Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 30

ПЕРШИЙ КИДОК

Після того, як Найнів та інші пішли, Мет більшу частину дня залишався в кімнаті, — окрім короткої екскурсії. Він будував плани. І їв. Він з’їв майже все, що йому принесли служниці, і попросив ще. Вони були більше ніж щасливі прислужитися. Мет попросив хліба, сиру та фруктів, — і сховав до шафи зморщені зимові яблука, груші, шматочки сиру та хліба, залишаючи порожні тарелі, щоб їх забрали.

Опівдні йому довелося стерпіти візит Айз Седай — Анаї; схоже, він запам’ятав її ім’я. Вона поклала свої руки на його голову й пустила холодний дріж по тілу. Це була Єдина Сила, а не простий дотик. Аная була непримітною жінкою, попри свої гладенькі щоки та спокій Айз Седай.

— Ти маєш значно кращий вигляд, — сказала вона йому, всміхнувшись, її усмішка навіяла йому думки про матір. — Як я чула, ти навіть більш голодний, ніж здаєшся, — але це добре. Мені сказали, що ти намагаєшся спустошити наші комори. Повір: коли я кажу, що у нас є вся необхідна для тебе їжа, то так воно і є. Ти не повинен хвилюватися щодо того, що ми дозволимо тобі пропустити обід, поки ти цілковито не одужаєш.

Він усміхнувся так, як робив це раніше, — коли дуже хотів, щоб мати повірила йому.

— Я знаю. І почуваюся краще. Гадаю, я міг би трошки оглянути місто по обіді. Якщо ви не проти, звісно. Можливо, зазирнув би до корчми вночі. Ніщо так не підносить дух, як ніч у залі корчми, проведена за розмовами.

Мету здалося, що кутики її вуст підтяглися вгору.

— Ніхто не перешкоджатиме тобі, Мете. Але не намагайся покинути місто. Це лише засмутить вартових, і тобі доведеться повертатися назад із почтом.

— Я не робитиму цього, Айз Седай. Престол Амерлін сказала, що я через кілька днів помру від голоду, якщо покину місто.

Вона кивнула — так, наче не вірила жодному його слову.

— Звісно.

Коли вона відвернулася від юнака, її погляд зачепився за палицю в кутку кімнати, яку він узяв із собою з тренувального майданчика.

— Немає потреби захищатися від нас, Мете. Це найбезпечніше місце для тебе. Майже точно — найбезпечніше.

— О, я знаю це, Айз Седай. Знаю.

Коли вона пішла, Мет замислився, чи вдалося йому переконати її хоч у чомусь.

Юнак залишив свою кімнату вже ввечері, а не одразу після полудня, — і, як він сподівався, остаточно. Небо було пурпуровим, а призахідне сонце забарвлювало хмарки на заході різними відтінками червоного. Коли він закутався в плащ, з плеча у нього звисала велика шкіряна торба, яку він здобув після нещодавньої вилазки — і яку напхав хлібом, сиром та фруктами. З першого ж погляду в дзеркало стало зрозуміло: приховати те, що він хотів, йому не вдасться. Хлопець скинув решту одягу на покривала, зв’язав його і також перекинув через плече. Палиця слугувала за ціпок. Він не залишив нічого. Кишені його плаща містили менші предмети, а в сумці на попереку зберігалося найважливіше. Наказ Престолу Амерлін. Лист Елейн. Та гральні кості.

Він бачив Айз Седай на своєму шляху з Вежі; дехто помічав його, але більшість і бровою не вела. І ніхто з ним не заговорив. Серед них була й Аная. Вона утішно всміхнулася й сумно похитала головою. Він знизав плечима, винувато всміхнувся, наскільки зміг, — і вона мовчки рушила далі, все ще хитаючи головою. Вартові на воротах Вежі просто зиркнули на нього.

Тільки перетнувши великий майдан і вийшовши на вулиці міста, він відчув полегшення. І торжество. Якщо ти не можеш приховати те, що збираєшся зробити, — роби це так, щоб усі думали, що ти дурень. Тоді вони просто стоятимуть і чекатимуть, коли ти втрапиш у халепу. Ці Айз Седай чекатимуть на те, що вартові приведуть мене назад. Коли ж я не повернуся, вони почнуть мене шукати. Спершу не дуже старанно, — бо подумають, що я переховуюся десь у місті. Але коли зрозуміють, що це не так, зайчик втече від гончаків і опиниться вже далеко, — в низов ’яхрічки.

З легкою душею, чого він не відчував, як йому здавалося, вже дуже давно, Мет почав наспівувати «Ми знову за кордоном», прямуючи до гавані, звідки відпливали кораблі вниз, до Тіра й усіх селищ, розташованих уздовж річки Еринін. Так далеко він не поїде, звісно.

Я довезу твій клятий лист. Як нахабно з її боку — думати, що я не довезу, коли я сказав, що зроблю це. Доставлю цю кляту річ, чого б мені це не коштувало.

Сутінки вже почали вкривати Тар Балон, але світла ще було вдосталь; воно прикрашало вигадливі споруди і вежі чудернацьких форм, що з’єднувалися високими мостами, перекинутими в повітрі на понад сто кроків. Люди все ще заповнювали вулиці, вбрані так різноманітно, що йому здавалося, що тут можна знайти представників усіх народів. Ліхтарники використовували драбини, щоб засвітити вогники на верхівках високих стовпів уздовж центральних вулиць. Проте в тій частині Тар Валона, яку він шукав, єдиним джерелом світла були вікна.

Оґіри збудували великі будівлі й вежі Тар Валона, — але інші, новіші частини міста спорудили людські руки. Новіші означали в деяких випадках двотисячолітньої давності. Унизу, біля Південної гавані, людські руки намагалися наслідувати, якщо не повторювати, химерні творіння оґірів. З корчем, де буянили екіпажі кораблів, можна було видобути стільки каменю, що вистачило б на палаци. Скульптури в нішах, на банях, на дахах, орнаментальні карнизи та чудернацько різьблені фризи, — все це прикрашало крамниці й торгові будівлі крамарів. Аркові мости тут також перекидалися через вулиці, — але вулиці були вимощені бруківкою, а не великими плитами, а численні мости були дерев’яними, а не кам’яними. Інколи вони були низенькими, — не нижчими від другого поверху будівель, до яких вони приєднувалися, і не вищими від четвертого.

На темних вулицях вирувало точнісінько таке ж життя, як і у Тар Балоні. Торговці зі своїх кораблів, і покупці привезеного ними товару, і люди, що подорожували річкою Еринін, і ті, що працювали в місті, — усі вони наповнювали корчми та зали в заїздах. їм товаришували люди, котрі шукали в цьому збіговиську грошей, — чесних або й сумнівних. Скрипучі звуки флейт, арф та цимбалів заповнювали вулиці. У першій корчмі, куди увійшов Мет, вже тривали три гри в кості; чоловіки зібралися колом біля стін зали й кричали від перемог і поразок.

Він хотів пограти лише годину, перш аніж знайде корабель, — саме стільки часу, скільки потрібно, щоб здобути кілька монет для свого гаманця. Проте він щоразу перемагав. Наскільки Мет пам’ятав, він завжди вигравав більше, ніж програвав; бували випадки з Гюріном чи у Шайнарі, коли шість чи вісім кидків поспіль були виграшними. Сьогодні ж кожен кидок був виграшним. Кожен.

Через погляди кількох чоловіків він був радий, що залишив власні кості в торбині. Через ці погляди він і вирішив рухатися далі. Юнак і спостерегти не встиг, яку його гаманці опинилось уже близько тридцяти срібних марок. У кожного гравця він виграв стільки, що всі були раді, що юнак іде.

Окрім одного смаглявого матроса з пружними кучерями — представника Морського народу, як хтось сказав, — і Мет здивувався, що ж один з Атга’ан Мір робить так далеко від моря. Він слідував за ним темною вулицею донизу й сварився, щоб той дав йому можливість відігратися. Мет хотів дійти до доків — тридцяти срібняків було більш ніж достатньо, — але матрос лютував, а він використав лише половину своєї години. Тому хлопець поступився і зайшов з цим чоловіком до корчми, повз яку вони проходили.

Він знову переміг, і його мовби охопила лихоманка. Він вигравав кожним кидком. Мет ходив від корчми до заїзду, потім знов до корчми, ніде не залишаючись надовго, щоб не дратувати інших кількістю своїх перемог. Але він і далі вигравав. У лихваря він обміняв срібло на золото. Він грав у «корони», і в «п’ятірки», і в «дівочу руїну». Грав з п’ятьма кубиками, і з чотирма, з трьома і навіть лише з двома. Грав в ігри, яких не знав, поки не приєднувався до кола чи сідав за стіл. І перемагав. Десь серед ночі смаглявий матрос Рааб, — так він назвався, — пошкандибав геть, стомлений, але з повним гаманцем; він вирішив робити ставки на Мета. Юнак знайшов ще одного лихваря чи навіть двох; лихоманка, схоже, затуманила Мету голову, тож його спогади були розмитими. Вона штовхала його до ще однієї гри. І перемоги.

І ось невідомо скільки минуло годин, коли він опинився в задимленій тютюном корчмі — здається, вона називалася «Тремалкінзький сплав» — витріщаючись на п’ять кубиків, кожен з яких показував глибоко вирізьблену корону. Більшість відвідувачів, схоже, цікавила лише можливість якнайбільше випити, а гуркіт кубиків та крики гравців в кутку майже тонули у співі жінки під швидку мелодію цимбалів.

Візьму в танок дівчину карооку Або з очима кольору смарагду. Візьму в танок — та й байдуже на очі, Але лише твої дають відраду.

Цілуватиму дівчину темнокосу Або з волоссям кольору світанку.

Цілуватиму з волоссям усіляким, Та лиш твоїх обіймів хотілося б щоранку.

Співачка назвала пісню «Що він сказав мені». Мет пам’ятав цю мелодію в іншій пісні — «Потанцюєш зі мною» — і з іншими словами, але зараз уся його увага була прикута до кубиків.

— Знову король, — пробурмотів один з чоловіків, що сидів біля Мета. Це вже вп’яте поспіль Мет викинув короля.

Він виграв закладену проти нього золоту марку, навіть не переймаючись тим, що його андОрська марка переважила ілліанську марку якогось чоловіка. Він сунув кості у шкіряне горнятко, сильно струснув їх і знову викотив на підлогу. 77’ять корон. Світло, — такого не може бути. Ніхто не викидає короля шість разів поспіль. Ніхто.

— Везіння Морока, — пробурмотів інший чоловік. Це був здоровань з темним волоссям, зав’язаним на потилиці чорною стрічкою, з широкими плечима, шрамами на обличчі й неодноразово переламаним носом.

Заледве усвідомлюючи, що робить, Мет схопив здорованя за комір, підняв на ноги й жбурнув його спиною до стіни.

— Що ти сказав?! — гаркнув він. — Ніколи не кажи так! — Чоловік здивовано зиркнув униз; він був на голову вищий за Мета.

— Просто вислів, — пробубонів хтось позаду. — Світло, це ж просто вислів такий.

Мет опустив руки на піджак пошрамованого чоловіка й відступив.

— Я... я... я не люблю, коли хтось говорить таке про мене. Я не Друг Морока!

Щоб я згорів, — це не везіння Морока. Тільки не це! О, Світло, цей клятий клинок і справді щось зробив зі мною?

— Ніхто такого й не казав, — пробурмотів чоловік зі зламаним носом. Здавалося, він боровся зі своїм здивування і намагався вирішити, сердитися йому чи ні.

Мет зібрав свої речі і вийшов з корчми, залишивши там монети. Він не боявся великого чоловіка. Він забув про нього, — так само, як і про монети. Все, що йому було потрібно, — це вийти на свіже повітря, аби він міг подумати.

На вулиці Мет, вдихаючи холод, притулився до стіни корчми неподалік від дверей. Темні вулиці Південної гавані були майже порожні. Музика й сміх усе ще лилися із заїздів та корчем, але лише кілька людей йшли дорогою крізь ніч. Тримаючи палицю двома руками перед собою, він схилився головою на кулаки і спробував зусібіч обміркувати цю таємницю.

Він знав, що йому таланить. Так було завжди. Проте чомусь у спогадах з Емондового Лугу він не був таким щасливчиком, яким став, відколи його покинув. Звісно, багато що для нього миналося безкарно, але він міг пригадати й інші випадки, — коли його ловили на витівках, котрі, як він вважав, добре йому вдавалися. Схоже, його мати завжди знала, чим він займався, а Найнів бачила його наскрізь, як би він не захищався. Проте талан прийшов до нього не одразу після того, як він покинув Межиріччя. Йому почало щастити, коли він узяв кинджал у Шадар Лоґоті. Мет пам’ятав, як грав у кості вдома з гострооким худорлявим чоловіком, торговцем з Бейрлона, що прийшов купити тютюн. Він пам’ятав, як батько тоді відшмагав його ременем, коли дізнався, що Мет винен тому срібну марку й чотири пенси.

— Але ж я вільний від цього клятого кинджала, — пробубонів він. — Ці кляті Айз Седай так сказали. — Мет замислився над тим, скільки ж він виграв сьогодні.

Коли він занурив руки до кишень плаща, то відчув, що вони заповнені монетами, — крони і марки, срібні й золоті, дзенькали, виблискували й мерехтіли у світлі, що лилося з вікон. Тепер у нього було два гаманці, і обидва — переповнені. Він послабив мотузки і знайшов ще більше золота. У сумці на попереку, мнучи лист Елейн та наказ Амерлін, поміж горняток з кубиками було напхано ще. Він пам’ятав, як роздавав срібні пенси дівчатам за їхні гарні усмішки, оченята й ніжки, — а ще тому, що срібні пенси не вартували того, щоб з ними носитися.

Не вартували? Може, і ні. Світло, я багатий! Я достобіса багатий! Може, це Айз Седай щось зробили, коли зцілювали мене. Випадково, мабуть. Має бути так. Це краще, ніж інші варіанти. Ці кляті Айз Седай, мабуть, щось зробили.

З корчми вийшов огрядний чоловік; двері вже зачинилися, затуляючи світло, котре могло виявити його обличчя.

Мет притулився спиною до стіни, сунув гаманці назад до плаща і стиснув руками палицю. Звідки б не прийшов сьогодні талан, — він не збирався втратити все своє золото через злодюжку.

Чоловік озирнувся, глипнув і здригнувся.

— Холодна ніч, — сказав нетверезо. Він підійшов ближче, і Мет побачив, що його огрядність здебільшого складалася з жиру. — Я маю... Я маю... — Спотикаючись, товстий чоловік поплентався вулицею вгору, бурмочучи щось нерозбірливе.

— Дурень! — пробурмотів Мет, хоч і не розуміючи, сказав він це тому чоловікові чи собі. —Час знайти корабель і забратися звідси. — Він примружився на чорне небо, намагаючись зрозуміти, скільки часу залишилося до світанку. Дві чи, можливо, три години, — вирішив він. — Вже час. — Його шлунок клекотів; він туманно пригадав, як щось їв у корчмах, — але не пам’ятав, що саме. Гральна лихоманка тримала його за горло. Сунувши руку в торбину, хлопець намацав там лише крихти. — Вже давно пора. Інакше прийде одна з них. Схопить мене своїми пальчиками й посадовить в мішок.

Він відштовхнувся від стіни й рушив до доків, де повинні були стояти кораблі. Спершу він подумав, що слабкі звуки позгщу — це відлуння його кроків бруківкою. А потім зрозумів, що хтось прямує за ним. І намагається приховати це. Ну, це вже точно розбійники.

Трохи підводячи палицю, він швидко зметикував, чи варто повертатися до них обличчям, щоб почати бійку. Проте було темно; човгання по бруківці чулося невиразно, і він не міг зрозуміти, скільки їх. Ти не став клятим героєм з казочки лише тому, що здолав Ґавіна й Ґалада.

Він звернув на вузьку, звивисту бокову вулицю, намагаючись іти навшпиньках — і водночас швидко. Кожне вікно тут було темним і закритим віконницями. Уже майже наприкінці він побачив рух попереду: двоє чоловіків вглядалися у вуличку з того боку, де вона виходила на іншу. Мет чув повільні кроки позаду, — м’яке човгання шкіряних черевиків об камінь.

Він умить пірнув у тінистий куток, де одна будівля випиналась значно більше від іншої. Схоже, це було найкраще, що він міг зараз вдіяти. Нервово стискаючи палицю, він чекав.

Позаду тієї дороги, якою пройшов юнак, з’явився чоловік, який повільним кроком тихо скрадався вперед. А потім — ще один чоловік. Обидва тримали в руках ножі й рухалися так, неначе когось вистежували.

Мет напружився. Якщо вони підійдуть трішки ближче й не помітять його, схованого в глибокій тіні закутка, він зможе неочікувано вдарити першим. Юнак сподівався, що його живіт перестане бурчати. Ці ножі були значно коротшими від тренувальних мечів, — проте вони були сталеві, а не дерев’яні.

Один з чоловіків примружився, вдивляючись у протилежний кінець вулиці, а тоді несподівано випростався й закричав:

— Хіба він не у ваш бік пішов?

— Я нічого, окрім тіні, не бачу, — відповіли із сильним акцентом. — Краще піти звідси. Цієї ночі відбуваються дивні речі.

Не далі, аніж за чотири кроки від нього, двоє чоловіків поглянули один на одного, сховали ножі й потупцювали геть тим же шляхом, яким прийшли.

Він повільно, спроквола зітхнув. Поталанило. Щоб я згорів, але щастить мені не тільки в грі.

Мет більше не бачив чоловіків на початку вулиці, — але знав, що вони все ще можуть бути десь поруч, на наступній. А ще — позаду, на іншій дорозі.

Будівля, навпроти якої він причаївся, мала лише один поверх, а дах був пласким на вигляд. Фриз із білого каменю, різьблений у вигляді виноградного листя, здіймався, з’єднуючи дві будівлі.

М’яко вклавши один кінець палиці на краєчок даху, він з зусиллям штовхнув його. Той з тріском прилаштувався на черепиці. Не чекаючи, щоб переконатися, чи ніхто цього не почув, Мет видерся на фриз; за великі листки було легко вчепитися пальцями ніг навіть чоловіку в чоботях. За секунду палиця вже була у нього в руках, а він біг по даху, сподіваючись на свій талан.

Ще тричі він дерся нагору, щоразу підіймаючись на один поверх. Ледь похилий черепичний дах певну відстань простягався на одному рівні. Віяв легенький вітерець, притискаючи його волосся до потилиці та змушуючи думати, що його хтось переслідує. Припини, дурню! Вони вже за три вулиці звідси, — вишукують нову жертву з товстим гаманцем і зрадливим таланом.

Його черевики ковзали черепицею, тож він вирішив, що саме час подбати про те, щоб уже спуститися долі. Мет обережно підступив до краю даху й глянув униз. Порожня вулиця лежала десь за сорок футів унизу; на ній розташувалися три корчми й заїзд, з вікон яких на бруківку лилося світло; лунала музика. Однак праворуч від нього було видно кам’яний міст, який поєднував верхній поверх його будівлі з іншою, розташованою з протилежного боку вулиці.

Міст здавався жахливо вузьким. Він простягся крізь темряву, бо світло корчем оминало його, і височів над великою прірвою із твердою бруківкою унизу, — але Мет кинув туди палицю й змусив себе рушити, перш ніж нафантазував би надто багато. Його черевики стукнули по мосту, й він наважився покотитися по ньому, як у дитинстві, коли падав з дерева. Врешті хлопець уперся у бильця, що висотою сягали його попереку.

— У довготривалій перспективі погані звички окупляться, — прошепотів він до себе, коли звівся на ноги й взяв палицю.

Вікно на іншому боці мосту було темним і щільно прикритим віконницями. Той, хто там живе, навряд чи зрадіє появі незнайомця серед ночі. Він бачив щедре різьблення на камені, — але було важко розгледіти, чи була там якась зачіпка для пальців: ніч уміло це приховала. Що ж, незнайомець чи ні, а всередину я зайду.

Він відвернувся від билець — і раптом побачив чоловіка, що теж стояв на мості. Чоловіка з кинджалом у руці.

Мет схопив його руку, перш ніж клинок торкнувся б його горла. Тільки-но вія схопив чоловіка пальцями за зап’ясток, як палиця між ними заплуталася у нього в ногах, змусивши юнака впасти спиною на бильця, перехилитися через них і потягти чоловіка за собою. Балансуючи на спині, він боровся зі своїм суперником, який скалився просто йому в обличчя. Мет чітко уявив довге падіння униз, — і так само чітко бачив клинок, який слабко відбивав місячне сяйво, наближаючись до його горла. Одною рукою стискаючи зап’ясток чоловіка, другою він вхопив палицю між їхніми тілами. Минуло лише кілька секунд відтоді, відколи він уперше побачив цього чоловіка, —-а вже кількаразово міг померти з ножем у горлі.

— Час кинути кості, — прошипів Мет. Здавалося, чоловік на якусь мить збентежився, — але за цю мить все скінчилося. Мет витягнув ноги і кинув їх обох у порожнечу.

У цей уповільнений час здавалося, що він був невагомим. Повітря свистіло в його вухах і куйовдило волосся. Здається, інший чоловік закричав, — або принаймні спробував. Удар вибив повітря з його легень, і сріблясто-чорні плями затанцювали в його розмитому погляді.

Коли Мет знову зміг дихати, — і бачити,—то усвідомив, що лежить зверху на нападникові, що своїм тілом пом’якшив його власне падіння.

— Поталанило, — прошепотів він. Мет повільно підвівся на ноги, проклинаючи синець, який палиця лишила на його ребрах.

Він гадав, що нападник буде мертвий, — мало хто виживе після падіння з тридцятифутової висоти на бруківку з іншим тілом зверху. Проте він не очікував побачити кинджал цього чоловіка, який по руків’я увігнався тому в серце. Такий невиразний чоловік намагався вбити його. Мет подумав, що ніколи б не звернув на нього увагу в натовпі.

— Не пощастило тобі, чоловіче, — сказав він трупу, похитуючись.

Раптом все, що сталося, навалилося на нього. Розбійники на звивистій вулиці. Лазіння по дахах. Цей чоловік. Падіння. Він підняв очі вгору, на міст, і його пройняв дріж. Мабуть, я збожеволів. Маленька пригода — це одна річ; але Ролош Орлине Око не став би просити про таке.

Мет усвідомив, що стоїть над мертвим чоловіком з клинком у грудях, просто чекаючи, поки хтось не пройде повз, а далі з криками побіжить по вартових з Пломенем Тар Балона на грудях. Наказ Амерлін, може, й звільнить його від них, — але, мабуть, не раніше, ніж вона про все дізнається. Його знову можуть запроторити до Білої Вежі, — без цього папірця, і, можливо, навіть без дозволу виходити в місто.

Мет знав, що йому потрібно йти до доків просто зараз — і відплисти на першому ж кораблі, навіть якщо це буде прогниле корито, повне гнилої риби. Але його коліна так тремтіли від цього всього, що він заледве зміг піти. Все, чого він бажав, — це присісти хоча б на хвилину. Лиш на хвилину, щоб заспокоїти свої коліна, — і тоді він рушить до доків.

Корчми розташовувалися ближче, але він попрямував до заїзду. Зала в заїзді була дружнім місцем, де чоловік міг на хвильку розслабитися, не турбуючись, що хтось за спиною на нього полює. З вікна лилося достатньо світла, аби можна було розібрати вивіску. Жінка із заплетеним у коси волоссям тримала щось схоже на оливкову гілку. А біля неї був напис: «Жінка з Танчіко».