Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 19

ПРОБУДЖЕННЯ

Мет повільно розплющив очі й втупився у білу тиньковану стелю, здивовано міркуючи, де він і як сюди потрапив. Вигадлива облямівка позолочених листків декорувала стелю, а матрац під його спиною був щільно набитий пір’ям. Багатий дім, значить. Однак думок про «де і як» не було, як і відповідей на чимало інших запитань.

Він бачив багато снів, — і їхні уривки, разом зі спогадами в його голові, досі вибудовували пазл. Він не міг відділити одні від інших. Неймовірні польоти та битви, дивний народ з-за океану, Шляхи й Портальні камені, фрагменти інших життів, речі, оспівані в історіях менестрелів — усе це було, мабуть, снами. Принаймні так йому здавалося. Але Лоял був реальним, і він — оґір. Шматки розмов розсипалися в його думках: розмов з батьком; з Морейн; із вродливою жінкою і капітаном корабля; з гарно вбраним чоловіком, який говорив з ним, наче батько, що дає мудру пораду. Це, схоже, було справжнім. Але все — лише шматки й уривки, що перепліталися.

— Муад’дрін тіа дар алленде, каба’дрін радім, — бурмотів він. Слова були тільки звуками, — однак вони щось приховували.

Намилю чи більше від нього з обох боків вишикувалися щільні ряди списоносців, усіяні вимпелами й знаменами міст, містечок та менших Домів. З лівого боку фланг захищала річка, а з правого — болота й трясовини. З пагорба він спостерігав, як списоносці б’ються з навалою траллоків, кількість котрих переважала їх удесятеро. Списи протикали чорні кольчуги траллоків, а гострі сокири вирубували криваві діри в людських рядах. Крики йревище пронизували повітря. Високо в безхмарному небі палало сонце, і мерехтіння тепла здіймалося над полем бою. Ворожі стріли сипалися дощем, влучаючи яку траллоків, так і в людей. Він відкликав своїх лучників назад, але жаховладці не зважали на це, прориваючи їхні лави. Позаду, на виступі нетерпляче тупотіли коні — Непереможна гвардія чекала його наказу. На людях і конях виблискували сріблом обладунки; ні люди, ні коні вже не витримували спеки.

Вони повинні перемогти — або загинути. Він славився як гравець: настав час кинути кості. Голосом, що переважав гамір унизу, він, підвівшись у сідлі, віддав наказ.

— Піхото! Пропустити кавалерію вперед!

Знаменоносець їхав обік нього, і, поки наказ розходився рядами, розгортав над його головою стяг Червоного орла.

Унизу списоносці раптово заворушилися, дисципліновано звужуючи свої формування й утворюючи широкі проходи між ними. Проходи, які зі звірячим ревом заполонили, немов чорний всепоглинальний потік смерті, траллоки.

Він витяг свого меча і високо підняв його.

— Уперед, Непереможна гвардіє!

Він пришпорив коня та помчав схилом униз. Слідом за ним загриміли копита й вигуки «Вперед!». Він перший дістався траллоків; його меч здіймався й опускався, а знаменоносець їхав поруч. «За честь Червоного орла! За Червоного орла!» Непереможна гвардія проникала крізь проміжки між списниками, пробиваючи навалу, відкидаючи її назад. «За Червоного орла!» Напівлюдські обличчя гарчали; незвично вигнуті мечі рвалися до нього, — але він усе глибше розчищав свій шлях. Перемогти або загинути. «Манетерен!»

Рука Мета тремтіла, коли він підніс її до чола.

— Лос Валдар Кьюбіярі! — пробурмотів юнак. Він був фактично впевнений у тім, що знає значення цих слів. «Уперед, Непереможна гвардіє!» або «Непереможна гвардіє, в атаку!» Але як таке могло бути? Морейн колись сказала йому кілька слів старою мовою, — і це було все, що він знав. Все інше звучало мов нісенітниця.

— Божевілля, — різко мовив він. — Це, мабуть, зовсім і не стара мова. Просто маячня. Ті Айз Седай несповна розуму. Це всього лише сон.

Айз Седай. Морейн. Він раптово відчув свій худющий зап’ясток й кістляву руку — та подивився на неї. Він був хворий. Щось пов’язане з кинджалом. Кинджалом з рубіном на руків’ї та давно вимерлим містом Шадар Лоґот, заплямованим зуроченням. Усе було розмите й далеке, беззмістовне, — але він знав, що це був не сон. Еґвейн і Найнів привезли його до Тар Балона, щоб зцілити. Це він добре запам’ятав.

Мет спробував сісти, але завалився назад, — слабкий, мов щойно народжене ягня. Він насилу піднявся й відкинув убік одне вовняне покривало.

Його одяг був десь захований, — можливо, у шафі з вирізьбленою виноградною лозою, що стояла біля стіни. Однак він одразу ж забув про одяг. Юнак насилу звівся на ноги, пошкутильгав через квітчастий килим, вхопився за крісло з високою спинкою, далі хитнувся від крісла до столу із позолоченими завитками на ніжках і кутиках.

Свічки із бджолиного воску, по чотири у кожному високому свічнику, яскраво освітлювали всю кімнату, відбиваючись у маленьких дзеркалах, розташованих за ними. Велике дзеркало на стіні, над відполірованим умивальником, показувало його відображення: вимучений, виснажений, із запалими щоками і темними проваленими очима, із злиплим від поту волоссям, зігнутий, неначе старець, і тремтячий, мов билинка на вітрі. Він змусив себе випростатися, але це ситуацію не покращило.

Велика накрита таця стояла на столі, прямо перед ним, а його ніс вловив запах їжі. Він відсунув серветку вбік і побачив два великі срібні глеки і тарелі з тонкої зеленої порцеляни. Мет чув, що Морський народ важить стільки ж срібла за цю порцеляну. Він очікував побачити наваристий бульйон чи м’ясо теляти, — їжу, яку зазвичай пропонували немічним. Натомість на блюді були накладені шматки смаженої яловичини з гірчицею та хроном. На іншому ж парувала смажена картопля, солодкі боби з цибулею, капуста й тушкована квасоля. А ще різна солонина й кусник твердого сиру. Товсті скибки хрусткого хліба; наповнена масельничка. Один глечик молока, досі поцяткований ззовні конденсатом; з іншого ж пахло пряним вином. Усього цього вистачило б на чотирьох чоловіків. Його рот наповнився слиною, а шлунок забурчав.

Спочатку з'ясую, де я. Однак він згорнув шматок телятини й занурив його в гірчицю, перш ніж відштовхнутися від столу до трьох високих вузьких вікон.

Вони були прикриті дерев’яними віконницями, різьбленими різними візерунками, але крізь щілини він зміг побачити, що надворі — ніч. Світло з інших вікон поблискувало в темряві. За хвилину він розчаровано сповз на підвіконня з білого каменю і почав розмірковувати.

Як говорив його батько, навіть найгірше можна обернути на вигоду, — варто лиш добре подумати; а Абелл Коутон був найкращим торговцем конями в Межиріччі. Коли здавалося, що Метовому батькові не таланило, насправді облизня ловили інші. Не те щоб Абелл Коутон робив щось нечесно, — але навіть люди з Таренського Перевозу говорили, що вони ніколи не зустрічали кращого від нього. А всім відомо, що вони своє діло знають. А все тому, що він обмірковував речі з усіх можливих боків.

Тар Балон. Це мусив бути Тар Балон. Ця кімната розташована в палаці. Сам лиш квітчастий доманський килим коштує, мов ціла ферма. Окрім того, здавалося, він уже не був хворим; а з того, що він чув, Тар Валон був його єдиним шансом одужати. Власне, він ніколи не почувався хворим, наскільки він пам’ятав, — навіть тоді, коли Верін — ще одне ім’я проступило з туману — сказала комусь поруч, що він помирає. Тепер він почувався слабким, як немовля, і голодним, як хижий вовк, але чомусь мав певність, що Зцілення вже відбулося. Я почуваюся цілим і здоровим, ось і все. Я зцілений. Юнак скривився до віконниць.

Зцілений. Це означало, що вони скористалися Єдиною Силою. Згадка про це вкрила його шкіру сиротами, але він знав, що це відбулося.

— Краще, аніж вмирати, — сказав до себе. Деякі історії, що він чув про Айз Седай, виринули в пам’яті.—Все ж краще за смерть. Навіть Найнів гадала, що я помру. У будь-якому разі це вже відбулося, — тож хвилюватися немає сенсу.

Юнак уже доїв шматок м’яса й облизував його сік зі своїх пальців.

Похитуючись, він знов підійшов до столу. Під ним причаїлась табуретка. Він витягнув її й сів. Не турбуючись про ніж чи виделку, він взяв ще один шматок телятини. Як же обернути перебування в Тар Валоні — схоже, у Білій Вежі — собі на користь?

Тар Валон означав Айз Седай. Не було причин залишатися тут навіть зайву годину. Якраз навпаки. Він мало що пригадував з часів, проведених з Морейн, а потім — з Верін. Мет не пам’ятав нічого жахливого, вчиненого ними, — але й спогадів залишилося дуже мало. Що б не робили Айз Седай, у них були на те причини.

— І ці причини не завжди зрозумілі одразу, — пробурмотів він з ротом, наповненим картоплею, а тоді проковтнув її. — Айз Седай ніколи не брешуть, — але їхня правда часто відрізняється від тієї, про яку думаєш ти. Є одна річ, про яку завжди треба пам’ятати: не можна довіряти їм навіть тоді, коли все здається очевидним.

Це був невтішний висновок. Хлопець почав смакувати квасолю.

Думки про Айз Седай допомогли йому згадати про них ще дещо. Існує сім Адж: Блакитна, Червона, Коричнева, Зелена, Жовта, Біла та Сіра. Найгірша Червона. Є ще й Чорна, — але стверджують, що її не існує. Проте Червона Аджа не була для нього загрозою. Її цікавили лише чоловіки, що вміли направляти Силу.

Ранд. Щоб я згорів, — як я міг забути про нього? Де він? Чи все з ним гаразд? Він сумно зітхнув і намастив маслом іще теплий хліб. І чи не з’їхав він іще з глузду.

Навіть якби у нього були відповіді, він нічим не зміг би зарадити Ранду. А навіть якби міг, — то не знав, чи став би. Ранд умів направляти Силу, а Мет усе своє дитинство тільки й слухав страхіття про таких людей. Історії, що лякали також і дорослих, — адже деякі з них були правдивими. Дізнатися, на що був здатен Ранд, —усе одно, що виявити: твій найкращий друг катує цуценят чи вбиває немовлят. Коли ти врешті переконуєшся в цьому, то вашій дружбі настає кінець.

— Краще я потурбуюся про себе, — роздратовано сказав він. Мет перехилив глечик з вином над своїм срібним кубком, та на його здивування напою у посудині уже не було. Тоді він наповнив кубок молоком. — Еґвейн та Найнів хочуть бути Айз Седай, — він усвідомив це, тільки коли промовив уголос. — Ранд волочиться з Морейн і називає себе Відродженим Драконом. Лише Світло знає, що на думці у Перрина. Відтоді, відколи його очі змінилися, він поводиться як божевільний. Я повинен турбуватися про себе. Щоб я згорів, я мушу. Тільки я тут при здоровому глузді. Лише я.

Тар Валон. Що ж, це, мабуть, найбагатше місто у світі, — центр торгівлі між Порубіжними землями і півднем, твердиня могутності Айз Седай.

Мет подумав, що не зможе змусити Айз Седай зіграти з ним. Чи довіритись кидку костей або розкиду карт. Але тут повинні бути торговці та інший набрід з кишенями, набитими сріблом і золотом. Це місто варте того, щоб пожити тут кілька днів. Хлопець знав, що після від’їзду з Межиріччя відбув далеку мандрівку, — проте, не беручи до уваги кількох невиразних спогадів про Кеймлін та Кайрен, юнак нічого не міг згадати про великі міста. Він завжди хотів побачити велике місто.

— Щоправда, не переповнене Айз Седай, — гірко пробурмотів Мет, вишкрібаючи останні квасолини. Він проковтнув їх і знов повернувся до м’яса.

Неквапом юнак подумав про те, чи дозволять Айз Седай забрати рубін з кинджала із Шадар Лоґота. Він пам’ятав кинджал дуже туманно, проте навіть ці спогади були жахливою раною. Його нутрощі стислися, а скроні пронизав гострий біль. Рубін досі світився в його думках, — завбільшки з великий палець; темний, як крапля крові; осяйний, мов багряне око. У нього, звісно, було більше прав на нього, ніж у Айз Седай, — та й коштує він, як добра дюжина ферм на його батьківщині.

Вони скажуть, що камінь теж зурочений. І, мабуть, так і є. Однак Мет загорівся бажанням продати його в обмін на найкращі землі Коплінів. Більшість представників їхнього сімейства — забіяки з пелюшок, а ще злодії та шахраї, — заслуговують на все те, що з ними сталося, і навіть на гірше. Направду він і не сподівався, що Айз Седай віддадуть йому камінь, — а ідея везти його так далеко, аж до Емондового Лугу, теж не приваблювала. Та й думка володіти найбільшою фермою в Межиріччі більше не бентежила його, як колись. Колись це було його найзаповітнішою мрією, — нарівні з бажанням здобути славу, як у його батька, торговця кіньми. Тепер це здавалося дрібницями. Маленькими речами на тлі такого великого світу, що розкинувся просто перед тобою.

Насамперед він знайде Еґвейн та Найнів. Можливо, вони вже спам'яталися. Може, покинули цю дурнувату ідею стати Айз Седай. Він не вірив

у це, — але не міг піти, не побачившись з дівчатами. Зустріч з ними; день на місто; можливо, гра в кості, щоб наповнити гаманець, — і далі він подасться туди, де немає Айз Седай. Перш ніж повернеться додому — одного дня я там опинюся, точно опинюся, — він хотів би побачити світ, до того ж світ без Айз Седай, котрі змушували б його танцювати під свою дудку.

Обмацавши тацю, Мет здивовано виявив, що нічого більше на залишилося, — тільки масні плями та скибка хліба й сиру. Обидва глечики були порожні. Юнак здивовано придивився до живота. Він повинен бути ситим донесхочу, поглинувши всю цю їжу, — але відчував голод, наче нічого й не їв. Мет затиснув останній шматочок сиру між великим і вказівним пальцем. На півдорозі до рота його рука завмерла.

Я засурмив у Ріг Валіра. Юнак тихо насвистав ритм мелодії, а тоді різко зупинився, раптом пригадавши слова:

Я на самісінькім дні колодязя.

Надворі ніч, і падає дощ.

Стіни мовби падають досередини, і немає мотузки, щоб вибратися. Я на самісінькім дні колодязя.

— Краще б знайшлася ця клята мотузка, щоб вибратися, — прошепотів він. Шматочок сиру впав на тацю. На мить він знову відчув себе хворим. Мет наполегливо намагався думати, намагався розвіяти туман, що оповив його голову.

Верін везла Ріг до Тар Валона, — але він не пам’ятав, чи знала вона, що він засурмив у нього. Вона нічого такого не сказала, що б дало це зрозуміти, — цього він був певен. Або тільки думав, що певен. А якщо вона знала ? Якщо всі вони знали ? Якщо Верін не зробила з Рогом чогось, про що я не знаю, — значить, він у них. Я їм не потрібен. Але хто може сказати, що потрібно Айз Седай?

— Якщо запитають, — понуро сказав він, — то я навіть не торкався до нього. Але якщо вони знають... Якщо вони знають, я... Я щось придумаю до того часу. Щоб я згорів, — вони не можуть вимагати від мене, що їм заманеться. Не можуть!

Легкий стук у двері змусив його, готового до втечі, похитнутися. Якби ж тільки було куди тікати, — і якби він міг ступити хоч три кроки! Але тікати не було куди, і сил у нього не було.

Двері відчинилися.