Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 32

ПЕРШИЙ КОРАБЕЛЬ

Сама собою Південна гавань — велика чаша, збудована оґірами, — була велетенською й круглою, оточеною високими стінами з такого ж білого каменю зі сріблястими прожилками, як і в усьому Тар Балоні. Довга пристань, переважно крита, простягалася уздовж берега — окрім місця, де широкі водні ворота відкривали доступ до ріки. Кораблі всіх розмірів, здебільшого пришвартовані кормою, вишикувалися у гавані; попри пізню годину, робочі в грубих сорочках без рукавів поспішали завантажувати та вивантажувати з тросами й штангами, або й на власних спинах, пакунки та скрині, ящики та бочки. З дахових балок звисали ліхтарі, що освітлювали причал, утворюючи смужку світла на чорній воді посередині гавані. Невеличкі відкриті човники стрімко продиралися крізь темряву; квадратні ліхтарі на вершечках високих ахтерштевнів нагадували світлячків, що пурхали причалом. Утім, вони здавалися невеличкими лише поруч із великими кораблями; деякі з них мали по шість пар довгих весел.

Коли Мет вів Тома, який досі бурчав, під аркою з полірованого червоного каменю й спускався широкими кроками до пристані, приблизно за двадцять кроків від них матрос одного із трищоглових кораблів уже відв’язував причальні канати. Корабель був найбільшим з усіх, що міг побачити Мет: п’ятнадцять-двадцять спанів від гострого носа до квадратної корми, з рівною палубою з бильцями майже врівень з пристанню. Але найважливішим було те, що корабель уже відпливав. Перший же корабель, що відпливатиме.

Сивий чоловік підійшов до пристані: три лінії конопляної мотузки, нашиті на рукави його темного плаща, вказували на те, що він був док-мейстром. Його широкі плечі свідчили про те, що він, ймовірно, починав як звичайний матрос, що тягнув мотузку, перш аніж стати докмейстром, який носив її на рукаві. Він випадково подивився у напрямку Мета — і зупинився з виразом подиву на своєму зашкарублому обличчі.

— Твої торби свідчать про те, що ти плануєш, хлопче, — але можеш про це забути. Сестра показала мені портрет. Ти не сядеш на жоден човен у Південній гавані, хлопче. Йди геть зі сходів, поки мені не довелося покликати когось, щоб відвести тебе.

— Що, заради Світла?.. — пробурмотів Том.

— Все змінилося, — твердо сказав Мет. Корабель вже відкидав останній причальний канат; згорнуті трикутні вітрила досі звисали товстим блідим згортком на довгих похилих гіках, але чоловіки вже готували весла. Він витяг наказ Амерлін із торби й сунув його в обличчя докмейстру. — Ось дивися. Я у справах Вежі, за наказом самої Амерлін. Я повинен відплисти саме цим човном.

Докмейстер прочитав текст, тоді перечитав ще раз.

— Ніколи не бачив такого у своєму житті. Чому Вежа спочатку забороняє тобі виїзд, а тоді дає... оце?

— Запитай в Амерлін, якщо хочеш, — сказав Мет знудженим голосом — так, наче він гадав, що жоден дурень такого не зробить, — але вона тебе закопає. Та й мене, — якщо я не відпливу на цьому човні.

— Ти ніколи цього не зробиш, — сказав докмейстер, але одразу ж приклав руки до рота: — На борту «Сірої чайки»! Зупиніться! Спопели вас Світло, зупиніться!

Чоловік без сорочки на румпелі озирнувся, а тоді заговорив до високого товариша в темному плащі з широкими рукавами. Високий чоловік не зводив погляду з матросів, що занурювали весла у воду.

— Нумо разом, — крикнув він, і біля весел закрутилася піна.

— Я зроблю це, — відрізав Мет. Я сказав: перший же корабель. Значить, перший корабель! — Ходімо, Томе!

Не переконавшись в тім, що менестрель іде за ним, Мет побіг причалом униз, ухиляючись від людей та візків з вантажем. Відстань між кормою «Сірої чайки» та причалом збільшувалася, що глибше занурювалися весла. Піднявши свою палицю, Мет кинув її на корабель, як спис, ступив ще один крок і щодуху стрибнув.

Темна вода під його ногами на вигляд була крижаною, але він умить перескочив корабельні бильця й покотився палубою. Коли він підвівся, то почув бурчання й прокльони позаду себе.

Том Меррилін видерся на бильця зі ще одним прокльоном, — і переліз через них на палубу.

— Я втратив палицю, — пробурмотів він. — Хочу іншу. — Потерши свою праву ногу, він подивився, як збільшується смужка води за кораблем, і здригнувся. — Я сьогодні вже купався.

Стерновий без сорочки витріщався то на Тома, то на Мета, стискаючи румпель так, наче розмірковував, чи зможе він ним захиститися від цих двох божевільних.

Високий чоловік отетерів. Він викотив блідо-блакитні очі, а його рот беззвучно щось промовляв. Його підстрижена темна борода тремтіла від гніву, а вузьке обличчя побуряковіло.

— Заради Твердині, — врешті заревів він. — Що це все означає? На цьому кораблі немає вільного місця навіть для кішки, — та й не став би я брати якихось волоцюг, що вдерлися на мою палубу. Саноре! Васо! Викиньте це сміття за борт!

Двоє неймовірно кремезних чолов’яг, босоногих і голих до попереку, випростались над снастями і рушили до корми. Веслярі продовжували свою роботу: нахилялися, щоб підняти лопаті; потім робили три широких кроки вздовж палуби; потім випрямлялися і йшли назад, тягнучи корабель уперед своїми веслами.

Мет однією рукою метляв наказом Амерлін перед обличчям бороданя — капітана, як він розумів, — а другою виловив золоту крону зі своєї сумки. Навіть кваплячись, він потурбувався про те, аби той побачив, що в сумці було ще більше грошей. Кинувши важку монету чоловіку, він говорив швидко, продовжуючи розмахувати папером.

— Це за нашу квапливу посадку, капітане. Більше отримаєте під час подорожі. У справі Білої Вежі. Особистий наказ Престолу Амерлін. Нам потрібно терміново відплисти. До Аринґілла, в Андор. Гранична потреба. Біла Вежа благословить усіх, хто допоможе нам, — і прокляне тих, хто нам заважатиме.

Впевнившись у тім, що чоловік побачив печатку Пломеня Тар Валона — і, як сподівався Мет, навіть більше, — він знову склав папір і прибрав його геть з очей. Стурбовано дивлячись на двох кремезних чоловіків, що зупинилися обабіч капітана — щоб я згорів, —у них ручища, як у Перрина! — він пошкодував, що його палиця зараз не у нього. Він бачив її на тому ж місці, де та приземлилася: далеко внизу, на палубі. Мет намагався мати вигляд рішучого й впевненого чоловіка, з яким краще не жартувати, чоловіка із силою Білої Вежі за плечима. Яка вже далеко позаду, сподіваюся.

Капітан поглянув на Мета із сумнівом, з іще більшим — на Тома в його плащі менестреля, із нетвердою ходою, — однак наказав Санору й Васу залишатися на місці.

— Я не хочу гнівити Вежу. Спали мою душу, поки річна торгівля змушує мене плавати з Тіра до лігва цих... Надто часто я гнівлю... всіх. — Натягнута посмішка з’явилася на його обличчі. — Але я казав правду. Заради Твердині, правду! Я маю шість кают для пасажирів, — і всі вони зайняті. Ви можете спати на палубі та харчуватися з екіпажем за ще одну золоту крону. З кожного.

— Це обурливо! — вигукнув Том. — Мене не хвилює, що наробила війна у низов’ях ріки, — але це маячня! — Два здоровезних матроси човгнули босими ногами.

— Така ціна, — твердо сказав капітан. — Не бажаю нікого сердити, але я б не хотів устрявати у ваші справи. Це все одно, що дозволити чоловікові заплатити за те, що він облив вас гарячою смолою. Ви платите таку ціну, — або йдете за борт, і хай Престол Амерлін сама вас сушить. А це я залишу за неприємності, що ви мені завдали; дякую. — Він постукав по золотій кроні, яку Мет кинув у кишеню його плаща з широкими рукавами.

— Яка ціна за одну каюту? — спитав Мет. — Для нас. Ви можете переселити того, хто там, до когось іще. — Юнакові не хотілося спати назовні в холодну ніч. І ще: якщо не здолати такого чоловіка, він вкраде ваші штани і скаже, що зробив вам послугу. Його шлунок голосно забурчав. — І їстимемо ми те, що й ви, а не екіпаж. Причому багато.

— Мете, — сказав Том, — я планував тут ще й випивати. — Він повернувся до капітана, розвіваючи свій клаптиковий плащ, наскільки це було можливо з покривалом й футлярами, що звисали з його спини. — Як ви вже, мабуть, помітили, капітане, я — менестрель. — Навіть просто неба його голос, здавалося, відлунював. — В якості платні за проїзд я був би щасливий розважити ваших пасажирів та екіпаж...

— Мій екіпаж на борту для того, щоб працювати, менестрелю, а не розважатись. — Капітан погладив свою гострокінцеву бороду; його світлі очі оцінили простий плащ Мета лише на мідяк. — То ти хочеш каюту, так? — Він розреготався. — І моє їдло? Що ж, можеш взяти мою каюту й мою їжу. За п’ять крон з кожного. Андорської ваги. Ці найважчі! — Він так зайшовся сміхом, що його слова перетворилися на хрипи. Обходячи його, Санор і Васа широко посміхнулися. — За десять крон ти можеш взяти мою каюту і мою їжу, — а я переселюся до пасажирів і їстиму з екіпажем. Хай згорить моя душа, — так буде! Заради Твердині, присягаюся! За десять золотих крон... — Сміх задушив решту слів.

Він досі сміявся, задихався і витирав сльози з очей, коли Мет витяг один зі своїх гаманців; проте його сміх увірвався, коли в руках у Мета з’явилося п’ять крон. Капітан не вірив своїм очам; двох здоровезних матросів наче вдарили довбешкою по голові.

— Андорської ваги, кажеш? — спитав Мет. Важко було оцінити без ваг, але він поклав ще сім монет на долоню. Дві точно були андорські, а інші, як він гадав, додадуть до потрібної ваги. Достатньо для цього здирника. За мить він додав ще дві золоті тіренські крони. — Для тих, кого ви виселите із каюти, за яку вони заплатили. — Він знав, що пасажири не побачать і мідяка, — але інколи потрібно заплатити, аби виглядати щедрим. — Ви ж збиралися поділитися з ними? Ні, звісно ні. Але вони повинні щось отримати за те, що будуть тіснитися поруч із кимось. І немає потреби їсти з екіпажем, капітане. Будемо раді, якщо ви складете мені й Тому компанію у вашій каюті.

Том витріщався на нього, як і всі інші.

— Ви що?.. — сказав бородань хрипким пошептом. — Ви... випадково... не переодягнений молодий лорд?

— Я не лорд, — засміявся Мет. У нього був привід для сміху. «Сіру чайку» вже огорнула пітьма гавані зі смужкою світла пристані позаду, а прямувала вона до чорної шпарини неподалік, попереду, де водні ворота випускали кораблі в ріку. Веслярі стрімко вели корабель. Чоловіки вже розмахували довгими похилими гіками, готуючись підняти вітрила. Із золотом у руках, капітан, схоже, вже не хотів скидати когось за борт.

— Якщо ви не проти, капітане, ми хотіли б побачити нашу каюту. Вашу каюту, точніше. Уже пізно, і для початку я б хотів трохи поспати. — Його шлунок нагадав про себе. — І повечеряти!

Щойно судно занурило ніс у чорноту, бородань особисто показав шлях сходами униз, до короткого вузького проходу з дверима, розташованими зблизька одні від одних. Поки капітан збирав свої речі з каюти — вона була завширшки з корму, з ліжком і меблями, вбудованими у стіни, окрім двох крісел і кількох скринь, — Мет і Том уже влаштувалися, і юнак багато чого дізнався, — починаючи з того, що цей чоловік не буде виштовхувати пасажирів з їхніх кімнат. Він дуже шанував гроші, які вони заплатили, — якщо й не їх самих — щоб дозволити це. Капітан займатиме каюту свого помічника, а той — свого, таким чином посуваючи кожного нижчого за званням далі, аж доки останньому не доведеться піти спати на ніс, до екіпажу.

Мет не вважав, що ця інформація може бути корисною, але вислухав кожне слово, сказане капітаном. Завжди важливо знати не лише, куди ти прямуєш, але й з ким маєш справу, — або ж у тебе можуть просто забрати плащ та черевики й вигнати босоніж додому в дощ.

Капітан був тіренцем. Його звали Хуан Малліа, і розмовляв він з великою охотою, раз уже справа з Метом і Томом вирішилася на його користь. Він не мав благородного походження, — але нікому не дозволяв думати, що він дурень. Молодик із такою кількістю золота, якої у звичайного юнака бути не могло, мусив би бути злодієм, — але всі знають, що жоден злодій не втік з Тар Балона зі своєю здобиччю. Молодик, вдягнений, як селянин, — але з манерами та впевненістю лорда, хоч і заперечує це. «Клянуся Твердинею, я не говоритиму, що ви лорд, — якщо ви кажете, що не лорд». Малліа підморгнув, всміхнувся й смикнув кінчик бороди. Юнак, що носить папір з печаткою Престолу Амерлін та прямує до Андору. Не секрет, що королева Морґейз відвідувала Тар Балон, — і на те точно була причина. Для Малліа очевидно, що між Кеймліном і Тар Балоном щось відбувається. А Мет і Том були посланцями від Морґейз, — це він зрозумів завдяки акценту Мета. Він з радістю допоможе усім, чим зможе в такій поважній справі. Не те щоб він хотів втручатись туди, де йому не раді.

Мет здивовано перезирнувся з Томом, який намагався запхати свої інструменти під стіл, вбудований в одну зі стін. Кімнатка мала два маленьких вікна з обох боків і пару ламп для освітлення у з’єднаних кронштейнах.

— Дурниці, — сказав Мет.

— Так, — відповів Малліа. Він випростався, витягаючи одяг зі скрині біля підніжжя ліжка, й посміхнувся. — Авжеж. — У стінній шафі, схоже, містилися креслення річки, які були йому потрібні. — Більше ні слова.

Проте він хотів втрутитись, хоч і намагався це приховати, — тож торохтів багато зайвого, намагаючись за щось зачепитися. Мет слухав, відповідав на питанням бурчанням, знизуванням плечима та одним-двома словами, а Том говорив ще менше. Менестрель постійно кивав головою, поки розвантажував свої бебехи.

Малліа все життя був річним торговцем, хоч і мріяв виходити в море. Країни, котрі сусідили з Тіром, він майже завжди згадував з презирством, якого вдалося уникнути лише Андору, — але похвала, яку капітан врешті висловив, була скупою й награною.

— Я чув, що в Андорі добрі коні. Непогані. Не такі добрі, як тіренські, — але теж достатньо хороші. У вас роблять добру сталь, залізні вироби, бронзу і мідь — я часто торгував ними, хоча ви їх віддавали за відчутну ціну — а тоді ви відкрили ті шахти в Імлистих горах. Золоті шахти. А нам доводиться заробляти своє золото в Тірі.

Найбільше презирства дісталося Меєну.

— Навіть менше за М’юранді. Одне місто та кілька ліг землі. Вони знижують ціну на олію з наших чудових тіренських оливок лише тому, що їхні кораблі знають, де шукати зграї масляних риб. У них взагалі немає права називатися країною.

Ілліан він ненавидів.

— Одного дня ми розграбуємо Ілліан ущент, зруйнуємо кожне місто й селище та засиплемо їхню гидку землю сіллю.

Борода Малліа ледь не настовбурчилась від обурення: яка ж огидна ілліанська земля.

— Навіть їхні оливи гнилі! Одного дня ми винесемо останню ілліанську свиню в ланцюгах! Ось що сказав високий лорд Семон.

Мет запитав, що, на думку капітана, Tip зробить з усіма тими людьми, якщо його слова справдяться. Ілліанців потрібно буде годувати, і вони точно не зможуть працювати в кайданах. Усе це не мало сенсу, — але очі Малліа світилися, коли він про це розповідав.

Лише дурні дозволяють, щоб ними правив король чи королева, якийсь один чоловік чи жінка. «Окрім королеви Морґейз, звісно, — додав він квапливо. — Я чув, вона хороша жінка. Кажуть, вродлива». Усі ті дурні вклоняються одному дурню. Високі лорди правлять Тіром разом, спільно приймаючи рішення, й так і має бути. Високі лорди знають, що правильно, добре й істинно. Особливо високий лорд Семон. Жоден чоловік не може піти всупереч високим лордам. Особливо високому лорду Семону.

За королями й королевами, навіть за Ілліаном ховався найбільший предмет ненависті Малліа, який він намагався приховати. Однак він так багато балакав, намагаючись випитати про їхню справу, і так заслухався власного голосу, що сказав навіть більше, ніж хотів.

Мабуть, вони багато подорожували, служачи такій великій королеві, як Морґейз. Мабуть, вони бачили багато земель. Він мріяв про море, бо в такому разі міг би побачити землі, про які тільки чув, — бо тоді міг би знайти зграї меєнських масляних риб, зміг би переторгувати Морський народ і гидких ілліанців. Море було далеко від Тар Балона. Вони мають розуміти це, оскільки й самі вимушені мандрувати дивними місцями, серед дивних людей; тих місць і людей вони б не змогли стерпіти, якби не служили королеві Морґейз.

— Ніколи не любив там причалювати, — бо ніколи не знаєш, хто може застосувати Силу. Останнє слово він вимовив, мов лайку. Відтоді, відколи він почув, що говорить високий лорд Семон... — Щоб я згорів, коли я дивлюся на Білу Вежу, мені здається, що у мене в животі рояться м’якуни. Тепер, коли відомо, що вони задумали.

Високий лорд Семон сказав, що вони хочуть керувати світом. Семон говорить, що вони планують розчавити кожен народ, придушити ногою кожну чоловічу горлянку. Семон стверджує, що Tip більше не може тримати Силу за межами своїх земель і вважати, що цього достатньо. Семон сказав, що настав законний день слави Тіра, — але Тар Валон стоїть між Тіром і славою.

— У них немає шансів. Рано чи пізно усіх їх переловлять і вб’ють, до останньої Айз Седай. Високий лорд Семон сказав, що інші можуть вижити — молодші, послушниці, посвячені, — якщо вони будуть приведені до Твердині; але решту треба знищити. Так сказав високий лорд Семон. Біла Вежа повинна бути зруйнована.

Якусь мить Малліа стояв у центрі каюти з повними руками одягу, книжок та згорнутих креслень; його волосся майже торкалося палубних балок. Він дивився в нікуди світло-блакитними очима, і в його погляді Біла Вежа перетворювалася на руїну. Тоді він здригнувся, немов збагнув, що тільки-но сказав. Його гостра борода невпевнено ворухнулася.

— Це... це він так сказав... Я... Мабуть, я зайшов надто далеко. Високий лорд Семон... Він говорить так, що людина виходить за межі власних переконань. Якщо Кеймлін може укласти договір з Вежею, — ну, то й Tip зможе. — Він затремтів, але, схоже, не помітив цього. — Така моя думка.

— Як ви сказали? — мовив Мет і відчув, як його розпирає бульбашка зловтіхи. — Гадаю, ваша думка правильна, капітане. А втім, не зупиняйтеся на кількох посвячених. Нехай дюжина Айз Седай прийде, чи дві. Уявіть, якою буде Твердиня Тіра з двома дюжинами Айз Седай всередині.

Малліа пройняв дрож.

— Я виряджу чоловіка по мою скриню з грішми, — сухо сказав він і вийшов.

Мет похмуро глянув на зачинені двері.

— Гадаю, не варто було це казати.

— Навіть не знаю, чому ти так думаєш, — сухо сказав Том. — Наступного разу можеш сказати лорду капітану-командору білоплащників, що він повинен одружитися з Престолом Амерлін. — Його брови, мов біла іусінь, сповзли вниз. — Високий лорд Семон. Ніколи не чув про високого лорда Семона.

Тепер була Метова черга вколоти стариганя.

— Що ж, навіть ти не можеш знати про всіх королів, королев і вельмож, Томе. Один чи два, можливо, просто пройшли повз твою увагу.

— Я знаю імена всіх королів і королев, хлопче, й усі імена високих лордів Тіра також. Схоже, вони підвищили якогось лорда землі, — але не міг же я не чути про смерть старого високого лорда. Якби ти влаштував усе так, щоб заради нас вигнали кількох бідолах з їхніх кают, і ми були б не в капітанській, то кожен з нас мав би зараз своє ліжко, вузьке й достатньо тверде. А зараз ми мусимо розділити ліжко Малліа. Сподіваюся, ти не хропеш, хлопче. Я цього не стерплю.

Мет стиснув зуби. Тепер він згадав, що Том хропить так, наче хтось пиляє рашпілем дубовий вузол. Юнак забув про це.

До них зайшов один із тих двох кремезних чолов’яг — Санор чи Баса; він не назвався, — щоб забрати окуту залізом грошову скриню з-під ліжка.

Він і слова не промовив, — лише невиразно вклонився, потайки похмуро подивився на них і вийшов геть.

Мет почав розмірковувати, чи не покинув його талан, що допомагав протягом всієї ночі. Йому доведеться змиритися з храпом Тома; та й, чесно кажучи, можливо, це й не була найкраща ідея у світі — застрибнути на цей корабель, розмахуючи підписаним папером Престолу Амерлін з печаткою Пломеня Тар Валона. Він імпульсивно витягнув одне зі своїх циліндричних шкіряних горняток для гри в кості, відкрив тугу кришку й викотив кубики на стіл.

П’ять поцяткованих однією плямкою кубиків дивилися на нього. Око Морока, — так це називалося в деяких іграх. Це була програшна комбінація в одних іграх та виграшна — в інших. Але в яку граю я ? Він зібрав кості докупи — і кинув знову. П’ять точок. Ще один кидок — і знову Око Морока підморгувало йому.

— Якщо ти використовував ці кості, щоб виграти все те золото, — тихо мовив Том, — тоді не дивно, що ти повинен був відплисти першим же човном. — Він роздягався до спідньої сорочки й уже наполовину зняв її через голову, коли говорив. Його коліна були вузлуватими; на ногах було видно сухожилля та хвилясті м’язи; права нога була більш всохлою. — Хлопче, дванадцятирічна дівчинка виріже твоє серце, якщо дізнається, що ти використовував такі кості проти неї.

— Це не через кості, — пробурмотів Мет. — Це талан. — Талан Айз Седай? Чи Морока? Він закотив їх назад у горнятко й закрив кришкою.

— Я так розумію, — сказав Том, укладаючись в ліжко, — ти не збираєшся розказати мені, звідки в тебе все це золото.

— Я виграв його. Сьогодні вночі. їхніми кубиками.

— Еге ж. І я так розумію, ти не збираєшся мені пояснити, звідки в тебе той папір, яким ти розмахував довкола — я бачив печатку, хлопче! — чи всі ті розмови про справу Білої Вежі, або чому докмейстер мав твій портрет від Айз Седай.

— Я везу лист Елейн до Морґейз, Томе, — сказав Мет терплячіше, ніж почувався. — Найнів дала мені цей аркуш. Не знаю, звідки вона його взяла.

— Що ж, якщо ти не збираєшся розповісти мені, — я спатиму. Погасиш свічки, гаразд? — Том перекотився на бік і сунув голову під подушку.

Навіть коли Мет роздягся до білизни і занурився під ковдру — після того, як задмухав свічки — він не міг заснути, хоча Малліа постарався знайти для себе хороший пір’яний матрац. Він мав рацію щодо хропіння Тома, — і подушка не рятувала його. Звук був такий, неначе Том впоперек різав деревину іржавою пилкою. І Мет не міг припинити думати. Як Найнів, Еґвейн та Елейн змогли дістати цей наказ від Амерлін? Вони мають бути втягнені разом з Престолом Амерлін у якусь справу; в одну з тих махінацій Білої Вежі. Але тепер, коли він обмірковував це, то розумів, що вони теж приховували щось від Амерлін.

— «Будь ласка, віднеси лист моїй матері, Мете», — сказала вона тихим насмішкуватим голосочком. — Дурень! Амерлін відправила б Охоронця з будь-яким листом від дочки-спадкоємиці до королеви. Сліпий дурень, — я так хотів вибратися з Вежі, що не розгледів цього.

Хропіння Тома просурмило згоду. Та найбільше Мет розмірковував про талан і розбійників.

Перший удар якогось предмета об корму хлопець ледь відчув. Він не звернув уваги й на стукіт та човгання на палубі вгорі, на кроки чобіт. Корабель сам собою породжував багато шуму, і на палубі мав би бути хтось, хто вестиме корабель вниз по річці. Але приглушені кроки в коридорі біля їхніх дверей, поєднані з думками про розбійників, змусили його вуха нашорошитися.

Він легенько штрикнув ліктем Тома між ребрами.

— Прокинься, — мовив тихо. — Ззовні, в коридорі, хтось є.

Він уже сповз з ліжка, сподіваючись, що підлога каюти — палуба, підлога — що б це в біса не було — не скрипітиме під його вагою. Том пхикнув, прицмокнув і знову захропів.

Не було часу турбуватися про Тома. Кроки підступили до дверей. Схопивши палицю, Мет став під дверима й почав чекати.

Двері повільно відчинилися, й з’явилися двоє чоловіків у плащах, один за одним, невиразно окреслені тьмяним місячним світлом, яке лилося крізь верхівку ґраток сходинок, котрими вони спустилися. Оголені клинки ножів виблискували у світлі місяця. Обидва чоловіки зойкнули; вони точно не очікували, що на них хтось чекатиме.

Мет щодуху зробив випад палицею й поцілив першому чоловіку прямісінько в те місце, де унизу з’єднувалися ребра. Після удару в його голові пролунав батьків голос: «Це смертельний удар, Мете. Ніколи не використовуй його, якщо немає загрози життю». Але ці ножі могли забрати його життя; та й кімнатка була надто малою, щоб розмахувати палицею.

Навіть коли чоловік почав задихатися й зігнувся на палубі, марно намагаючись вдихнути, Мет ступив уперед і спрямував кінчик палиці з-над першого чоловіка у горло другого, яке гучно хруснуло. Його ніж випав з руки, якою він схопився за своє горло, і чоловік упав на свого компаньйона. Обидва шкребли черевиками долівку; передсмертні хрипи вже зривалися з їхніх горлянок.

Мет стояв на місці, витріщившись на них. Двоє чоловіків. Ні, — щоб я згорів, троє! Ніколи раніше не думав, що скривджу людину; а тепер я вбив трьох за ніч. Світло!

Тиша заповнила темний коридор, і він почув стукіт чобіт на палубі згори. Екіпаж завжди ходить босоніж.

Намагаючись не замислюватися над тим, що робить, Мет зірвав плащ з одного з мертвих чоловіків і накинув його на плечі, ховаючи світле спіднє. Босоніж він прокрався коридором, виліз на сходи і трішки визирнув понад ними.

Бліде місячне сяйво відбивалося від напнутих вітрил, але ніч вкрила всю палубу суцільною темрявою. Не було чути жодного звуку, окрім шуму води уздовж бортів корабля. Схоже, лише один чоловік був на палубі, біля румпеля; каптур його плаща від холоду був насунутий на обличчя. Чоловік ворухнувся; шкіряні черевики човгнули по палубних планках.

Тримаючи палицю й сподіваючись, що його не видно, Мет виліз нагору.

— Він мертвий, — пробурмотів він низьким хрипким шепотом.

— Сподіваюся, він пищав, коли ти перерізав йому горлянку. — Сильний акцент чоловіка був таким самим, як у того, що переслідував його на звивистій вулиці в Тар Валоні. — Цей хлопець наробив нам стільки клопотів... Чекай! Ти хто?

Мет щодуху замахнувся палицею. Товста деревина врізалася в голову чоловіка; каптур його плаща лише трохи приглушив звук, схожий на удар дині об підлогу.

Чоловік впав на румпель, штовхнувши його, і судно гойднулося, похитнувши і Мета. Краєм ока він побачив тінь, що виринула з темряви біля билець, і блиск ножа; юнак знав, що не зможе випередити удар. Блиснуло щось іще, пронеслося крізь ніч і злилося з тьмяною фігурою із глухим стуком. Рух у темряві припинився, і чоловік впав Метові до ніг.

Під вагою першого чоловіка румпель заворушився, і судно знову гойднулося, а внизу, біля палуби, почулися нерозбірливі голоси.

З люка, кульгаючи, виліз Том, закутаний поверх сорочки у плащ; він підняв заслін ліхтаря, схожого на бичаче око.

— Ти щасливчик, юначе. Один з тих, унизу, тримав цей ліхтар. Який міг спалити корабель, якби і далі там лежав. — Світло освітило руків’я ножа, що стирчав з грудей чоловіка з мертвим поглядом в очах. Мет ніколи раніше його не бачив; він був упевнений, що запам’ятав би когось зі стількома шрамами на обличчі. Том вибив кинджал із витягнутої руки мертвяка, а тоді нахилився, щоб витягти свій ніж, і витер його лезо об плащ трупа. — Тобі дуже поталанило, хлопче. Ти справді щасливчик.

До поручня корми була прив’язана мотузка. Том підійшов до неї, освітлюючи нижню частину корми, і Мет приєднався до нього. На іншому кінці мотузки гойдався маленький човник з Південної гавані; його квадратний ліхтар погас. Двоє чоловіків стояли серед втягнутих весел.

— Хай вхопить мене Великий володар, — це він! — крикнув один з них. Інший кинувся до вузла мотузки, очманіло вовтузячись з ним.

— Хочеш вбити і цих двох також? — спитав Том. Його голос гудів, як під час виступу.

— Ні, Томе, — тихо мовив Мет. — Ні.

Чоловіки в човні, схоже, чули питання, але не почули відповіді, бо вони припинили намагатися відв’язати човен і стрибнули за борт, здіймаючи великі бризки. Звук, що поширювався від того, як вони молотили воду, пливучи через річку, був гучним.

— Дурні, — пробурмотів Том. — Річка звужується в деяких місцях після Тар Балона, але все одно це десь пів милі чи й більше завширшки. У темряві вони не дістануться берега.

— Заради Твердині! — почувся крик з люка. — Що тут сталося? У коридорі — мертві чоловіки! Що робить Баса, лежачи на румпелі? Він зажене нас на мілину!

У самих лише лляних кальсонах Малліа кинувся до румпеля і, грубо відкотивши мертвяка, потягнув за довгий важіль, щоб знову вирівняти курс.

— Це не Баса! Спали мою душу, — хто цей мертвий чоловік?

Всі інші — босоногий екіпаж та перелякані пасажири, закутані в плащі та покривала — вже вилазили на палубу. Приховуючи свої рухи, Том просунув ніж під мотузку й одним ривком перерізав її. Маленький човен почав відпливати у пітьму.

— Річні розбійники, капітане, — сказав він. — Мет та я врятували ваш корабель від річних розбійників. Вони б перерізали всім горлянку, якби не ми. Мабуть, вам варто переглянути нашу плату за проїзд.

— Розбійники! — вигукнув Малліа. — їх багато нижче, біля Кайрену, — але я ніколи не чув, щоб вони з’являлися тут, на глибокій півночі!

Збиті в купку пасажири почали стурбовано шепотітися про розбійників та перерізані горлянки. Мет важко рушив до люка. Позаду себе він чув Малліа.

— Холоднокровний. Ніколи не чув, щоб Андор наймав убивць, — але спали мою душу, він холоднокровний.

Мет пошкандибав сходами, переступив через два тіла в коридорі й ляснув за собою дверима капітанської каюти. Він був уже на півшляху до ліжка, коли його пройняв дріж, і все, що він міг зробити, — це опуститися на коліна.

Світло, у яку гру я граю? Я маю знати, що це за гра, — якщо хочу перемогти. Світло, що це за гра?

Тихо граючи «Троянду ранку» на своїй флейті, Ранд дивився на багаття, де на патичку, перекинутому через вогнище, смажився кролик. Нічний вітер кресав з багаття іскри; Ранд відчував слабкий запах кролика, хоч і з’явилася мандрівна думка про те, що йому потрібно знайти більше солі в наступному селищі чи місті. «Троянда ранку» була однією з мелодій, котрі він грав на тих весіллях.

Скільки вже відтоді минуло днів ? Чи справді так багато, — чи лише в моїй уяві так? Кожна жінка в селищі вирішила одразу вийти заміж? Які в них були імена? Я вже з’їжджаю з глузду?

Його обличчя вкрилося краплинами поту, але він продовжував ледь чутно грати, дивлячись у вогнище. Морейн сказала йому, що він був та’вереном. Всі казали, що він був та’вереном. Можливо, він справді ним був. Такі люди змінюють речі навколо себе. Та’верен міг спричинити всі ті весілля. Але ця думка була дуже близькою до чогось, про що він думати не хотів.

Вони також сказали, що я — Відроджений Дракон. Вони всі це сказали. Живі та мертві. Але тільки через це правдою це не стане. Я мусив дозволити їм проголосити мене. Обов’язок. У мене не було вибору, — але це не робить все правдою.

Схоже, він не міг зупинитися, граючи цю одну мелодію. Вона змушувала його згадувати Еґвейн. Колись він думав, що одружиться з нею. Дуже давно, схоже. Тепер це минулося. Втім, вона приходила в його сни. Це мала бути вона. Її обличчя. Це було її обличчя.

Тільки там було так багато облич, яких він знав. Його мати, і Мет, і Перрин. Усі намагалися вбити його. Звісно, це були не вони. Тільки їхні обличчя на Тінях. Він думав, що це насправді були не вони. Навіть у його снах блукали Тіні. Чи були це лише сни? Він знав, що деякі сни — реальні. А деякі — лише сни, кошмари чи мрії. Але як їх розрізнити? Мін приходила до нього однієї ночі уві сні й намагалася загнати ніж у спину. Його досі дивувало те, як сильно це йому боліло. Він був безтурботним, — підпустив її ближче, відпустив свій захист. Поруч з Мін він не відчував жодної потреби в захисті, попри ті речі, котрі вона бачила, коли дивилася на нього. Бути з нею було заспокійливим бальзамом для його ран.

А тоді вона намагалася вбити мене! Музика зросла до негармонійного виску, але він знову стишив її до м’якості. Не вона. Тінь з її обличчям. Мін найменше з усіх бажала б скривдити мене. Він не міг зрозуміти, чому так думав, — але був упевнений в тім, що це правда.

Так багато облич у його снах. Селін приходила, — холодна, таємнича й така прекрасна, що в нього пересихало в роті лише від думки про неї. Колись вона пропонувала йому славу, — здавалося, так давно; але тепер говорила про меч, який він повинен здобути. І з мечем прийти до неї. Кал-ландор. Він завжди був у його снах. Завжди. І глузливі обличчя. Руки, що штовхали Еґвейн, Найнів та Елейн у клітки, ловили в сіті, кривдили їх. Чому він повинен більше плакати через Елейн, аніж через двох інших?

Йому паморочилося в голові; вона боліла так само, як і бік; піт стікав обличчям. Він тихо грав «Троянду ранку» вночі через свій страх заснути. Страх бачити сни.