Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 21

СВІТ СНІВ

Еґвейн витирала руки рушничком, поспішаючи донизу тьмяно освітленим коридором. Вона мила їх двічі — але вони досі були масними. Дівчина й уявити не могла, що у світі існує така кількість горщиків. А що сьогодні був день випічки, то довелося витягати відра попелу з печей. І чистити грубки. І натирати столи до білини дрібним піском; і драїти навколішки підлогу. Попіл і жир забруднили її білу сукню. Спина боліла, і дівчина над усе хотіла опинитися у своєму ліжку, — однак Верін, яка прийшла на кухню начебто для того, щоб узяти страви до кімнати, мимохідь покликала її до себе.

Кімнати Верін розташовувались над бібліотекою, у коридорах, які використовували хіба що кілька інших Коричневих сестер. Повітря в цих переходах було пропилене, так наче жінки, що жили в тих кімнатах, були надто зайняті іншими речами, щоб потурбуватися, аби служниці прибирали там частіше. Крім того, коридори дивно закручувалися й повертали, інколи несподівано спускаючись чи підіймаючись. Стіни прикрашали декілька гобеленів; їхні яскраві візерунки зблякли, оскільки тут їх чистили так само рідко, як і все інше. Чимало ліхтарів не світились, занурюючи значну частину коридору в темряву. Еґвейн здавалося, що вона тут сама, — не беручи до уваги білі проблиски попереду. Мабуть, сукня якоїсь послушниці чи служниці, що метушилася через якесь завдання; її туфлі відлунювали, дзенькаючи голою чорно-білою плиткою. Це було незатишне місце для людини, що розмірковувала про Чорну Аджу.

Дівчина знайшла те, про що їй говорила Верін. Темні, обшиті панелями двері на вершечку підйому, поруч із запилюженим гобеленом із зображенням короля на коні, що приймає поразку іншого короля. Верін називала їхні імена — чоловіки, що померли за сотні років до народження Артура Яструбине Крило; Верін, схоже, завжди знала такі речі, але Еґвейн не запам’ятала їхніх імен чи давно зниклих країн, якими вони правили. Однак це була єдина стіна з гобеленом, що збігалася з описом Айз Седай.

Коли стих звук її кроків, коридор здавався ще більш порожнім, аніж раніше, і ще більш моторошним. Вона постукала у двері й квапливо зайшла на пальчиках під неуважливе «Хто там? Заходь».

Ступивши крок досередини, дівчина зупинилася й роззирнулася. Усі стіни були впорядковані поличками, — окрім тієї, де були двері, що, схоже, вели до іншої кімнати, та тієї, де шарами висіли карти, схожі на креслення нічного неба. Еґвейн розпізнала деякі сузір’я: Орач, Віз із сіном, Стрілець та П’ять Сестер — але інші були незнайомі. Книжки, папери й сувої вкривали фактично всі пласкі поверхні; де-не-де між їхніми купами чи на них траплялися різні незвичні речі. Дивні фігури зі скла й металу; сфери та трубки, з’єднані між собою; круги всередині кругів, розташовані поміж кістками й черепами найрізноманітніших форм і видів. Щось схоже на опудало коричневої сови, не більше від долоні Еґвейн, стояло на чомусь, схожому на вицвілий череп білої ящірки, — але не могло ним бути, адже було довшим від її зап’ястка і мало криві зуби завбільшки з її пальці. Свічники були розставлені за незрозумілим принципом, — добре освітлюючи одні місця, але кидаючи тіні на інші; в деяких місцях виникала небезпека підпалу паперів. Сова підморгнула дівчині, і та відстрибнула.

— Ах, так, — сказала Верін. Вона сиділа за столом, — таким же захаращеним, як і все довкола, — і обережно тримала в руках розірвану сторінку. — Це ти. Так.

Вона помітила, як Еґвейн дивиться на сову, й неуважливо додала:

— Вона відлякує мишей. Вони гризуть папір. — Жестом вона обвела всю кімнату й згадала про папір у руці. — Дивовижна річ. Роузел з Ессама стверджувала, що більше ніж сто аркушів збереглося після Світотрощі, — а вона знала це напевно, адже писала про це двісті років по тому. Але, наскільки я знаю, тільки ось цей один зберігся донині. Можливо навіть, що це єдиний примірник. Роузел писала, що ці папери містять таємниці, про які не повинен дізнатися світ, — і вона не казатиме про них прямо. Я читала цю сторінку тисячу разів, намагаючись зрозуміти, що вона мала на увазі.

Крихітна сова знову підморгнула Еґвейн. Дівчина намагалася не дивитися на неї.

— Про що у ньому йдеться, Верін Седай?

Верін кліпнула, — дуже схоже на сову.

— Про що у ньому йдеться? Зваж на те, що це — прямий переклад, і читається він майже так, як бард розповідає високою декламацією. Слухай. «Серце Темряви. Ба’алзамон. Ім’я, сховане в імені, оточене іменем. Таємниця похована в таємниці, прикрита таємницею. Зрадник Надії. Ішамаель зраджує всі надії. Правда горить і опікає. Надія провалюється ще до правди. Брехня — наш щит. Хто може вистояти проти Серця Темряви? Хто може зіткнутися зі Зрадником Надії? Дух Тіні, Дух Тіні, він...» — вона зітхнула і зупинилась. — Тут обривається. Що ти про це думаєш?

— Не знаю, — сказала Еґвейн. — Мені це не подобається.

— Що ж, хіба ти, дитино, повинна любити це чи розуміти? Я вивчала його близько сорока років, і яснішим він від цього не став. — Верін обережно поклала сторінку в шкіряну папку з шовковою підкладкою та недбало сунула її поміж паперів. — Але я покликала тебе не для цього.

Вона почала ритися в столі, бурмочучи щось до себе, та кілька разів квапливо ловила стоси книжок чи рукописів, що ледь не падали. Врешті Верін витягла кілька аркушів, списаних тонким чорнильним павутинням і перев’язаних вузлуватою ниткою.

— Ось, дитино. Все, що відомо про Ліандрін та жінок, які пішли з нею. Імена, вік, Аджа, батьківщина. Все, що я змогла знайти в записах. Навіть їхні успіхи в навчанні. Все, що ми знаємо про тер'ангріали, які вони взяли, — хоча там і небагато. Переважно описи. Не знаю, чи знадобиться щось із цього. Я не бачу жодної користі.

— Можливо, хтось із нас щось знайде.

Раптова хвиля підозри несподівано охопила Еґвейн. Якщо вона чогось не приховала. Амерлін, схоже, довіряла Верін лише тому, що мусила. А якщо Верін сама з Чорної Аджі? Вона здригнулася. Вона пройшла поруч з Верін увесь шлях від мису Томан до Тар Балона. Дівчина відмовлялася вірити, що ця огрядна вчена дама може бути Другом Морока.

— Я довіряю вам, Верін Седай. —Але чи варто насправді?

Айз Седай знову моргнула, — і відігнала думки похитуванням голови.

— Цей список може виявитись значущим, — а може бути просто змарнованим папером. Але це не єдине, через що я тебе покликала. — Вона почала переставляти якісь речі на столі, збільшуючи хиткі стоси, аби звільнити місце. — Я дізналася від Анаї, що ти можеш виявитися Сновидицею. Останньою була Коріанін Недіал, чотириста сімдесят три роки тому, — і з того, що мені відомо із записів, вона заледве заслуговувала на це ім’я. Якщо ти справді Сновидиця, — це дуже цікаво.

— Вона перевіряла мене, Верін Седай. Але не могла сказати напевно, що якийсь із моїх снів передбачив майбутнє.

— Це лише частина того, що роблять Сновидиці, дитино. Можливо, найменша частина. Аная, як мені здається, надто повільно розвиває здібності дівчат. Дивися. — Одним пальцем Верін провела кілька паралельних ліній по запиленому старому бджолиному воску на розчищеній частині столу. — Нехай вони позначають світи, котрі могли б існувати, якби був зроблений інший вибір. Якби в найбільш значущі моменти у Візерунку інші рішення призвели б до інших подій.

— Світи, що з’єднані Портальним каменем, — сказала Еґвейн, щоб показати, як уважно вона слухала лекції Верін під час подорожі з мису Томан. Але як це стосувалося того, що вона, можливо, — Сновидиця?

— Дуже добре. Але Візерунок може бути ще складнішим, дитино. Колесо сплітає наші життя у Візерунок Епохи, — але й Епохи сплітаються в Мереживо Епох, у Великий Візерунок. Хтозна, чи це навіть десята частина плетива? Дехто в Епоху Легенд, певне, вірив, що існують інші світи, досягнути яких складніше, ніж світів Портального каменя. Якщо в це можна повірити — світи, що розташовані приблизно так. — Вона намалювала ще кілька ліній, котрі перетинали початкові. Якусь мить жінка роздивлялась їх. — Основа й утік мережива. Можливо, Колесо Часу плете ще більший Візерунок світів. — Випроставшись, вона витерла руки. — Що ж, — це ні тут, ні там. У всіх цих світах, — чи їхніх варіантах, — є константи. Одна з них — це те, що Морок ув’язнений в усіх світах.

Мимохіть Еґвейн підійшла ближче, щоб роздивитися лінії, намальовані Верін.

— У всіх? Як таке може бути? Ви кажете, що Батько Брехні є у всіх світах?

Від думки про те, що існує стільки Мороків, її затрусило.

— Ні, дитино. Є тільки один Творець, що існує у всіх світах одночасно. Так само є тільки один Морок, що існує у всіх світах одночасно. Якщо він звільниться з в’язниці, створеної Творцем в одному світі, — то звільниться з усіх. Допоки він в’язень однієї, — він невільник у всіх.

— Але це не має сенсу, — обурилась Еґвейн.

— Парадокс, дитино. Морок — втілення парадоксу й хаосу, руйнівник причинності та логіки, порушник балансу, знищувач порядку.

Сова зненацька тихо злетіла і вмостилася на великому білому черепі на полиці позаду Верін. Вона, моргаючи, дивилася згори на двох жінок. Еґвейн помітила цей череп, коли зайшла: він мав закручені роги й рило, і дівчина мимоволі замислилася, який вид барана може мати таку велику голову. Тепер вона розгледіла його округлість і високий лоб. Це був череп не барана. А траллока.

Вона уривчасто зітхнула.

_ — Верін Седай, як це пов’язано з тим, Сновидиця я чи ні? Морок закутий в Шайол Гулі, — і я не хочу навіть думати про його звільнення. —Але печаті на його в'язниці слабшають. Уже навіть послушниці це знають.

— Як це пов’язано? Що ж, ніяк, дитино. Хіба що ми всі так чи інакше повинні протистояти Мороку. Він ув’язнений зараз, — але Візерунок не послав би Ранда аль’Тора у світ без мети. Відроджений Дракон зіткнеться з Лордом Домовини; це відомо напевно. Якщо Ранд доти доживе, звісно. Морок спробує викривити Візерунок, якщо зможе. Ну, ми зайшли надто далеко.

— Пробачте мені, Верін Седай, але якщо це... — Еґвейн вказала на лінії, намальовані на пилюці, — не має жодного стосунку до Таланту Сно-видиці, — то чому ви мені це розповідаєте?

Верін поглянула на неї так, мовби дівчина зумисне вдавала дурноголову.

— Жодного? Звісно, це пов’язано, дитино. Справа в тому, що є третя константа між Творцем і Мороком. Існує світ, що лежить всередині кожного світу; всередині усіх світів одночасно. Чи, можливо, оточує усі світи. Літописці Епохи Легенд називали його Тел’аран’ріод, Невидимий Світ. Мабуть, Світ Снів — точніша назва. Багато людей — простолюд, що не думав про направляння — іноді мигцем бачили Тел’аран’ріод у своїх снах, і навіть ловили відблиски інших світів через нього. Подумай про якісь незвичні речі, що ти бачила у своїх снах. А Сновидець — правдивий Сновидець — може входити в Тел ’аран ’ріод сам.

Еґвейн намагалася ковтнути, але у горлі застряг клубок. Входити в нього?

— Я... Не думаю, що я Сновидиця, Верін Седай. Перевірки Анаї Седай...

Верін перервала її:

— ...не підтверджували нічого, раз у раз. Проте Аная все ще вірить, що ти можеш нею бути.

— Гадаю, я колись дізнаюся, Сновидиця я чи ні, — пробурмотіла Еґвейн. Світло, я хочу нею бути, чи не так? Я хочу навчитися! Хочу знати все.

— У тебе немає часу чекати, дитино. Амерлін довірила тобі й Найнів велику справу. Ти повинна використовувати всі доступні засоби. — Верін витягла червону дерев’яну скриню з-під завалів на її столі. Вона була достатньо великою, щоб вмістити аркуші паперу, але коли Айз Седай відкрила кришку, то дістала лише вирізаний з каменю перстень, всіяний синіми, коричневими та червоними плямами й смужками, і надто великий для пальця. — Ось, дитино.

Еґвейн посунула папери, щоб взяти його, і її очі округлилися від здивування. Перстень справді виглядав, як камінь, — але відчувався так, мовби був міцнішим від сталі і важчим за свинець. Перстень був перекрученим.

Якби вона провела пальцем по одному краю, він би обійшов перстень двічі, всередині і зовні; він мав лиш один край. Вона провела пальцем, аби в цьому переконатися.

— Коріанін Недіал,—сказала Верін,—користувалася цим тер ’ангріалом більшу частину свого життя. Тепер він твій.

Еґвейн ледь не випустила перстень. Тер’анґріал? Я зберігатиму тер’анґріал?

Верін, схоже, не помітила її збентеження.

— За її словами, він полегшує перехід до Тел’аран’ріоду. Вона стверджує, що він працює і для тих, у кого немає Таланту, і для Айз Седай, — якщо ти торкаєшся його під час сну. Звичайно, є небезпека. Тел’аран ’ріод не схожий на інші сни. Все, що стається там, — реальне; ти справді перебуваєш там, а не просто дивишся. — Вона відкотила рукав своєї сукні, оголивши блідий шрам завдовжки до передпліччя. —Якось я спробувала сама, — кілька років тому. Зцілення Анаї не подіяло так добре, як мало б. Пам’ятай це.

Айз Седай відпустила рукав, що знову прикрив шрам.

— Я буду обережною, Айз Седай. — Реально? Мої сни уже достатньо жахливі. Я не хочу ще й таких, що залишають шрами! Я покладу його в мішечок, засуну в найтемніший куток і залишу його там. Я... Але Еґвейн хотіла навчитися. Вона хотіла бути Айз Седай, — і жодна Айз Седай не була Сновидицею впродовж п’ятисот років. — Я буду дуже обережною.

Вона сунула перстень у сумку і міцно стягнула мотузки, а тоді взяла папери, які дала їй Верін.

— Не забудь добре його сховати, дитино. Ні послушниці, ні навіть посвячені не повинні мати до нього доступу. Тобі ж перстень може знадобитися. Сховай його надійно.

— Так, Верін Седай. — Згадавши шрам жінки, Еґвейн майже захотіла, щоб яка-небудь Айз Седай прийшла й забрала його в неї.

— Гаразд, дитино. А тепер можеш іти. Уже пізно, — а тобі вранці вставати, щоб допомагати зі сніданком. Добраніч.

Верін ще якийсь час дивилася на двері, що зачинилися за Еґвейн. Сова тихо гула позаду неї. Підтягнувши до себе червону скриню, вона відкрила кришку й насуплено розглядала її вміст.

Сторінка за сторінкою були вкриті рівним почерком; чорнила за п’ятсот років майже вицвіли. Записи Коріанін Недіал, — все, чому та навчилася за п’ятдесят років дослідження цього незвичного тер’анлріала. Потайна жінка ця Коріанін. Вона приховала значну частину своїх знань від усіх, довіряючи лише цим сторінкам. Тільки випадковість і звичка порпатися в старих паперах у бібліотеці привели Верін до них. Наскільки вона дізна-

лася, жодна Айз Седай, окрім неї, не знала про цей тер’ан/ріал-, Коріанін вдалося стерти з записів згадки про його існування.

Вона знову обміркувала, чи не спалити ці рукописи, — так само, як думала, чи не віддати їх Еґвейн. Але знищення знань — будь-яких, — було прокляттям для неї. Але з іншого боку... Ні. Найкраще поки залишити все, як є. Що буде, те буде. Вона зачинила накривку. Так, — а куди ж я поклала той аркуш?

Насупившись, жінка почала шукати в стосах книжок і паперів шкіряну папку. Еґвейн вже покинула її думки.

РОЗДІЛ

22

ЦІНА ПЕРСНЯ

Еґвейн ще не встигла віддалитися від кімнати Верін, як натрапила на Шеріам. Наставниця послушниць наблизилася до неї у похмурій задумі.

— Якби дехто не згадав, що з тобою говорила Верін, я б тебе не знайшла. — Айз Седай була трохи роздратована. — Іди за мною, дитино. Ти все і всіх затримуєш! Що це за папери?

Еґвейн стисла їх міцніше. Вона спробувала говорити покірно й з повагою:

— Верін Седай сказала мені вивчити їх, Айз Седай.

Що вона мала б робити, якби Шеріам захотіла глянути на них? Яке виправдання вона могла б придумати для відмови, яке пояснення для цих аркушів, що розповідають про тринадцять Айз Седай із Чорної Аджі і про тер’ангріали, які вони вкрали?

Але, схоже, Шеріам забула про папери, щойно спитала про них.

— Неважливо. Ти потрібна, і всі вже чекають. — Вона взяла Еґвейн за руку й змусила дівчину йти швидше.

— Потрібна, Шеріам Седай? Чекають на що?

Шеріам роздратовано похитала головою.

— Ти що, забула, що тебе підносять до посвячених? Коли ти завтра прийдеш до мене на заняття, то вже носитимеш на пальці перстень, — хоч я сумніваюся, що це тебе втішить.

Еґвейн спробувала зупинитися, але Айз Седай підштовхнула її, спускаючись вузькими сходами вздовж стін бібліотеки.

— Сьогодні? Уже? Але я вже засинаю, Айз Седай, і брудна, і... Я думала, у мене є ще кілька днів. Щоб зібратися. Щоб підготуватися.

— Час не чекає на жодну жінку, — сказала Шеріам. — Колесо сплітає, як Колесо бажає і коли воно бажає. До того ж як ти підготуєшся? Ти вже знаєш все необхідне. Більше, аніж твоя подруга Найнів.

Вона підштовхнула Еґвейн крізь маленькі двері біля підніжжя сходів і поквапилася іншим коридором до пандуса, що закручувався все нижче і нижче.

— Я слухала лекції, — запротестувала Еґвейн, — і пам’ятаю їх, але... Чи не можу я цієї ночі спершу поспати?

Звивистий пандус, здавалося, не мав кінця.

— Престол Амерлін вирішила, що немає сенсу чекати. — Шеріам криво посміхнулася. — Вона сказала так: «Якщо ви вирішили вительбушити рибу, немає сенсу чекати, поки вона зогниє». До цього часу Елейн вже пройшла під арками, і Амерлін хоче, щоб ти теж зробила це сьогодні вночі. Не розумію, навіщо такий поспіх, — додала вона ніби про себе, — але коли Амерлін наказує, — ми виконуємо.

Еґвейн спускалася далі мовчки, а у животі все немов зав’язалося у вузол. Найнів ні слова не сказала про те, що з нею відбувалося, коли вона була піднесена до посвячених. Вона не сказала взагалі нічого, окрім насупленого «Ненавиджу Айз Седай!». Еґвейн трусило, аж поки пандус не вивів їх до широкого коридору, розташованого глибоко під Вежею, у скелі острова.

Коридор був простим і позбавленим прикрас; світла скеля, що слугувала йому стінами, хоч і була гладенькою, залишалася недоторканою. Попереду бовваніли лише одні двері, — високі й широкі, мов замкові ворота, і такі ж прості, окрім хіба що гладко відполірованих і добре припасованих планок. Ці велетенські двері були так добре збалансовані, що Шеріам легким поштовхом відчинила одну стулку і потягла за собою Еґвейн до великої зали під куполоподібною стелею.

— Скільки на вас можна чекати! — рубонула Елайда. Вона стояла у своїй шалі з червоними торочками поруч зі столом, на якому розмістилися три великі срібні чаші.

Лампи на високих підставках освітлювали кімнату і те, що стояло у центрі, під куполом. Три округлі срібні арки, високі саме настільки, аби під ними можна було пройти у повний зріст, стояли на грубому срібному кружалі впритул одна до одної. На кружалі, біля кожної з арок, сиділа, схрестивши ноги, Айз Седай; усі троє вони були вбрані у шалі. Аланна була сестрою із Зеленої Аджі, але Жовтої та Білої сестер Еґвейн не знала.

Оточені сяйвом зв’язку із саїдар, вони зосереджено дивилися на арки, і всередині цієї срібної споруди мерехтіло і росло інше сяйво. Цією спорудою був тер’ангріал, — і було байдуже, для чого він був створений в Епоху Легенд: зараз послушниці повинні були пройти крізь нього, щоб стати посвяченими. Усередині Еґвейн доведеться зустрітися зі своїми страхами. Тричі. Біле світло всередині арок вже не мерехтіло; воно було мовби замкнуте там, тож заповнило простір, зробивши його каламутним.

— Не переймайся, Елайдо, — спокійно сказала Шеріам. — Ми швидко впораємося. — Вона повернулася до Еґвейн. — Послушниці мають три спроби. Ти можеш двічі відмовитися входити, — але якщо ти зробиш це втретє, будеш вислана з Вежі назавжди. Так відбувається зазвичай, — і ти, звісно, маєш право відмовлятися. Але, думаю, Престол Амерлін буде неза-доволена, якщо ти так вчиниш.

— Вона не заслуговує і цього шансу. — Голос Елайди звучав, як залізо, а її обличчя було таким же твердим. — Байдуже, який там у неї потенціал. Вона мала б покинути Вежу. Або ж драїти підлоги наступні десять років.

Гострий погляд Шеріам пронизав Червону сестру.

— Ти не була такою невблаганною до Елейн. І вимагала, щоб тебе залучили до цього, Елайдо, — мабуть, через Елейн. Тож ти достойно виконуватимеш свої обов’язки і щодо цієї дівчини, — або ж підеш, і я знайду тобі заміну.

Дві Айз Седай витріщилися одна на одну, допоки здивована Еґвейн не помітила сяйва Єдиної Сили, яке оточило їх обох. Нарешті Елайда закинула голову і голосно пирхнула.

— Якщо це повинно статися, — нехай це станеться. Дайте цій нещасній дівчині шанс відмовитися, — й покінчімо з цим. Уже пізно.

— Я не відмовлюся. — Голос Еґвейн затремтів, але вона приборкала його й високо підняла голову. — Я хочу продовжити.

— Добре, — сказала Шеріам. — Добре. Тепер я скажу тобі дві речі, котрих не чує жодна жінка, доки не опиниться в цій кімнаті. По-перше: якщо ти почнеш, то муситимеш йти до кінця. Якщо на якомусь етапі ти відмовишся, то будеш вислана з Вежі, яків тому разі, коли тричі відмовишся пройти під арками. По-друге: аби чогось домогтися, треба усвідомлювати небезпеки.

Айз Седай промовляла ці слова, начебто повторювала їх уже безліч разів. В її очах горів вогник співчуття, але обличчя було таке ж суворе, як і в Елайди. Співчуття лякало дівчину значно більше, аніж суворість.

— Деякі жінки увійшли під ці арки і не вийшли ніколи. Коли тер ’анґріал стишився, їх — там — не було. І більше їх ніколи не бачили. Якщо ти хочеш упоратися, мусиш бути стійкою. Завагаєшся, схибиш, і... — Шеріам не договорила, але вираз її обличчя був красномовнішим за будь-які слова.

Еґвейн затрусилась. — Це твій останній шанс. Відмовишся зараз — і це вважатиметься першим разом. Ще двічі тобі буде дозволено прийти сюди. Якщо погодишся — вороття назад немає. Відмовитися — не сором. Я сама не змогла зробити цього, коли прийшла сюди вперше. Обирай.

Вони ніколи не вийшли¹? Еґвейн ковтнула клубок у горлі. Я хочу бути Айз Седай. І для початку повинна стати посвяченою.

— Я згодна.

Шеріам кивнула.

— Тоді підготуйся.

Еґвейн моргнула, а потім згадала. Вона повинна увійти оголеною. Дівчина нахилилася, щоб покласти перев’язаний стосик паперів, які дала їй Верін — і завагалася. Якщо вона залишить їх тут, Шеріам чи Елайда можуть пройти повз, поки вона буде всередині тер’анлріала. Вони зможуть знайти менший тер’arcsріал у її торбині. Якщо вона відмовиться продовжувати, то зуміє сховати їх; можливо, залишити у Найнів. У неї перехопило подих. Я не можу відмовитися зараз. Я вже почала.

— Ти вирішила відмовитися, дитино? — спитала Шеріам, насупившись. — Знаючи, що це означатиме в цю мить?

— Ні, Айз Седай, — сказала Еґвейн швидко. Вона квапливо роздяглася й поклала одяг зверху на торбину й папери. Це мало б допомогти.

Біля тер ’анґріала раптово заговорила Аланна:

— Я відчуваю якийсь... резонанс. — Вона не відводила очей від арок. — Схоже на відлуння. Але я не знаю, звідки воно.

— Це проблема? — різко спитала Шеріам. Вона також мала здивований вигляд. — Я не відправлю дівчину досередини, якщо є якісь проблеми.

Еґвейн жадібно дивилася на свої складені речі. Так, будь ласка, Світло, проблема. Щось, що дозволило б сховати ці папери без відмови заходити.

— Ні, — сказала Аланна. — Це немов дзижчання бджоли біля твоєї голови, коли ти намагаєшся думати, — але воно не шкодить. Я б не говорила про це, — просто не пригадую, щоб раніше таке траплялося. — Вона похитала головою. Уже минулося.

— Можливо, — сухо сказала Елайда, — інші думали, що про таку дрібницю й згадувати не слід.

— Дозволь нам продовжити. — Шеріам більше не хотіла чути про будь-які втручання. — Ходімо.

Ще раз подивившись на сховані папери, Еґвейн рушила за жінкою до арок. Кам’яна підлога під босими ногами видавалася дівчині крижаною.

— Кого ти привела із собою, сестро? — урочисто запитала Елайда.

Вторуючи її офіційному тону, Шеріам відповіла:

— Ту, що прийшла як кандидатка в посвячені, сестро.

Три Айз Седай навколо тер’ангріала не рухалися.

— Вона готова?

— Вона готова залишити позаду те, ким вона була, і, пройшовши крізь свої страхи, досягти посвяченості.

— Чи знає вона свої страхи?

— Вона ніколи не стикалася з ними, але тепер готова спізнати.

— Тоді хай зустрінеться з тим, чого боїться.

Навіть недивлячись на цей урочитий тон, в голосі Елайди можна було вловити нотку вдоволення.

— Перший раз, — сказала Шеріам, — за те, що було. Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Еґвейн глибоко вдихнула й ступила крок уперед, крізь арку, — до сяйва. Світло поглинуло її всю.

— Заходив Джейм Довтрі. Дивні новини приніс з Бейрлона торговець.

Еґвейн підняла голову від колиски, яку вона гойдала. Ранд стояв у проймі дверей. На мить у неї запаморочилася голова. Вона здивовано перевела погляд з Ранда — свого чоловіка — на дитину в колисці — свою доньку — і знов на нього.

Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою!

То були не її думки, а безтілесний голос, що лунав чи то в її голові, чи то зовні, чоловічий чи жіночий, беземоційний та невідомий. Але чомусь він не дивував її.

Коли мить здивування минула, єдиним, що викликало подив, було те, чому вона думала, що щось не так. Звичайно ж, Ранд був її чоловіком — її чарівний коханий чоловік, — а Джоя була її донькою — найгарнішою солодкою маленькою дівчинкою у Межиріччі. Тем, Рандів батько, був надворі, біля овець; імовірно, щоб Ранд міг попрацювати в коморі, — але насправді для того, щоб у нього було більше часу побавити Джою. Цього полудня мати й батько Еґвейн, можливо, приїдуть із селища. І, можливо, прийде Найнів, щоб подивитися, чи не перешкоджає материнство Еґвейн її навчанню, щоб одного дня замінити Найнів як Мудриню.

— Які ще новини? — спитала вона. Дівчина знов погойдала колиску, і Ранд підійшов ближче, щоб всміхнутися крихітному немовляті в пелюшках. Еґвейн тихо засміялася. Він був так захоплений своєю донькою, що не чув і половини того, що люди говорили до нього.

— Ранде? Які новини? Ранде?

— Що? — Його усмішка зблякла. — Дивні новини. Війна. Велика війна охопила більшу частину світу, — так стверджує Джейм.

Це були незвичні новини; звістки про війни рідко доходили до Межиріччя ще до їхнього закінчення.

— Він каже, що всі воюють проти якогось народу, що зветься шокін, чи то санчан, чи якось так. Ніколи не чув про них.

Еґвейн знала — або вона думала, що знала... Що б це не було, — воно зникло.

— З тобою все гаразд? — запитав Ранд. — Тут нас нічого не потривожить, серденько. Війни ніколи не зачіпають Межиріччя. Ми так далеко від усіх, що нікому не цікаві.

— Все добре. Джейм сказав ще щось?

— Нічого, у що можна було б повірити. Він говорив, наче Коплін. Казав, що торговець розповідав, що ці люди використовують Айз Седай в боях, а також нібито вони пропонують тисячу золотих марок тому, хто приведе Айз Седай до них. І вбивають тих, хто переховує їх. Якась маячня. Що ж, нас це не стосується. Все це далеко від нас.

Айз Седай. Еґвейн торкнулася голови.

Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Вона помітила, що Ранд тримається рукою за голову.

— Болить голова? — спитала вона.

Він кивнув і примружився.

— Порошок, який дала мені Найнів, кілька останніх днів, схоже, не допомагає.

Вона замислилася. Його біль турбував Еґвейн. Щоразу той ставав дедалі сильнішим. А найгірше те, що було щось, чого вона не помітила спочатку, — щось, чого вона воліла б ніколи не помічати. Коли в Ранда боліла голова, невдовзі відбувалися дивні речі. То блискавка серед ясного неба розбивала вдрузки величезний дубовий пень, який вони два дні намагалися викорчувати там, де він і Тем розчищали нові поля. То приходили шторми, яких не чула Найнів, коли слухала вітри. То лісові пожежі. Що сильнішим ставав біль, то гіршими були події. Більше ніхто не пов’язував ці речі з Рандом, навіть Найнів, — і Еґвейн була вдячна за це. Вона не хотіла й думати про те, що б це могло означати.

Все це просто дурниці, сказала вона собі. Я повинна знати, чи збираюся йому допомогти. Все тому, що у неї була таємниця, яка лякала її, — навіть коли вона намагалася зрозуміти, що та означає. Найнів навчала її різному зіллю, щоб одного дня та успадкувала від неї місце Мудрині. Лікування Найнів часто виявлялося майже дивом: рани заживали майже без шрамів, хворі люди вставали ледь не з краю могили. Але вже тричі Еґвейн виліковувала того, кого Найнів залишала помирати. Три рази вона тримала за руку хворого в його останні години — але бачила, як той вставав майже зі смертного одра. Найнів детально її випитувала, що вона робила, яке зілля використовувала, у яких поєднаннях. Досі вона не знайшла в собі сміливості зізнатися, що нічого не робила. Я мусила щось робити. Один раз міг бути випадковістю, але тричі... Я мушу розібратися в цьому. Вивчити це. Роздуми викликали дзижчання в її голові, немов слова відлунювали всередині черепа. Якщо я змогла зробити щось для них, то зможу допомогти своєму чоловікові.

— Дозволь, я спробую, Ранде, — сказала вона. І коли вона встала, то побачила крізь відчинені двері срібну арку, що стояла перед будинком; арку, сповнену сріблястого сяйва. Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою! Еґвейн ступила два кроки в напрямку дверей, перш ніж змогла зупинитися.

Вона завагалася, поглянула на Джою, що белькотіла в колисці, на Ранда, який все ще притискав руку до голови й здивовано дивився на неї, наче міркував, куди вона збирається.

— Ні, — сказала вона. — Ні, ось чого я бажала. Цього я завжди хотіла! Чому я не можу мати й це також?

Вона не розуміла власних слів. Звісно, це те, чого вона хотіла, — і вона мала це.

— Чого ти хочеш, Еґвейн? — спитав Ранд. — Якщо я можу це дістати, — ти знаєш, я дістану. Якщо ж ні, то я зроблю це для тебе.

Шлях назад з ’явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Вона ступила ще один крок до дверей. Срібна арка вабила її. Щось чекало з іншого боку. Щось, чого вона бажала найбільше у світі. Те, що вона мала зробити.

— Еґвейн, я...

Вона почула стук позаду. Еґвейн озирнулася й побачила Ранда, що стояв на колінах, зігнувшись і стискаючи руками голову. Біль ще ніколи не діймав його так сильно. Що ж буде після цього ?

— Ах, Світло! — він задихався. — Світло! Боляче! Світло, болить сильніше, ніж будь-коли! Еґвейн?

Будь стійкою!

Воно чекало. Те, що вона повинна зробити. Мусить. Вона ступила ще крок. Це було важко, — найважче від усього, що вона робила в житті. Надвір — до арки. Позаду неї сміялася Джоя.

— Еґвейн? Еґвейн, я не можу... — Рандові слова обірвав гучний стогін. Стійкою!

Вона напружила спину й продовжувала йти, — але не могла стримати сліз, що текли по її щоках. Рандів стогін перетворився на крик, що заглушав сміх Джої. Краєм ока Еґвейн бачила Тема, що поспішав, як тільки міг.

Він не зможе допомогти, подумала вона, і сльози перейшли в ридання. Він нічим не може допомогти. Але я можу. Можу.

Вона ступила ще крок, і світло поглинуло її.

Трусячись і ридаючи, Еґвейн вийшла з-під арки, під яку щойно входила, і разом із обличчям Шеріам до неї повернулася пам’ять. Холодна чиста вода змила сльози, коли Елайда повільно спорожнила над її головою срібний кубок. Вона продовжувала плакати, і їй здавалося, що вона не припинить ридати уже ніколи.

— Ти очищена від гріха, який могла скоїти, — наспівно проказала Елайда, — і від тих гріхів, що скоєні проти тебе. Ти очищена від злочину, який могла скоїти, і від тих, що скоєні проти тебе. Ти прийшла до нас очищена й безвинна, серцем і душею.

Світло, подумала Еґвейн, коли вода стікала її тілом, хай буде так. Чи може вода змити те, що я зробила?

— Її звали Джоя, — сказала вона Шеріам, схлипуючи. — Джоя. Ніщо не може бути гіршим від того, що я тільки-но... Що я...

— Таку ціну треба сплатити, щоб стати Айз Седай, — відповіла Шеріам, і співчуття знову, іще сильніше засяяло в її очах. — Всьому завжди є ціна.

— Це було справжнім? Чи мені наснилося? — Ридання не давали їй сказати те, що вона хотіла б. Я залишила його помирати ? Я покинула своє дитя?

Шеріам охопила її рукою за плечі й повела довкола кільця арки.

— Усі жінки, котрі виходили звідти, ставили мені це питання. Відповідь така: ніхто не знає. Припускають, що, можливо, ті, хто не вийшов з арки, залишалися, — бо знайшли щасливіше місце й там проживали своє життя. — Її голос став твердішим. — Якщо це так, і вони робили такий вибір, то я сподіваюся, що живеться їм там несолодко. У мене немає співчуття до тих, що тікають від своєї відповідальності. — Її голос трохи пом’якшав. — Особисто я думаю, що це не навсправжки. Але небезпека існує. Пам’ятай це. — Вона зупинилася перед наступною аркою, сповненою сяйвом. — Ти готова?

Переступаючи з ноги на ногу, Еґвейн кивнула, й Шеріам забрала свою РУку.

— Другий раз за те, що є. Шлях назад з’явиться, але лиш раз. Будь стійкою!

Еґвейн тремтіла. Що б не сталося — гірше бути не може. Просто не може. Вона ступила в сяйво.

Вона дивилася на свою сукню з блакитного шовку, обшиту перлами, що була порвана і вся в пилюці. Дівчина підвела голову й побачила руїни величного колись палацу. Королівський палац Андору, у Кеймліні. Вона знала це, і їй хотілося закричати.

Шлях назад з'явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Світ був не таким, яким вона хотіла його бачити; не таким, щоб можна було думати про нього без сліз; але всі її сльози вже давно виплакані, а світ був таким, яким був. Руїни — саме це вона й очікувала побачити.

Не турбуючись про те, щоб іще більше не порвати сукню, однак тихо, як миша, вона влізла на купку щебеня й почала вдивлятися у звивисті вулички середмістя. Скільки сягав її зір, — довкола лежали руїни й панувало спустошення; будівлі були немов розтерзані якимись безумцями. Густі клуби диму здіймалися вгору там, де ще продовжувало горіти. Вулицями ходили люди — групи озброєних чоловіків, що шастали повсюди, щось винишпорюючи. І траллоки. Чоловіки сахалися їх, а траллоки у відповідь рикали на них і сміялися грубим, гортанним сміхом. Але вони знали одне одного: працювали разом.

Униз вулицею йшов мерддраал; його чорний плащ ледь-ледь погойдувався під час ходьби навіть тоді, коли вітровій гнав повз нього пилюку й сміття. Чоловіки й траллоки зіщулювались під його безоким поглядом.

— Шукайте! — Звук його голосу був порохнею, що розсипалася. — Не трусіться тут! Знайдіть його!

Еґвейн якомога тихіше злізла по купі розкиданого каміння униз.

Шлях назад з'явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Вона зупинилася, злякавшись, чи не породження Тіні прошепотіло це. Однак чомусь вона була впевнена, що це не так. Озираючись через плече, боячись побачити мерддраала на тому місці, де вона щойно була, дівчина поквапилася вперед, до зруйнованого палацу, перелазячи через повалені бруси, затиснуті між важкими блоками заваленої кам’яної кладки. Одного разу вона наступила на жіночу руку, що стирчала з-під кургану тиньку й цегли, які колись були внутрішньою стіною або частиною підлоги верхнього поверху. Вона заледве помітила руку, як і перстень Великого Змія на її пальці. Дівчина привчила себе не помічати мертвих, похованих в купі сміття, в котре траллоки й Друзі Морока перетворили Кеймлін. їм вона ніяк не могла зарадити.

Протиснувшись крізь вузьку щілину, вона опинилася в кімнаті, де обвалилася частина стелі. Половина приміщення була завалена тим, що було над ним. На підлозі лежав Ранд, придавлений поперек живота важкою балкою; його ноги були сховані під кам’яними блоками, що завалили пів кімнати. Обличчя юнака вкривали пил і піт. Він розплющив очі, коли вона опинилася поруч з ним.

— Ти повернулася. — Він витиснув із себе слова з хрипким свистом. — Я вже боявся... Не важливо. Ти маєш допомогти мені.

Еґвейн втомлено опустилася на підлогу.

— Я б могла посунути цю балку за допомогою Повітря, — але щойно я поворухну нею, все, що вгорі, впаде на тебе. На нас. Я не зможу впоратися з усім цим, Ранде.

Його сміх був гірким і болісним, — і обірвався, тілько-но почавшись. Свіжий піт блищав на його обличчі, й він важко вимовив:

— Я можу зсунути балку і сам. Ти це знаєш. Я можу перемістити її, і каміння згори, — усе. Але я повинен відпустити себе, щоб зробити це. Але я не можу довіряти. Не можу...

Він зупинився, хапаючи повітря.

— Я не розумію, — повільно сказала вона. — Відпустити себе? Кому ти не можеш довіряти?

Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою! Дівчина сильно потерла руками свої вуха.

— Божевілля, Еґвейн. Я... насправді... стримую його. — Від його здушеного сміху в Еґвейн шкірою пішли сироти. — Але це забирає всі сили. Якщо я відпущу себе, — зовсім трохи, хоч на мить, — божевілля заволодіє мною. І тоді я багато чого нароблю. Ти маєш допомогти мені.

— Як, Ранде? Я вже спробувала все, що знала. Скажи мені як, — і я зроблю це.

Його рука ляснула, впавши прямо на короткий кинджал з голим лезом, що лежав у пилюці.

— Кинджал, — прошепотів він. Його рука з болем перемістилася на груди. — Сюди. Прямо в серце. Вбий мене.

Вона витріщилася на нього, а тоді на кинджал так, наче то були отруйні змії.

— Ні! Ранде, я не стану. Не можу! Як ти можеш просити про таке?

Його рука повільно поповзла до кинджала. Пальці знов не досягали до нього. Він напружився, застогнав, кінчиками пальців торкнувся леза. Перш ніж він спробував знову, дівчина відкинула кинджал убік. Ранд гірко заридав.

— Скажи мені, навіщо, — вимагала вона. — Навіщо просиш — убити тебе? Я зцілю тебе, зроблю усе, щоб витягнути звідси, — але я не можу вбити тебе. Чому?

— Вони можуть навернути мене, Еґвейн. — Його дихання було настільки болісним, що їй хотілося плакати. — Якщо вони схоплять мене, — мерддраали чи жаховладці, — вони можуть навернути мене до Тіні. Якщо божевілля заволодіє мною, я не зможу боротися з ними. Я не знатиму, що вони робитимуть, поки не буде занадто пізно. Якщо в мені жеврітиме хоч вогник життя, коли вони знайдуть мене, то все ще зможуть навернути. Будь ласка, Еґвейн. Заради любові Світла. Вбий мене.

— Я... я не можу, Ранде. Світло, допоможи мені, я не можу!

Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Вона озирнулася і побачила, що срібна арка заповнила світлом більшу частину простору серед завалів.

— Еґвейн, допоможи мені.

Будь стійкою!

Вона підвелася і рушила до арки. Еґвейн була прямо перед нею. Ще один крок і...

— Будь ласка, Еґвейн. Допоможи. Я не можу дотягтися. Заради любові Світла. Еґвейн, допоможи!

— Я не можу вбити тебе, — прошепотіла вона. — Не можу. Пробач. — Вона рушила вперед.

— ДОПОМОЖИ, ЕҐВЕЙН!

Світло спопелило її.

Похитуючись, Еґвейн вийшла з арки, не помічаючи своєї наготи й не турбуючись через неї. Її тіло била лихоманка; вона обома руками закривала рот.

— Я не могла, Ранде, — шепотіла вона. — Я не могла. Будь ласка, пробач мені.

Світло, допоможи йому. Прошу, Світло, допоможи Рандові.

Холодна вода стікала з її голови.

— Ти очищена від порочної гордині, — проголосила Елайда. — Ти очищена від порочних амбіцій. Ти явилася до нас очищена, серцем і душею.

Коли Червона сестра відвернулася, Шеріам обережно взяла Еґвейн за плечі й підвела до останньої арки.

— Ще одна, дитино. Ще одна — і все.

— Він сказав, що вони можуть навернути його до Тіні, — белькотіла Еґвейн. — Він сказав, що мерддраали та жаховладці можуть примусити його.

Шеріам зупинилася й швидко роззирнулася. Елайда була вже майже біля столу. Айз Седай, що оточували тер’анлріал, зосереджено дивилися на нього, відірвані від решти світу.

— Неприємна тема для розмови, дитино, — врешті сказала Шеріам м’яко. — Ну ж бо. Ще одна.

— Вони можуть? — наполягала Еґвейн.

— Звичай вимагає, — сказала Шеріам, — не обговорювати речі, що сталися всередині тер'анґріала. Страхи жінок належать лише їм.

— Вони можуть?

Шеріам зітхнула, знову подивилася на інших Айз Седай, тоді стишила голос й швидко промовила:

— Про це знають лиш одиниці, дитино, навіть у Вежі. Ти не повинна про це знати зараз чи взагалі коли-небудь, — але я розповім тобі. Є слабке місце в здатності направляти. Навчившись відкриватися Істинному Джерелу, ми стаємо відкритими й для деяких інших речей. — Еґвейн здригнулася. — Заспокойся, дитино. Не все так просто. Наскільки я знаю, такого не траплялося — Світло, нехай це ніколи не станеться, — ще з часів Траллоцьких війн. Для цього потрібно, щоб тринадцять жаховладців — Друзів Морока, що здатні направляти, — переплели потоки через тринадцять мерддраалів. Бачиш? Це складно втілити. Тепер немає жаховладців. Це таємниця Вежі, дитино. Якби це знали інші, ми б ніколи не переконали їх у тім, що вони в безпеці. Тільки того, хто здатен направляти, можна навернути на цей шлях. Це слабке місце нашої сили. Будь-хто інший безпечний, як фортеця; тільки їхні вчинки й бажання можуть навернути їх у Тінь.

— Тринадцять, — сказала Еґвейн слабким голосом. — Така ж кількість тих, що покинули Вежу. Ліандрін і ще дванадцять.

Обличчя Шеріам скам’яніло.

— Тобі не треба про це думати. Ти забудеш про це. — Вона перейшла на звичайний тон. — Третій раз про те, що буде. Шлях назад з'явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Еґвейн дивилася на осяйну арку, спрямовуючи погляд кудись значно далі від неї. Ліандрін та дванадцять інших. Тринадцять Друзів Морока, що можуть направляти. Світло, допоможи нам. Вона ступила у світло. Воно наповнило її. Сяяло крізь неї. Спалювало до кісток, обпікало душу. Вона світилася, мов жарина. Світло, допоможи мені! Не залишилося нічого, окрім світла. І болю.

Еґвейн розглядала себе в дзеркалі; вона не була певна того, що дивувало її більше: не зістарене, гладеньке обличчя чи смугастий палантин, що огортав її шию. Палантин Престолу Амерлін.

Шлях назад з'явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Тринадцять.

Вона похитнулася, вхопилася за дзеркало — і ледь не впала разом із ним на підлогу з блакитної плитки в її гардеробній. Щось не так, подумала вона. Це не стосувалося її раптового запаморочення, — чи принаймні воно не здавалося їй дивним. Було щось інше. Але вона не знала що.

Поруч з нею стояла Айз Седай — жінка з високими вилицями, як у Шеріам, але темним волоссям і з занепокоєними карими очима, з палантином Хранительки на плечах, що звисав на руки. Ні, не Шеріам. Еґвейн ніколи раніше її не бачила, однак була впевнена, що знає її так само добре, як себе. Плутано вона згадала ім’я жінки. Белдін.

— Ви нездужаєте, матінко?

Її палантин зелений. Це означає, що вона із Зеленої Аджі. Хранителька завжди походить з тієї ж Аджі, що й Амерлін, якій вона служить. Це означає, що якщо я Амерлін — якщо? — то я належала до Зеленої Аджі також. Ця думка здивувала її. Не те, що вона була із Зеленої Аджі, — а те, що з’ясовувала це для себе. Світло, зі мною щось не так.

Шлях назад з’явиться, ал... Голос у її голові стишився до гудіння.

Тринадцять Друзів Морока.

— Все добре, Белдін, — сказала Еґвейн. Дивно було вимовляти це ім’я; здавалося, вона промовляла його роками. — Ми не повинні змушувати їх чекати.

Змушувати чекати кого? Вона не знала, лише відчувала неймовірний жаль щодо цього факту. І нескінченну нехіть.

— їхня нетерплячість зростає щомиті, матінко. — Було якесь вагання в голосі Белдін, начебто вона відчувала таку ж нехіть, тільки з інших причин. Якщо Еґвейн не помилялася у припущеннях, за зовнішнім спокоєм Белдін крився жах.

— У такому разі нам краще наважитися.

Белдін кивнула, потім глибоко вдихнула й рушила по килиму до жезла, припертого до дверей. На його вершечку біліла сльоза Білого Пломеня Тар Балона.

— Так, ми мусимо, матінко.

Вона взяла жезл й відчинила двері для Еґвейн, а тоді поквапилася вперед. Тож вони утворили процесію з двох осіб: Хранителька літописів, що вела Престол Амерлін.

Еґвейн майже не помічала коридорів, якими вони проходили. Вона цілковито поринула у свої думки. Що зі мною таке ? Чому я не можу згадати ? Чому так багато того, що я... не зовсім правильно пам ’ятаю ? Вона торкнулася семи смужок на палантині на своїх плечах. Чому мені здається, що я — все ще послушниця?

Шлях назад з’явиться, але ли... Тепер голос різко обірвався.

Тринадцять Айз Седай із Чорної Аджі.

Вона перечепилася. Це була моторошна думка, але вона проймала її до самих кісток не лише через страх. Було в ній щось особисте. їй хотілося закричати, втекти й сховатися. Еґвейн почувалася так, наче її переслідують.

Маячня. Чорна Аджа була знищена. Ця думка теж здавалася дивною. Частина її пам’ятала щось під назвою Велике Очищення. Інша частина була впевнена, що нічого подібного ніколи не траплялося.

Вона подивилася вперед, — Белдін не помітила, як вона перечепилася. Еґвейн довелося пришвидшити крок, щоб наздогнати жінку. Ця жінка налякана до смерті. Куди вона мене веде?

Белдін зупинилася перед високими двостулковими дверима; на темному дереві кожної половини виднівся великий срібний Пломінь Тар Балона. Вона витерла руки об сукню — так, наче вони спітніли, — перш ніж відчинити двері й повести Еґвейн нагору пандусом, вимощеним тим самим білим каменем зі срібними прожилками, з якого були збудовані стіни. Навіть тут він мовби сяяв.

Підйом привів їх до просторої круглої зали з куполоподібною стелею щонайменше тридцяти метрів заввишки. По колу залу обрамляло підвищення, до якого вели сходинки, яких не було тільки там, де цей підйом з’єднувався з двома іншими, розділяючи кільце на три рівні частини. В центрі підлоги було зображення Пломеня Тар Балона, оточене барвистими спіралями кольорів семи Адж, які розширювалися вусібіч. На протилежному боці кімнати стояло крісло з високою спинкою, масивне й прикрашене вирізьбленими виноградними лозами та листками, також фарбованими у кольори усіх Адж.

Белдін різко стукнула жезлом по підлозі. Її голос тремтів.

— Вона іде. Хранителька печатей. Пломінь Тар Балона. Престол Амерлін. Вона іде.

Під шелест спідниць жінки в шалях підвелися зі своїх крісел, що стояли на підвищенні. Двадцять одне крісло було згруповане по три; кожна тріада була зафарбована й обтягнута таким самим кольором, що й торочки на шалях жінок, які стояли поруч з кріслами.

«Рада Вежі, подумала Еґвейн, коли перетинала кімнату до свого крісла. От і все. Рада Вежі та представниці Адж. Я була тут тисячу разів. Але вона не могла згадати й одного з них. Що я роблю на Раді Вежі? Світло, вони заживо здеруть з мене шкіру, якщо зрозуміють... Вона не знала, що вони зрозуміють, але молилася, щоб цього не сталося.

Шлях назад з'явиться, але...

Шлях назад...

Шлях...

Чорна Аджа чекає. Принаймні ця думка була завершеною. Вона долинала звідусіль. Чому ніхто не чує?

Усівшись в кріслі Престолу Амерлін — кріслі, що також звалося Престол Амерлін — вона усвідомила, що не має анінайменшого уявлення, що робити далі. Інші Айз Седай також сіли водночас з нею, — усі, крім Белдін, яка, нервово глитнувши, стала перед нею з жезлом. Усі, схоже, чекали на неї.

— Почнемо, — врешті мовила вона.

Здається, цього було достатньо. Одна Червона сестра підвелася. Еґвейн з подивом упізнала в ній Елайду. Водночас вона знала, що Елайда була головною серед представниць Червоної Аджі, а також її злісним ворогом. Погляд Елайди, спрямований через всю залу, змусив Еґвейн затремтіти всередині. Він був гострий, холодний — і переможний. Нічого хорошого це не обіцяло.

— Приведіть його, — голосно сказала Елайда.

На одному з пандусів — не тому, яким увійшла Еґвейн, — почувся хрускіт чобіт по каменю. З’явилися люди. Ціла дюжина Айз Седай оточувала трьох чоловіків. Двоє з них — дужі охоронці з білою сльозою Пломеня Тар Валона на грудях, — тягли закутого в ланцюги третього, що спотикався, немов ошелешений.

Еґвейн смикнулася вперед на своєму кріслі. Чоловіком у кайданах був Ранд. Очі наполовину заплющені, голова опущена; він начебто спав, мимоволі рухаючись у напрямку, заданому ланцюгами.

— Цей чоловік, — проголосила Елайда, — назвав себе Відродженим Драконом.

Почувся незадоволений іул; не те щоб слухачі були здивовані почутим, — радше сказане їм просто не подобалося.

— Цей чоловік направляв Єдину Силу.

Гул посилився, виражаючи огиду з нотками страху.

— Є литий одне покарання для цього. Воно відоме й знане кожним народом, але виголошується лише тут, у Тар Балоні, на Раді Вежі. Я звертаюся до Престолу Амерлін виголосити вирок вгамування цьому чоловіку.

Очі Елайди зблиснули. Ранд. Що мені робити ? Світло, що мені робити ?

— Чому ви зволікаєте? — продовжувала Елайда. — Вирок виконувався три тисячі років. Чому ви зволікаєте, Еґвейн аль’Вір?

Одна із Зелених сестер схопилася на ноги; злість проступала крізь спокій на її обличчі.

_Сором, Елайдо! Вияви повагу до Престолу Амерлін! Вияви повагу до матінки!

_Повагу, — відповіла Елайда холодно, — так само легко можна втратити, як і здобути. Ну, Еґвейн? Може, врешті ви покажете свою слабкість, невідповідність своєму статусу? Може, ви не оголошуватимете вирок цьому чоловіку?

Ранд спробував підвести голову, але йому не вдалося.

Еґвейн насилу підвелася, — голова їй ішла обертом: це вона — Престол Амерлін і має владу керувати всіма цими жінками? Ні: вона лише послушниця, що не повинна бути тут! Щось було жахливо не так.

— Ні, — сказала вона слабо. — Ні, я не можу! Я не буду...

— Вона видала себе! — Крик Елайди заглушив слова Еґвейн. — Вона прирекла себе власними вустами! Взяти її!

Еґвейн розтулила рота, коли Белдін рушила до неї. Раптом жезл Хранительки вдарив її по голові.

Темрява.

Спочатку вона відчула біль у голові. Тоді зрозуміла, що лежить на чомусь твердому й холодному. Потім почула голоси. Шепотіння.

— Вона все ще не при тямі? — Хтось заскреготів, неначе пилкою по кістці.

— Не хвилюйся, — десь віддалік мовила жінка. їй було ніяково, вона намагалася приховати хвилювання. — 3 нею покінчать, перш ніж вона зрозуміє, що відбулося. Тоді вона наша: робитимемо, що захочемо. Мабуть, віддамо спочатку вам для розваги.

— Але спершу скористаєтеся самі?

— Авжеж.

Далекі голоси стали ще невиразніші.

Її рука ковзнула до ноги й торкнулася голої гладкої плоті. Еґвейн наполовину розплющила очі. Вона була голою, в синцях, і лежала на грубому дерев’яному столі в якомусь закинутому підвалі. Від загнаних скалок боліла спина. У роті відчувався металевий присмак крові.

Купка Айз Седай стояли з одного боку кімнати, балакаючи між собою тихо, але уривчасто. Біль у голові заважав думати, — але чомусь важливо було їх порахувати. Тринадцять.

Інша група — чоловіки в чорних плащах з каптурами — приєдналася до Айз Седай. Схоже, вони розривалися між обережністю та бажанням бути господарями становища. Один з чоловіків повернув голову у напрямку столу. Мертвотно бліде обличчя під каптуром не мало очей.

Еґвейн не потрібно було рахувати мерддраалів. Вона знала число. Тринадцять мерддраалів та тринадцять Айз Седай. Не замислюючись, вона закричала від жаху. Навіть попри страх, що неначе трощив їй кістки, вона намагалася сягнути Істинного Джерела, відчайдушно хапалася за саїдар.

— Вона прокинулася!

— Вона не могла! Ще зарано!

— Відгородіть її щитом! Швидше! Швидше! Відріжте шлях до Джерела!

— Надто пізно! Вона надто сильна!

— Хапайте її! Швидше!

До її тіла потягнулися руки. Схожими на щупальця блідими кінцівками, які нагадували слимаків під скелями, керували голови з блідими, безокими обличчями. Якщо ці руки торкнуться її плоті, вона зійде з глузду, — Еґвейн знала це напевне. Сила наповнила її.

Вогонь розривав шкіру мерддраалів зсередини, прорізав, наче твердими вогняними кинджалами, їхні чорні вбрання. Напівлюдки волали, хрускотіли та спалахували, мов промаслений папір. Камені завбільшки з кулак відколювалися від стін і, врізаючись у плоть, породжували виття й стогін. Повітря зарухалось, завирувало, закрутилося вихором.

Повільно й болісно Еґвейн сповзла зі столу. Вітер скуйовдив її волосся, змусив похитнутися, — але вона продовжувала здіймати його, пробираючись до дверей. Перед нею виникла Айз Седай, — уся в синцях і крові, але оточена сяйвом Сили. Жінка зі смертю в темних очах.

У свідомості Еґвейн виринуло ім’я. Ґилдан. Найближча повірниця Елайди, з якою та завжди шепотілася по кутках та закривалася на ніч. Еґвейн стиснула вуста. Не зважаючи на вітер й каміння, вона міцно стисла кулак і з усієї сили зацідила Ґилдан межи очі. Червона сестра — Чорна сестра — впала, мовби її кістки розтанули.

Потираючи кісточки пальців, Еґвейн посунула до зали. Дякую, Перрине, подумала вона, що показав, як це робиться. Але ти б попередив, що це так боляче.

Протистоячи вітру, Еґвейн з грюкотом зачинила двері; вона направляла. Каміння довкола дверного отвору затремтіло, розтріснулося і ще сильніше обійняло дерев’яну раму. Це не затримає їх надовго, — але все, що давало хоча б хвилину затримки, було того варте. Хвилини, можливо, означали життя. Зібравши всі сили, вона змусила себе бігти. її хитало з боку в бік, але вона продовжувала бігти.

Еґвейн вирішила, що для початку їй необхідно знайти одяг. Одягнена жінка мала значно впливовіший вигляд, аніж гола, — а їй необхідна була будь-яка крихта впливу. Вони шукатимуть втікачку насамперед у її кімнатах. Але саме там вона мала запасну сукню й туфлі — і ще один палантин. Та й розташовані вони не так далеко.

Тривожно було бігти підтюпцем порожніми коридорами. Білу Вежу населяло вже не так багато мешканців, як раніше, але зазвичай хтось та траплявся на шляху. Найгучніше звучало ляскання по плитах її босих п’ят.

Вона поспішила через передпокій до внутрішньої кімнати, де врешті на когось-таки натрапила. Белдін сиділа на підлозі, закривши обличчя руками, і плакала.

Еґвейн насторожено зупинилася, коли Белдін підняла свої зчервонілі очі й вони зустрілися поглядами. Сяйво саїдар не світилося навколо Хра-нительки, і все ж Еґвейн була обачною. І впевненою. Вона не могла бачити власне сяйво, звісно, але сила — Єдина Сила — переповнювала її. Особливо, якщо врахувати ще її таємницю.

Белдін витерла долонями мокрі щоки.

— Я мусила. Ви повинні зрозуміти! Я мусила. Вони... Вони... — Вона глибоко, уривчасто зітхнула і квапливо все розповіла. — Три ночі тому вони схопили мене сонну й одразу упокорили. — Її голос підвищився ледь не до писку. — Вони упокорили мене! Я більше не можу направляти!

— Світло, — зітхнула Еґвейн. Порив саїдар пом’якшив її потрясіння. — Світло допоможе й втішить тебе, моя дочко. Чому ти не сказала мені? Я б... — Вона не закінчила, ясно розуміючи, що не змогла б нічим їй зарадити.

— Що б ви зробили? Що? Нічого! Нічого не можна вдіяти. Але вони сказали, що зможуть повернути мені це, за допомогою сили... Сили Морока. — Вона заплющила очі, проливаючи сльози. — Вони скривдили мене, матінко, вони позбавили мене... О, Світло, вони зламали мене! Елайда пообіцяла, що знову зробить мене повноцінною, здатною направляти, якщо я підкорюся. Ось тому я... Я мусила!

— Значить, Елайда і справді з Чорної Аджі, — понуро сказала Еґвейн. Біля стіни стояла вузька шафа, у якій висіла зелена шовкова сукня, підготована на той випадок, якщо в неї не буде часу заходити в гардеробну. Поруч із сукнею висів смугастий палантин. Вона почала швидко вдягатися. — Що вони зробили з Рандом? Куди повели його? Відповідай, Белдін! Де Ранд аль’Тор?

Белдін зіщулилася, її вуста тремтіли, очі моторошно закотилися, — але врешті вона стрепенулася й сказала:

— На Двір зрадників, матінко. Вони повели його на Двір зрадників.

Еґвейн почала тремтіти. Тремтіти від страху. Від люті. Елайда не чекала ні хвилини. Двір зрадників використовувався лише з трьох причин: для страт, упокорення Айз Седай та вгамування чоловіків, що вміли направляти. Але все це виконувалося тільки з наказу Престолу Амерлін. Хто ж тепер носить палантин? Елайда — вона була цього певна. Але як її могли визнати так швидко, — без судилища наді мною, без вироку? Не може бути іншої Айз Седай, поки мене не позбавлять палантину й жезла. А це буде непросто зробити. Світло! Ранд! Вона рушила до дверей.

— Що ви зможете вдіяти, матінко? — хлипала Белдін. — Що ви можете зробити? — Було не зовсім зрозуміло, говорить вона про Ранда—чи про себе.

— Більше, ніж хто-небудь собі уявляє, — сказала Еґвейн. — Я ніколи не тримала Жезл Клятви, Белдін.

Зітхання Белдін линуло їй навздогін. Пам’ять Еґвейн все ще гралась з нею в хованки. Вона знала, що жодна жінка не могла отримати шаль та перстень, поки не виголосить Три Клятви з Жезлом Клятви в руках, — а тер’анлріал закарбовує виконання нею цих обіцянок, немов вони висічені на кістках з народження. Жодна жінка не може стати Айз Седай, не пов’язуючи себе з ними. Але чомусь вона знала, що не копатиме глибше: з нею просто все це сталося.

Її туфлі ритмічно цокали під час бігу. Принаймні тепер вона знала, чому коридори були порожніми. Кожна Айз Седай, окрім хіба тих, кого вона залишила в підвалі, кожна посвячена, кожна послушниця, навіть усі слуги зібралися у Дворі зрадників і згідно з традицією спостерігатимуть, як здійснюється воля Тар Балона.

І Охоронці оточать місце суду на випадок, якщо хтось намагатиметься звільнити чоловіка, якого вгамовуватимуть. Залишки армії Ґвера Амаласена якось уже намагалися зробити таке наприкінці так званої Війни Другого Дракона, — незадовго до того, коли піднесення Артура Яструбине Крило змусило Тар Валон хвилюватися з іншого приводу. Щось подібне вчинили за багато років до того послідовники Раоліна Губителя Темряви. Вона не пам’ятала, чи має Ранд послідовників, — але Охоронці добре затямили ризики таких ситуацій. Тож охоронятимуть його ретельно.

Якщо Елайда чи ще хтось справді одягнув палантин Амерлін, Охоронці можуть і не допустити її на Двір зрадників. Однак вона знала, що зуміє пробитися всередину. Це потрібно зробити швидко; не було б сенсу втримувати Охоронців Повітрям, якщо Ранда вгамують. Навіть Охоронці зазнають поразки, якщо вона нашле на них блискавки, і скине вогонь, і провалить землю під їхніми ногами. Погибельний вогонь ? здивувалася вона. Але нічого хорошого з того не було б, якби вона зламала силу Тар Валона, щоб урятувати Ранда. Вона повинна була вберегти обох.

Скорочуючи шлях до Двору зрадників, вона повернула вбік і почала дертися вгору сходами і пандусами, що ставали тим вужчі й тісніші, чим вище вона підіймалася. Врешті вона штовхнула дверцята й залізла на похилий верх вежі, — на дах, зроблений із майже білої черепиці. Звідти, понад іншими дахами та вежами, вона змогла побачити відкритий широкий колодязь Двору зрадників.

Двір був заповнений ущерть, — окрім вільного простору в центрі. Люди зайняли вікна, мов пункти спостереження, заполонили балкони і навіть дахи, — але вона могла розрізнити самотню фігурку чоловіка, зовсім крихітного з такої відстані, що хитався в кайданах у центрі вільного простору. Ранд. Дванадцять Айз Седай оточили його, а ще одна — Еґвейн знала, що на ній має бути палантин із сімома смугами, хоч вона й не могла розпізнати його — стояла перед Рандом. Елайда. Слова, які та мусила говорити, спливали у голові Еґвейн.

Цей чоловік, покинутий Світлом, торкнувся саїдін, чоловічої половини Істинного Джерела. Тож ми змушені були схопити його. Найогидніше те, що він направляв Єдину Силу, знаючи, що саїдін зіпсована Мороком, зіпсована чоловічою гординею, зіпсована чоловічим гріхом. Тож ми змушені були закувати його.

Із зусиллям Еґвейн змогла перервати цей потік думок. Тринадцять Айз Седай. Дванадцять сестер і Амерлін, — традиційна кількість для вгамування. Така ж кількість, як і для... Вона знову зупинила себе. У неї не було часу на щось інше, окрім того, що вона запланувала. Якби ж вона точно знала, як це робиться.

На такій відстані вона могла б підняти його за допомогою Повітря. Витягти прямо з кола Айз Седай і направити до себе. Мабуть. Навіть якби вона знайшла в собі стільки сили, навіть якби не випустила його на півшляху до себе, що одразу б убило його, він був би безпорадною мішенню для лучників, а сяйво її саїдар видало б її позицію для інших Айз Седай. І мерддраалів, якщо вже на те пішло.

— Світло, — прошепотіла вона, — немає іншого шляху, окрім як почати війну всередині Білої Вежі. У будь-якому разі я повинна це зробити.

Вона зібрала Силу, розділила на потоки й направила їх.

Шлях назад з'явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Вона так давно не чула цих слів, що здригнулася і ковзнула гладенькою плиткою, ледве втримавшись на краєчку даху. Земля була за сто метрів унизу. Вона подивилася через плече.

Там, на вершині вежі, схилившись за напрямком плитки, повнилася сяйвом срібна арка. Арка мерехтіла й мінилася; крізь світло пробивалися яскраво-червоні та жовті відблиски.

Шлях назад з'явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Арка то звужувалася до прозорості, то знову збільшувалася.

Еґвейн люто глянула на Двір зрадників. У неї мало бути трохи часу. Мусило. їй потрібно лише кілька хвилин, — можливо, десять, — і щоб їй поталанило.

Голоси нудилися в її голові, — не ті безтілесні, невідомі голоси, що застерігали її бути сильною, а жіночі, які вона майже знала.

— Не можу тримати довше. Якщо вона не вийде зараз...

— Тримай! Тримай, щоб ти згоріла, — або я вительбушу тебе, як осетрину!

— ...виходить з-під контролю, матінко! Ми не можемо...

Голоси перетворювалися в дзижчання, дзижчання у тишу, але невідомий голос знову заговорив.

Шлях назад з'явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Щоб бути Айз Седай, потрібно сплатити ціну.

Чорна Аджа чекає.

З криком люті від втрати Еґвейн кинулася в арку, що мерехтіла, мов серпанок у спеку. В думках промайнуло бажання не встигнути й поринути в смерть.

Світло розірвало її на волокна, волокна розділило на нитки, а нитки — на часточки нічого. Все розчинилося у світлі. Назавжди.