Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 26

ЗА ЗАМКОМ

Струснувши головою, Еґвейн повернулася до дверей, які вона пропустила. Вона мусить бути десь тут. Дівчина прочинила перші двері — і побачила безформні купи запиленого одягу на меблях; повітря було таке затхле, наче ці двері не відчиняли вже протягом тривалого часу. Вона скривилася; на підлозі вимальовувалися мишачі сліди, протоптані по пилюці. Але більше — жодних. Двоє інших дверей, квапливо прочинених, явили те саме. Це її не дивувало. У галереях посвячених було багато порожніх кімнат.

Коли вона зазирнула до третьої кімнати, Найнів та Елейн доволі неспішно спускалися пандусом позаду неї.

— Вона ховається? — здивовано спитала Найнів. — Там?

— Я заіубила її. — Еґвейн знову оглянула обидва боки вигнутої галереї. Куди ж вона пішла? Вона думала не про Елс.

— Якби я знала, що Елс може обігнати тебе, — сказала Елейн усміхнено, — я б теж кинулася за нею. Але вона завжди здавалася надто огрядною, щоб бути прудкою.

Її усмішка стала збентеженою.

— Ми знайдемо її пізніше, — сказала Найнів, — і переконаємося, що вона вміє тримати рот на замку. Як могла Амерлін довіритися цій дівчині?

— Мені здавалося, що я майже наздогнала її, — повільно мовила Еґвейн, — але там був хтось інший. Найнів, я відвернулася на хвильку, — а вона вже й зникла. Не Елс, а жінка — я її раніше ніколи не бачила! — яку я спершу переплутала з Елс. Вона просто — щезла, і я не знаю, де її шукати.

Елейн затамувала подих.

— Одна з Бездушних? — Вона квапливо роззирнулася навколо, але галерея, якщо не зважати на них трьох, досі була порожньою.

— Ні, — твердо сказала Еґвейн. — Вона... Я ж не збираюся розповісти їм, що вона змусила мене відчувати себе шестирічним дівчиськом з порваною сукнею, брудним обличчям та зашмарканим носом. — Вона не Сірий Чоловік. Вона висока й чарівна, з темними очима й чорним волоссям. Ви впізнаєте її серед тисячі. Я ніколи не бачила її раніше, — але гадаю, що вона Айз Седай. Мусить бути нею.

Найнів немов чекала продовження, а тоді нетерпляче сказала:

— Коли побачиш її знову, покажи мені. Якщо це важливо. У нас немає часу стояти тут і базікати. Я хочу побачити, що там у підвалі, — ще до того, як Елс розпатякає про це комусь сторонньому. Можливо, вони десь оступилися. Не дамо їм шансу виправити це.

Коли Еґвейн опинилася між Найнів та Елейн, вона усвідомила, що досі тримає кам’яний перстень — тер’ангріал Коріанін Недіал, — стискаючи його в кулаці. Вона неохоче сунула його в торбину й міцно стягла шнурочки. Допоки я неллжу спати з клятим... Але ж я планую це зробити?

Проте це буде вночі, — тож немає сенсу хвилюватися зараз. Поки вони йшли коридорами Вежі, вона виглядала жінку у срібному та білому. Дівчина не розуміла, чому відчуває полегшення від того, що не бачить її. Я цілком доросла й здібна жінка, дякую. Однак вона була рада, що ніхто з тих, кого вони зустрічали, не був навіть віддалено схожим на неї. Що більше вона думала про неї, то більше розуміла, що щось з нею не так. Світло, я починаю бачити Чорну Аджу у себе під ліжком. Утім, може, вона й справді там є.

Бібліотека розташовувалась неподалік від високого, широкого стрижня Білої Вежі. її світле каміння було щільно посмуговане синіми прожилками ₃ які нагадували розбиті гребені високих хвиль. У ранковому світлі здавалося, що ці хвилі — заввишки з палац. Еґвейн знала, що там розміщено безліч кімнат, але всі вони — ті, що під дивними коридорами на вищих рівнях, де розташована кімната Верін, — наповнені полицями; полиці забиті книжками, рукописами, паперами, сувоями, мапами і схемами, зі браними різними народами впродовж трьох тисяч років. Навіть великі бібліотеки у Тірі й Кайрені стільки не містять.

Бібліотекарки — усі Коричневі сестри — стережуть ці полиці, а також усі двері так ретельно, що жоден аркуш паперу не зрушиться без їхнього відома. Але був один вхід без охорони, до якого Найнів і привела Еґвейн із Елейн.

Довкола основи бібліотеки, що стояла в тіні високих гікорі-пеканів, були й інші двері, — і великі, і малі. Робітники часто потребували доступу до нижніх комор, — а бібліотекарки не схвалювали спітнілих чоловіків, що швендяли їхнім «заповідником». Найнів штовхнула одні з дверей, не більші від вхідних до фермерської хатини, і поманила інших крутими сходами, що спускалися в темряву, донизу. Коли двері зачинилися, усе світло враз згасло.

Еґвейн відкрила себе для саїдар — це сталося так плавно, що вона ледь усвідомила, що робить, — і направила цівочку Сили, що наповнила її. На якусь мить чітке відчуття цього стрімкого руху всередині неї загрожувало притлумити всі інші відчуття. Маленька куля блакитно-білого світла з’явилася, балансуючи в повітрі над її рукою. Дівчина глибоко вдихнула й нагадала собі, чому ступає так напружено. Куля була місточком до решти світу. Вона знову відчула білизну, що терлася об шкіру, вовняні панчохи та сукню. З невеликим уколом жалю вона приборкала бажання наповнитися ще, — щоб саїдар не поглинула її.

Елейн і собі зробила осяйну кулю, й обидві вони світили яскравіше, аніж два ліхтарі.

— Відчуття такі... чудові, правда ж? — пробурмотіла вона.

— Будь обачною, — сказала Еґвейн.

— Уже, — зітхнула Елейн. — Просто я відчуваю... Буду обережною.

— Сюди, — різко сказала Найнів і жестом вказала шлях униз. Вона не відходила далеко. Найнів не сердилась, а тому мусила користуватися світлом інших двох дівчат.

Запилюжений бічний коридор, до якого вони увійшли, містив низку дерев’яних дверей, вписаних у сірі кам’яні стіни. Він простягся на сто кроків і привів їх до значно ширшого головного коридору, що розкинувся у довжину, рівну бібліотеці. їхні кулі освітили долівку, що вже вкрилася пилом, — всіяну слідами від великих чобіт, які носили чоловіки. Стеля тут була вищою, а деякі двері — не меншими від амбарних. У кінці бовваніли головні сходи завширшки з половину зали; ними зазвичай зносили громіздкі речі вниз. Ще одні сходи, розташовані поруч з ними, вели ще глибше. Найнів рушила до них без вагань.

Еґвейн поспішила за нею. Блакитне світло розмило обличчя Елейн, але Еґвейн здавалося, що воно блідіше, ніж зазвичай. Тут ми могли б кричати на все горло, — і ніхто не почув би й писку.

Вона відчула, як формується блискавка, — чи потенціал для неї, — і ледь не спіткнулася. Дівчина ніколи раніше не направляла два потоки; схоже, це було зовсім нескладно.

Головний коридор другого підвалу був схожий на перший рівень, — широкий і запилюжений, тільки з нижчою стелею. Найнів рушила до третіх дверей праворуч і зупинилася.

Двері були невеликими, однак грубі дерев’яні панелі створювали враження масивності. Круглий залізний замок висів на міцному ланцюзі, туго протягнутому крізь дві скоби: одна — прикріплена до дверей, а інша — зацементована в стіні. Замок і ланцюг на вигляд були як нові; на них майже не було пилюки.

— Замок! — Найнів смикнула його; ні ланцюг, ні замок не піддалися. — Ви колись бачили тут ще десь замки? — Вона потягнула його знову, потім відкинула з такою силою, що той аж відскочив від дверей. Удар відлунив у коридорі. — Я не бачила більше замкнених дверей! — Вона стукнула кулаком по грубій дошці. — Жодних!

— Заспокойся, — сказала Елейн. — Не потрібно влаштовувати істерику. Я можу відімкнути замок сама, якщо зумію побачити, як він працює. Ми їх якось та відчинимо.

— Я не хочу заспокоюватися, — огризнулася Найнів. — Я хочу сердитися! Хочу!..

Залишивши решту тиради без уваги, Еґвейн торкнулася ланцюга. Вона навчилася багатьом речам і окрім сяйливої кулі, перш ніж покинути Тар Валон. Однією з них була спорідненість з металом. Вона створювалася за допомогою Землі, — однієї з П’яти Сил, котру, як і Вогонь, вкрай рідко опановували жінки. Але Еґвейн навчилася цьому, — тож вона могла відчути ланцюг, відчути його нутро: найкрихітніші частинки холодного металу, плетиво, котре вони утворювали. Сила всередині неї зрезонувала із цим плетивом.

— Відійди вбік, Еґвейн.

Вона озирнулася й побачила Найнів, огорнуту сяйвом саїдар. У руках вона тримала лом, колір якого дуже нагадував блакитно-біле світіння, що здавалося майже невидимим. Найнів насуплено глянула на ланцюг, пробурмотіла щось про дію важеля, і лом раптово видовжився вдвічі.

— Відступи, Еґвейн.

Еґвейн відійшла.

Найнів просунула кінець лома крізь ланцюг, зафіксувала його, а потім з усіх сил потягла. Ланцюг лопнув, як нитка, Найнів охнула і від здивування відскочила на середину коридору, а лом упав на підлогу. Випроставшись, Найнів зачудовано дивилась то на ланцюг, то на лом. Незабаром останній зник.

— Здається, я щось зробила з ланцюгом, — сказала Еґвейн. Хотілося б тільки знати, що саме.

— Могла б і попередити, — пробурмотіла Найнів. Вона витягла решту ланцюга зі скоби й розчахнула двері. — Ну? Ви тут стоятимете увесь день?

Курна кімната мала близько десяти квадратів, але в ній була лише купка великих мішків з важким коричневим вбранням; кожен — набитий, позначений і запечатаний Пломенем Тар Балона. Еґвейн не потрібно було рахувати їх, щоб знати, що їх тринадцять.

Вона розташувала свою кулю біля стіни й закріпила її там; дівчина не розуміла, як це вийшло, але, коли вона прибрала руку, світло лишилося. Я продовжую вивчати якісь речі, не розуміючи проте, як я їх роблю, схвильовано подумала вона.

Елейн насупилася, ніби наважуючись, — а тоді також повісила своє світло на стіну. Спостерігаючи за цим, Еґвейн подумала, що зрозуміла, як вона це зробила. Вона навчилася цьому від мене, — а я вивчила це від неї. Вона здригнулася.

Найнів одразу рушила розбирати мішки й читати підписи.

— Ріанна. Джоя Б’їр. Ось по що ми прийшли. — Вона оглянула печатку на мішку, потім зламала віск і розв’язала мотузки. — Принаймні ми знаємо, що до нас тут нікого не було.

Еґвейн обрала мішок і зламала печатку, навіть не читаючи імені. їй не дуже хотілося знати, у чиїх речах вона буде порпатись. Коли вона вивалила їх на запилюжену підлогу, з мішка посипались здебільшого старий одяг і взуття та кілька порваних і пом’ятих папірців, які, мабуть, забилися під шафу жінки, яка не надто стежила за чистотою.

— Не бачу тут нічого корисного. Плащ, який не годиться навіть для ганчірок. Відірвана половина мали якогось міста. Тіра, якщо глянути на її кутик. Три панчохи, які слід було зашити. — Вона просунула палець у дірку в оксамитовому капці без пари і помахала ним перед іншими. — Тут немає жодних підказок.

— Аміко теж нічого цікавого не залишила, — понуро сказала Елейн, перебираючи одяг обома руками. — Це все — лише ганчір’я. Чекайте, а тут книжка. Хто б не спакував це, — він, мабуть, дуже поспішав, якщо залишив тут книжку. «Звичаї і церемонії Тіренського двору». Обкладинка відірвана, але бібліотекарки все одно захочуть її. Це достеменно. Жодна з них не викине книжки, яка б пошкоджена та не була.

— Tip, — замислено сказала Найнів. Опустившись на коліна серед безладу речей з мішка, який вона оглядала, вона витягла клаптик паперу, який уже була відкинула. — Перелік торгових суден на Еринін з датами: коли вони відпливають із Тар Валона і очікувано прибувають до Тіра.

— Це може бути простим збігом, — повільно сказала Еґвейн.

— Можливо, — сказала Найнів. Вона склала аркуш і сунула його в рукав, а потім зламала печатку на іншому мішку.

Коли врешті вони закінчили, — двічі обшукавши кожен мішок, двічі розсуваючи сміття по кутах кімнати, — Еґвейн сіла на один із порожніх мішків, до такої міри поглинута всім цим, що не помічала навіть власного дрожу. Підтягнувши коліна до грудей, вона вивчала невеличку колекцію, яку виклала в ряд.

— Забагато, — сказала Елейн. — Надто багато всього.

— Надто багато, — погодилася Найнів.

Була також і друга книжка, — порвана, зі шкіряною палітуркою: «Спостереження під час візиту до Тіра». Половина аркушів випала. У мішку Чесмал Емрі знайшовся ще один перелік торгових кораблів, що закотився до підкладки її дуже зношеного плаща, — ймовірно, через величезну діру в кишені. У списку були назви, що збігалися з назвами з іншого списку, і повідомлялося про кораблі, котрі відпливали рано-вранці після тієї ночі, коли Ліандрін з іншими покинули Вежу. Також там був нашвидкуруч намальований план великої будівлі з однією кімнатою, невиразно підписаною як «Серце Каменя», — і аркуш із назвами п’яти заїздів, і слово «Тір» у заголовку сторінки, — дуже розмазане, але читабельне. Ще було...

— У кожної щось було, — пробурмотіла Еґвейн. — Кожна мала щось, що б говорило про подорож до Тіра. Якщо вони оглядали речі, то як можна було пропустити це? Чому Амерлін нічого не сказала?

— У Амерлін, — гірко сказала Найнів, — своє на думці, і їй байдуже, що ми за це згоримо! — Вона глибоко зітхнула й чхнула від пилюки, яку здійняла. — Мене турбує те, що це може бути принада.

— Принада? — сказала Еґвейн. Щойно вимовивши це слово, вона й сама зрозуміла, в чому справа.

Найнів кивнула.

— Принада. Пастка. Хибний слід. Але пастка це чи хибний слід, — надто очевидно, що ніхто не купився б на неї.

— Хіба що їм усе одно, знайде хтось цю пастку чи ні. — У голосі Елейн з’явилися сумніви. — Чи, може, це настільки очевидно, що будь-хто, хто б знайшов це, одразу відкинув би Tip.

Еґвейн не хотіла вірити, що Чорна Аджа може бути до такої міри впевненою в собі. Вона відчула, що стискає торбину в руках і проводить великим пальцем по вигину кам’яного персня всередині.

— Може, вони хотіли посміятися над тим, хто знайде це, — тихо сказала вона. — Або, можливо, вони подумали, що той, хто знайде це, кинеться за ними, гордий собою і сповнений люті.

Чи знали вони, що ми знайдемо це? Це так вони оцінюють нас?

— Щоб я згоріла! — гаркнула Найнів. Це було неочікувано; Найнів ніколи не лаялася.

Якийсь час вони просто мовчки дивилися на звалище.

— Що нам тепер робити? — врешті спитала Елейн.

Еґвейн ще дужче стисла перстень. Сновидіння тісно пов’язані з Пророцтвом; майбутнє, події в інших місцях можуть з’являтися у снах Сновидиці.

— Можливо, після сьогоднішньої ночі ми знатимемо.

Найнів поглянула на неї, мовчазна й спокійна, а тоді вибрала темну спідницю, найменш діряву з усіх, і почала складати туди знайдені ними речі.

— Зараз, — сказала вона, — ми віднесемо це до моєї кімнати і сховаємо. Думаю, у нас ще є трохи часу, щоб не спізнитися на кухню.

Пізно, подумала Еґвейн. Чим довше вона тримала перстень у руці, тим більшу нагальність відчувала. Ми вже на крок позаду, — але, можливо, ми ще не спізнимося.