Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 51

ПРИНАДА У СІТЯХ

ТРраєм ока Найнів помітила високого чоловіка з рудуватим волоссям -Lvy брунатному плащі, що майорів на вітрі. Він спускався освітленою сонцем вулицею, — але, коли дівчина озирнулася, щоб роздивитися його з-під широких крис блакитного бриля, якого їй дала Аїлгуїн, перед нею загуркотів запряжений волами віз. Коли ж той похитався далі, чоловіка ніде не було видно. Вона була майже впевнена, що той ніс на спині дерев’яний футляр для флейти, а його вбрання було точно не тіренським. Це не може бути Ранд. Тільки тому, що він і далі мені сниться, це не означає, що він збирається подолати весь шлях з Елмотськоїрівнини.

Один з босоногих чоловіків, що промчали повз неї з кошиками на спинах, з яких стирчали дюжини великих рибин із серпоподібними хвостами, впав, і срібляста риба полетіла через його голову. Він приземлився руками й колінами в багно, дивлячись на рибу, що повипадала з кошика. Кожне з довгих гладеньких тіл увіткнулось вертикально носом у грязюку, і всі утворили таким чином акуратне коло. Навіть декілька перехожих здивовано на це подивились. Чоловік повільно підвівся на ноги, вочевидь не замислюючись про те, що він був увесь у грязюці. Зняв кошик і почав збирати до нього рибу, хитаючи головою та бурмочучи щось до себе.

Найнів змигнула, — але зараз вона була зайнята цим розбійником з коров’ячим обличчям, який стояв перед нею на порозі своєї крамниці із закривавленими шматками м’яса, котрі звисали перед ним з гаків. Вона смикнула косу й зосередилася на чолов’язі. ¹

— Чудово, — різко мовила вона, — я візьму це. Але якщо за таку платню там буде мало м’яса, я більше не матиму з вами справи.

Він байдуже знизав плечима, коли взяв її монети, а тоді загорнув жирний шмат баранини в тканину, яку вона витягла зі свого кошика. Дівчина суворо подивилась на нього, коли він поклав загорнене м’ясо до кошика, — але це аж ніяк не вплинуло на чоловіка.

Вона розвернулася, щоби піти, — і ледь не впала. Найнів досі не звикла до цих колодок; вони весь час застрягали в багні, і вона не могла зрозуміти, як люди дають собі з ними раду. Дівчина сподівалася, що сонце висушить цю грязюку, — але скидалось на те, що в Маулі вона була більш-менш постійною.

Обережно ступаючи, вона рушила назад, до будинку Аїлгуїн, бурмочучи щось собі під ніс. Ціни на все були шалені, якість — незмінно поганою, але, схоже, майже всім було байдуже: і тим, хто купував, і тим, хто продавав. Дівчина відчула полегшення, коли проминула жінку, що кричала на продавця, розмахуючи побитими червоно-жовтими фруктами у кожній руці — Найнів не знала, що це за фрукт; тут було багато фруктів й овочів, про які вона ніколи не чула — і закликаючи всіх подивитися, яке сміття намагається продати їй чоловік, а той, своєю чергою, стояв зі стомленим виглядом — і навіть не намагався посперечатися.

Вона знала, що для таких цін існували певні виправдання — Елейн розповідала про те, що зерно їдять миші в зерносховищах, бо ніхто в Кайрені не може його купити, і про те, якою важливою була торгівля зерном з часів Аїльських війн — але нічого з цього не пояснювало той стан людей, які немов готові були просто лягти й померти. Вона бачила, як град руйнував урожай у Межиріччі, чи сарана його з’їдала, чи чорноязик вбивав отари овець, чи через червону цятку в’янув тютюн, тож було нічого продавати, коли приходили торговці з Бейрлона.

Вона пам’ятала, як два роки поспіль не було чого їсти, окрім супу з ріпи та старого ячменю; іноді ще мисливцям щастило вполювати охлялого кролика. Однак після удару мешканці Межиріччя стали на ноги й повернулися до роботи.

У цих людей був лиш один поганий рік, і їхня риболовля та інша торгівля, здавалося, процвітали. У неї не вистачало на них терпіння. Проблема була, — вона це розуміла; тож потрібно було бути більш терплячою. Це дивні люди з дивними звичками, і те, що вона сприймала як улесливість, для них було звичним ділом, — навіть для Аїлгуїн та Сандара. їй просто потрібно було набратися трохи терпіння.

Якщо для них, — то чому не для Еґвейн ? Вона поки не думатиме про це. Дівчина поводилася вередливо, — пирхала у відповідь на найочевидніші пропозиції, відкидала найрозумніші рішення. Навіть коли було зрозуміло, що вони повинні зробити, Еґвейн хотіла переконатися в цьому. Найнів не звикла переконувати людей, — особливо тих, яких колись пеленала. Те, що вона була тільки на сім років старша від Еґвейн, до уваги не бралося.

Це все — через ті погані сни, казала вона собі. Я не розумію, що вони означають, — і тепер Елейн та я теж їх бачимо. Але я все одно не розумію, як їх тлумачити. А Сандар каже лише, що досі шукає, — і я так втомилася від цього... Я могла би просто плюнути на все це! Вона так сильно смикнула свою косу, що аж заболіло. Принаймні Найнів змогла переконати Еґвейн не використовувати тер’ан/ріал знову, а покласти його назад до мішечка і не носити постійно на шиї. Якщо Чорна Аджа в Тел’аран’ріоді... Вона не хотіла про це думати. Ми знайдемо їх!

— Я здолаю їх, — пробурмотіла вона. — Намагаються продати мене, як вівцю! Полюють, як на тварину! Цього разу я — мисливець, а не кролик! Ця Морейн! Якби вона не прийшла в Емондів Луг, я б змогла навчити Еґвейн усьому. І Ранд... Я могла б... Я могла б щось зробити.

Вона знала, що це було неправдою — і що ніщо б не допомогло; стало б тільки гірше. Вона ненавиділа Морейн майже так само, як Ліандрін чи Чорну Аджу, — можливо, навіть так само, як шончанців. Вона повернула за ріг, і Джюліну Сандару довелося відстрибнути з її дороги, щоб вона його не затоптала. Нехай він і звик носити колодки, однак чоловік спіткнувся, і від падіння в багно його вберегла лише власна палиця. Вона дізналася, що це світле ребристе дерево називається бамбуком, і що насправді воно міцніше, ніж виглядає.

— Майстрине... ем... майстрине Мериїм, — сказав Сандар, відновивши баланс, — я... шукаю вас. — Він нервово всміхнувся. — Ви сердитеся? Чому ви так похмуро дивитеся на мене?

Вона розгладила зморшки на лобі.

— Я не через вас похмура, майстре Сандаре. М’ясник... Неважливо. Чому ви шукали мене? — Вона затамувала подих. — Ви дня йшли їх?

Він роззирнувся обабіч, мовби підозрював, що хтось із перехожих намагається їх підслухати.

— Так. Так, — і ви повинні повернутися зі мною. Тнпті чекають. Титлі. І матінка Ґунна.

— Чому ви так нервуєтесь? Вони не дізналися про наглі пошуки? — різко спитала вона. — Що вас налякало?

— Ні! Ні, майстрине. Я... я не викрив себе. — Його очі знов забігали обабіч, а тоді він ступив ближче і швидко, хрипко прошепотів: — Ці жінки, яких ви шукаєте, — у Твердині! Гості високого лорда! Високого лорда Се-мона! Чому ви назвали їх крадійками? Високий лорд Семон!

Він ледь не вищав. На його обличчі виступив піт.

Всередині Твердині! З високим лордом! Світло, —як ми тепер доберемося до них? Вона придушила свою нетерплячку.

— Заспокойтеся, — м’яко сказала вона. — Будь ласка, зберігайте спокій, майстре Сандаре. Ми можемо все вам пояснити. —■ Сподіваюся, що зможемо. Світло, якщо він побіжить до Твердині, щоб сказати цьому високому лорду, що ми шукаємо... —Ходімо в будинок, до матінки Ґунни. Джослін, Карила та я вам усе пояснимо. Чесно. Ходімо.

Він коротко, невпевнено кивнув і пішов поруч з нею, сповільнивши ходу, щоб дівчина могла давати собі раду зі своїми колодками. Здавалося, що йому хочеться втекти.

Біля дому Мудрої жінки Найнів поквапилася до чорного ходу. Ніхто не користувався парадним входом, наскільки вона бачила, — навіть сама матінка Ґунна. Коні були прив’язані до бамбукової загорожі, подалі від насаджених Аїлгуїн смоківниць та овочів, а їхня збруя була схована у будинку. Цього разу вона не зупинилася, щоб погладити ніс Ґайдіна й сказати йому, що він хороший хлопчик — і розумніший від свого тезки. Сандар зупинився, щоб зішкребти грязюку зі своїх колодок кінчиком палиці, а вона поспішила досередини.

Аїлгуїн Ґунна сиділа в одному зі своїх крісел з високою спинкою; її руки були міцно притиснуті до боків. Очі сивоволосої жінки розширились від гніву та страху, і вона люто боролася з чимось. Не рухаючи жодним м’язом. Найнів відчула тонке плетиво Повітря, — але зрозуміла, що сталося, ще до цього. Світло, вони знайшли нас! Щоб ти згорів, Сандаре!

Лють наповнила її, ламаючи внутрішні стіни, котрі зазвичай утримували її від Сили. Коли кошик упав з її рук, вона була білою квіткою на кущі терену, відкриваючись, щоб охопити саїдар, відкриваючись... Найнів мовби наткнулася на іншу стіну, — стіну з чистого скла; вона відчувала Істинне Джерело, але стіна оточувала її звідусіль, перепиняла від усього, окрім болю через неможливість наповнитися Єдиною Силою.

Кошик упав на підлогу і відскочив; двері позаду неї відчинилися, й увійшла Ліандрін, а за нею — темноволоса жінка зі сивим пасмом над лівим вухом. Вони були вбрані у довгі барвисті сукні з оголеними плечима, і сяйво саїдар оточувало їх.

Ліандрін розправила свою червону сукню й усміхнулася своїм пухким ротом, схожим на пуп’янок троянди. Її лялькове обличчя сповнювали веселощі.

— Бачиш, дикунко, — почала вона, — ти не повинна...

Найнів ударила її в рота так сильно, як тільки змогла. Світло, я повинна вибратися звідси. Вона ляснула Ріанну тильним боком долоні так сильно, що темноволоса жінка зі стогоном впала на спину. Мають бути й інші, — але якщо я зможу вийти надвір, якщо я зможу відійти настільки далеко, щоб вони не могли ставити мені щит, то я щось зроблю. Вона щодуху відштовхнула Ліандрін від дверей. Щойно я втечу від їхнього щита, я...

Удари ринули зусібіч, немовби її гамселили кулаками та палицями. Ні Ліандрін з її розбитим до крові ротом, тепер похмуро стиснутим, ні Ріанна з розхристаним волоссям і зеленою сукнею не підіймали рук. Найнів відчувала потоки Повітря, що сплелися навколо неї так само міцно, як і самі удари. Вона досі рвалася до дверей, але розуміла, що тепер стоїть на колінах, а невидимі удари не вщухають, невидимі палиці й кулаки поцілюють по її спині, животу, по голові й боках, плечах, грудях, ногах. Вона застогнала, впала на бік й згорнулася в клубок, намагаючись захистити себе. О, Світло, я намагалася. Е/вейн! Елейн! Я намагалася! Я не закричу! Згоріти вам, — ви можете забити мене до смерті, — але я не закричу!

Удари припинилися, але Найнів не могла стримати тремтіння. Вона відчувала синці й забої від тімені до ніг.

Ліандрін поклала руки на коліна і під шерхіт шовкових спідниць присіла біля неї. Вона витерла кров зі свого рота. Її темні очі дивилися злісно, а на обличчі вже не було вдоволення.

— Можливо, ти надто тупа, щоб зрозуміти, що програла, дикунко. Ти боролася майже так само дико, як і та інша дурепа, Еґвейн. Вона ледь не збожеволіла. Ви маєте навчитися підкорятися. Ви навчитеся підкорятися.

Найнів затремтіла й знову потягнулася до саїдар. Не те, щоб у неї була надія, але вона мусила щось зробити. Долаючи біль, вона потягнулася... і вдарилася об невидимий щит. Вдоволення знову спалахнуло в очах Ліандрін, — моторошна радість гидкої дитини, що відриває крила мухам.

— Принаймні від цієї нам ніякої користі, — сказала Ріанна, ставши поруч з Аїлгуїн. — Я зупиню їй серце. — Очі Аїліуїн ледь не вистрибнули.

— Ні! — Короткі, медового кольору коси Ліандрін гойднулися, коли вона повернула голову. — Ти завжди вбиваєш надто швидко, — але тільки Великий володар має користь з мертвих.

Вона посміхнулася до жінки, що сиділа, прикута невидимими мотузками до стільця.

— Ти бачила солдат, що прийшли з нами, стара. Ти знаєш, хто чекає на нас у Твердині. Високий лорд Семон засмутиться, якщо ти розбовкаєш комусь щось про те, що сталося сьогодні у твоєму домі. Якщо прикусиш язика, — то житимеш і, можливо, одного дня прислужишся йому знову. Якщо заговориш, — то служитимеш тільки Великому володарю Темряви, з могили. Що ти обираєш?

Раптом Аїлгуїн зарухала головою. Вона відкинула свої сиві кучері і відкрила рот.

— Я... я мовчатиму, — сказала вона пригнічено, а тоді ніяково й присоромлено подивилася на Найнів. — Якщо я розповім, — який з цього зиск?

Високий лорд знесе мені голову, лише піднявши брову. Що хорошого це принесе тобі, дівчино? Що доброго?

— Все гаразд, — втомлено сказала Найнів. Кому вона може сказати ? Все, що вона може, — це померти. — Я знаю, що ви б допомогли, якби могли.

Ріанна відкинула голову й зареготала. Аїлгуїн тяжко впала, повністю звільнившись, — але й досі сиділа там же, дивлячись на свої руки на колінах.

Взявши з обох боків, Ліандрін та Ріанна підняли Найнів на ноги й штовхнули її до парадних дверей.

— Якщо завдаси нам клопоту, — суворо сказала темноволоса жінка, — я примушу тебе зняти з себе шкіру й потанцювати на власних кістках.

Найнів ледь не розсміялася. Якого клопоту я можу завдати? Вона була захищена від Істинного Джерела. Її синці боліли так сильно, що вона заледве могла встати. Що б вона не зробила, — вони зупинять це, як дитячий вибрик. Але мої синці заживуть, щоб ви згоріли, — а ви десь та й спіткнетесь. І коли це станеться...

У передній кімнаті будинку був іще хтось. Двоє кремезних солдат в облямованих круглих шоломах і блискучих кірасах поверх червоних мундирів з пишними рукавами. їхні обличчя спітніли, а темні очі бігали так, наче вони були такі ж налякані, як і вона сама. Там була й Аміко Наґоїн, тендітна й гарненька, з довгою шиєю й блідою шкірою, на вигляд така невинна, мов дівчина, що збирає квіточки. Джоя Б’їр мала дружнє обличчя, попри глад-кощокий спокій жінки, що тривалий час працює із Силою. У неї було ледь не доброзичливе бабусине лице, — однак вік не забарвив її темне волосся сивиною і не зморщив шкіру. Сірі очі нагадували очі мачухи з казок, — тієї, що вбила дітей свого чоловіка від першої дружини. Обидві жінки випромінювали Силу.

Елейн стояла між двома Чорними сестрами — з підбитим оком, спухлою щокою, розбитою губою і наполовину обірваним рукавом на сукні.

— Вибач, Найнів, — сказала вона незграбно. Схоже, її щелепа боліла. — Ми не помітили їх, доки вже не було пізно.

На підлозі, розпластавшись, лежала Еґвейн. Її обличчя розпухло від синців майже до невпізнаваності. Коли дві жінки разом з Найнів увійшли, один із солдат узяв Еґвейн і закинув її на своє плече. Вона бовталася — безвільно, мов напівпорожній мішок з ячменем.

— Що ви зробили з нею? — крикнула Найнів. — Щоб ви згоріли, що!.. — Щось невидиме ляснуло її по губах так, що на мить потемніло в очах.

— Так-так, — сказала Джоя Б’їр з посмішкою, хоч її очі були холодними. — Я не дозволю тут ставити питання чи лаятися. — Вона й розмовляла, як бабуся. — Ви говоритимете, коли до вас звернуться.

— Я вже наче розповідала тобі, що вона забагато билася? — сказала Лі-андрін. — Нехай це буде уроком для тебе. Якщо намагатимешся брикатися, покарання буде не м’якшим.

Найнів прагнула зробити щось для Еґвейн, але її виштовхали на вулицю. Вона змусила їх штовхати себе; це був незначний метод опору, відмова слухатися, — але це було все, що вона могла зробити в ту мить.

На брудній вулиці було мало людей, неначе всі вирішили, що краще бути подалі від того, що відбувається, — та й ті кілька, що були, посунули на інший бік вулиці, навіть не подивившись на блискучу чорну карету, запряжену шістьма відбірними білими кіньми з високим білим плюмажем на вуздечці. Кучер, вбраний як солдати, але без їхніх обладунків і зброї, заліз на сидіння, а інший відчинив дверцята, щойно вони вийшли з будинку. Найнів встигла побачити намальований на дверцятах символ. Кулак у срібній рукавиці, який стискає зубчасті блискавиці.

Вона подумала, що це — знак високого лорда Семона. Він мусить бути Другом Морока, якщо має справу з Чорними Айз Седай. Спопели його Світло! Але зараз її більше цікавив чоловік, що впав на коліна в багно, коли вони вийшли.

— Щоб ти згорів, Сандаре, — чому?..

Вона підстрибнула від удару невидимою дерев’яною палицею по плечах.

Джоя Б’їр докірливо посміхнулася й помахала пальцем.

— Проявляй повагу, дитино. Інакше втратиш язика.

Ліандрін засміялася. Встромивши свою руку в темне волосся чоловіка, вона відхилила його голову назад. Він дивився на неї очима вірного пса — чи шавки, що очікувала на удар.

— Не будь такою строгою до цього чоловіка. — Навіть слово «чоловік» вона вимовила як «собака». — Довелося його... переконати... служити. Але я ж вмію дуже добре переконувати?

Вона знову засміялася.

Сандар підвів збентежений погляд на Найнів.

— Я мусив зробити це, майстрине Мериїм. Я... мусив.

Ліандрін смикнула його за волосся, й він знову подивився на неї стурбованим поглядом пса.

Світло! подумала Найнів. Що вони зробили йому? Що вони збираються зробити з нами?

Її разом з Елейн грубо заштовхали в карету, а Еґвейн тяжко впала поміж ними, звісивши голову. Ліандрін та Ріанна залізли досередини й сіли обличчям вперед. Сяйво саїдар досі оточувало їх. Найнів не надто турбувало те, куди поділися інші. Вона хотіла дотягнутися до Еґвейн, торкнутися її, залікувати рани, — але не могла поворухнути жодним м’язом нижче шиї,

хіба крутити нею. Потоки Повітря зв’язали їх трьох, мовби туго загорнуті покривала. Карета рушила вперед; її сильно хитало по грязюці, попри шкіряні ресори.

— Якщо ви їй нашкодили... — Світло, я ж бачу, що нашкодили. Чому я не кажу те, про що думаю? Вичавити із себе ці слова було так само складно, як підняти руку. — Якщо ви вбили її, — я не зупинюся, поки вас усіх не переловлять, як дворових псів.

Ріанна злісно зиркнула, але Ліандрін лише пирхнула.

— Не будь повною дурепою, дикунко. Ви потрібні живими. На мертву принаду ніщо не ловиться.

Принаду ? Для чого ? Для кого ?

— Дурепа тут тільки ти, Ліандрін! Гадаєш, ми самі? Лише троє нас, — навіть не Айз Седай? Ми принада, Ліандрін. І ви потрапили в пастку, мов жирні куріпки.

— Не кажи їй цього! — різко мовила Елейн, і Найнів змигнула, перш ніж зрозуміла, що Елейн підіграє їй. — Якщо ти дозволиш злості взяти гору, то ляпнеш те, чого вони не мають знати. Вони мають доправити нас усередину Твердині. Вони повинні...

— Тихо! — гаркнула Найнів. — Ти забагато теревениш! — Елейн, попри свої синці, навіть змогла зобразити сконфужений вираз. Нехай вони пережовують це, подумала Найнів.

Проте Ліандрін лише всміхнулася.

— Коли вами як принадою скористаються, ви розповісте нам усе. Ви захочете цього. Вони кажуть, що одного дня ви будете дуже сильними, — але я потурбуюся, щоб ви завжди підкорялися мені, — навіть після того, як великий майстер Бе’лал використає вас для своєї мети. Він послав по мердраалів. Тринадцятьох.

На останніх словах її схожі на трояндовий пуп’янок губи знову посміхалися. Найнів відчула, як її шлунок перевернувся. Один з Відступників! Її мозок заціпенів від жаху. Морок і всі Відступники ув ’язнені в Шайол Гулі, ув’язнені Творцем у момент творення. Але катехизис не допомагав; вона добре знала, як багато в ньому неправдивого. Тоді до неї дійшла й решта слів. Тринадцять мерддраалів. І тринадцять сестер із Чорної Аджі. Вона почула, як Елейн кричить, — ще до того, як усвідомила, що теж кричить, марно намагаючись звільнитися від невидимих пут Повітря. Неможливо було визначити, що голосніше: їхні відчайдушні крики чи регіт Ліандрін та Ріанни.