Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 42

«ДОГОДИТИ БОРСУКУ»

Гул міста швидко поглинув сміх Зарін — якщо вона сміялася — і здався

Перрину значно сильнішим від того гамору, який, згідно з його спогадами, наповнював Кеймлін та Кайрен. Звуки тут були інші — протяжніші, різних тонів; але деякі повторювалися. Черевики, колеса й копита на грубій, нерівній бруківці, скрип візків і фургонів, музика та спів, і сміх, що лунав із заїздів та корчем. Голоси. Гомін голосів, — наче він засунув голову у величезний вулик. Велике місто жило.

З кінця бокової вулички почувся стук молотка об ковадло, і Перрин несвідомо пересмикнув плечима. Він сумував за молотком і кліщами в руках, за тим, як розжарений до білини метал кресав іскри, коли по ньому вдаряли, щоб надати форми. Звуки ковальні стихали позаду, поховані під гуркотом возів і фургонів, лепетанням власників крамниць і простих розмов людей на вулицях. Разом із запахами людей, коней, страв, випічки та сотень інших, властивих містам, вчувався запах болота й солоної води. Хлопець був здивований, коли вони вперше виїхали на міст — вузьку кам’яну арку над водним шляхом, завдовжки не більше від тридцяти кроків — але вже на третьому такому мості він зрозумів, що Ілліан уздовж і впоперек помережаний такою кількістю каналів, як і вулиць, а чоловіків, що штовхають веслами навантажені баржі, так само багато, як і тих, хто працює нагайкою, щоб пришвидшити рух важких фургонів. У натовпі на вулицях стрічалися паланкіни; інколи траплялися лаковані карети багатих торговців, чи знаті — з великим гербом Дому на дверцятах. Багато хто з чоловіків носив дивні бороди, залишаючи верхню губу голою, а жінки, схоже, віддавали перевагу капелюхам з широкими крисами; до капелюхів були прикріплені шарфи, якими вони закутували шиї.

От вони перетнули велику площу завширшки з безліч гайд, оточену величезними колонами з білого мармуру щонайменше п’ятнадцять спанів заввишки і у два спани завтовшки, а на їхньому вершечку був вирізьблений лише вінок з оливками. На кожному кінці площі стояв великий білий палац з колонами й повітряними балконами, стрункими вежами й пурпуровими дахами. Кожен з них спершу здавався точним відображенням іншого, — але тоді Перрин зрозумів, що один був трохи меншим у всіх вимірах, а його вежі — менш ніж на ярд нижчі.

— Королівський палац, — сказала Зарін йому в спину, — і Великий зал Ради. Кажуть, що перший король Ілліану сказав, що Рада дев’яти може збудувати будь-який палац, який вона захоче, — тільки він не має бути більшим від його власного. Тож Рада повністю відтворила королівський палац, і лише на два фути зменшила його у всіх вимірах. Відтоді в Ілліані так і повелося. Король і Рада дев’яти сперечаються одне з одним, а Асамблея протистоїть обом; тож поки вони зайняті своїми сварками, люди живуть так, як їм хочеться, і ніхто особливо не зазирає їм через плече. Це непоганий спосіб життя для тих, хто прив’язаний до одного міста. Можливо, тобі також буде цікаво знати, ковалю, що це — площа Таммаз, де я давала клятву мисливця. Думаю, я навчу тебе багатьом речам, і тоді ніхто не помітить сіна у твоєму волоссі.

Перрин змусив себе прикусити язика, — і вирішив не роззиратися так відверто довкола.

Здавалося, ніхто не сприймав Лояла як щось незвичайне. Кілька людей затримали на ньому погляд, і кілька малих дітей бігли за ними деякий час, — але виявилося, що в Ілліані всі знали, хто такі оґіри. Ніхто також не помічав ні спеки, ні вологості.

Цього разу Лоял, схоже, не був задоволений такою зустріччю. Його довгі брови звисли аж до щік, вуха зів’яли, — хоча Перрин не був упевнений, що це не через повітря. Його власна сорочка прилипла до тіла через піт і вологість.

— Ти боїшся, що зустрінеш іншого оґіра тут, Лояле? — спитав він. Перрин відчув, як Зарін заворушилась позаду, й прокляв свій язик. Він хотів, щоб дівчина знала навіть менше від того, що збиралася їй розповісти Морейн. Тоді, можливо, їй стане нудно, і вона піде. Якщо Морейн дозволить їй тепер піти. Згоріти мені, я не хочу, щоб якийсь клятий сокіл сидів у мене на плечі, навіть якщо він гарненький.

Лоял кивнув.

— Наші каменярі інколи приходять сюди. — Він говорив тихо не лише як на оґіра, а й загалом. Навіть Перрин ледь чув його. — Зі стеддінга ІПанґтай, маю на увазі. Ті, хто збудували частину Ілліана — палац Асамблеї, Великий зал Ради та дещо інше — були каменярами з мого стеддінгу, і їх інколи привозять сюди, якщо потрібно щось відремонтувати. Перрине, якщо тут будуть оґіри, вони захочуть, щоб я повернувся до стеддінлу. Я мав би подумати про це раніше. Це місце тривожить мене, Перрине. — Його вуха нервово заворушилися.

Перрин під’їхав ближче й поплескав Лояла по плечу. Для цього йому довелося витягтися вгору і піднести руку вище голови. Пам’ятаючи про Зарін позаду, він обережно підбирав слова.

— Лояле, я впевнений, що Морейн не дозволить їм забрати тебе. Ти з нами вже давно, і, схоже, вона хоче, аби ти був з нами. Вона не віддасть тебе, Лояле.

Чому ні ? раптом спало йому на думку. Вона взяла мене, бо думає, що я можу бути важливим для Ранда, — і, можливо, для того, щоб я не розповів комусь того, що знаю. Може, вона і його не відпускає через це.

— Звісно, не відпустить, — сказав Лоял уже голосніше, і його вуха пожвавішали. — Я дуже корисний, врешті-решт. Можливо, доведеться знову мандрувати Шляхами, і тоді їй без мене не обійтися.

Зарін підсунулася ближче до спини Перрина, і він похитав головою, намагаючись зловити очі Лояла. Але Лоял не дивився на нього. Здавалося, він тільки зараз почув, що сказав, і кінчики його вух трохи загнулися.

— Сподіваюся, цього не станеться. — Оґір обвів поглядом місто, і його вуха зовсім опустилися. — Не подобається мені це місце, Перрине.

Морейн під’їхала ближче до Лана і щось тихо прошепотіла, але Перрин зміг вловити лише частину її слів:

— Щось не так у місті.

Охоронець кивнув.

Перрин відчув поколювання між плечима. Айз Седай звучала моторошно. Спочатку Лоял, тепер вона. Чого я не помічаю? Сонце сяяло на черепиці дахів і відбивалося від світлих кам’яних стін. Складалося таке враження, що всередині цих будинків холодно. Будівлі були чистими й яскравими, як і люди. Точно, люди.

Спершу він не помітив нічого незвичайного. Чоловіки й жінки прямували у своїх справах, — цілеспрямовано, хоч і повільніше, ніж звикли далеко на півночі. Він думав, що це — через спеку та яскраве сонце. Тоді він побачив помічника пекаря, що біг униз вулицею з великою тацею свіжого хліба, що балансувала на його голові; парубок так скривив обличчя, неначе гарчав. Жінка перед ткацькою майстернею мала такий вигляд, неначе могла б вкусити чоловіка, який тримав яскраві рулони, щоб вона могла їх оглянути. Жонглер на розі стиснув зуби, ненависно дивлячись на людей, що кидали монети в ковпак, який лежав перед ним долі. Не всі мали такий вигляд, — але, здавалося, принаймні кожен п’ятий виявляв злість і зненависть. І, як йому здалося, вони цього навіть не усвідомлювали.

— Що таке? — спитала Зарін. — Ти напружився. Я наче за скелю тримаюся.

— Щось не так, — відповів він. — Не знаю що, але щось не так. — Лоял сумно кивнув і щось пробурмотів про те, як вони змусять його повернутися.

Поки вони рухалися на інший кінець міста, перетинаючи ще безліч мостів, будівлі довкола почали змінюватися. Необроблений світлий камінь тепер траплявся так само часто, як і шліфований. Корчми й склади прийшли на зміну вежам і палацам. Багато чоловіків на вулицях і деякі жінки йшли якось дивно, — покотом; вони всі були босоногі, що уподібнювало їх до матросів. У повітрі стояв сильний запах смоли й конопель; також пахло деревом, як свіжозрубаним, так і обробленим, — а найдужче було чути кислий запах боліт. Запах каналів теж змінився, і це змусило Перрина зморщити носа. Нічні горщики, подумав він. Нічні горщики й старі вбиральні. Йому стало млосно.

— Міст Квітів, — виголосив Лан, коли вони переїхали ще один низький міст. Він глибоко вдихнув. — А тепер ми в Парфумерному кварталі. Іллі-анці — поетичний народ.

Зарін позаду Перрина тамувала сміх.

Так, наче йому набрид повільний темп ілліанців, Охоронець швидко повів їх вулицями до двоповерхової корчми, збудованої з грубого, із зеленими прожилками, каменю, та з дахом із блідо-зеленої черепиці. Уже наближався вечір; світло м’якшало, тому що сонце сідало. Це трохи послабило спеку, — але не сильно. Хлопчаки, що сиділи на сходах перед корчмою, скочили, аби забрати їхніх коней. Темноволосий хлопчак років десяти запитав у Лояла, чи він не оґір, і, коли Лоял відповів ствердно, — вдоволено кивнув і сказав: «Я так і знав». Він відвів великого коня Лояла, підкидаючи мідяк, що дав йому велетень.

Перрин похмуро подивився на вивіску, перш ніж рушити за іншими.

Борсук у білу смужку танцював на задніх лапках з чоловіком, що ніс щось схоже на срібну лопату. Він прочитав: «Догодити борсуку». Мабуть, це якась історія, про яку я ніколи не чув.

У загальній залі на підлозі валялася тирса, а повітря заповнював тютюновий дим. Також пахло вином, рибою, що готувалася на кухні, і сильними квітковими парфумами. Грубо витесані голі балки високої стелі потемніли від старості. Цього раннього вечора не більше чверті табуретів і лав були заповнені чоловіками, вбраними у прості робочі каптани і жилетки; були тут і босоногі матроси. Усі вони сиділи якомога ближче один до одного довкола одного столу, де вродлива темноока дівчина, від якої й линув той запах парфумів, співала під бряжчання дванадцятиструнного біттерна й танцювала на столі, вимахуючи складками своєї спідниці. У її вільної білої блузи був дуже низький викот. Перрин впізнав мелодію «Кохана, що танцює», однак слова відрізнялися від тих, які він знав.

Дівчина з Лу/арда приїхала до міста, щоб глянути, що там. Пускала бісики та усміхалась усім, усім.

Вловила хлопака чи навіть трьох, чи й трьох

Тонкою ніжкою та шкірою блідою.

Вловила ще й капітана корабля притім, притім

З легким зітханням та веселим сміхом.

Її життя було їй милим, милим.

І

Вона перейшла до іншої строфи, і коли Перрин зрозумів, про що вона співає, його обличчя спаленіло. Він думав, що ніщо не зможе його здивувати після танців дівчат-бляхарок, але там були лише натяки. Ця ж дівчина співала відверто.

Зарін кивала в ритм музиці й усміхалася. Її усмішка стала ширшою, коли вона подивилася на нього.

— Що таке, фермере? Ніколи не бачила чоловіка твого віку, що ще був би здатен червоніти.

Він сердито подивився на неї й вчасно зупинив себе, тільки би не сказати чогось, що все одно було б недолугим. Ця клята дівчина змушує мене смикатися ще до того, як я встигаю подумати. Світло, можу закластися: вона гадає, що я ніколи в житті навіть не цілував дівчат! Він намагався більше не чути, що співає дівчина. Якщо він не припинить червоніти, Зарін, безсумнівно, збентежить його ще більше.

Здивування спалахнуло на обличчі власниці, коли вони увійшли. Велика огрядна жінка з товстою ґулькою на потилиці й ароматом мила швидко вгамувала своє здивування й поспішила до Морейн.

— Майстрине Марі, — сказала вона. — Ніколи не думала побачити вас тут сьогодні. — Вона завагалася, розглядаючи Перрина й Зарін, тоді поглянула на Лояла, — але не так пильно, як на них. Її очі спалахнули від вигляду оґіра, але вся увага була прикута до «майстрині Марі». Вона стишила голос: — Мої голуби долетіли благополучно? — Схоже, Лана вона сприймала як частину Морейн.

— Впевнена, що так, Ньєдо, — сказала Морейн. — Я була вже в дорозі, але впевнена: Адин записала все, що ви передали. — Вона глянула на дівчину на столі без видимого невдоволення і взагалі без жодного іншого виразу. — «Борсук» був значно спокійнішим, коли я була тут востаннє.

— Ага, майстрине Марі, так і було. Схоже на те, що ці лайдаки ще від зими не відійшли. Тут не вчиняли бійок десять років, аж ось сталося, — під кінець цієї зими. — Вона кивнула на одного чоловіка, що не сидів біля співачки, — чоловіка, навіть більшого від Перрина, що стояв біля стіни зі схрещеними руками й притупував у такт музиці. — Навіть Білі було складно справлятися з ними, — тож я найняла дівчину, щоб прогнати злостивість з їхніх голів. Вона звідкись з Алтара. — Жінка нахилила голову, вслухаючись. — Чистий голос, але я співала краще — ага, і танцювала також — у її віці.

У Перрина відвисла щелепа від думки, що ця огрядна жінка стрибала на столі й співала цю пісню — її уривок пробився крізь думки: «На мені не буде одягу зовсім. Зовсім», — поки Зарін не вдарила його кулаком під ребра. Він буркнув.

Ньєда подивилася на нього.

— Я приготую тобі трохи меду й сірки, хлопче, — для твого горла. Тобі не захочеться застудитися, поки не потепліє, з такою гарною дівчиною на руках.

Морейн поглядом вказала йому, що він заважає.

— Дивно, що вам доводиться терпіти бійки, — мовила Айз Седай. — Я чудово пам’ятаю, як саме ваш племінник зупиняв їх. Щось трапилося, що люди стали такі нетерпимі?

Ньєда замислилась.

— Можливо. Дуже важко сказати. Молоді лорди завжди тиняються доками, шукають тут розпусти й пиячать, — адже цього вони не можуть знайти там, де повітря свіжіше. Можливо, тепер, після суворої зими, вони приходять частіше. Можливо. Та й інші більше скаляться одне на одного. Це була важка зима. Через це чоловіки стали зліші, — як і жінки. Це все дощі та холод. Що ж, я прокидалася — і протягом двох ранків навіть вода в умивальнику замерзала. Не так погано, як минулої зими, звісно, але така зима, як була ця, трапляється раз на тисячу років. Я вже майже повірила в ті розповіді мандрівників, які говорять, нібито замерзла вода падає з небес.

Вона хихикнула, показуючи, як мало в це вірить. Дивний звук від такої огрядної жінки.

Перрин похитав головою. Вона не вірить у сніг ? Хоча якщо вона думає, що ця погода — холодна, то це цілком імовірно.

Морейн, замислившись, схилила голову; її каптур затіняв обличчя.

Дівчина на столі почала нову строфу, і Перрин слухав її всупереч власній волі. Він ніколи не чув, щоб жінка робила щось хоч віддалено схоже на те, про що співала дівчина, але це було цікаво. Він помітив, що Зарін дивиться на те, як він слухає, і намагався вдати, що насправді не робить цього.

— Що останнім часом ставалося незвичного в Ілліані? — врешті спитала Морейн.

— Гадаю, ви можете назвати піднесення лорда Бранда до Ради дев’яти незвичним, — сказала Ньєда. — Покинь мене Талан, — але я жодного разу не чула цього імені до зими. Але він прийшов до міста — чутки кажуть, що звідкись з кордонів М’юранді — і вже за тиждень його піднесли. Кажуть, він хороший чоловік, і найсильніший з дев’яти. Подейкують, вони всі слухаються його, хоч він і новенький, і малознаний — але інколи я бачу про нього дивні сни.

Морейн розтулила рота — Перрин був упевнений, щоб спитати, чи йдеться про останні кілька ночей, — але завагалася, а натомість спитала:

— Які дивні сни, Ньєдо?

— О, дурниці, майстрине Марі. Лише дурниці. Ви справді хочете почути? Сни про лорда Бранда в різних дивних місцях, і на мостах, що висять у повітрі. Усі ці сни туманні, але вони приходять майже кожної ночі. Ви коли-небудь чули про таке? Дурниці, покинь мене Талан! І все ж дивно. Білі каже, що бачить такі ж сни. Гадаю, він просто чув про мої сни й перейнявся ними. Інколи мені здається, що він не дуже тямущий.

— Можливо, ти до нього несправедлива, — зітхнула Морейн.

Перрин вдивлявся в її темний каптур. Вона була ошелешена навіть більше, ніж тоді, коли думала, що новий Лжедракон з’явився в Ґелдані. Він не відчував страху, але... Морейн була налякана. Це було значно страптніпте, ніж коли вона злилася. Він міг уявити її злою; але уявити її наляканою було дуже складно.

— Що це я тут язиком ляпаю, — сказала Ньєда, погладивпти гульку на потилиці. — Наче мої сни мають якесь значення. — Вона знову захихотіла. Швидко, не так дурнувато, як щодо віри в сніг. — Ви втомилися, майстрине Марі. Я проведу вас до кімнати. А тоді погодую чудовою стравою зі свіжо-виловленого червоного смугастика.

Червоного смугастика¹? Мабуть, це риба, подумав Перрин; він відчував запах риби з кухні.

— Кімнати, — сказала Морейн. — Так. Ми підемо в кімнати. А їжа почекає. Кораблі. Ньєдо, які кораблі ідуть у Tip? Вранці. Сьогодні вночі я маю ще дещо зробити.

Лан глянув на неї і спохмурнів.

— У Tip, майстрине Марі? — засміялася Ньєда. — Що ж, до Тіра — жодного. Рада дев’яти заборонила всі кораблі до Тіра от уже місяць як і всі кораблі з Тіра сюди, — хоча, гадаю, Морському народу байдуже до цих наказів. Але зараз в гавані немає їхніх кораблів. Це дивно. Я маю на увазі наказ Ради дев’яти і мовчання короля щодо цього, адже він завжди підвищує голос, коли вони роблять хоч крок без його відома. Хоча, можливо, справа не в цьому. Всі говорять про війну з Тіром, хоча човнярі й візники, що постачають провізію армії, кажуть, що всі солдати дивляться на північ, в сторону М’юранді.

— Стежки Тіні заплутані, — сказала Морейн напружено. — Ми робитимемо, що повинні. Кімнати, Ньєдо. А тоді ми поїмо ту страву.

Перринова кімната була зручнішою, ніж він очікував, побачивши інші кімнати «Борсука». Ліжко було широким, а матрац — м’яким. Двері були зроблені з нахилених рейок, а коли він прочинив вікно, вітерець залетів до кімнати і наповнив її запахом гавані. І ще чимось канальним, — але принаймні стало прохолодніше. Він повісив свій каптан на гачок, поруч із сагайдаком і сокирою, а лук припер у кутку. Все інше він залишив у саквах і попоні. Вночі, мабуть, не вийде відпочити.

Голос Морейн видавався трохи наляканим, — але це ніщо порівняно з тим, коли вона сказала, що їй потрібно буде дещо зробити вночі. Тоді він на мить відчув запах страху, — немов від жінки, яка збиралася засунути руку в гніздо шершнів і роздушити їх голими руками. Що, заради Світла, вона збирається зробити ? Якщо Морейн налякана, у мене мали б жижки труситися.

Але так не було. Він не був нажаханий, чи навіть зляканий. Він відчував... збудження. Готовність до чогось, прагнення того, що мало статися. Він впізнав ці відчуття. Це те, що відчуває вовк перед боєм. Згоріти мені, краще б я боявся!

Коли юнак спустився вниз, там уже був Лоял. Ньєда приготувала для них великий стіл, поруч з яким стояли стільці з драбинчастими спинками замість лав. Вона навіть знайшла велике крісло, що підійшло для Лояла. В іншому кінці кімнати дівчина співала пісню про багатого торговця, що якимось дивовижним чином втратив упряжку коней і чомусь вирішив тягти свою карету сам. Чоловіки довкола неї реготали. Визирнувши у вікно, Перрин побачив, що надворі уже темно; темрява прийшла швидше, ніж він очікував; у повітрі пахло наближенням дощу.

— Ця корчма має кімнату для оґіра, — сказав Лоял, коли Перрин сів. — Певно, кожна корчма в Ілліані має таку в надії на клієнта-оґіра, коли приїжджають каменярі. Ньєда переконана, що завдяки цьому їй поталанить, —• від того, що оґір під її дахом. Не думаю, що їх багато. Каменярі завжди намагаються бути разом, коли виходять працювати у зовнішньому світі. Люди надто неспокійні, і старійшини завжди бояться, що хтось спалахне й покладе довге руків’я на свою сокиру.

Він поглянув на чоловіків довкола співачки, наче запідозрив їх у цьому. Потім знов опустив очі. Багатий торговець досі втрачав карету, і це ще більше смішило чоловіків.

— Ти з’ясував, чи були оґіри зі стеддін/у Шанґтай в Ілліані?

— Були, — але Ньєда сказала, що вони пішли упродовж зими. Вона сказала, що вони не закінчили роботу. І я цього не розумію. Каменярі не полишають свою роботу, — хіба якщо тільки їм не заплатять, — а Ньєда сказала, що їм платили. Одного ранку вони просто щезли; хтось бачив, як вони спускалися дамбою Маредо посеред ночі. Перрине, не подобається мені це місто. Не знаю чому, але я почуваюся некомфортно.

— Оґіри, — сказала Морейн, — чутливі до певних речей. — Вона все ще приховувала своє обличчя, але Ньєда, схоже, вже відправила когось, хто придбав їй цей легкий плащ з темно-синього льону. Він більше не відчував запаху страху, але голос її був напруженим. Лан підсунув їй крісло; його погляд був стурбованим.

Зарін спустилася останньою, прочісуючи пальцями щойно вимите волосся. Її трав’яний аромат став сильнішим. Вона подивилася на тарелю, котру поставила перед нею Ньєда, і пробурмотіла до себе:

— Ненавиджу рибу.

Повна жінка привезла всю їжу на маленькому візку з поличками; місцями він був запилений, наче вона квапливо витягла його з підвалу на честь Морейн. Тарілки з порцеляни Морського народу були де-не-де зазублені.

— Іж, — сказала Морейн, дивлячись просто на Зарін. — Пам’ятай, що кожна твоя трапеза може бути останньою. Ти обрала подорож з нами, — тож зараз ти їстимеш рибу. А завтра, можливо, помреш.

Перрин не впізнавав цю округлу білу рибу з червоними смугами, — але пахла вона смачно. Він виделкою поклав дві рибини у свою тарілку й усміхнувся Зарін з повним ротом. Смакувало добре, але було трохи гостро. їж свою гидку рибку, соколе, подумав він. Йому здалося, що Зарін подивилась на нього так, мовби хотіла вкусити.

— Бажаєте, щоб дівчина не співала, майстрине Марі? — спитала Ньєда. Вона поставила на стіл миски з бобами і з якоюсь твердою жовтою кашею. — Щоб ви могли поїсти в тиші?

Дивлячись на свою тарілку, Морейн немовби не чула її.

Лан якийсь час слухав пісню — торговець вже загубив одне за одним свою карету, плащ, черевики, золото, решту одягу, і тепер йому доводилося змагатися за обід зі свинею — і похитав головою.

— Вона не заважатиме нам, — сказав він і, здавалося, трохи всміхнувся, перш ніж подивитися на Морейн. Тоді до нього повернулася тривога.

— Що не так? — сказала Зарін. Вона не зважала на рибу. — Я знаю, щось не так. Я не бачила такого виразу обличчя у вас, кам’янолиций, від першої нашої зустрічі.

— Жодних питань! — відрізала Морейн. — Ти знатимеш лише те, що я тобі скажу, — і не більше!

— То що ви скажете мені? — допитувалася Зарін.

Айз Седай усміхнулася.

— їж свою рибу.

Після цього вечеря пройшла у цілковитій тиші, — якщо не зважати на пісні, що лунали через кімнату. Наступна була про багатого чоловіка, якого, не зважаючи на його пихатість, раз по раз обманювали дружина й донька; ще одна була про жінку, що вирішила прогулятися оголеною; і ще одна — про коваля, що підкував себе, а не коня. Від останньої Зарін ледь не задихнулася від сміху, до такої міри забувшись, що відкусила шматок риби — і раптом скривилася так, наче поклала грязюку в рот.

Я не сміятимуся з неї, подумав Перрин. Який би дурнуватий вигляд вона не мала, я покажу їй хороші манери.

— Вона чудово смакує, чи не так?

Зарін кисло подивилася на нього, а Морейн спохмурніла від того, що хтось перервав її думки. На цьому розмови й закінчилися.

Ньєда прибрала страви й поставила на стіл багато різних сирів, коли Перрин відчув якийсь огидний сморід, від якого волосся заворушилося на потилиці. Це був запах чогось, чого не повинно було бути, — і раніше він відчував його вже двічі. Юнак стурбовано оглянув залу.

Дівчина досі співала для купки слухачів; якісь чоловіки брели від дверей; Білі все ще спирався на стінку, притупуючи ногою у ритмі мелодії. Ньєда погладила своє закручене волосся і, подивившись на кімнату, розвернулася, щоб відкотити візок геть.

Він оглянув свою компанію. Лоял, як і передбачалося, витягнув книжку з кишені плаща і, схоже, забув, де він перебуває. Зарін відсторонено скотила шматочок сиру в кульку й зиркала спершу на Перрина, тоді на Морейн, тоді знов на нього, — але намагалася вдавати, що цього не робить. Утім, насправді ж його цікавили Морейн і Лан. Вони могли б відчути мерддра-ала, чи траллока, чи будь-яке породження Тіні на відстані кількох сотень кроків, однак Айз Седай з відсутнім виглядом дивилася на стіл перед нею, а Охоронець, спостерігаючи за нею, різав шматок жовтого сиру. Однак запах чогось лихого був тут, як і тоді в Джаррі та на кордоні Ремена, — але цього разу він не минався. Здавалося, він доносився із загальної зали.

Перрин знову оглянув кімнату. Білі підпирав стіну, якісь чоловіки перетинали кімнату, дівчина співала на столі, чоловіки реготали довкола неї. Чоловіки, що перетинають кімнату¹? Він похмуро подивився на них. Шість чоловіків зі звичайними обличчями прямували до місця, де він сидів. Дуже типові обличчя. Тільки-но він вирішив знову оглянути обличчя чоловіків, які слухали дівчину, як раптом зрозумів, що цей жахливий сморід чогось лихого йшов від цих шести. Раптом у їхніх руках з’явилися кинджали — так, наче вони зрозуміли, що він їх викрив.

— У них ножі! — загорланив він і кинув у них тацю із сирами.

У загальному залі зчинилася буча: чоловіки закричали, співачка завищала, Ньєда кричала до Білі, — усе змішалося докупи. Лан зірвався на ноги, у Морейн з рук вирвалась вогняна куля, Лоял схопив своє крісло, мов палицю, а Зарін, лаючись, відстрибнула вбік. Вона теж тримала в руці ніж, але Перрин був надто зайнятий, щоб помічати інших. Ці чоловіки, схоже, дивляться прямо на нього, — а його сокира висить на гачку в його кімнаті.

Він схопив стілець, відірвав від нього товсту ніжку, що була водночас і одним боком драбинчастої спинки, відкинув решту стільця на чоловіків і став перед ними зі своєю довгою палицею. Вони намагалися досягти його голою сталлю — так, наче Лан та інші були лише перешкодами на їхньому шляху. Це був заплутаний клубок, у якому він тільки й міг вибивати клинки з їхніх рук, а його дикі розмахування загрожували Лану, Лоялу та Зарін так само, як і шести нападникам. Краєм ока він побачив Морейн, яка отетеріло стояла з одного боку; усе змішалося у таку купу, що вона не могла щось вчинити ворогам, не ризикуючи завдати шкоди друзям. Жоден із власників ножів не глянув на неї; вона не була перешкодою на шляху до Перрина.

Важко дихаючи, йому вдалося вдарити одного з чоловіків по голові так, що він почув хрускіт кісток, — і раптом Перрин зрозумів, що всі вони вже лежать на підлозі. Йому здавалося, що пройшло не менше чверті години, а то й більше, — але він побачив, що Білі лише зараз розправив плечі й зупинився, дивлячись на шістьох чоловіків, що мертві розтяглися на підлозі. Білі не встиг вступити в бій, як той уже завершився.

Обличчя Лана стало ще похмурішим; він почав ретельно обшукувати тіла, але через'огиду діяв швидко. Лоял все ще стояв, замахнувшись стільцем; він здригнувся й опустив його з ніяковою посмішкою. Морейн дивилася на Перрина, як і Зарін — після того, як витягла свій ніж із грудей одного з трупів. Сморід лихого пройшов, неначе помер разом із чоловіками.

— Сірі Чоловіки, — тихо сказала Айз Седай, — і вони прийшли по тебе.

— Сірі Чоловіки? — засміялася Ньєда, голосно і якось нервово. — Що ж, майстрине Марі, наступного разу ви скажете, що вірите у всяких боґґлів та бабаїв, потороч та старих ґрімів на чорних собаках під час Дикого полювання.

Кілька чоловіків, що слухали спів, теж засміялися, хоча вони тривожно позирали як на Морейн, так і на мертвих чоловіків. Співачка теж дивилася на Морейн; її очі були широко розплющені. Перрин згадав, що була одна вогненна куля, перш аніж усе змішалося докупи. Один із Сірих Чоловіків подекуди був обвугленим, і від нього поширювався хворобливо-солодкавий запах паленого.

Морейн перевела погляд з Перрина на огрядну жінку.

— Чоловіки можуть підкоритися Тіні, — спокійно сказала вона, — навіть тоді, коли вони не є породженням Тіні.

— О, ага, Друзі Морока. — Ньєда вперла руки в боки і похмуро подивилася на тіла. Лан зщсінчив обшук; він поглянув на Морейн і похитав головою, — так, наче й не очікував щось знайти. — Ймовірно, це злодії, — хоч я й не чула про злодіїв, достатньо нахабних для того, щоб завалитися просто до корчми. Ще ніколи в «Борсуці» не було вбивства. Білі! Викинь цих у канал і постели нову тирсу. Тільки через задній хід. Не хочу, щоб варта сунула свої довгі носи в «Борсука».

Білі кивнув, наче прагнув бути корисним після бійки. Він схопив мертвих чоловіків за паски у кожну руку й потягнув їх до задньої частини будинку, в напрямку кухні.

— Айз Седай? — сказала темноока співачка. — Я не хотіла образити вас своїми пісеньками. — Вона прикрила руками свої майже оголені груди. — Я можу співати інші, якщо ви забажаєте.

— Співай, що хочеш, дівчино, — відповіла Морейн. — Біла Вежа не ізольована від усього світу, як це тобі здається, — і я чула й вульгарніші пісні. Такі, що тобі й не снилися.

Морейн була незадоволена тим, що тепер вся зала знає, що вона — Айз Седай. Вона подивилась на Лана і, загорнувшись у лляний плащ, рушила до дверей.

Охоронець швидко попрямував за нею, і вони тихо заговорили за дверима, але Перрин чув усе так добре, наче вони шепотілися поруч із ним.

— Ти хочеш піти без мене? — сказав Лан. — Але я заприсягся оберігати тебе, Морейн, коли прийняв наш зв’язок.

— Ти завжди знав, що є певні небезпеки, від яких ти не можеш мене захистити, бо не маєш потрібних засобів, мій Ґайдіне. Я мушу йти сама.

— Морейн...

Вона обірвала його.

— Послухай мене, Лане. Якщо я програю, ти дізнаєшся про це і будеш змушений повернутися до Білої Вежі. Я б не змінювала цього, навіть якби

мала час. Я не хочу, щоб ти загинув у марній спробі помститися за мене. Перрина візьми з собою. Схоже, Тінь пояснила мені, до якої міри він важливий у Візерунку. Я була дурною. Ранд такий сильний та’верен, що я проігнорувала значення того, що є ще двоє поруч з ним. З Перрином і Метом Амерлін іще зможе вплинути на перебіг подій. їй доведеться, — оскільки Ранд на волі. Скажи їй, що трапилося, мій Ґайдіне.

— Ти говориш так, наче вже померла, — грубо сказав він.

— Колесо сплітає, як Колесо бажає, — і Тінь затьмарює світ. Послухай мене, Лане, і підкорися, як ти заприсягався.

Після цього вона пішла.