Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 45

КЕЙМЛІН

Мет невиразно пам’ятав Кеймлін, але коли вони на світанку приїхали до міста, йому здалося, що він ніколи тут не був. Вони були самі на дорозі, аж поки почало світати; а тепер їх оточували інші вершники, вервечки торгових фургонів та піший люд, що стікався до великого міста.

Побудоване на пагорбах, воно було приблизно таке ж велике, як і Тар Валон, й оточене велетенським муром із вежами — п’ятдесят футів світлого сіруватого каменю з блискучими білими й срібними прожилками. На верхівках веж майоріли червоні знамена Андору із білим левом. За межами цих стін, здавалося, простягалося ще одне велике місто, збудоване з червоної цегли та сірого каменю, з білими тинькованими стінами. Корчми в ньому вклинювалися між три- чи чотириповерховими елегантними будинками, котрі, мабуть, належать багатим торговцям; крамниці з викладеними на столах товарами під навісами тіснили широкі будівлі складів без вікон. Відкритий ринок під дахами з червоної й пурпурової черепиці тягнувся вздовж дороги з обох сторін. Чоловіки й жінки розхвалювали свої товари, торгуючись на високих тонах, а загнані телята, вівці, кози й свині, гуси в клітці, кури й качки долучались до загального галасу. Тепер Мет пригадував, що Кеймлін був надто гамірним, коли він був тут раніше; зараз він звучав, як звучить пульсація серця, що перекачує багатство.

Дорога вела до аркових воріт заввишки футів із двадцять, що стояли відчиненими, але під пильним наглядом гвардійців королеви, вбраних у червоні мундири та блискучі кіраси.

Вартові подивилися на нього й Тома так само, як і на інших; навіть палиця, що лежала вздовж Метового сідла, не привернула їхньої уваги; все, що їм було потрібно, — аби народ продовжував рухатись. І ось вони в’їхали досередини. Тонкі вежі були ще вищими, аніж ті, що височіли на мурах, а білі й золоті куполи сяяли над вулицями, переповненими людьми. Лише за ворітьми дорога ділилася на дві паралельні вулиці, розділені широкою смугою трави й дерев. Пагорби міста підіймалися, немов сходи, до вершини, яка була оточена ще одним муром, сліпучо-білим, як у Тар Балоні, з іще більшою кількістю куполів і веж. Це було середмістя, згадував Мет, — а на вершині найвищого пагорба стояв королівський палац.

— Не будемо зволікати, — сказав він Тому. — Я одразу віднесу лист. — Хлопець поглянув на паланкіни й карети, що прокладали собі шлях крізь натовп; на крамниці з їхніми товарами на прилавках. — Чоловік може заробити золота в цьому місті, Томе, — якщо знайде, де грають в кості чи в карти. — Йому не так щастило в карти, як у кості, але мало хто, окрім знаті й багачів, грав у такі ігри. Тепер знайти б того, хто грає.

Том позіхнув і загорнувся в свій плащ, наче в ковдру.

— Ми їхали всю ніч, хлопче. Для початку пошукаємо якоїсь їжі. В «Благословенні королеви» добре годують. — Він знову позіхнув. — І хороші ліжка.

— Я пам’ятаю, — повільно сказав Мет.

Так, дещо він пам’ятав. Власником корчми був товстий чолов’яга із сивим волоссям, майстер Ґілл. Морейн наздогнала його й Ранда там, коли вони думали, що врешті звільнилися від неї. Тепер вона грає в свою гру з Рандом. Але не зі мною. Більше ні.

— Зустрінемося там, Томе. Я ж казав, що за годину після прибуття спекаюся цього листа, — і я це зроблю. Ти можеш іти.

Том кивнув, розвернув свого коня і, позіхаючи, сказав через плече:

— Не загубися, хлопче. Кеймлін — це велике місто.

І багате. Мет пришпорив свого коня й рушив на залюднену вулицю. Загубитися! Я здатен знайти цю кляту дорогу. Хвороба, схоже, стерла частину його спогадів. Він бачив корчму — її горішні поверхи було видно з дороги, — та вивіску, що скрипіла на вітрі; хлопець пам’ятав, що бачив її раніше. Однак не пам’ятав нічого іншого, що відбулося відтоді. Сотні кроків вулиці могли раптово виринути в пам’яті, — однак все, що було до та після, залишалося таким же таємничим, як кості, котрі трусилися в горнятку.

Навіть з прогалинами в пам’яті він був переконаний, що ніколи не був у середмісті чи у королівському палаці—я б не зміг цього забути! — однак йому не потрібно було згадувати шлях. Вулиці Нового міста — він раптово згадав цю назву; це була частина Кеймліна, що існувала менше двох тисяч років — розбігалися в різні боки, однак головні бульвари вели до середмістя. Гвардійці біля воріт нікого не зупиняли.

За цим білим муром стояли будівлі, що цілком могли б належати Тар Балону. Звивисті вулиці видирались на пагорби, де височіли стрункі вежі; їхні плиткові стіни мерехтіли на сонці сотнями відтінків. Унизу виднілися парки, посаджені так майстерно, що згори видавалися візерунками. Звисока можна було помилуватися й панорамою всього міста, а також пагорбами і лісами, що простягалися ген за його межами. Справді байдуже, якою вулицею він їхатиме. Усі вони спіраллю вели до того, що він шукав: до королівського палацу Андору.

Незабаром він уже перетинав велику овальну площу перед палацом, їдучи в напрямку високих, позолочених воріт. Білосніжний палац Андору точно міг би розміститися серед див Тар Валона — зі своїми стрункими вежами й золотими куполами, що виблискували на сонці, з високими балконами й вигадливим кам’яним різьбленням. Золотий лист на одному з куполів міг би забезпечити Мету розкішне життя протягом року.

На площі майже не було людей — так, наче вона була призначена лише для значущих випадків. Дюжина гвардійців стояла перед зачиненими воротами, схиливши луки, — всі під одним кутом, — обік своїх блискучих кірас; їхні обличчя були сховані під металевими заборонами начищених шоломів. Товстий офіцер з відкинутим назад плащем, що відкривав вузол золотої тасьми на плечі, прогулювався вперед-назад уздовж строю, оглядаючи кожного чоловіка так, наче шукав на них пилюку чи іржу.

Мет смикнув віжки й натягнув усмішку:

— Доброго ранку, капітане.

Офіцер озирнувся, витріщившись крізь решітку шолома своїми глибокими очима-намистинками, наче пухкий щур з клітки. Чоловік був старшим, ніж Мет очікував — точно достатньо старший, щоб мати не один вузлик тасьми — і радше жирний, аніж тілистий.

— Чого тобі, фермере? — грубо спитав він.

Мет зітхнув. Зроби все правильно. Створи хороше враження, щоб цей дурень не змушував тебе чекати тут весь день. Я не хочу розмахувати наказом Амерлін усюди, тільки щоб не оббивати пороги.

— Я прибув з Тар Валона, від Білої Вежі, доправляючи лист від...

— Ти прибув з Тар Валона, фермере? — Пузо офіцера гойдалося, коли він засміявся, але його сміх обірвався, немов він обрізав його ножем, і чоловік люто зиркнув. — Нам не потрібні листи з Тар Валона, шахраю, — якщо така річ у тебе є! Наша добра королева — нехай світло благословить її! — не читатиме й слова з Білої Вежі, поки її дочка-спадкоємиця не повернеться. Ніколи не чув, щоб повідомлення з Вежі приносив фермер у плащі та бриджах. Мені зрозуміло, що це просто такий фокус, — і ти думаєш, що, можливо, зможеш виманити дріб’язок за начебто доправляння листа, — але в кращому випадку тебе не запроторять до в’язниці. Якщо ти справді приїхав із Тар Балона, повертайся туди й скажи Вежі, щоб вони повернули дочку-спадкоємицю, інакше ми самі прийдемо по неї! Якщо ти шукаєш срібла, — то геть із моїх очей, інакше ми всю душу з тебе виб’ємо! У будь-якому разі геть звідси, відсталий бовдуре!

Мет намагався вставити слівце ще від початку цієї тиради. Він лиш швидко проговорив:

— Це лист від неї, чоловіче. Від...

— Хіба я не сказав тобі згинути, розбишако? — заволав товстий чоловік. Його обличчя стало таким же червоним, як його каптан. — Геть звідси, лайно собаче! Якщо ти не підеш, коли я долічу до десяти, — я заарештую тебе за те, що ти засмічуєш площу своєю присутністю. Один! Два!

— Ти вмієш рахувати, товстий дурню? — відрізав Мет. — Кажу ж, Елейн відправила.

— Охороно! — Тепер його обличчя побуряковіло. — Схопити цього чоловіка, цього Друга Морока!

Мет вагався якусь мить, упевнений, що ніхто не сприйме це звинувачення всерйоз, — але Варта в червоних мундирах посунула на нього: вся дюжина чоловіків у кірасах і шоломах. Тож він розвернув свого коня й помчав від них, а навздогін лунали крики товстуна. Мерин не був біговим конем, однак легко випереджав піших людей. Люди ухилялися від нього на звивистих вулицях, трясли кулаками йому вслід і викрикували не менше прокльонів, аніж той товстун-офіцер.

Дурень, подумав він спершу про офіцера, але потім — і про себе. Усе, що потрібно було зробити, — це спочатку назвати її ім’я. «Елейн, до-чка-спадкоемиця Андору, відправила цей лист для королеви Мор/ейз». Світло, хто ж знав, що тут так ставляться до Тар Балона. Те, що він пам’ятав зі свого останнього візиту, свідчило про те, що гвардійці ставлять Айз Седай та Білу Вежу на друге місце після королеви Морґейз. Щоб ти згоріла, Елейн, — ти повинна була сказати мені. Він неохоче додав: однак і я мусив запитати.

Юнак сповільнив крок, перш аніж доїхав до аркових воріт, що вели до Нового міста. Він не думав, що гвардійці, які охороняють палац, переслідують його, — тож не було потреби привертати увагу тих, хто стояв біля воріт, своїм галопом; однак вони подивилися на нього так само, як і тоді, коли він в’їжджав.

Коли хлопець проїхав під широкою аркою, він усміхнувся й ледь не повернув назад. Він раптово дещо згадав, — і у нього з’явилася ідея, що подобалася йому значно більше, ніж намір потрапити у палац через ворота. Навіть якщо цей товстун не стерегтиме воріт, нова ідея йому подобалася більше.

Мет загубився двічі, перш ніж знайшов «Благословення королеви», — але врешті побачив вивіску, на якій був зображений чоловік, що колінкував перед жінкою із золотаво-рудим волоссям та у короні із золотих троянд, що поклала руку на його голову. Це була широка кам’яна триповерхова будівля, з високими вікнами під самісінький дах з червоної черепиці. Він поїхав на задній двір, до стайні, де чоловік з кінським лицем у шкіряному жилеті, що був жорстким, як і його шкіра, взяв віжки Метового коня. Юнаку здавалося, що він пам’ятав його. Так. Ремі.

— Стільки часу минуло, Ремі. — Мет кинув йому срібняка. — Ти ж пам’ятаєш мене?

— Не можу сказати... — почав було Ремі, а тоді помітив блиск срібла, хоча очікував на мідяк; він кашлянув, і його короткий кивок перетворився на щось середнє між ударом чолом і поривчастим поклоном. — Чого ж, звісно, я пам’ятаю, молодий майстре. Пробачте мені. Вислизнуло з голови. Людей погано залам’ятовую. Коней краще. Я знаю коней, так. Хороші тварини, юний майстре. Я добре піклуватимуся про нього, — будьте певні.

Він пробелькотів все це дуже швидко, — Мет навіть слова не міг би вклинити, а тоді погнав мерина до стайні, перш ніж виникла б потреба звернутися до Мета на ім’я.

З кислою міною юнак поклав товстий згорток феєрверків під руку, а решту торб почепив на плечі. Цей тип не відрізнить мене від нігтя на пальці ноги Яструбиного Крила.

Кремезний м’язистий чоловік сидів на перевернутій бочці біля дверей кухні, лагідно чухаючи вухо чорно-білої кішки, що згорнулася в нього на колінах. Очі з важкими повіками уважно вивчали Мета, а особливо палицю за його спиною, — однак чоловік не припиняв гладити кота. Мет, здається, пам’ятав його, але не міг пригадати імені. Зайшовши у двері, хлопець нічого не сказав, той чоловік також промовчав. Жодних підстав для того, щоб вони пам’ятали мене. Можливо, ці кляті Айз Седай щодня приходять сюди по когось.

На кухні двоє кухарчуків і три посудомийки звивалися між пічками й рожнами під керівництвом огрядної жінки з волоссям, скрученим у іульку, й довгою дерев’яною ложкою, котру вона використовувала лише для того, аби вказувати, що мусить бути зроблено. Мет був упевнений, що впізнав цю огрядну жінку. Колін, — що за ім’я для такої товстунки; але всі називали її Кухаркою.

— Що ж, Кухарко, — мовив він, — я повернувся, — і року не минуло.

Вона вдивлялася в нього якийсь час, а тоді кивнула.

— Я пам’ятаю тебе. — Мет заусміхався. — Ти був тут з тим молодим принцом, так? — Продовжила вона. — Він був так схожий на Тиґрейн, — хай Світло осяє пам’ять про неї. Ти його слуга, так? Він теж повернувся, ' цей молодий принц?

— Ні, — відрізав Мет. Принц! О світло! — Не думаю, що він скоро повернеться, — а якщо й так, то вам це не сподобається. — Жінка запротестувала, розповідаючи, яким хорошим, красивим юнаком був принц — щоб я згорів, чи е де-небудь жінки, які б не задивлялися на Ранда — йне дивилися телячими очима від самої згадки його імені ? Вона в біса заверещала б, якби знала, хто він зараз — але він не дозволив їй завершити. — А майстер Ґілл тут? І Том Меррилін?

— У бібліотеці, — сказала вона, принюхавшись. — Коли побачиш його, передай від мене, що потрібно прочистити водостік. Сьогодні ж. — Вона звернула увагу на одну зі своїх помічниць, котра робила щось зі смаженою яловичиною, і пошкандибала до неї. — Не так багато, дитино. М’ясо буде надто солодким, якщо ти покладеш стільки аррату.

Здавалося, про Мета вона вже й забула. Він похитав головою й рушив шукати ту бібліотеку, якої не пам’ятав. Мет не міг згадати також, чи була Колін заміжня за майстром Ґіллом, — але якщо хороша жінка повинна давати інструкції своєму чоловікові, то так воно й було. Вродлива прислужниця з великими очима пирснула й направила його вниз коридором, вздовж загальної зали.

Коли він увійшов до бібліотеки, то зупинився й роззирнувся. Вона містила більше трьохсот книжок на полицях, вбудованих у стіну, — і ще більше лежало на столах; він ніколи в житті ще не бачив такої кількості книжок в одному місці. Мет помітив примірник «Мандрів Джеїна Обходисвіта» в шкіряній палітурці на столику біля дверей. Він завжди хотів прочитати цю книжку — Ранд і Перрин часто озвучували якісь думки з неї, — але йому ніколи не вдавалося прочитати книжки, котрі він запланував.

Рожевощокий Базел Ґілл і Том Мерилін сиділи за столом один навпроти одного над кам’яною дошкою, а люльки в їхніх зубах випускали тонкі блакитні цівочки тютюнового диму. Пістрява кішка сиділа на столі, поруч з дерев’яним горнятком для гри в кості, згорнувши свій хвіст на лапи, і спостерігала за грою. Плаща менестреля ніде не було видно, тож Мет припустив, що той лишив його в кімнаті.

— Ти впорався швидше, ніж я очікував, хлопче, — сказав Том з люлькою в зубах. Він покрутив свій довгий білий вус, розмірковуючи, де поставити наступний камінець на розкресленій дошці. — Базеле, ти пам’ятаєш Мета Коутона?

— Пам’ятаю, — сказав товстий господар, вдивляючись у дошку. — Пригадується мені, що востаннє, коли ти тут був, то хворів. Сподіваюся, зараз тобі краще, хлопче.

— Краще, — сказав Мет. — Це все, що ви пам’ятаєте? Що я хворів?

Майстер Ґілл наморщив носа після Томового ходу й витяг люльку із рота.

— Зважаючи на те, з ким ти пішов, хлопче, і теперішній стан речей, — мабуть, мені краще більше й не пам’ятати.

— Айз Седай тепер не шанують, чи не так? — Мет поклав свої речі на одне велике крісло, припер палицю до його спинки, а сам усівся в інше крісло, перекинувши одну ноіу через його бильце.—Гвардійці біля палацу, схоже, вважають, що Біла Вежа викрала Елейн.

Том похмуро подивився на сувій феєрверків, потім — на свою люльку та щось пробурмотів до себе, перш ніж повернутися до гри.

— Навряд чи, — сказав Ґілл, — але все місто знає, що вона зникла з Вежі. Том каже, що вона повернулася, — але ми нічого подібного тут не чули. Можливо, Морґейз знає, — але всі аж до стайничого бояться дихнути, аби лишень вона не позносила їм голови. Лорд Ґаебріл справді стримує її від того, щоб вона не відправила когось на шибеницю, — але я не впевнений, що вона цього не зробить. І він точно не впорався з її люттю, адресованою Тар Валону. На мою думку, він лише усе погіршив.

— У Морґейз новий радник, — сухо сказав Том. — Ґарет Брін не сприй-няв його, — тож Бріна відправили до його маєтку спостерігати за вирощуванням овець для вовни. Базеле, ти ходитимеш чи ні?

— Хвильку, Томе. Хвильку. Я хочу зробити правильний хід. — Ґілл затис зубами трубку й зосереджено подивився на дошку, пахкаючи димом.

— Отже, радник королеви не любить Тар Балон, — сказав Мет. — Тоді зрозуміло, чому гвардійці так відреагували, коли я сказав, що прибув звідти.

— Якщо ти сказав їм це, — мовив Ґілл, — то тобі дуже пощастило, що ти зміг утекти звідти з цілими кістками. Якщо там був хтось з нових людей. Ґаебріл замінив половину гвардійців в Кеймліні обраними ним людьми, — і це неабияка кмітливість, зважаючи на те, як недовго він тут є. Дехто каже, що Морґейз вийде за нього заміж. — Він потягнувся, щоб покласти камінець, а тоді відсмикнув руку назад, похитавши головою. — Часи змінюються. Люди змінюються. Надто багато змін для мене. Здається, я старію.

— Схоже, ти хочеш, щоб ми всі тут постаріли, поки ти походиш, — пробурмотів Том. Кішка потяглася й пробралася столом до нього, щоб їй погладили спинку. — Пробалакавши весь день, ти не зможеш зробити вдалий хід. Чому б тобі просто не здатися, Базеле?

— Я ніколи не здаюся, — твердо мовив Ґілл.—Я ще поб’ю тебе, Томе. — Він поклав білий камінець на перехресті двох ліній. — От побачиш.

Том пирхнув. Виходячи з того, що Мет побачив на дошці, у Ґілла було небагато шансів.

— Мені потрібно просто оминути гвардійців, — і тоді я зможу віддати листа Елейн просто до рук Морґейз. — Особливо якщо там усі — як той товстий дурень. Світло, це ж треба, — він сказав їм, що я Друг Морока?

— Ти його не віддав? — скрикнув Том. — Я думав, ти хотів його позбутися.

— У тебе є лист від дочки-спадкоємиці? — вигукнув Ґілл. — Томе, чому ти не сказав мені?

— Пробач, Базеле, — пробурмотів менестрель. Він подивився на Мета з-під густих брів і дмухнув у вуса. — Хлопець гадає, що хтось хоче вбити його через це, — тож я вирішив, що він скаже про це сам, якщо захоче. По-моєму, йому вже байдуже.

— Що за лист? — спитав Ґілл. — Вона збирається додому? І лорд Ґавін? Сподіваюся на це. Я справді вже чув про війну з Тар Балоном, — наче є хтось до такої міри дурний, щоб воювати з Айз Седай. Якщо ви спитаєте мене, то це все — ті божевільні чутки, що ми чуємо про Айз Седай, яка нібито підтримує Лжедракона десь на заході і використовує Силу як зброю. Не те щоб я міг зрозуміти, чому це спонукає когось почати війну з ними; радше навпаки.

— Ви одружені з Колін? — спитав Мет, і майстер Ґілл здригнувся.

— Світло спаси мене від цього! Ти б подумав, що корчма належить тепер їй. Якби вона була моєю дружиною!.. Як це стосується листа дочки-спадкоємиці?

— Ніяк, — сказав Мет, — але ви говорили так довго, що я подумав, що ви забули про власні проблеми.

Ґілл закашлявся, а Том пирснув зо сміху. Мет поквапився продовжити, перш ніж господар устиг заговорити.

— Лист запечатаний; Елейн не розповідала мені його змісту. — Том скоса подивився на нього, погладжуючи вуса. Невже він думає, що я зізнаюся, що відкривав його? — Але я не думаю, що вона повертається. Наскільки мені відомо, вона планує стати Айз Седай.

Він розповів їм про свою спробу доправити листа, — хіба що згладив декілька кутів, про котрі їм не слід було знати.

— Нові люди, — сказав Ґілл. — Принаймні з огляду на їхню поведінку. Ставлю на це. Не кращі від розбійників, — більшості з них, окрім хитрооких. Зачекай до вечора, хлопче, коли гвардійці на воротах зміняться. Просто скажи ім’я дочки-спадкоємиці, — і про всяк випадок, якщо серед них буде хтось від Ґаебріла, схили трохи голову. Приклади руку до чола. І не буде проблем.

— Нехай я згорю, якщо зроблю так. Не буду я плазувати перед кимось. Навіть перед самою Морґейз. Цього разу мене й близько не буде біля гвардійців.

Принаймні поки не дізнаюся, що наговорив про мене той товстун. Чоловіки витріщилися на нього, немов на божевільного.

— Як, заради Світла, — сказав Ґілл, — ти збираєшся потрапити до королівського палацу, не проминувши гвардійців? — Його очі округлилися, наче він пригадував щось. — Світло, ти ж не... Хлопче, тобі потрібен буде талан Морока, щоб залишитися живим!

— Про що ти говориш, Базеле? Мете, яку дурницю ти хочеш встругнути?

— Мені таланить, майстре Ґілле, — сказав Мет. — Приготуйте щось смачненьке, коли я повернуся.

Підвівшись, він узяв горнятко для гри в кості й абияк кинув їх біля кам’яної дошки. Пістрява кицька зістрибнула на підлоіу й засичала на Мета, вигнувши спину. П’ять поцяткованих кубиків зупинилися, і на кожному було по одній цятці. Око Морока.

— Це найкращий кидок чи найгірший, — сказав Ґілл. — Залежно від гри. Хлопче, гадаю, ти плануєш грати у небезпечну гру. Чому б тобі не взяти це горнятко у загальний зал і не витратити кілька мідяків? Як на мене, ти схожий на юнака, що любить трохи пограти. Я простежу, щоб лист дійшов до палацу безпечно.

— Колін хоче, щоб ви прочистили водостік, — сказав йому Мет і розвернувся до Тома, поки господар кліпав і бурмотів щось до себе. — Схоже, не має значення, — отримаю я стрілу, коли намагатимуся доправити лист, чи ніж у спину, якщо чекатиму. Шість за виграш — і пів дюжини за програш. Нехай на мене чекає обід, Томе.

Він кинув золоту марку на стіл перед Ґіллом.

— Простежте, щоб мої речі віднесли до кімнати, господарю. Якщо потрібно буде більше монет, — вони будуть. Тільки обережно з великим згортком; він страшенно лякає Тома.

Рушивши до виходу, Мет почув, як Ґілл сказав Тому:

— Завжди вважав його шельмою. Звідки у нього золото?

Я завжди виграю, — саме звідти, похмуро подумав він. Мені просто потрібно ще раз перемогти; тоді я і розрахуюсь з Елейн, і покінчу з Білою Вежею. Ще один раз.