли буду не така стомлена. Дівчина згадала про кухню, — вже скоро потрібно буде готувати обід, а тоді вечерю, і завтра знову сніданок, а ще горщики, і прибирання, і чищення, котрі, здавалося, триватимуть вічно. Якщо я колись буду не втомленою. Змінивши позу на ліжку, вона знову подивилася на своїх подруг. Елейн все ще вчитувалась у перелік імен. Кроки Найнів сповільнилися. У будь-який момент вона може сказати це знову. У будь-який момент.

Найнів зупинилася, глянувши на Елейн.

— Відклади це. Ми перечитували їх більше двадцяти разів, і жодне слово нам не допомогло. Верін дала нам мотлох. Питання в тому, чи це справді все, що вона має, — чи вона спеціально дала нам мотлох.

Як і очікувалося. Минуло, може, із пів години відтоді, як вона сказала це знову. Еґвейн похмуро подивилася на свої руки, зрадівши, що не бачить їх чітко. Перстень Великого Змія на руках, зморщених від довгого занурення в гарячу мильну воду, мав недоречний вигляд.

— Знати їхні імена не завадить, — сказала Елейн, продовжуючи читати. — Як і описи їхньої зовнішності.

— Ти добре розумієш, про що я, — огризнулась Найнів.

Еґвейн зітхнула, склала руки перед собою і сперлася на них підборід дям. Коли вона того ранку вийшла з кабінету Шеріам, на обрії ще не видно було навіть сонячного відблиску, та Найнів вже чекала її зі свічкою в холодному, темному коридорі. І, попри те, що її обличчя майже не було видно, Еґвейн знала, що Найнів готова гризти каміння. Хоч вона і розуміла, що це нічого не змінить упродовж наступних кількох хвилин. Тому й була така роздратована. Гордість Найнів так легко було зачепити, —я ще ніколи не зустрічала такої гордовитої людини. Але вона не повинна відіграватися на мені чи Елейн. Світло, якщо Елейн витримала це, то й вона повинна. Вона більше не Мудриня.

Елейн навряд чи помітила роздратованість Найнів. Вона похмуро дивилася вдалечінь.

— Ліандрін — єдина Червона Айз Седай. Усі інші Аджі втратили по дві.

— Ох, краще помовч, дитино, — сказала Найнів.

Еґвейн потрусила лівою рукою, щоб показати перстень Великого Змія, багатозначно подивилася на Найнів і продовжила:

— Усі вони народилися в різних містах, і не більше двох з них мають спільну країну. Аміко Наґоїн була наймолодшою,—вона десь на п’ятнадцять років старша від мене і Еґвейн. Джоя Б’їр могла би бути прабабцею нашої прабабці.

Еґвейн не подобалося, що одна з Чорних Айз Седай має таке ж ім’я, як її донька. От дурепа! Люди інколи мають однакові імена, — а ти ніколи не мала доньки. Це було не навсправжки!

— І про що це нам говорить? — голос Найнів прозвучав надто спокійно; а отже, вона була готова вибухнути, як фургон, заповнений феєрверками. — Які таємниці ти відгадала, що я їх пропустила? Врешті-решт я ж стаю старою і сліпою!

— Це нам говорить, що все надто завбачливо, — спокійно мовила Елейн. — Яка ймовірність того, що тринадцять жінок, вибраних винятково через те, що вони були Друзями Морока, так рівномірно розподілені за віком, походженням і Аджею? Хіба не має бути трьох Червоних, чи там чотирьох народжених у Кайрені, чи двох одноліток, — якщо це все не було передбачено? Цих жінок обрали невипадково. Чорна Аджа все ще у Вежі, — або ще десь. І де саме, — ми не знаємо. Ось що це має означати.

Найнів люто смикнула свою косу.

— Світло! Думаю, ти маєш рацію. Ти відгадала таємницю, яку я не змогла. Світло, я сподівалася, що всі Чорні пішли з Ліандрін.

— Ми навіть не знаємо, чи саме вона їхній лідер, — сказала Елейн. — їй цілком могли наказати... позбутися нас. — Вона скривилася. — Боюся, є лише одна причина, чому вони доклали стількох зусиль, щоб усе виглядало так, наче вони уникали якогось плану, ніби він був відсутній. Гадаю, у них є чітка логіка.

— Якщо це й справді так, — рішуче сказала Найнів, — ми це з’ясуємо. Елейн, якщо спостереження за тим, як твоя мати чинить суд, навчило тебе міркувати так, — я рада, що ти уважно спостерігала.

Елейн відповіла усмішкою, що утворила ямочку на її щоці. Еґвейн уважно подивилася на старшу подругу. Схоже, Найнів нарешті перестала бути ведмедем з хворим зубом. Вона підняла голову.

— Або ж вони хочуть, щоб ми думали, що існує якийсь прихований план, і втрачали час на з’ясування того, чого насправді немає. Я не кажу, що його немає; я лиш кажу, що ми поки що нічого не знаємо. Шукаймо його, — але ми не повинні забувати й про інші речі. Чи не так?

— Ти нарешті вирішила приєднатися до нас, — сказала Найнів. — Я думала, ти заснула. — Вона все ще усміхалася.

— Вона має рацію, — невдоволено сказала Елейн, — я збудувала міст із соломи. Гірше. З надій. Мабуть, ти також маєш рацію, Найнів. Яка користь від цього... Цього сміття? — Вона вихопила один аркуш зі стосу перед собою. — Ріанна має чорне волосся з сивим пасмом над лівим вухом. Треба бути достатньо близько до неї, щоб це розгледіти, — а я цього не хотіла б. — Вона висмикнула інший аркуш. — Чесмал Емрі — одна з найталановитіших за багато років зцілювачок. Світло, ви можете уявити зцілення Чорною Айз Седай? — Третій аркуш. — Мериллін Ґемалфін обожнює котів і з усіх сил намагається допомагати пораненим тваринам. Котів! Тьху! — Вона згребла всі сторінки разом, зім’явши їх у своїх кулаках. — Все це безнадійний мотлох.

Найнів опустилася біля неї на коліна й лагідно витягла папери з її рук.

— Можливо, так. А можливо, й ні. — Вона обережно розправила сторінки і притулила їх до грудей. — Ти знайшла в них щось, за що можна зачепитися. Знайдемо більше, якщо будемо наполегливі. І є й інший список.

Найнів та Елейн поглянули на Еґвейн; карі й сині очі дивилися збентежено.

Еґвейн уникала погляду на стіл, де лежали інші аркуші. їй не хотілося думати про них, але вона не могла цього уникнути. Перелік тер’ан/ріалів не давав їй спокою.

Предмет: стрижень чистого кристалу, гладенького й ідеально прозорого, один фут завдовжки і один дюйм у діаметрі. Використання невідоме. Останнє дослідження провела Коріанін Недіал. Предмет: алебастрова фігура голої жінки, заввишки з долоню. Використання невідоме. Останнє дослідження провела Коріанін Недіал. Предмет: диск, ймовірно, з простого заліза, але не іржавий; три дюйми в діаметрі, з обох боків точно вигравійована туга спіраль. Використання невідоме. Останнє дослідження провела Коріанін Недіал. Предмет... Так багато речей, використання яких невідоме, — а останнє дослідження проводила Коріанін Недіал. Тринадцять, якщо бути точною.

Еґвейн здригнулася. Дійшло до того, що мене тривожить навіть згадка про це число.

Предметів, застосування яких було зрозумілим, у переліку було менше, — і, хоча це майже не мало сенсу, читати про них було трохи комфортніше. Вирізьблений з дерева їжак, не більший від останньої фаланги великого пальця людини. Дуже проста річ, і точно — безпечна. Всі жінки, котрі намагалися направляти через нього Силу, засинали. Пів дня мирного сну без видив, — але від цього у Еґвейн пішли шкірою сироти. Ще три предмети якимось чином були пов’язані зі сном. Тож дівчина майже з полегшенням прочитала, що гофрований стрижень з чорного каменю, завдовжки з цілий крок, — продукує погибельний вогонь. Поряд була нотатка Верін «НЕБЕЗПЕЧНО І МАЙЖЕ НЕКОНТРОЛЬОВАНО», і написано було з таким сильним натиском, що напис прорвав папір у двох місцях. Еґвейн не мала уявлення, що це був за вогонь, — але, хоч це й звучало небезпечно, він загалом щось робив, але точно не був пов’язаний з Коріанін Недіал чи єнами.

Найнів віднесла розправлені папери на стіл. Вона завагалася і, перш ніж розвернутися до дівчат, провела пальцем то по одній сторінці, то по іншій.

— Цей сподобався б Мету, — сказала вона силувано легко й безтурботно. — Предмет. Різьблена купка поцяткованих кубиків, з’єднаних на кутках, менша від двох дюймів в діаметрі. Використання невідоме, — тільки вказано, що при направлянні через них Сили ймовірність може не працювати або ж викривлятися. — Вона почала зачитувати вголос: — Підкинуті монети щоразу падали одним боком, а в одному з тестів балансували на ребрі сто разів поспіль. Тисяча підкидань кубиків показала комбінацію «п’ять корон» тисячу разів. — Вона силувано засміялася. — Мет був би в захваті.

Еґвейн зітхнула, підвелася і, важко ступаючи, підійшла до каміна. Елейн теж встала, спостерігаючи за нею мовчки, як і Найнів. Еґвейн якомога вище закотила рукав і обережно засунула руку в димохід. Її пальці намацали щось вовняне на димовій поличці, і вона витягла звідти зібгану, закіптю-жену панчоху з твердою грудкою в пальцях. Дівчина струсила пляму сажі зі своєї руки, а потім поклала панчоху на стіл і вивернула її. Перекручений перстень із поцяткованого смугастого каменю покотився стільницею й зупинився на пласкій сторінці списку тер’анґріалів. Кілька секунд вони просто дивилися на нього.

— Можливо, — врешті сказала Найнів, — Верін пропустила той факт, що більшість із них досліджувала Коріанін. — Але вона й сама в це не вірила.

Елейн із сумнівом кивнула.

— Якось я бачила, як вона йде під дощем, мокра, як хлющ, і взяла для неї плащ. Верін була до такої міри заглиблена у свої думки, що мені здавалося, що вона не помічала дощу, аж поки я не накинула плащ їй на плечі. Вона могла пропустити це.

— Можливо, — сказала Еґвейн. — Але якщо вона все ж помітила, то мала знати, що я теж помічу, щойно прочитаю цей перелік. Не знаю. Інколи мені здається, що Верін помічає більше, ніж показує. Я просто не знаю.

— Тож тепер можна підозрювати і Верін, — зітхнула Елейн. — Якщо вона — з Чорної Аджі, то вони знають напевне все, що ми робимо. І Аланна. — Вона невпевнено глянула на Еґвейн краєм ока.

Еґвейн розповіла їм усе. Хіба що не говорила про те, що сталося всередині тер’анлріала під час випробування. Вона не могла змусити себе говорити про це так само, як Найнів та Елейн не могли розповісти про свої страхи. Еґвейн розповіла про все, що відбулося в залі випробувань; що Шеріам сказала їй про жахливе слабке місце направляння; а також переповіла кожне слово Верін, важливе воно було чи ні. Єдиною річчю, котру їм важко було зрозуміти, було прохання Аланни; Айз Седай просто так не чинять. Узагалі ніхто, маючи здоровий глузд, так не чинить. А тим паче — Айз Седай.

Еґвейн сердито подивилася на них, немовби прочитавши їхні думки.

— Айз Седай також не мали б брехати, — але Верін та матінка, схоже, дуже близькі до цього в тому, що вони нам говорять. Тож вони не мали б бути з Чорної Аджі.

— Мені подобається Аланна. — Найнів смикнула косу і знизала плечима. — Що ж, добре. Можли... Точно: вона просто дивно вчинила.

— Дякую, — сказала Еґвейн, і Найнів ствердно кивнула, наче й не почула сарказму.

— У будь-якому разі Амерлін знає про це, — і їй значно простіше, аніж нам, приглянути за нею.

— А що з Елайдою та Шеріам? — спитала Еґвейн.

— Мені ніколи не подобалася Елайда, — сказала Елейн, — але я не вірю, що вона з Чорної Аджі. А Шеріам? Це неможливо.

Найнів пхикнула.

— Це повинно було б бути неможливим для них усіх. Але, коли ми знайдемо їх, це ще не означатиме, що ними виявляться жінки, які нам не подобаються. Але я не кажу підозрювати — тим паче в такому — кожну жінку. Ми повинні мати щось більше, аніж просто те, що вони могли побачити щось, чого не повинні були. — Еґвейн водночас з Елейн ствердно кивнули, і Найнів продовжила: — Ми розповімо про це Амерлін, і не надамо цьому того значення, на яке воно заслуговує. Якщо вона колись зазирне до нас, як обіцяла. Якщо ти будеш з нами, коли вона прийде, Елейн, то пам’ятай, що вона не знає про тебе.

— Про це я точно не забуду, — палко сказала Елейн. —Але нам потрібен інший спосіб, щоб розповісти їй. Моя мама організувала б це краще.

— Не краще, — якби вона не могла довіряти своїм посланцям, — сказала Найнів. — Ми зачекаємо. Чи ви вдвох гадаєте, що хтось із нас мусить поговорити з Верін? Ніхто не думає, що це гарна ідея.

Елейн завагалася; потім злегка кивнула головою. Еґвейн була швидша й енергійніша з відповіддю; пропустила вона щось чи ні, а Верін не помічала надто багато, щоб їй можна було довіряти.

— Добре, — мовила Найнів вдоволено. — Я просто рада, що ми не можемо говорити з Амерлін, коли того захочемо. Так ми прийматимемо власні рішення, діятимемо, коли і як вирішимо самі, без контролю кожного нашого кроку. — Її рука знову ковзнула по аркушах, де були перелічені вкрадені тер ’анґріали, — так, наче вона знову їх перечитувала; а потім наблизилася до кам’яного персня.

— І перше рішення стосується цього. Це перша річ, яка має хоч якийсь реальний зв’язок з Ліандрін та іншими. — Вона похмуро глянула на перстень, а тоді глибоко зітхнула. — Я сьогодні спатиму з ним.

Еґвейн без вагань забрала перстень з рук Найнів. Вона хотіла б забаритися, — хотіла б тримати руки при собі, — але не змогла, і була цим задоволена.

— Я єдина, хто, як вони кажуть, може бути Сновидицею. Не знаю, чи дає це мені якісь переваги, — але Верін сказала, що використовувати його небезпечно. Тож використати його мусить та з нас, у якої є хоч якась перевага.

Найнів схопилася за косу й розтулила рота, ніби протестуючи. Коли вона нарешті заговорила, то сказала лише:

— Ти впевнена, Еґвейн? Ми навіть не знаємо напевно, чи ти Снови-диця, — а я можу направляти потужніше, ніж ти. Думаю, що я...

Еґвейн перервала її:

— Ти можеш направляти сильніше лише тоді, коли розлютишся. Гадаєш, ти зможеш сердитися уві сні? Чи буде в тебе час розлютитися, перш ніж потрібно буде направляти? Світло, ми навіть не знаємо, чи здатен хтось направляти уві сні. Хтось із нас повинен зробити це — тут ти маєш рацію; це справді єдиний зв’язок, який у нас є. І це повинна бути я. Може, я дійсно Сновидиця. Окрім того, Верін дала його мені.

Здавалося, Найнів хотіла посперечатися, — але врешті вона неохоче кивнула.

— Дуже добре. Але я з Елейн буду з тобою. Не знаю, що ми зможемо зробити, — але, якщо щось піде не так, ми розбудимо тебе чи... Ми будемо там.

Елейн також кивнула. Тепер, коли вони погодилися, Еґвейн відчула нудоту в животі. Я втягнула їх у це. Як би я бажала, щоб мені не хотілося, аби вони відмовляли мене. Вона помітила, що у проймі дверей хтось стоїть: дівчина з довгими косами, у білій послушницькій сукні.

— Невже ніхто не вчив тебе стукати, Елс? — сказала Найнів.

Еґвейн сховала кам’яний перстень у кулак. У неї було дивне відчуття, — мовби Елс дивилася на нього.

— У мене повідомлення для вас, — спокійно сказала Елс. Її очі вивчали стіл з розкиданими по ньому паперами, а потім трьох дівчат довкола. — Від Амерлін.

Еґвейн здивовано перезирнулася з подругами.

— Гаразд. Що там? — запитала Найнів.

Елс вдоволено вигнула брову.

— Предмети, що належали Ліандрін та іншим, розташовані у третьому сховищі, праворуч від головних сходів, у другому підвалі під бібліотекою. — Вона знову подивилася на папери на столі та вийшла, — повільно, але й не зволікаючи.

У Еґвейн перехопило подих. Ми боїмося довіритися хоч комусь, — а Амерлін вирішує довіряти Елс Ґрінвелл з-поміж усіх жінок ?

— Цьому дурному дівчиську не можна довіряти, — вона ж розпатякає кожному, хто слухатиме! — Найнів підійшла до дверей.

Еґвейн підхопила свої спідниці й пробігла повз Найнів. Її туфлі ковзали по плитці галереї, але вона вловила мерехтливу білу постать, що спускалася найближчим пандусом, і поквапилась за нею. Якщо вона так далеко попереду, значить, вона також біжить. Але чому? Біла пляма вже зникла унизу іншого пандуса. Еґвейн наздоганяла її.

Внизу пандуса дівчина повернулася до неї обличчям, і Еґвейн розгублено зупинилася. Ким би вона не була, але це точно була не Елс. Уся в срібному й білому шовку, вона збурила в Еґвейн емоції, яких та ще ніколи не відчувала. Вона була вища, набагато вродливіша, а погляд її темних очей

змусив Еґвейн відчувати себе маленькою, ламкою і не дуже чистою. Вона, без сумніву, може направляти значно більше Сили, аніж я. Світло, та вона розумніша від нас трьох, разом узятих. Не дуже справедливо, що для однієї жінки... Раптом вона усвідомила хід своїх думок. Її щоки спаленіли, і вона здригнулася. Еґвейн ніколи раніше не відчувала себе жалюгіднішою від інших жінок, — і не збиралася піддатися цьому відчуттю зараз.

— Сміливо, — сказала жінка. — Сміливо вибігти отак, самій, туди, де було скоєно стільки вбивств. — Вона мала вдоволений вигляд.

Еґвейн випрямилась і розправила сукню, сподіваючись, що жінка не помітить цього, — хоч і знала, що та помітить, — й бажаючи, щоб та не бачила, як вона бігла, немов дитина. Припини це!

— Пробачте, але я шукаю послушницю, що, здається, пробігла цим шляхом. У неї великі темні очі й чорне волосся, заплетене в коси. Вона повненька, але це робить її гарною. Ви не бачили, куди вона пішла?

Висока жінка здивовано оглянула її з голови до ніг. Еґвейн не була впевнена, але їй здалося, що жінка на мить зиркнула на її стиснутий кулак, у якому все ще був кам’яний перстень.

— Думаю, ти не наздоженеш її. Я бачила цю дівчину, і вона бігла дуже швидко. Гадаю, вона вже далеко звідси.

— Айз Седай, — почала Еґвейн, але в неї не було шансів випитати в неї, у якому напрямку побігла Елс. Щось подібне до люті чи роздратування блиснуло в темних очах.

— Я вже змарнувала вдосталь часу тут, з тобою. У мене є важливіші справи. Облиш мене. — Вона показала в той бік, звідки прибігла Еґвейн. Команда була до такої міри владною, що Еґвейн розвернулася й пройшла три кроки пандусом, перш ніж усвідомила, що робить. Наїжачившись, вона розвернулася. Байдуже, Айз Седай це чи ні, я...

У галереї було порожньо.

Спохмурнівши, вона відкинула ідею зазирнути до найближчих дверей — ніхто не жив у цих кімнатах, хіба що миші — і побігла вниз пандусом, роззираючись обабіч, оглядаючи увесь периметр галереї. Вона навіть визирнула через бильця униз, в Сад посвячених, — і оглянула інші галереї, розташовані вище й нижче. Еґвейн побачила лише двох посвячених в смугастих сукнях: одна була Фаолін, а інша — знайома їй дівчина, імені якої вона, проте, не знала. Однак жінки в срібно-білому вбранні ніде не було.