Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 2

САІДІН

Туатга’анка спокійно роздивлялась знамено, що знову спустилось, — а потім її увагу привернули ті, що зібралися біля вогнища. Особливо та постать з книжкою в руках, — у півтора раза вища за Перрина та вдвічі за нього ширша.

— З вами оґір? Не очікувала... — Лея похитала головою. — То де ж Мо-рейн Седай? — Схоже, Драконове знамено зовсім її не бентежило.

Перрин вказав рукою на недоладну хижу, що стояла віддалік, майже наприкінці западини. Стіни та двосхилий дах із необтесаних колод робили споруду громіздкою, проте не просторою. Вона була трохи більшою за хижку, — тож насправді її можна було б назвати й хатиною.

— Морейн живе там. Разом з Ланом. Це її Охоронець. Може, вип’єте чогось гарячого...

— Ні. Мені потрібно поговорити з Морейн.

Це не здивувало юнака. Усі жінки, що приходили до Морейн, бажали говорити з нею негайно — і наодинці. Новини, котрі вони приносили, не завжди були важливими, — але жінки рвалися до Морейн з ентузіазмом мисливця, який полював на останнього в світі кролика для своєї геть охлялої від голоду сім’ї. Так само і та, замерзла жінка-жебрачка, що відмовилася від ковдри і миски гарячого варива, босоніж по сніїу потупцювала до будиночка Морейн.

Лея вислизнула з сідла й передала повіддя Перрину.

— Простежите, щоб вона була сита? — Вона погладила ніс своєї рябої кобили. — Пієса не звикла возити мене такими нетрями.

— Корму обмаль, — відповів Перрин, — але ми принесемо все, що у нас є.

Лея мовчки кивнула і, підбираючи поділ яскраво-зеленої спідниці, поспішила до хатини вгору по схилу; її червоний плащ, вишитий синім, колихався позаду.

Перрин спішився й обмінявся кількома словами з чоловіками, які покинули вогнище, аби забрати в нього коней. Юнак віддав свій лук чоловіку, що взяв у нього Ходака. Ні, крім крука, вони бачили лише гори й туатга’анку. Так, птаха вони вбили. Ні, вона нічого не розповіла про те, що відбувається за межами гір. Ні, він не має жодного уявлення, коли вони вирушать звідси.

І чи вирушать колись, додав подумки. Морейн тримала їх тут усю зиму. Шайнарці не сприймали її слова як накази, — тим паче тут, — але Перрин знав, що Айз Седай завжди якимось чином отримує своє. А особливо Морейн.

Коли вершники відвели коней до халупи, що слугувала стайнею, вони пішли грітись. Перрин відкинув поли плаща за спину й вдячно простягнув руки до полум’я. Великий казан, зроблений, схоже, в Бейрлоні, парував такими запахами, що Перрин відчув, як рот наповнюється слиною. У когось сьогодні врожайний день, — адже поруч на вогні пеклися округлі коренеплоди, за ароматом віддалено нагадуючи смажену ріпу. Юнак зморщив носа і зосередився на рагу у своїй мисці. Він зараз душу продав би за шматочок м’яса.

Дівчина в чоловічому вбранні стежила за Леєю, аж поки та не зникла в хатині Морейн.

— І що ти побачила, Мін? — запитав Перрин.

Вона стала навпроти нього, заклопотано кліпаючи очима. Він так і не дотумкав, чому вона вподобала штани, а не спідницю. Його дивувало, як хтось може бачити в ній вродливого молодика, а не чарівну дівчину. Можливо, через те, що він дуже добре її знав.

— Бляхарка скоро помре, — сказала вона тихо, зиркаючи на людей біля багаття. Ніхто не стояв достатньо близько для того, щоб її почути.

Він залишався нерухомим, згадуючи ніжне обличчя Леї. О Світло! Бляхарі ж нікому не чинять зла. Його обдало морозом. А щоб я згорів, і навіщо я запитав ? Навіть ті кілька Айз Седай, які знали про дар Мін, не могли пояснити його. Час від часу Мін бачила образи й ореоли навколо людей, — а інколи навіть могла їх тлумачити.

До багаття підійшов Масуто, щоби помішати рагу довгою дерев’яною ложкою. Шайнарець уважно оглянув їх, потім приклав пальця до довгого носа й широко всміхнувся.

— Кров та попіл! — пробурмотіла Мін. — Це ж він, мабуть, подумав, що ми тут воркуємо біля багаття.

— Ти впевнена? — запитав Перрин.

Дівчина здивовано глянула на нього, тож він поспіхом додав:

— Про Лею.

— Її так звуть? Краще б я не бачила. Завжди важко знати — й не мати змоги допомогти... Перрине, я бачила, як її заплямоване кров’ю обличчя з невидющими очима зринає над плечима жінки. Ніколи ще образ не був до такої міри чітким. — Дівчина здригнулась і швидко потерла руки. — Я би воліла бачити більше радісних видив. Але, здається, вся радість десь завіялась.

Юнак помислив було про те, щоби застерегти Лею, — але передумав. Все погане та хороше, що Мін бачила, завжди справджувалося. Якщо дівчина була впевнена, то так воно й станеться.

— Кров на її обличчі, — пробурмотів він. — Це означає, що її вб’ють?

Він стрепенувся від того, що сказав це так легко. Але що я можу зробити ? Якщо я розповім Леї, якщо переконаю її в правдивості, вона проживе залишок днів у страху, — і це нічого не змінить.

Мін ледь помітно кивнула Перрину.

Якщо її вб'ють, це може означати напад на табір. Але розвідники щодня оглядають територію, а варта чергує день і ніч. І Морейн, за її словами, стереже табір; ні один посланець Морока не знайде їх, хіба що випадково наткнеться. Він подумав про вовків. Ні! Розвідники знайдуть все і всіх, хто тільки наблизиться до табору.

— Шлях до її народу дуже довгий, — промовив він незрозуміло до кого. — Бляхарі не поїхали б зі своїми фургонами далі передгір’я. В дорозі будь-що може трапитися.

Мін сумно похитала головою.

— Нас надто мало, — ми не можемо надати їй навіть одного охоронця. Навіть якщо це допомогло б.

Мін розповідала йому, що вже намагалася попереджати людей про лихі речі, котрі бачила у своїх видіннях. Десь у шість чи сім років, коли вона зрозуміла, що бачить те, чого не бачать інші. Більше дівчина не сказала нічого, але для нього було очевидним те, що її застереження лише погіршували справу, — якщо їй узагалі вірили. Потрібно було трохи часу, щоб повірити в правдивість видінь Мін, допоки саме життя не підтвердить їхню слушність.

— Коли? — запитав він. Промовлене слово було важке й холодне, як загартована сталь. Я не можу допомогти Леї, — але, можливо, з'ясую, чи хтось збирається на нас напасти.

Тільки-но він вимовив «коли», Мін розвела руками. Вона говорила стримано.

— Це не так працює. Я не знаю коли. Якщо я можу розтлумачити видіння, то знаю лише, що воно справдиться. Ти не розумієш. Видіння не приходять, коли я цього забажаю. Вони просто з’являються, — й інколи я можу зрозуміти, про що йдеться. Лише трохи. Дещицю. Так усе й відбувається.

Перрин хотів сказати щось підбадьорливе, але слова Мін лилися суцільним потоком:

— Я можу бачити якісь речі сьогодні, а завтра ні — чи навпаки. Зазвичай я нічого не бачу навколо людей. Тільки Айз Седай завжди мають образи довкола себе, і ще — Охоронці, але їх значно важче розшифрувати, ніж будь-які інші. — Вона краєм ока уважно глянула на Перрина. — Дехто теж завжди оточений символами.

— Не смій розповідати, що бачиш у мене, — різко гаркнув юнак, знизавши дебелими плечима. Ще в дитинстві він збагнув, що значно більший від інших, тож ненавмисне може зашкодити комусь своєю силою. Тому навчився бути уважним та обережним, — і шкодував про свій гнів, коли його не вдавалося загнуздати. — Пробач, Мін. Я не повинен був гарчати на тебе. Не хотів тебе образити.

Дівчина здивовано подивилася на нього:

— Ти не образив мене. На щастя, лише декотрі хочуть знати, що я бачу. Світло свідок, — я б теж не захотіла, щоби хтось узявся розтлумачувати побачені довкола мене знаки.

Навіть Айз Седай не знали нікого, хто мав такий дар, як у Мін. «Даром» його називали всі, окрім дівчини.

— Я просто хотів якось допомогти Леї. Я не можу сидіти склавши руки, коли знаю про майбутнє лихо — і не здатен йому перешкодити.

— Дивно, — м’яко сказала Мін, — схоже, ти дуже переживаєш через туатга’анів. Вони абсолютно мирні, а я завжди бачу насильство біля...

Він відвернувся, тож дівчина різко обірвала свої слова.

— Туатга’ани? — пролунав розкотистий голос, схожий на гудіння величезного джмеля. — А що з ними? — оґір приєднався до їхньої компанії біля вогнища, заклавши місце в книжці своїм пальцем, що був завбільшки з велику сосиску. У другій руці він тримав люльку з тютюном, з якої цівкою вився дим. Його темно-коричневий каптан з високим коміром був застібну-тий під саме горло, а низ вбрання ширшав на колінах, закриваючи чоботи із загнутими халявами. Перрин навстоячки ледь сягав йому до грудей.

Обличчя Лояла багато кого лякало: у нього був чималенький ніс, схожий на свинячу рийку, та широкий рот. Очі велетня нагадували два блюдця, а густі брови, схожі на вуса, спадали майже до щік; при цьому з густої шевелюри стирчали вуха з китичками. Ті, хто ніколи не бачив оґіра, вважали, що він — траллок, хоча і траллоки, й оґіри були для більшості істотами з легенд.

Широка усмішка Лояла зникла, і він лише кліпнув очима, коли зрозумів, що перервав їх. Перрина дивувало, що хтось досі може боятися оґіра. Хоча деякі давні історії змальовували їх жорстокими й невблаганними ворогами, він у це не вірив. Оґір нікому не був ворогом.

Мін розповіла Лоялу про приїзд Леї, але змовчала про свої видіння. Зазвичай дівчина й не ділилась цим з іншими, — особливо якщо образи віщували біду.

— Адже ти уявляєш, як я почуваюся, Лояле, — зауважила вона, — за-тиснутою поміж Айз Седай та цими двома з Межиріччя.

Лоял щось невиразно буркнув, — але Мін, схоже, сприйняла це в якості схвалення.

— Так, — мовила вона із запалом. — Жила я собі в Бейрлоні, як хотіла, коли раптом схопили мене за комір і викинули Світло знає куди. Може, я і так би там опинилась. Моє життя не належало мені, відколи я зустріла Морейн і цих двох фермерів з Межиріччя. — Вона ковзнула поглядом по обличчю Перрина й скривила губи в посмішці: — Усе, чого я бажала, — це просто жити, як собі хочу, кохати чоловіка, якого оберу... — Гї щоки враз почервоніли, і дівчина пирхнула. — Я хотіла сказати, що немає нічого поганого в бажанні жити без усіх цих потрясінь.

— Та’верен, — почав було Лоял. Перрин намагався його зупинити, але оґіра не те що зупинити, навіть перервати було неможливо, коли той чимось захоплювався. Навіть за оґірськими мірками Лоял був надто запальний. Він запхнув книжку в кишеню й продовжив говорити, жестикулюючи рукою з люлькою: — Усі ми, — життя кожного з нас, — впливає на життя інших, Мін. Колесо Часу вплітає нас у Візерунок, де наша життєва нить тягне і посмикує ниті, що оточують її. Та’верени — це та сама життєва нить, тільки значно потужніша. Вони притягують увесь Візерунок, принаймні на деякий час, змушуючи його формуватися довкола них. Що ближче ти до та’верена, то більше піддаєшся його впливу. Кажуть, що всі, хто перебував в одній кімнаті з Артуром Яструбине Крило, могли відчути, як змінюється Візерунок. Не знаю, до якої міри це правда, — але так написано в книзі. Звісно, це працює в обидва боки. Нить та’веренів сплетена тугіше, аніж наша, тому в них ще менше свободи.

Перрин скривився. Надто обмаль тих, хто справді має вплив!

Мін похитала головою:

— Я лише хотіла б, щоби вони не були... цими клятими та’веренами увесь час. Та’верени тягнуть в один бік, Айз Седай вплутуються з іншого боку. Що тут може вдіяти жінка?

Лоял знизав плечима:

— Небагато, гадаю, — поки вона поруч з та’вереном.

— Наче у мене був вибір, — пробурмотіла Мін.

— Тобі дуже пощастило — чи не пощастило, залежно від того, як ти на це дивишся, — зустріти одразу трьох та’веренів — Ранда, Мета і Перрина. Мені здається, що це тобі дуже поталанило — якщо й не товаришувати, то хоча б знати їх особисто. Гадаю, я би навіть... — оґір сором’язливо глянув на співрозмовників, і його вуха смикнулись: — Пообіцяйте, що не сміятиметесь. Гадаю, я міг би написати книжку про це. Я вже й деякі начерки зробив.

Мін по-дружньому всміхнулася, і вуха Лояла знову настовбурчились.

— Це чудово, Лояле, — мовила дівчина. — Просто інколи здається, ніби таке відчуття, наче ці та’верени смикають нас, немов маріонеток.

— Я не просив цього, — вибухнув Перрин. — Не просив.

Мін пропустила його слова повз вуха.

— Ось що з тобою сталося, Лояле? Це тому ти мандруєш з Морейн? Наскільки мені відомо, оґіри ніколи не покидають своїх стеддінґів. Хтось із цих та’веренів потягнув тебе за собою?

Лоял почав розглядати свою люльку.

— Я просто хотів побачити гаї, вирощені оґірами, — пробурмотів він. — Лише побачити гаї. — Він поглянув на Перрина, наче прохаючи про підтримку, але той лише посміхнувся.

Подивимося, як ти підкутий. Він не знав усього, але був переконаний, що Лоял утік. Оґіру було дев’яносто років, — і він вважався замолодим для того, щоб облишити о гірський стеддінґ без дозволу старійшин. За людськими мірками, оґір прожив уже довге життя. Та й він сам зізнався, що, якщо і повернеться до своїх, то його там навряд чи зустрінуть з відкритими обіймами. Тож і відтягував цей момент якомога далі.

Раптом шайнарці заметушилися; чоловіки зірвалися на ноги. З хатини Морейн вийшов Ранд.

Навіть з такої відстані Перрин міг добре його розгледіти: юнак з рудуватим волоссям та сірими очима. Ранд був однолітком Перрина, на пів голови вищий і ширший в плечах, однак худіший. Рукава його червоного каптана з високим коміром були розшиті золотими колючками, а на темному плащі на грудях виблискував чотириногий змій із золотою гривою — достоту такий самий, як на знамені. Ранд і Перрин дружили змалку. Чи досі ми друзі ? І чи взагалі можемо ними бути? Тепер?

Шайнарці — всі як один, — схилилися в поклоні, тримаючи голови прямо, а руки — на колінах.

— Лорде Драконе, — прорік Уно, — ми напоготові. Служити вам — нам за честь.

Уно, який і кількох слів не міг зв’язати без лайки, зараз промовляв з глибокою повагою. «Служити за честь», — розійшлося луною серед інших шайнарців. Масима, який у всьому бачив підступ, дивився зараз із собачою відданістю, і Раґан — усі вони чекали наказу, який Ранд віддасть, якщо на те буде його воля.

Якусь мить Ранд дивився на них зі схилу, відтак розвернувся і зник серед дерев.

— Знову сперечався з Морейн, — стиха мовила Мін, — цього разу цілий день.

Перрина це не дивувало, — і все ж він стривожився. Сперечатися з Айз Седай... Йому згадалися всі казки з дитинства. Айз Седай смикали за ниточки королів та цілі народи. Айз Седай, чиї дари завжди здавалися щедрими, але платили ви за них більше, ніж могли уявити. Айз Седай, чий гнів міг проламати землю чи викликати бурю. Перрин знав, що деякі історії були вигадками. І водночас вони лише наполовину розкривали моїутність Айз Седай.

— Піду-но я до нього, — сказав він. — Після суперечки з Айз Седай йому потрібно з кимось поговорити.

Окрім Морейн та Лана, лише вони троє — Мін, Лоял та він — не витріщалися на Ранда як на короля королів. І з-поміж них тільки Перрин знав його здавна.

Він рушив схилом, зупинившись лише для того, щоби подивитись на зачинені двері хатини Морейн. Лея була всередині, і Лан також. Охоронець рідко відходив далеко від хатини. Рандова маленька хижка розташовувалась нижче по схилу; вона була схована в гущавині дерев, якнайдалі від усіх інших. Ранд намагався жити поруч із іншими, проте їхній шанобливий трепет відштовхував його. Тепер він був сам собі голова, — і, як гадав Перрин, йому було важко. Втім, юнак знав, що зараз Ранд пішов не до своєї хатини.

Перрин поквапився до місцини, де один край западини різко переходив у стрімчак заввишки п’ятдесят метрів, із гладенькою поверхнею, подекуди порослою чіпким чагарником. Юнак знав напевне, де в тій скелі тріщини, куди заледве пролазили його плечі. Вузький прохід нагадував тунель, тільки вгорі сяяла смужка передвечірнього світла.

За пів милі прохід вивів до вузької долини завдовжки з милю, встеленої камінням й валунами, — але навіть стрімкий схил густо поріс високими миртами, соснами і ялицями. Сонце кидало довгі тіні з гірських вершин. Скелясті стіни, якщо не звертати уваги на тріщини, здавалися непорущ. ними, — так, мовби гігантська сокира витесала їх у горі. Отаборитися тут було би значно безпечніше, — однак тут не протікав струмок; не дзюркотіли джерела. Ніхто не приходив сюди. Окрім Ранда після сварок з Морейн.

Ранд стояв неподалік проходу, притулившись до шорсткого стовбура мирту й втупившись у свої долоні. Перрин знав, що на кожній була витаврувала чапля. Ранд не ворухнувся, коли черевик Перрина черкнув об камінь.

Не зводячи погляду, хлопець раптом почав тихо бурмотіти:

Двічі й двічі він буде позначений, двічі — щоб жити, і двічі — щоб вмерти. Один раз — чаплею, аби на шлях направити. Вдруге — чаплею, аби наректи правильно. Один —Драконом за спогади втрачені.

Вдруге —Драконом, за ціну, що сплатити повинен.

Здригнувшись від холоду, Ранд засунув долоні під пахви.'

— Але драконів ще немає, — нервово реготнув він. — Поки що.

Якусь мить Перрин просто спостерігав за ним. За тим, хто здатен направляти Єдину Силу. Тим, хто приречений зійти з глузду через попсованість саїдін, — чоловічої частини Істинного Джерела, й у своєму безумстві може зруйнувати все довкола. За людиною — істотою! — що її з дитинства вчили ненавидіти й боятися. Тільки от... важко вбачати ворога у другові, з яким ти ріс. Як можна просто перестати бути чиїмось другом? Перрин обрав невеличкий валун з пласким верхом і сів в очікуванні.

Незабаром Ранд озирнувся і подивився на нього.

— Як гадаєш, з Метом все гаразд? Коли я востаннє його бачив, він був дуже хворим.

— Гадят, він одужав. — Мабуть, він уже в Тар Балоні. Там його зці' лять. А Найнів та Е/вейн вбережуть від халеп. Еґвейн і Найнів, Ранд і Мет, і Перрин. Усі п’ятеро — з Емондового Лугу, що в Межиріччі. Мало хто приїжджав у Межиріччя, крім поодиноких крамарів і торговців, які щороку закуповували вовну й тютюн. І майже ніхто Межиріччя не покидав. Допоки Колесо не обрало своїх та’веренів, і п’ять найзвичайнісіньких сільських жителів вже не могли лишатися там, де вони були. І не могли залишатися тими, ким були.

Ранд кивнув і замовк.

— Останнім часом, — мовив Перрин, — я ловлю себе на думці, що хотів би, як і раніше, займатися ковальством. А ти... Ти хотів би залишитися пастухом?

— Обов’язок, — пробурмотів Ранд. — Смерть легша від пір’їнки, обов’язок — важчий від скелі. Так кажуть у Шайнарі. Морок заворушився. Наближається Остання битва. Відроджений Дракон повинен зійтися в Останній битві з Мороком, — інакше Тінь покриє світ. Колесо Часу зламається. А кожна Епоха переінакшиться під Морока. І проти цього всього лише я. — Він зайшовся безрадісним сміхом, від якого здригалися його плечі. — Виходить, я мушу виконати обов’язок, бо більше нікому?

Перрин стривожено засовався. Рандів сміх колов так, що аж мороз пішов поза шкірою.

— Як я розумію, ти знову сперечався з Морейн. Про те саме?

Ранд глибоко зітхнув.

— Ми постійно сваримося через одне й те саме. Вони там унизу, на Ел-мотській рівнині, і лише Світло знає де ще. їх сотні. Тисячі. Вони підтримали Відродженого Дракона, бо я підняв це знамено. Бо дозволив назвати себе Драконом. Я не мав іншого виходу. А зараз вони гинуть. Б’ються, шукають і моляться на того, хто повинен був їх вести. Гинуть. А я сиджу тут у безпеці, оточений горами, усю зиму. Я... завинив перед ними...

— Гадаєш, мені це подобається? — Перрин роздратовано похитав головою.

— Ти виконуєш все, що вона скаже, — мовив Ранд. — Ти ніколи не сперечаєшся з нею.

— А що дали тобі ці суперечки? Ви сварилися усю зиму, а ми всю зиму просиділи тут, наче опудала.

— Бо вона має рацію, — Ранд знову засміявся крижаним сміхом. — Спопели мене Світло, але вона слушно міркує. Вони розкидані невеликими групами по усій рівнині між Тарабоном і Арад Доманом. Якщо я очолю котрусь із них, білоплащники, доманська армія і тарабонці розчавлять їх, немов мурах.

Збитий з пантелику Перрин ледь не розсміявся:

— Якщо ви дійшли згоди, — то чому, о Світло, ви весь час гризетеся?

— Треба ж мені щось робити. Інакше я... Я лусну, як переспіла диня.

— Що робити? Якщо ти прислухаєшся до всього, що каже Морейн, і ми...

Ранд не дав йому закінчити нарікання на те, що вони тут сидітимуть вічно.

— Морейн каже... Морейн каже! — Ранд виструнчився й обхопив голову руками. — Морейн багато чого говорить. Морейн каже, що я не зобов’язаний долучатись до людей, які гинуть на мою честь. Морейн каже, що я зрозумію свій наступний крок, коли Візерунок підштовхне мене до цього. Морейн каже! Але вона ніколи не говорить, як я це зрозумію. О ні! Вона не знає цього. — Він опустив руки й повернувся до Перрина — голова схилена, а погляд гострий: — Інколи я почуваюся тіренським жеребцем, якого вчать, куди ступати. У тебе було колись таке відчуття?

Перрин провів рукою по своєму розкошланому волоссі.

— Я... Що б нас не штовхало чи затягувало, я знаю, хто наш ворог, Ранде.

— Ба’алзамон, — тихо промовив Ранд давнє ім’я Морока. У перекладі з мови траллоків — Серце Темряви. — І я маю зійтися з ним у бою, Перрине. — Він заплющив очі й скривився чи то в посмішці, чи то від болю. — Врятуй мене Світло, — інколи я хочу, щоб усе вже відбулося і з цим було покінчено, а інколи... Скільки разів у мене ще вийде... Світло, воно так тисне. А якщо я не зможу... Якщо...

Земля під ногами затрусилася.

— Ранде?! — схвильовано іукнув Перрин.

Ранд здригнувся. Попри озноб, на його обличчі проступив піт, але очі залишалися міцно заплющеними.

— О Світло, — застогнав він, — воно так тисне.

Несподівано земля під Перрином задвигтіла, а долиною пронісся глухий гуркіт. Здавалося, що твердь вислизає з-під ніг. Юнак впав — чи це земля підскочила. Долина затрусилася так, мовби величезна рука з небес намагалася вирвати її з гір. Він вчепився в ґрунт, поки поштовхи силкувалися підкинути його, немов м’ячик. Каміння перед його очима підскакувало вгору, здіймався хвилями пил.

— Ранде! — Його зойк розчинився в гуркітливому ревищі.

Ранд стояв із закинутою головою; його очі все ще були заплющені. Схоже, він не відчував поштовхів, що хилили його тіло то в один бік, то в інший. Він не втрачав рівноваги, як сильно б його не підкидало. Попри безнастанні підземні поштовхи, Перрину здавалося, що на обличчі Ранда застигла сумна посмішка. Дерева гойдалися, і раптом мирт розколовся навпіл; одна частина стовбура впала за три кроки від Ранда. Юнак не помітив цього, — як не помічав і всього іншого.

Перрин щосили намагався глибоко вдихнути:

— Ранде! Заради Світла, Ранде! Зупинись!

Все заспокоїлось так само несподівано, як і розпочалося. Відчахнута гілка хирлявого дуба з гучним луском упала додолу. Перрин, відкашлюючись, повільно звівся на ноги. У повітрі завис пил, маленькі часточки якого виблискували у призахідному сонці.

Ранд дивився в нікуди; його груди здіймалися так, начебто він пробіг десять миль. Такого ніколи не траплялося раніше, — як і чогось бодай схожого.

— Ранде, — обережно мовив Перрин, — що це?..

Юнак все ще дивився кудись вдалину:

— Вона завжди там. Кличе мене. Тягне мене. Саїдін. Чоловіча половина Істинного Джерела. Іноді я не можу стриматись. — Він ворухнувся, ніби зриваючи щось у повітрі, а потім поглянув на стиснутий кулак. — Я відчуваю зіпсутість іще до того, як торкнуся її. Зіпсутість Морока — наче тонкий плащ мерзоти, що прагне сховати Світло. Мене вивертає, але я не можу собі зарадити. Не можу! Інколи я простягаю руку, — але хапаю лише повітря. — Він розтиснув кулак і гірко засміявся: — А якщо це трапиться під час Останньої битви? А якщо я простягну руку — і нічого не схоплю?

— Ну, тоді ти точно щось та й ухопиш, — хрипко сказав Перрин. — Що ти взагалі робив?

Ранд роззирнувся навколо, мовби вперше побачив усе це: повалені мирти, зламане гілля. Однак Перрин зрозумів, що шкоди було завдано не так вже й багато. Він очікував побачити тріщини в землі. Навіть стіна лісу видавалася майже неушкодженою.

— Я не хотів цього. Знаєш, як це буває: хочеш відкрити кран бочки, а натомість вириваєш його. Це... переповнює мене. Воно мало пролитися, щоб я не вибухнув, проте... Я не хотів цього.

Перрин похитав головою. Нема сенсу говорити йому, щоб він намагався контролювати це. Він знає про те, що чинить, не більше за мене.

— Достатньо і тих, хто прагне твоєї смерті — і нашої також. Тому не варто виконувати їхню роботу за них.

Здавалося, Ранд пропускав усе повз вуха.

— Нам краще повернутися до табору. Уже сутеніє. І не знаю як ти, а я голодний.

— Що? А, йди, Перрине. Я побуду на самоті. Я хочу знову трохи побути сам.

Спершу Перрин завагався, але потім відвернувся й попрямував до тріщини в скелі. Він зупинився, коли Ранд знову заговорив:

— Ти бачиш сни? Добрі сни?

— Іноді, — сторожко відповів юнак. — Я мало пам’ятаю з того, що бачу.

Його вчили контролювати свої сновиддя.

— Вони завжди там, у снах, — прошепотів Ранд ледь чутно. — Можливо, вони нам щось говорять. Щось правдиве.

Він замислився.

— Вечеря стигне, — сказав Перрин, але Ранд цілковито поринув у свої думки.

Врешті-решт Перрин розвернувся й залишив його на самоті.