Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 56

НАРОД ДРАКОНА

По всьому Тіру люди прокинулися на світанку, розповідаючи свої сни цієї ночі, — сни про Дракона, що бився з Ба’алзамоном у Серці Каменя*

І коли вони підносили погляд на величезну споруду фортеці, то бачили знамено, що майоріло на неймовірній висоті. На білому полотні вигиналася фігура, схожа на великого змія із золотою та багряною лускою, з блискучо-жовтою гривою лева й чотирма лапами, кожна—з п’ятьма золотими кігтями. З фортеці виходили люди, ошелешені й налякані, і пошепки розповідали про те, що сталося вночі. Чоловіки й жінки наповнили вулиці, зі сльозами на очах викрикуючи про здійснення Пророцтва.

— Дракон! — кричали вони. — Аль’Тор! Дракон! Аль’Тор!

Дивлячись крізь стрільницю в стіні Твердині, Мет хитав головою, коли чув хор, що хвилями здіймався над містом. Що ж, можливо, так і є. У нього досі було надто мало часу, щоб всерйоз обміркувати Рандову присутність.

Всі у фортеці, схоже, погоджувалися з містинами, — а якщо й ні, то не показували цього. Він бачив Ранда лише раз від минулої ночі, — коли той йшов з Калландором у руках, оточений дюжиною аїльців у серпанках, а услід за ним тягнулася хмарина тіренців, жменя захисників Твердині й більшість з небагатьох вцілілих високих лордів. Вони, схоже, думали, що Ранд потребуватиме їх, щоб керувати світом; аїльці пильно стежили за всіма, хто позаду, і тримали списи напоготові. Вони напевно вірили в те, що Ранд — Дракон, утім, називаючи його Той, що приходить зі світанком.

Аїльці втратили третину своїх у битві, — однак вбили чи зловили удесятеро більше захисників.

Коли він відвернувся від стрільниці, його погляд ковзнув по Руарку. В одному кінці зали стояла висока підставка: різьблені й поліровані колеса з якогось світлого, з темними прожилками дерева — та полиці між ними, розташовані так, щоб усі вони стояли рівно, коли колеса оберталися. На кожній полиці була велетенська книжка, переплетена золотом; палітурки виблискували коштовним камінням. Аїлець розгорнув одну з книжок й читав. Мет подумав, що там — щось на кшталт нарисів. Хто б подумав, що аїльці читатимуть книжки¹? Хто б в біса подумав, що аїльці взагалі вміють читати?

Руарк подивився в його напрямку холодними очима й рівним поглядом. Мет квапливо відвів погляд, перш ніж аїлець зміг би прочитати його думки. Принаймні він без серпанка, дякувати Світлу! Щоб я згорів, Ав’єнда ледь мені голову не знесла, коли я спитав її, чи вміє вона танцювати без списів. З Бейн і Чіад була інша проблема. Вони, без сумніву, були чарівні й більш ніж дружні, — але він не міг поговорити з однією без іншої. Чоловіки-аїльці вважали його спроби застати лиш одну з них кумедними, — і, якщо відверто, так само вважали й самі Бейн та Чіад. Жінки дивні, — але аїльки на дивацтвах знаються найкраще!

Великий стіл з масивними ніжками у центрі кімнати, оздоблений по краях різьбленням і позолотою, призначався для зібрань високих лордів. В одному троноподібному кріслі сиділаМорейн. На його високій спинці вид-нілося знамено півмісяця Тіра — з позолоченим й полірованим сердоліком та перламутровими мушлями. Еґвейн, Найнів та Елейн сиділи поруч з нею.

— Досі не можу повірити, що Перрин тут, у Тірі, — сказала Найнів. — Ви впевнені, що з ним усе добре?

Мет похитав головою. Не дивно, що Перрин міг бути минулої ночі у Твердині; коваль завжди був сміливішим за всіх, хто мав здоровий глузд.

— З ним було все добре, коли я йшла, — сказала Морейн безтурботно. — Чи досі так, — я не знаю. Його... компаньйонка у значній небезпеці,—і він, можливо, теж втягнув себе в це.

— Його компаньйонка? — різко сказала Еґвейн. — Що за... Хто вона така?

— Яка небезпека? — допитувалася Найнів.

— Нічого такого, що потребувало б вашого втручання, — спокійно сказала Айз Седай. — Коли я зможу, я зайду до неї. Я затрималася тільки для того, щоб показати вам цю річ, яку знайшла серед тер’ангріалів та інших речей Сили, що їх високі лорди збирали роками.

Вона дістала щось із мішечка й поклала на стіл перед ними. Це був диск завбільшки з людську руку, зроблений немовби з двох сліз, прилаштованих разом: одна — чорна, як смола, інша — біла, мов сніг.

Мету здалося, що він уже бачив схожі. Давні, як і ці, — але зламані; а ця була цілою. Він бачив три з них; не разом, а всі — шматочками. Хоча цього не могло бути; він пригадав, що вони були зроблені з квендіяра, який не розіб’є жодна сила. Навіть Єдина.

— Одна із семи печатей, які Льюс Терін Родичевбивця і Сотня Спо-борників поклали на в’язницю Морока, коли запечатали його, — сказала Елейн і кивнула, наче підтвердивши свою пам’ять.

— Якщо точніше, — сказала їй Морейн, — фокусувальна точка однієї з печатей. Але, по суті, ти маєш рацію. Під час Світотрощі вони були розділені й сховані задля безпеки; а з початком Траллоцьких війн загубилися. — Вона пирхнула. — Я вже говорю, як Верін.

Еґвейн похитала головою.

— Гадаю, я повинна була очікувати, що їх знайдуть тут. Двічі Ранд боровся з Ба’алзамоном, і двічі знаходилася одна з печаток.

— І цього разу—неушкоджена, — сказала Найнів. — Це вперше печатка незламана. Наче це важливо зараз.

— А ти вважаєш, що — ні? — тихий голос Морейн звучав загрозливо, й інші дівчата спохмурніли.

Мет закотив очі. Вони продовжували говорити про неважливі речі. Йому не дуже подобалося стояти менше ніж за двадцять кроків від того диска — тепер, коли він знав, що це. Попри цінність квендіяра, — але...

— Пробачте? — сказав він.

Усі четверо глянули на нього так, наче він утрутився у щось важливе. Щоб я згорів! Визволив їх з в’язничної камери, врятував їхні життя, пів дюжини разів рятував їхні життя, перш ніж закінчилася та ніч, — а вони витріщаються так суворо, як кляті Айз Седай! До речі, вони і не подякували мені, — чи не так? Можна подумати, що я сунув свого носа куди не слід, а не захищав їх від того, щоб якийсь захисник не простромив їх мечем. Вголос він лиш м’яко сказав:

— Ви ж не проти, якщо я дещо запитаю? Ви всі тут обговорюєте... ем... справи Айз Седай, і ніхто не потурбувався розповісти мені хоч щось.

— Мете? — застережливо сказала Найнів, смикаючи свою косу, але Морейн сказала спокійно, лише з легким відтінком нетерплячості:

— Що ти хочеш знати?

— Я хочу знати, як все це могло відбутися. — Юнак намагався говорити спокійно, але що далі він говорив, то більш емоційно це виходило. — Твердиня Тіра впала! Пророцтво каже, що це ніколи не трапиться, доки не прийде народ Дракона. Це означає, що ми — той клятий народ Дракона? Ви, я, Лан і кілька сотень клятих аїльців? — Він бачив Охоронця вночі; здавалося, не було особливої різниці між Ланом й аїльцями в тім, хто з них смертоносніший. Коли Руарк випрямився, щоб подивитися на нього, Мет квапливо додав: — Ее, пробачте, Руарку. Злетіло з язика.

— Можливо, — повільно мовила Морейн. — Я прийшла, щоб перешкодити Бе’лалу вбити Ранда. Я не очікувала, що Твердиня Тіра впаде. Можливо, так і є. Пророцтво справджується так, як мусить, а не так, як ми думаємо.

Бе ’лал. Мет затремтів. Він чув це ім’я минулої ночі — і не хотів його чути ще й при світлі дня. Якби він знав, що один із Відступників звільнився — і перебуває у Твердині, — він ніколи й близько не підійшов би до неї. Мет подивився на Еґвейн, Найнів і Елейн. Гаразд, я б все одно прийшов сюди, але як клята миша, а не б’ючи всіх не розбираючи!

Сандар вислизнув з Твердині ще на світанку, — щоб розповісти новини матінці Ґунні, як він сказав. Але Мет думав, що він це зробив, аби втекти від поглядів цих трьох дівчат, які дивилися так, наче ще не вирішили, що з ним зробити.

Руарк прокашлявся.

— Коли чоловік хоче стати вождем клану, він мусить піти до Руйдіана, у землі Джен Аїль, клану, якого немає. — Він говорив повільно, похмуро дивлячись на шовковий килим з червоною тасьмою під ногами, намагаючись пояснити те, що взагалі не хотів пояснювати. — Жінки, які хочуть стати Мудрими, теж здійснюють цю подорож. Але їхня позначка, — якщо вони справді позначені, — тримається в таємниці поміж ними. Чоловіки, що обрані в Руйдіані, — ті, хто вижив, — повертаються з позначкою на лівій руці. Тож.

Він закотив рукава свого каптана й сорочки і показав ліве передпліччя, шкіра на якому була значно блідіша, ніж на решті руки й на обличчі. Стало видно фігуру, витатуйовану на шкірі: двічі обвиту навколо руки, наче це була її частина, з такою ж точно золотою й багряною лускою і так само вигнуту, як на знамені над Твердинею.

Рукав аїльця відкотився назад.

— Це ім’я не промовляють, — лише серед вождів кланів та Мудрих. Ми... — Він знову прокашлявся, наче не міг сказати це тут.

— Аїльці — народ Дракона, — тихо мовила Морейн, але в її голосі було щось схоже на здивування, якого Мет ніколи від неї не чув. — Я цього не знала.

— Тоді все й справді так, як у Пророцтві, — сказав Мет. — Ми можемо більше не хвилюватися. —Амерлін більше не знадобиться, щоб я сурмив у клятий Ріг!

— Як ти можеш так говорити? — обурилась Еґвейн. — Чи ти не зрозумів, що Відступники — звільнені?

— Не кажучи вже про Чорну Аджу, — понуро додала Найнів. — Ми тут схопили тільки Аміко й Джою. Одинадцять інших утекли — хотіла б я знати як! — і лише Світло знає, скільки ще таких, про кого ми нічого не знаємо.

— Так, — сказала Елейн так само похмуро. — Можливо, я й не зустрінуся з кимось з Відступників, — але точно планую здерти шкуру з Ліандрін!

— Звісно, — м’яко сказав Мет. — Авжеж. — Вони здуріли ? Вони хочуть гнатися за Чорними Айз Седай та Відступниками? — Я маю на увазі, що найскладніше — позаду. Твердиня впала перед народом Дракона; Ранд здобув Калландор; Шей’тан мертвий.

Погляд Морейн був таким гострим, що здавалося, Твердиня задрижала.

— Тихіше, телепню! — випалила Айз Седай, мов ножем різонула. — Хочеш привернути його увагу, називаючи Морока на ім’я?

— Але ж він мертвий! — запротестував Мет. — Ранд убив його. Я бачив тіло! —Як же від нього тхнуло. Ніколи не думав, що щось може зогнити так швидко.

— Бачив він «тіло», — сказала Морейн, скривившись. — Тіло чоловіка. А не Морока, Мете.

Він подивився на Еґвейн та інших двох дівчат; здавалося, вони такі ж збентежені, як і він. Руарк мав такий вигляд, наче думав, що переміг битву, — а виявилося, що він навіть не боровся.

— Тоді хто це був? — спитав Мет. — Морейн, моя пам’ять має такі діри, що туди проїде запряжений фургон, — але я пам’ятаю Ба’алзамона зі своїх снів. Пам’ятаю! Щоб я згорів, — я таке ніколи не зможу забути! І я впізнав те, що залишилося від його обличчя.

— Ти впізнав Ба’алзамона, — сказала Морейн. — Чи радше — чоловіка, який себе так називав. Морок все ще живий; він ув’язнений в Шайол Гулі, а Тінь досі лежить на Візерунку.

— Хай Світло осяє й захистить нас, — пробурмотіла Елейн слабким голосом. — Я думала... Думала, що Відступники — найгірше з того, про що ми повинні турбуватися зараз.

— Ви впевнені, Морейн? — сказала Найнів. — Ранд був переконаний — і зараз переконаний, — що вбив Морока. А ви, схоже, кажете, що Ба’алзамон — це взагалі не Морок. Не розумію! Чому ви так упевнені? І, якщо він — не Морок, то хто ж тоді?

— Я впевнена з дуже простих причин, Найнів. Як би швидко воно не розклалося, — це було людське тіло. Думаєш, якби Морок був убитий, то він би залишив людське тіло? Чоловік, якого вбив Ранд, був людиною. Можливо, це був перший Відступник, що звільнився, — або ж він ніколи не був цілковито ув’язнений. Ми можемо так ніколи й не дізнатися.

— Можливо... я знаю, хто це, — сказала Еґвейн невпевнено. — Принаймні у мене є припущення. Верін показала мені аркуш зі старої книги, де згадувався Ба’алзамон та Ішамаель. Це була висока декламація, — і дуже нерозбірлива, — але я пам’ятаю щось про «ім’я, сховане за іменем». Можливо, Ба’алзамон був Ішамаелем.

— Можливо, — сказала Морейн. — Можливо, це був Ішамаель. Але якщо це він, то принаймні дев’ять з тринадцяти все ще живі. Ленфір, Саммаел, Равін і... Брр! Але навіть знання про те, що ці дев’ятеро на волі — не найважливіші.

Вона поклала руку на темно-білий диск на столі.

— Три печаті зламані. Тільки чотири ще цілі. Лише ці чотири печаті стоять між Мороком і світом, — і навіть попри те, що вони цілі, він, можливо, якимось чином може торкатися світу. Яку би битву ми зараз не виграли — битву чи сутичку — але вона далеко не остання.

Мет спостерігав за тим, як їхні обличчя посуворішали — Еґвейн, Най-нів та Елейн: повільно, неохоче, але й рішуче — і похитав головою. Кляті жінки! Вони готові піти на це, готові гнатися за Чорними Айз Седай, намагатися протистояти Відступникам і клятому Мороку. Гаразд, — їм просто слід зрозуміти, що я не витягуватиму їх з цього киплячого казана ще раз. Нехай просто не думають так, — от і все!

Одні з високих двостулкових дверей прочинилися, поки він намагався придумати, що сказати, і висока молода жінка королівською ходою увійшла до зали. Над бровами в неї виблискувала діадема із золотим яструбом у польоті. Її чорне волосся тріпотіло на голих плечах, а сукня з найкращого червоного шовку оголяла плечі й декольте, котре, як помітив Мет, прихону-вало пишні груди. Якусь мить вона зацікавлено розглядала Руарка своїми великими темними очима, тоді розвернулася до жінок за столом з холодною пихою. Мета, схоже, вона цілковито проігнорувала.

— Я не звикла, щоб мені доручали доправляти послання, — виголосила вона, розмахуючи складеним пергаментом у тонкій руці.

— Хто ти, дитино? — спитала Морейн.

Молода жінка випнулася ще більше, — хоча Мету здавалося, що це неможливо.

— Я Берелайн, Перша з Меєна.

Вона пихатим жестом кинула пергамент на стіл перед Морейн і розвернулася до дверей.

— Хвилину, дитино, — сказала Морейн, розгортаючи пергамент. — Хто дав тобі це? І чому ти принесла це, якщо не звикла до такого?

— Я... не знаю, — сказала Берелайн, стоячи лицем до дверей; вона була спантеличена. — Вона була... переконлива.

Жінка здригнулася — і знов отямилася. Якусь мить вона вивчала Руарка, злегка всміхнувшись.

— Ти — лідер цих аїльців? Ваша битва потурбувала мій сон. Можливо, я покличу тебе пообідати зі мною. Незабаром. — Вона озирнулася на Морейн. — Мені сказали, що Відроджений Дракон взяв Твердиню. Повідомте лорду Дракону, що Перша з Меєна вечерятиме з ним цієї ночі.

І вона поважно рушила з кімнати; Мет міг описати її величну ходу лише як процесію, що складалася з однієї жінки.

— Хотіла б я побачити її у Вежі послушницею, — вигукнули Еґвейн та Елейн майже хором, а тоді напружено всміхнулися одна одній.

— Послухайте це, — сказала Морейн. — «Льюс Терін був моїм, є і буде, завжди. Віддаю його під твою опіку; бережи його для мене, поки я прийду». Вона підписалася як Ленфір.

Айз Седай перевела свій холодний погляд на Мета.

— І ти думаєш, що все завершилося? Ти та’верен, Мете, — нитка, набагато важливіша для Візерунка, ніж інші. І саме ти просурмив у Ріг Валіра. Для тебе ще нічого не завершено.

Тепер всі дивилися на нього. Найнів — печально; Еґвейн — так, наче вперше побачила його; Елейн мовби очікувала, що він перетвориться на когось іншого. Руарк дивився на нього з повагою, — хоча Мет обійшовся б і без цього, враховуючи всі обставини.

— Що ж, авжеж, — сказав він. Щоб я згорів! — Розумію. — Цікаво, коли Том зможе подорожувати¹? Час втікати. Можливо, Перрин піде з нами. — Можете розраховувати на мене.

А з міста долинали все гучніші вигуки:

— Дракон! Аль’Тор! Дракон! Аль’Тор! Дракон! Аль’Тор! Дракон!

І було написано, що тільки його рука повинна заволодіти Мечем, що зберігався у Твердині, але він витягнув його, наче полум’я в руці, і його слава засвітила світ. Так все почалося. Так оспівуємо ми його Відродження. Так ми оспівуємо початок.

З «До’ін Толдара те, Пісень Останньої Епохи», Частина Дев’ята: «Легенда про Дракона». Створена Боанною, Співчинею в Таралані в Четверту Епоху