Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 55

ЩО НАПИСАНО У ПРОРОЦТВІ

Ранд повільно увійшов до зали, ступаючи серед великих полірованих колон з червоного каменю, що їх він пам’ятав зі своїх снів. Тиша заповнювала тіні, однак щось досі його кликало. І щось спалахувало попереду, — миготливе світло, яке відкидало тіні, немов маяк. Він зайшов під великий купол і побачив те, що шукав. Калландор, зависле в повітрі руків’я, що чекає руки Відродженого Дракона. Коли меч обертався, то розбивав те тьмяне світло на друзки, — і раз по раз спалахував, мовби горів ізсередини. Кликав його. Чекав на нього.

Якщо я — Відроджений Дракон. Якщо я не просто напівбожевільний чоловік, проклятий умінням направляти, маріонетка, що танцює під дудку Морейн і Білої Вежі.

— Візьми його, Льюсе Теріне. Візьми його, Родичевбивце.

Він обернувся на голос. Високий чоловік із коротко підстриженим світлим волоссям, що вийшов з-під тіні колон, здався йому знайомим. Ранд не мав жодної ідеї, хто це, — цей тип в червоному шовковому каптані з чорними смужками на пишних рукавах, у темних бриджах, заправлених в чоботи зі срібною оздобою. Він не знав цього чоловіка, — але бачив його уві сні.

— Ти посадовив їх до клітки, — сказав Ранд. — Еґвейн, Найнів та Елейн. У моїх снах. Ти постійно садовив їх до клітки і завдавав їм болю.

Чоловік зневажливо махнув рукою.

— Вони — ніщо. Можливо, одного дня, коли закінчаться тренування, — але не зараз. Зізнаюся, я здивований тим, що ти турбуєшся, щоб вони були корисними. Але ти завжди був дурнем, — завжди був готовий дослухатися серця, а не сили. Ти прийшов зарано, Льюсе Теріне. Тепер ти повинен робити те, до чого ще не готовий, — або ж померти. Померти, знаючи, що залишив цих дівчат у моїх руках. — Здавалося, він чекав на щось. Вичікував. — Я ще збираюся скористатися ними, Родичевбивце. Вони служитимуть мені; моїй владі. І це завдаватиме їм більшого болю, ніж будь-що до цього.

Позаду Ранда палав Калландор, надсилаючи йому в спину хвилю тепла. — Хто ти?

— Ти не пам’ятаєш мене, —чи не так? — Світловолосий чоловік раптово засміявся. — Я тебе теж не впізнаю таким. Сільський хлопчина з флейтою за плечима. Ішамаель говорив правду? Він завжди брехав, якщо це давало йому перевагу на дюйм чи секунду. Ти нічого не пам’ятаєш, Льюсе Теріне?

— Ім’я! — вимагав Ранд. — Назви своє ім’я!

— Називай мене Бе’лал. — Відступник насупився, коли Ранд ніяк не відреагував на ім’я. — Візьми його! — гаркнув Бе’лал, вказуючи рукою на меч за плечима Ранда. — Колись ми їхали на війну пліч-о-пліч, — і через це я даю тобі шанс. Жалюгідний шанс, — але шанс врятуватися і вберегти тих трьох, котрих я збираюся перетворити на своїх ручних тваринок. Візьми меч, селянине. Можливо, цього буде достатньо, щоб ти вижив.

Ранд засміявся.

— Ти справді думаєш, що можеш так просто мене залякати, Відступнику? Сам Ба’алзамон полює на мене. Ти думаєш, що зараз я повинен скоцюрбитись від страху? Кланятися перед Відступником, коли відрікся від самого Морока?

— Ось як ти розмірковуєш? — тихо сказав Бе’лал. — Тоді ти справді нічого не знаєш. — Раптом у його руках опинився меч, — меч з клинком, викуваним із темного полум’я. — Візьми його! Візьми Калландор\ Три тисячі років, поки я був ув’язнений, він чекав тут. На тебе. Один з наймогутніших са’ангріалів, що ми створили. Візьми його — і захищайся, якщо зможеш!

Він рушив на Ранда, змушуючи його задкувати до Калландора, — однак Ранд підняв свої руки, й саїдін наповнила його; солодкий стрімкий потік Сили; нудотна мерзота псування — і він тримав меч з червоного полум’я, меч із символом чаплі на вогненному клинку. Він рухався так, як вчив його Лан, від однієї позиції до іншої, немов танцював. «Розсікання шовку». «Водяні потоки з пагорба». «Вітер і дощ». Лезо з темного полум’я зустрілося з червоним лезом, висікаючи іскри, зашипівши, немов до білини розпечений метал.

Ранд плавно відступив і зайняв захисну позицію, намагаючись не виявити своєї раптової невпевненості. На чорному лезі теж був символ чаплі. Пташка була така темна, що ледь виднілася. Одного разу йому вже довелося стикатися з чоловіком з позначкою чаплі на лезі його меча, і тоді Ранд ледве вижив. Він знав, що насправді не мав права носити емблему майстра, який його виготовив; вона була на мечі його батька, що його той віддав Ранду; тож, коли він думав про меч у руках, він уявляв собі саме цей меч. Якось він прийняв смерть, як вчив його Охоронець, — але цього разу, він знав, його смерть буде остаточною. Бе’лал володів мечем краще від нього. Потужніше. Швидше. Справжній майстер.

Відступник реготав, розважався, швидко розмахуючи клинком навсібіч; чорне полум’я ревло, наче швидкі випади крізь повітря посилювали його.

— Ти колись був видатним мечником, Льюсе Теріне, — кепкував він. — Ти пам’ятаєш, як ми приручили ці штуки, що називаються мечами, і навчилися вбивати ними, як робили чоловіки в давніх легендах? А пам’ятаєш хоча б одну із наших запеклих битв,—чи одну з жахливих поразок? Звісно, ні. Ти нічого не пам’ятаєш, правда? Цього разу ти недостатньо підготувався. Цього разу, Льюсе Теріне, я вб’ю тебе. — Бе’лал зайшов ще далі в своїх знущаннях. — Можливо, якщо ти візьмеш Калландор, то трішки подовжиш собі життя. Зовсім трішки.

Він підходив повільно, наче давав Ранду час, щоб той обернувся й кинувся до Калландора, Недоторканного, щоб узяти його. Але сумніви Ранда досі були вагомими. Калландор може взяти лише Відроджений Дракон. Він дозволив їм проголосити себе таким завдяки сотні причин, які, здавалося, не залишали йому вибору. Але чи справді він ним був? Якщо він кинеться, щоб узяти Калландор насправді, а не уві сні, — чи зіткнеться його рука з невидимою стіною, поки Бе’лал наноситиме удар зі спини?

Він зустрів Відступника тим мечем, який знав, — вогненним клинком, створеним саїдін. І відступив. «Впалий лист» зустрів «Промоклий шовк». «Танець кота на стіні» зустрів «Кабана, що мчить схилом». «Річка, що підмиває береги» ледь не коштувала йому відрубаної голови. Він незграбно відскочив убік, а чорне полум’я прочесало його волосся, — і тоді Ранд крутнувся на ногах, щоб протистояти «Каменепаду з гір». Послідовно, навмисно, Бе’лал повільно закручував його по спіралі, наближаючи до Калландора.

Крики відлунювали серед колон, і виїуки, і дзенькіт сталі, — але Ранд заледве помічав їх. Вони з Бе’лалом більше не були самі у Серці Каменя. Чоловіки в кірасах та облямованих шоломах, з мечами, билися з темними постатями у серпанках, що кидалися на них з короткими списами з-поміж колон. Деякі воїни утворювали шеренгу; стріли, що спалахували у пітьмі, потрапляли їм у горло чи обличчя, і вони падали, і лінія руйнувалась. Ранд майже не помічав битви, — навіть коли мертві падали за кілька кроків від нього. Його власна битва була надто запеклою; вона вимагала цілковитої зосередженості. Вологе тепло стікало його боком. Стара рана відкрилася.

Він раптом спіткнувся, не помітивши мертвого чоловіка під ногами, і опинився долі на кам’яній підлозі, упавши на свій футляр із флейтою.

Бе’лал підніс свій темний клинок, прошипівши:

— Візьми його! Візьми Калландор і захищайся! Візьми його, — або я вб’ю тебе зараз. Якщо ти не візьмеш його, я розірву тебе!

— Ні!

Навіть Бе’лал здригнувся від командного жіночого голосу. Відступник відійшов від дуги Рандового меча й, спохмурнівши, повернув голову до Морейн, що крокувала крізь битву, не зважаючи на передсмертні крики довкола. Її очі були прикуті до нього.

— Я думав, тебе обережно прибрали з дороги, жінко. Неважливо. Ти тільки дратуєш. Набридлива муха. Мошка. Я кину тебе в клітку, як інших, і навчу служити Тіні з твоїми жалюгідними силами.

Він презирливо засміявся й підняв свою вільну руку. ,

Морейн не спинилася й навіть не сповільнила крок, поки він говорив. Вона була не більш ніж за тридцять кроків від нього, коли він поворухнув рукою, — а вона в цей час піднесла обидві.

На обличчі Відступника була лиш мить здивування, і він встигнув крикнути «Ні!». Тоді промінь білого вогню, гарячішого від сонця, вирвався з рук Айз Седай, — сліпучий жезл, що прогнав усі тіні. За мить до цього Бе’лал став фігурою з мерехтливих пилинок, плямками, що танцюють у світлі, менше ніж мить, — і вони зникли ще до того, як його крик розчинився.

Коли промінь світла згас, у кімнаті запанувала тиша; тиша, яку переривали стогони поранених. Битва враз припинилась. Чоловіки у серпанках і чоловіки в кірасах стояли, мов ошелешені.

— Він мав рацію лише в одному, — сказала Морейн так спокійно, наче стояла десь на лугу. — Ти повинен узяти Калландор. Він хотів убити тебе через нього, — але це твоє право від народження. Звісно, краще б ти знав більше, перш аніж твоя рука візьме його, — але тепер ти перед ним, і більше немає часу на навчання. Візьми його, Ранде.

Батоги темної блискавки оповили її; вона закричала, коли вони підійняли її й відкинули, котячи по підлозі, немов мішок, поки вона не вдарилася об одну з колон.

Ранд подивився в той бік, звідки з’явилася блискавка. Там, майже на вершині колони, була глибока тінь. Така пітьма, що всі інші тіні видавалися полудневими, — і звідти на нього дивилася пара вогненних очей.

Тінь повільно спустилася, набувши обрисів Ба’алзамона, одягненого в мертвотно-чорне, як мерддраал. Але навіть це не було таким темним, як та тінь, що оповила його. Він завис у повітрі — два спани над підлогою, — дивлячись на Ранда очима, сповненими люті й зненависті.

— Двічі в цьому житті я давав тобі шанс служити мені живим. — Полум’я виривалося з його рота, коли він говорив, і кожне слово гуркотіло, мов горно. — Двічі ти відмовляв — і ранив мене. Тепер ти служитимеш Лорду Домовини після смерті. Помри, Льюсе Теріне Родичевбивце. Помри, Ранде аль’Торе. Твій час прийшов! Я заберу твою душу!

Ба’алзамон напружив свою руку; Ранд підвівся й кинувся просто до Калландора, що все ще сяяв і палав у повітрі. Він не знав, чи зможе дотягтися чи торкнутися його, але був упевнений, що це його останній шанс.

Удар Ба’алзамона спіймав його у стрибку, вразивши зсередини, розриваючи і стискаючи, вириваючи з нього щось, якусь частину його. Ранд закричав. Він відчував, що падає, немов порожній мішок, який вивернули навиворіт. Біль у боці від рани, яку він отримав у Фалме, був бажаним, — чимось, за що можна триматися; він нагадував про життя. Його рука конвульсивно стиснулася. На руків’ї Калландора.

Єдина Сила стугоніла крізь нього потоком, більшим, аніж він міг собі уявити, — від саїдін до меча. Кришталевий клинок засяяв яскравіше, аніж полум’я Морейн. На нього неможливо було дивитися, неможливо було побачити, що то меч: там було лише світло, яке палахкотіло в його кулані. Він боровся з потоком, протистояв невблаганному припливу, який загрожував знести його, звести все, ким він є, до меча. Протягом миті, що протривала століття, він немовби завис, хитаючись, балансуючи на межі, змитий, мов пісок під час раптової повені. Нескінченно повільно цей баланс закріпився. Він і досі наче стояв босоніж на лезі бритви над бездонним падінням, — але щось підказувало йому, що це найліпше, чого він міг очікувати. Аби направляти такий потік Сили, він повинен танцювати на цьому лезі, як танцював фігури з мечем.

Ранд обернувся до Ба’алзамона. Щойно він торкнувся Калландора, внутрішні сумніви щезли. Пройшла лише мить, — а здавалося, що це тривало вічно.

— Ти не забереш мою душу, — закричав він. — Цього разу я покінчу з тобою раз і назавжди! І зроблю це зараз!

Ба’алзамон зник, — і чоловік, і тінь.

Певний час Ранд похмуро роззирався. Коли той зник, з’явилося якесь відчуття згортання. Якесь перекручування, — наче Ба’алзамон дивним чином зігнув те, що було. Не звертаючи уваги на чоловіків, що витріщалися на нього, на Морейн, що лежала біля колони, Ранд потягнувся через Калландор, — і розвернув реальність, щоб утворити двері кудись. Він не знав куди, — окрім того, що туди втік Ба’алзамон.

— Тепер полюватиму я, — сказав він і пішов за ним.

Кам’яні плити під ногами Еґвейн затрусились. Твердиня двигтіла; вона дзвеніла. Дівчина втримала баланс і зупинилася, дослухаючись. Звуків чи тремтіння більше не було. Що б не сталося, — це вже завершилося. Вона поквапилася. На її шляху стояли двері з залізних ґраток, на яких висів замок завбільшки з її голову. Вона направила Землю, перш ніж дійшла до них, і, коли вона натисла на ґрати, замок розломився навпіл.

Дівчина швидко проминула залу за цими дверима, намагаючись не дивитися на речі, підвішені до стін. Батоги й залізні кліщі були найбільш невинними. Непевно хвилюючись, вона прочинила маленькі залізні ворота й увійшла до коридору, де були розташовані рядами дерев’яні двері, а в проміжках між ними горіли смолоскипи у залізних тримачах. Еґвейн відчула майже таку ж полегкість, як і коли проминула ті речі, — коли знайшла те, що вона шукала. Але яка камера?

Дерев’яні двері відчинилися легко. Деякі були незамкнені, а деякі піддалися так само легко, як той величезний замок. Однак усі камери були порожні. Звісно. Ніхто не захоче опинитися уві сні в такому місці. Усі в'язні, що можуть досягти Тел’аран’ріоду, снитимуть про приємніші місця.

Якусь мить вона відчувала щось схоже на відчай. Еґвейн хотілося вірити, що віднайдення потрібної камери щось змінить. Втім, навіть знайти її може бути неможливо. Цей перший коридор простягався далі й далі, і до нього приєднувалися інші.

Раптом вона побачила якесь мерехтіння попереду. Там була постать — ще більш невиразна, ніж Джоя Б’їр. Втім, це була жінка. Дівчина була цього певна. Жінка, що сиділа на лаві перед однією з камер. Постать блимнула знову й зникла. Помилки бути не могло. Ця тонка шия і бліде невинне обличчя з повіками, що тремтіли. Аміко Наґоїн поринала в сон і снила своїми обов’язками охоронця. І, схоже, сонно забавлялася з одним із вкрадених тер’ангріалів. Еґвейн могла її зрозуміти; вона сама докладала значних зусиль, щоб хоча б кілька днів не користуватися тим, який дала їй Верін.

Еґвейн знала, що відрізати жінку від Істинного Джерела можна було навіть тоді, коли та вже охопила саїдар, — але розірвати вже створене плетиво було значно складніше, ніж відгородити потік від початку. Вона створила візерунки плетива, допрацювала їх, зробивши цього разу ниті сильнішими, грубішими та важчими. Плетиво було щільнішим, але з краєм гострим, як ніж.

Мерехтлива фігура Друга Морока з’явилася знову, і Еґвейн направила потоки Повітря й Духу. Якусь мить щось, здавалося, опиралося плетиву Духу, і вона чимдуж натисла на нього. І плетиво потрапило на своє місце.

Аміко Наґоїн закричала. Це був тонкий крик, — ледве чутний, такий слабкий, як і вона сама. Жінка була майже такою ж тінню, як і Джоя Б’їр.

Тепер, коли мереживо Повітря скувало її, вона не зникла знову. Жах скривив гарненьке обличчя Чорної Айз Седай; здавалося, вона щось белькотіла, але її вигуки були надто тихі, щоб Еґвейн могла щось зрозуміти.

Зв’язуючи й вкладаючи плетиво навколо Чорної Айз Седай, Еґвейн звернула увагу на двері камери. Вона нетерпляче направила потік Землі на залізний замок. Він зник у темній пилюці, в тумані, що цілковито розчинився, перш аніж упав на підлогу. Еґвейн розчахнула двері — й не здивувалася тому, що камера була порожня, якщо не зважати на один засвічений смолоскип.

Але Аміко — зв’язана, а двері — відчинені.

Якусь мить вона думала, що робити далі. А тоді вийшла зі сну...

...і прокинулася із синцями, що боліли, та спрагою. Спиною вона спиралася на стіну камери, а поглядом втупилася у міцно зачинені двері. Звісно. Що стаеться з живими істотами, — є реальним, коли вони прокидаються. Але, що б я не робила з каменем, залізом чи деревом, —у реальному світі нічого не зміниться.

Найнів та Елейн досі схилялися над нею, стоячи на колінах.

— Хто б не був назовні, — сказала Найнів, — кілька секунд тому там закричали, але більше нічого не відбулося. Ти знайшла вихід?

— Ми можемо вийти звідси, — сказала Еґвейн. — Допоможіть мені встати, і я позбудуся замка. Аміко не завадить нам. То вона кричала.

Елейн похитала головою.

— Я постійно намагалася охопити саїдар відтоді, як ти заснула. Хоча зараз щось змінилося, але я досі відгороджена від неї.

Еґвейн створила порожнечу всередині себе; пуп’янок троянди відкрився для саїдар. Невидима стіна досі була там. Тепер вона мерехтіла. Були моменти, коли, здавалося, вона майже відчувала, як Істинне Джерело наповнює її Силою. Майже. Щит мерехтів надто швидко, щоб вона його виявила. З таким же успіхом він міг залишатися непорушним.

Вона подивилася на інших двох дівчат.

— Я зв’язала її. Відгородила. Вона ж жива істота, а не бездушне залізо. Вона мусить бути відгороджена.

— Щось змінилося у щиті, який на нас наклали, — сказала Елейн, — але Аміко досі здатна утримувати його.

Еґвейн відкинула голову до стіни.

— Я спробую ще раз.

— Тобі вистачить сили? — спохмурніла Елейн. — Чесно кажучи, твій голос звучить слабше, ніж раніше. Ця спроба щось забрала в тебе, Еґвейн.

— Там я достатньо сильна. — Вона почувалася ще більш втомленою. Сили поступово залишали її, — але це був їхній єдиний шанс. Вона сказала лиш це, і дівчата погодилися, хоч і неохоче.

— Ти зможеш так швидко знову заснути? — врешті спитала Найнів.

— Заспівай мені, — Еґвейн із зусиллям всміхнулася. — Як тоді, коли я була маленькою дівчинкою. Добре? — Вона взяла Найнів за руку, а іншою стисла кам’яний перстень. Тоді заплющила очі, намагаючись віднайти сон у безсловесному наспівуванні.

Широкі двері з металевих ґраток були прочинені, а в кімнаті за ними, схоже, нікого не було, — однак Мет увійшов обережно. Сандар досі залишався в коридорі, намагаючись водночас видивлятися обидва шляхи, переконаний, що високий лорд або сотня захисників можуть з’явитися там будь-якої миті.

У кімнаті нікого не було; на довгому столі лежали недоїдені страви, — тож, без сумніву, люди поспішали на битву, що точилася нагорі. Коли Мет побачив всі ті речі на стіні, то зрадів, що не зустрівся ні з ким із них. Батоги різних розмірів і довжини, різної товщини, з різною кількістю джгутів. Обценьки й кліщі, затискачі й ланцюги. Щось подібне до металевих чобіт, рукавиць і шоломів з великими шурупами на них, — напевно, щоб їх затягувати. Речі, призначення яких він не хотів навіть уявляти. Якби він зустрів чоловіків, що використовують такі речі, він би точно переконався, що вони мертві, перш ніж рушити далі.

— Сандаре! — прошипів він. — Ти хочеш залишитися тут на всю кляту ніч?

Він поквапився до внутрішніх дверей — що також були ґратчастими, як і попередні, проте меншими від них — і, не чекаючи на відповідь, пройшов повз них.

У розташованому за ними коридорі рядком вишикувалися грубі дерев’яні двері. Тут горіли такі ж смолоскипи, як і в кімнаті, котру він щойно облишив. Не більше ніж за двадцять кроків від нього на лавці сиділа жінка, спершись до стіни в незрозуміло закляклій позі. Вона повільно повернула голову на стукіт його чобіт об камінь. Гарна молода жінка. Він здивувався, чому вона не рухається, — окрім голови, — і чому навіть голова рухається так, наче вона дрімає.

Вона у в ’язнена ? У коридорі ? Адже не може людина з таким обличчям бути однією з тих, хто використовує предмети на тій стіні. Здавалося, що вона майже спить, судячи з напівзаплющених очей. А страждання на її милому обличчі точно свідчило, що вона піддана тортурам, а не сама здійснює їх.

— Стій! — закричав Сандар позаду нього. — Вона Айз Седай! Одна з тих, що забрали дівчат, яких ти шукаєш!

Мет завмер на половині кроку, розглядаючи цю жінку. Він пам’ятав, як Морейн кидалася вогняними кулями. Юнак замислився над тим, чи зміг би він сам відбити вогняну кулю своєю палицею. І чи вистачить його талану, щоб утекти від Айз Седай.

— Допоможи мені, — слабко сказала вона. Її очі залишалися напівзаплющеними, але благання в голосі було цілком свідомим. — Допоможи. Прошу!

Мет закліпав. Вона досі не поворушила жодним м’язом нижче від шиї. Він обережно підійшов ближче, помахавши Сандару, аби той припинив кричати, що вона — Айз Седай. Жінка трохи повернула голову, стежачи за Метом. Але не більше.

Великий металевий ключ висів на її паску. Якусь мить він вагався. Сандар сказав, що вона — Айз Седай. Але чому вона не рухається? Глитнувши, він витягнув ключ так обережно, неначе діставав шматочок м’яса з вовчих щелеп. Вона закотила очі на двері перед нею і видала такий звук, немов кішка, що тільки-но побачила великого собаку, який з гарчанням вбіг у кімнату, — і зрозуміла, що виходу немає.

Він не зрозумів цього, але, поки вона не перешкоджала йому відчинити двері, його не турбувало те, чому вона просто сидить тут, як набите опудало. З іншого боку, йому було цікаво, чи є щось з того боку дверей, чого варто боятися. Якщо вона — одна з тих, хто забрав Егвейн та інших, значить, вона стереже їх. Сльози виступили на її очах. От тільки вона так дивиться, наче там — напівлюдок. Був тільки один спосіб з’ясувати це. Приперши свою палицю до стіни, він повернув ключ у замку й розчахнув двері, приготувавшись до втечі, якщо раптом виникне така необхідність.

Найнів та Елейн, стоячи на колінах, схилилися над Еґвейн, що, здавалося, спала між ними. Він зойкнув, побачивши запухле обличчя Егвейн, і змінив свою думку щодо її сну. Інші дві дівчини повернулися до нього, коли він відчинив двері — вони були майже такі ж побиті, як Еґвейн, — Щоб я згорів! Щоб я згорів! — і ошелешено витріщалися на нього.

— Метриме Коутоне, — сказала Найнів шоковано, — що, заради Світла, ти тут робиш?

— Я прийшов, щоб в біса звільнити вас, — сказав він. — Щоб я згорів, якщо очікував, що мене зустрінуть, наче я прийшов вкрасти пирога. Можете розповісти мені, чому ви маєте такий вигляд, наче боролися з ведмедями, — пізніше, якщо забажаєте. Якщо Еґвейн не може йти, я понесу її на спині. Усю Твердиню заполонили аїльці, і прилеглі зони також, і чи вони вбивають клятих захисників, чи кляті захисники вбивають їх, — як би там не було, нам краще вибиратися звідси, поки ми в біса можемо це зробити. Якщо можемо!

— Стеж за тим, що говориш, — сказала йому Найнів, а Елейн глянула на нього так несхвально, як вміють лише жінки. Але жодна з них, схоже, не приділила цьому забагато уваги. Вони почали трясти Еґвейн, наче на ній не було такої кількості синців, котрої він у своєму житті ніколи не бачив.

Повіки Еґвейн затремтіли, й вона застогнала.

— Чому ви розбудили мене? Я повинна зрозуміти це. Якщо я втрачу плетиво на ній, вона прокинеться, і я більше ніколи не зловлю її. А якщо я залишу так, — не може ж вона постійно спати, і... — Її погляд зупинився на Меті, а очі округлились. — Метриме Коутоне, що, заради Світла, ти тут робиш?

— Розкажи їй, — сказав він Найнів. — Я надто зайнятий вашим порятунком, щоб стежити за тим, що гов...

Усі вони дивилися повз нього так, наче бажали б тримати ножі у своїх руках.

Він розвернувся, — але побачив лише Джюліна Сандара, який, здавалося, проковтнув цілу гнилу сливу.

— У них є на це причина, — сказав він Мету. — Я... я зрадив їх. Але я мусив. — Останнє він сказав дівчатам. — Та, що з багатьма золотистими косами, говорила зі мною, і я... я мусив зробити це.

Певний час усі троє продовжували дивитися на нього.

— Ліандрін використовує підлі трюки, майстре Сандаре, — врешті сказала Найнів. — Можливо, не варто обвинувачувати в усьому саме вас. Ми можемо розподілити провину пізніше.

— Якщо ми все з’ясували, — сказав Мет, — ми можемо тепер іти? — Він нічого не зрозумів, але йому хотілося швидше облишити це місце.

Три дівчини вискочили за ним у коридор, однак зупинилися біля жінки на лаві. Вона підвела на них очі і почала нити.

— Прошу. Я повернуся до Світла. Я клянуся підкорятися вам. Із Жезлом Клятви в руках я присягнуся. Будь ласка, не...

Мет аж підскочив, коли Найнів раптово відступила назад і розмахнулася кулаком, вдаривши жінку так, що та впала з лави. Тепер вона лежала з цілковито заплющеними очима, — але навіть зараз вона не змінила пози, в котрій сиділа на лаві.

— Зникло, — схвильовано сказала Елейн.

Еґвейн нахилилася, щоб поритися в торбі непритомної жінки, і переклала звідти щось, — а що саме, Мет не розгледів.

— Так. Чудові відчуття. Щось змінилося в ній, коли ти вдарила її, Найнів. Не знаю що, але я це відчула.

Елейн кивнула.

— Я теж це відчула.

— Я б із задоволенням змінила все в ній, — понуро сказала Найнів. Вона обхопила руками голову Еґвейн; дівчина піднялася на пальці, зойкнувши. Коли Найнів забрала руки й взялася за Елейн, всі синці Еґвейн зникли. Як і забиття Елейн.

— Кров і клятий попіл! — вигукнув Мет. — За що ви вдарили жінку, яка просто тут сиділа? Не думаю, що вона могла хоча б поворухнутися!

Усі троє повернулися до нього, і він видав дивний звук, наче повітря довкола нього стало густим желе. Мета підняло в повітря, а його ноги бов-талися за добрячий фут над долівкою. О, щоб я згорів, Сила! Я боявся, що Айз Седай застосують свою кляту Силу на мені, — а зараз це роблять кляті дівчата, яких я визволяю! Щоб я згорів!

— Ти нічого не розумієш, Метриме Коутоне' — сказала Еґвейн напруженим голосом.

— І поки нічого не зрозумієш, — додала Найнів ще суворіше, — раджу тримати тобі свою думку при собі.

Елейн задовольнилася поглядом, який змусив його згадати матір, яка збирається наламати різок.

Чомусь він посміхнувся дівчатам так, як усміхався своїй матері після прочуханки. Щоб я згорів, — якщо вони вміють таке, то я не розумію, як хтось зміг закрити їх у цій камері!

— Що я розумію, — так це те, що я витяг вас звідти, звідки ви самі б не вийшли, — а ви виявляєте таку вдячність, як клятий мешканець Тарен-ського Перевозу, у якого болить зуб!

— Твоя правда, — сказала Найнів, і хлопець раптом упав на землю так, що зуби клацнули. Проте він знову міг рухатися. — І мені важко визнавати це, Мете, — але ти маєш рацію.

У нього була спокуса відповісти щось саркастичне, але в її голосі було замало вибачень.

— Тепер ми можемо йти? Поки триває битва, Сандяр думає, що ми можемо вивести вас через невеличкі ворота біля ріки.

— Я ще не збираюся йти, Мете, — сказала Найнів.

— Я хочу знайти Ліандрін і зняти з неї шкуру, — сказала Еґвейн так, наче збиралася зробити це буквально.

— Все, чого я хочу, — сказала Елейн, — це товкти Джою Б’їр, поки вона не заверещить, — однак я згодна на будь-яку з них.

— Ви що, глухі? — загорлав він. — Там, нагорі, точиться битва! Я прийшов сюди, щоб урятувати вас, — і я маю намір це зробити!

Еґвейн поплескала його по щоці, коли проходила повз, і Елейн теж. Найнів просто пхикнула. Він дивився на них з відкритим ротом.

— Чому ти нічого не скажеш їм? — верескнув він на мисливця за злодіями.

— Я бачив, чого тобі це коштувало, — спокійно мовив Сандар. — Я не дурень.

— Що ж, я не залишатимуся у вирі битви! — закричав він до дівчат. А вони просто зникли за невеличкими ґратчастими дверима. — Я йду, чуєте? — Ніхто з них навіть не озирнувся. Без сумніву, вони втраплять у якусь халепу! Хтось встромить меча, поки вони дивитимуться в інший бік! Бурмочучи, він узяв палицю на плечі й пішов за ними.

— Ти збираєшся стовбичити тут? — гукнув він мисливцю за злодіями. — Я не для того зайшов так далеко, щоб дозволити їм померти зараз!

Сандар наздогнав його у кімнаті з батогами. Три дівчини вже десь зникли, але Мет відчував, що знайти їх буде просто. Треба просто знайти людей, підвішених у повітрі! Кляті жінки! Він прискорився до бігу.

Перрин похмуро блукав коридорами Твердині, шукаючи якісь ознаки Фейлі. Він знаходив її ще двічі: один раз звільняв із залізної клітки, дуже схожої на ту, в якій сидів аїлець у Ремені, і ще раз — коли зламав замок на металевій скрині з вирізьбленим на боці соколом. Обидва рази вона розчинялася в повітрі, промовляючи його ім’я. Стрибун біг поруч із ним, внюхуючись у повітря. Яким би хорошим не був нюх Перрина, — вовчий був кращий; саме Стрибун привів його до скрині.

Перрин міркував, чи зможе колись звільнити її насправді. Вже тривалий час вони не зустріли жодного знаку. Коридори Твердині були порожніми; горіли ліхтарі, гобелени й зброя висіли на стінах, — але нічого не рухалося, окрім нього й Стрибуна. Тільки, гадаю, то був Ранд. Це був лиш проблиск, — чоловік, що біг, мовби гнався за кимось. Це не міг бути він. Не міг, — але мені здалося, що це він.

Раптом Стрибун пришвидшив крок, коли рушив до ще одних високих дверей, оббитих бронзою. Перрин намагався зрівняти темп, спіткнувся й упав на коліна, витягнувши руки, щоб не пошкодити обличчя. Слабкість пронизала його наскрізь — так, наче його м’язи опустили під воду. Навіть коли це відчуття відступило, воно забрало частину його сил. Потрібно було зусилля, щоб піднятися. Стрибун розвернувся, щоб подивитися на нього.

Твоя присутність тут надто сильна, Молодий Бику. Плоть слабне. Ти не турбуєшся, щоб триматися за неї. Незабаром плоть і сон помруть разом.

— Знайди її, — сказав Перрин. — Це все, що я прошу. Знайди Фейлі.

Жовті очі зустрілися з такими ж. Вовк розвернувся й побіг до дверей. За ними, Молодий Бику.

Перрин підійшов до дверей і штовхнув їх. Вони не піддалися. Схоже, їх було не відчинити, — не було ручки, не було нічого, за що можна було б вхопитися. На них був крихітний візерунок, який ледве можна було розгледіти. Соколи. Тисячі крихітних соколів.

Вона повинна бути там. Думаю, я не протримаюся довше. З криком він опустив свій молот на бронзову поверхню. Вона задзвеніла, мов гонг. Він ударив знову, — і дзвін посилився. Третій удар — і бронзові двері розлетілися на друзки, немов скляні.

Попереду, за сто метрів від розбитих дверей, коло світла оточувало сокола, прикутого до сідала. Решту цієї велетенської зали заповнювали темрява й слабкий шурхіт, неначе від сотень крил.

Він ступив крок досередини, і сокіл прорізав темряву, продряпавши Перрину обличчя кігтями. Він затулив очі руками — кігті почали різати йому плечі — і хитнувся до сідала. Знов і знову налітали птахи. Соколи пірнали, б’ючи його, дряпали його, — але він крокував далі, закриваючи однією рукою очі, що були прикуті до сокола на сідалі. Руками і плечима юнака стікала кров. Він десь загубив молот; він не знав де, але знав, що, якщо повернеться назад шукати, помре раніше, аніж знайде його.

Коли хлопець дійшов до сідала, гострі кігті змусили його стати на коліна. Він дивився з-під руки на сокола, і вона дивилася на нього своїми темними очима, не кліпаючи. Ланцюг, що тримав її ногу, був прикріплений до сідала крихітним замком у вигляді їжака. Він схопив ланцюг обома руками, не зважаючи на інших соколів, що тепер стали виром гострих кігтів навколо нього, — із останніх сил розірвав його. Біль і соколи принесли темряву.

Перрин розплющив очі в пекучій агонії — так, наче його обличчя, і руки, і плечі були порізані тисячами ножів. Але це не мало значення. Фейлі схилялася над ним; її темні розкосі очі були сповнені хвилювання. Вона витирала його обличчя тканиною, що вже промокла від крові.

— Мій бідний Перрине, — тихо сказала вона. — Мій бідний ковалю. Ти так сильно поранений.

Із зусиллям, що принесло ще більше болю, він повернув голову. Вони були в окремій їдальні в «Зірці», а біля однієї з ніжок столу лежав дерев’яний різьблений їжак, розламаний надвоє.

— Фейлі, — прошепотів він до неї. — Мій соколе.

Ранд досі був у Серці Каменя, — але воно було іншим. Тепер тут не було ні живих людей, що б’ються, ні мертвих, — нікого, тільки він. Несподівано Твердиню прорізав гучний звук гонга, тоді — знову, і навіть каміння під його ногами задвигтіло. Третій раз загуло, але звук різко обірвався — так, наче гонг розколовся. Запала тиша.

Що це за місце? задумався він. І, що важливіше, — де Ба’алзамон?

Немовби відповідаючи йому, сяйливий промінь, схожий на той, що створила Морейн, вигулькнув з темряви серед колон, скерований просто йому в груди. Його рука інстинктивно стисла меч; це був такий самий інстинкт, як і той, що змушував його пропускати потоки із саїдін в Калландор, — потік Сили, завдяки якому меч палав яскравіше, аніж промінь, спрямований на нього. Його хиткий баланс між існуванням та руйнуванням коливався. Безумовно, цей потік поглине його.

Промінь світла вдарився об лезо Калландора — і розбився, розділяючи потік на дві сторони. Він відчув, як скраєчку його каптана, що був біля променя, загорілася вовна. Позаду нього два струмені застиглого вогню, рідкого світла, врізалися у величезні червоні колони; і на тому місці камінь перестав існувати, а палючі промені пробилися до інших колон, миттєво розірвавши їх. Серце Каменя гуркотіло, коли колони завалювалися й розбивалися в хмарини пилу, бризки каміння. Те, що падало в світло, просто більше не існувало.

Люте гарчання донеслося з тіней, і палючий промінь чистого білого жару зник.

Ранд змахнув Калландором, наче вдаряючи по чомусь перед собою. Біле світло, що охопило клинок, витягнулося, спрямоване вперед, і прорізало червону колону, за якою ховалося гарчання. Полірована колона розсіклася, мов шовк. Відрубана частина затремтіла; вона відірвалася й впала зі стелі, розламавшись на великі брили каменю на підлозі. Коли тремтіння зупинилося, він почув шурхіт чобіт об камінь по той бік. Хтось утікав.

Ранд рушив за Ба’алзамоном, тримаючи Калландор напоготові.

Висока арка, що вела до Серця, завалилася, коли він увійшов туди, — і ціла стіна впала, утворюючи хмари пилу каміння й немовби намагаючись поховати його під собою. Але юнак направив туди Силу, і всі руїни зависли в повітрі. Він побіг. Ранд не зовсім розумів, що саме зробив і як, але тепер не було часу думати про це. Він біг услід за кроками Ба’алзамона, що відлунювали внизу, у коридорі Твердині.

Прямо з повітря вистрибували мерддраали й траллоки, — велетенські звірячі фігури з безокими обличчями, спотвореними люттю, спраглі до вбивства. їх були сотні; вони перегородили коридор перед ним і позаду, схожі на косу мечі й клинки з мертвотно чорної сталі бажали пролити його кров. Не розуміючи як, він перетворив їх на пару, що зависла перед ним — і зникла. Повітря навколо раптово перетворилося на задушливу сажу, що забивала його ніздрі, заважаючи дихати, — однак він знову зробив її свіжим повітрям, прохолодним туманом. Полум’я здіймалося з підлоги під його ногами, палахкотіло зі стін, зі стелі; шалені язики вогню перетворювали гобелени й килими, столи й скрині на купки попелу. Оздоби й лампи над ним стікали краплями розтопленого палаючого золота; Ранд утихомирив вогні, коли перетворив їх на червону глазур на камені.

Кам’яні стіни навколо нього зблідли майже до туману; Твердиня зникала. Реальність тремтіла; він відчував, як вона розпадається, і відчував, як розпадається він сам. Його виштовхувало кудись, де не існувало взагалі нічого. Калландор палав у його руці, мов сонце, аж поки Ранду не здалося, що меч тане. Він відчував, що й сам розтане від хвилі Єдиної Сили, що струменіла крізь нього, — однак якимось чином він направив цей потік, щоб залатати діру, що відкрилася довкола нього, щоб втримати себе на боці існування. Твердиня знову стала твердою.

Ранд не міг навіть уявити, як він це зробив. Єдина Сила вирувала всередині нього так, що він ледь розумів себе, заледве був собою, — те, що було ним, вже майже не існувало. Його хитка стабільність коливалася. З обох боків було нескінченне падіння, стирання його Силою, що струмувала крізь нього до меча. Тільки в танці по гострому краю леза була якась непевна безпека. Калландор сяяв у його кулаці. Здавалося, що він тримає сонце. Всередині Ранда з’явилася слабка впевненість, — немов вогник свічки під час шторму, — що, тримаючи Калландор, він може зробити будь-що. Все, що захоче.

Танцюючи на лезі бритви, він біг нескінченними коридорами, женучись за тим, хто прагнув убити його; за тим, кого він мусив убити. Цього разу іншого фіналу не буде. Цього разу один із них мусить померти! Очевидно, що Ба’алзамон знає це не гірше. Скільки б він не біг, — Ба’алзамон завжди був попереду, тож Ранд чув лише звуки його польоту. Але, навіть утікаючи, він налаштував проти Ранда усю Твердиню Тіра, що насправді не була Твердинею Тіра, — і Ранд відбивався інстинктивно, навмання, випа дково, бився та біг по краю леза в ідеальному балансі з Силою, інструментом і зброєю, що цілковито поглинула б його, якби він оступився.

Вода наповнювала коридори згори донизу, іуста й темна, неначе з глибин океану. Захлинаючись, Ранд знову перетворив її на повітря, — несвідомо, — і побіг далі, але раптом повітря навалилося на нього, немов кожен дюйм його шкіри тримав гору, що тисла зусібіч. За мить до того, як його розчавило б в ніщо, він вибрав окремі потоки із Сили, що нуртувала в ньому, і — він не знав, як чи чому; це трапилося надто швидко, щоб подумати чи з’ясувати, — тиск зник. Він переслідував Ба’алзамона, і саме повітря раптом стало твердим, як скеля, оточивши його; тоді скеля розчинилася, і взагалі ніщо не могло наповнити його легені. Земля під ногами притяіувала його до себе, неначе кожен фунт раптом став важити тисячу, — а тоді вся вага зникла, й кожен крок залишав його зависати в повітрі. Невидимі щелепи намагалися витягти його розум з тіла, видерти душу. Він перестрибував кожну пастку й біг далі; все, що Ба’алзамон викривив, щоб знищити його, Ранд виправив, сам не знаючи як. Він туманно розумів, що якимось чином сам повертав речі до природної рівноваги, вибудувавши їх у лінію власного танцю по тій неймовірно тонкій межі, що ділить буття й небуття, — але це знання було віддаленим. Вся його усвідомленість належала гонитві, полюванню, смерті, що мала покласти всьому край.

А тоді він знову опинився в Серці Каменя, пробираючись крізь завалену щебенем діру, що колись була стіною. Деякі колони зараз звисали, мов поламані зуби. Ба’алзамон задкував від нього; його очі палали, і тінь огортала його. Чорні лінії, як сталеві дроти, немов тягнулися від Ба’алзамона до пітьми, що згустилася за ним, — і зникали у неймовірній висоті й далині всередині цієї темряви.

— Мене не знищити! — кричав Ба’алзамон. Його рот палахкотів; його скрегіт відлунював серед колон. — Мене не перемогти! Допоможи мені! — Частина темряви, що огортала його, сформувалася в кулю у його руках, — таку чорну, що, здавалася, вона ввібрала в себе навіть сяйво Калландора. Раптовий тріумф загорівся в його очах.

— Тебе знищено! — закричав Ранд.

Калландор закрутився в його руках. Світло сколихнуло пітьму, розірвало металево-чорні лінії навколо Ба’алзамона, і той здригнувся. Він неначе роздвоївся, — один збільшувався, а інший водночас зменшувався.

— З тобою покінчено! — Ранд встромив сяйливий клинок у груди Ба’алзамона.

Ба’алзамон закричав, а полум’я на його обличчі шалено запалахкотіло.

— Дурень! — виїукнув він. — Великий володар Темряви не може бути переможений!

Ранд витягнув меча, коли тіло Ба’алзамона прогнулося й почало падати. Тінь навколо нього зникла.

І раптом Ранд опинився в іншому Серці Каменя, оточений цілими колонами. Довкола лунали людські крики й смертельні стогони людей у серпанках та чоловіків у кірасах й шоломах. Морейн досі лежала, зігнувшись, біля підніжжя колони. Біля Рандових ніг лежав чоловік, який випростався на спині з пропаленою дірою в грудях. Він, мабуть, був вродливим чоловіком в свої середні літа, — тільки тепер на місці його рота й очей були ями, з яких чорними цівками підіймався дим.

Я зробив це, подумав він. Я вбив Баалзамона, вбив Шей’тана! Я переміг в Останній битві! Світло, Я—Відроджений Дракон! Руйнівник народів, Руйнівник Світу. Ні! Я припиню руйнування, припиню вбивства! Я покладу цьому край!

Він підняв Калландор над головою. Срібна блискавка вирвалася з клинка; зазубрені смуги вигнулися до великого купола згори.

— Досить! — закричав він. Битва стихла; чоловіки дивилися на нього ошелешено, — понад чорними серпанками та з-під заборол своїх круглих шоломів.

— Я Ранд аль’Тор! — вигукнув він, і його голос рознісся залою. — Я — Відроджений Дракон!

Калландор сяяв у його руках.

Одне за одним люди у серпанках і шоломах схилилися перед ним, викрикуючи:

— Дракон відродився! Дракон відродився!