РОЗДІЛ 31
«ЖІНКА З ТАНЧІКО»
У такий пізній час зала заїзду була яскраво освітлена, а столи не зайняті й на чверть. Кілька служниць у білих фартухах з кухлями елю чи вина звивалися поміж чоловіків, і чувся тихий гул розмов під бринькання арфи. Завсідники, — деякі з люльками в зубах, — і одна пара, що зігнулася над кам’яним столом; найімовірніше, всі вони були членами екіпажів та дрібними торговцями з малих домів. їхні каптани були добре пошиті з хорошої вовни, — але без золота, срібла чи вишивки, що їх носили багаті люди. Тут не було чутно іуркоту гральних кубиків. У кутках кімнати в довгих камінах горіло полум’я, але навіть без них це місце навіювало тепло.
Арфіст стояв на столі й декламував «Мара та три пришелепкуваті королі» під мелодію свого інструмента. Арфа, оздоблена золотом і сріблом, добре пасувала цьому місцю. Мет знав його. Якось той урятував юнаку життя.
Музика був худорлявим чоловіком, — доволі високим, але сутулим; він рухався по столу, накульгуючи. Навіть у приміщенні він був вбраний у плащ, вкритий рухливими клаптями найрізноманітніших кольорів. Він завжди хотів, аби всі знали, що він — менестрель. Його довгі вуса й густі брови були сніжно-білими, як і тонке волосся на голові, а блакитні очі чаїли печаль, яку він саме висловлював. Цей погляд був таким же неочікуваним, як і сама зустріч. Мет ніколи не знав Тома Мерриліна як печальну людину.
Хлопець сів за стіл, поклав свої речі на підлогу біля стільця і замовив два кухлі. Гарненька служниця з великими карими очима підморгнула йому.
— Два, молодий майстре? Ви не схожі на питущого чоловіка. — В її голосі звучала пустотлива насмішкуватість.
Трохи покопирсавшись, він дістав із кишені два срібних пенні. І одного було б більше ніж досить за вино, — другий же він підсунув їй під очі.
— До мене зараз приєднається мій товариш.
Він знав, що Том побачив його. Старий менестрель ледве не обірвав історію, коли увійшов Мет. Це теж було дивно. Небагато речей вражали Тома до такої міри, щоб він це показував, — і ніщо, якщо не зважати на траллоків, не могло його змусити обірвати посередині історію, яку зараз впізнав Мет. Коли дівчина принесла два кухлі вина й мідяки на решту, він залишив олов’яні кухлі й дослухав розповідь до кінця.
— «Все було так, як і повинно бути», — сказав король Мадел, намагаючись виплутати рибу зі своєї довгої бороди. — Голос Тома звучав так, мов лунав у великій залі, а не у звичайній кімнатці. Його щипковий інструмент акомпанував глупоті трьох королів. — «Все було так, як і мало бути», — виголосив Орандер. І, ковзаючи ногами по багну, сів із гучним сплеском. «Все було, як і мусило бути», — промовив Кадар, коли він шукав свою корону, зануривши руки по лікоть у річку. «Жінка не знає, про що говорить. Вона дурепа!» Мадел і Орандер гучно погодилися з ним. І після цього Мара вирішила, що вже досить. «Я надала їм усі шанси, на котрі вони заслуговували, і навіть більше», — пробурмотіла вона до себе. Сунувши корону Кадара у свою сумку, до інших двох, вона видерлася на свого воза, штурхонула кобилу й рушила просто до свого селища. І коли Мара розповіла їм усе, що сталося, жителі Гіп більше не захотіли мати короля.
Він знову заграв головний мотив королівської глупоти, цього разу ковзнувши по крещендо, яке прозвучало, мов сміх. Потім низько вклонився — і ледь не впав зі столу.
Чоловіки сміялися й тупотіли ногами, хоча кожен з них уже чув цю історію безліч разів, і вимагали ще. Розповідь про Мару добре зустрічали всі, — окрім хіба королів.
Том знову ледь не впав зі столу, коли спускався; він хитався більше, аніж це можна було б пояснити його негнучкою ногою, коли простував до Мета. Недбало поклавши свою арфу на стіл, він гепнувся на стілець перед другим кухлем і в’яло глянув на юнака. Його очі завжди були гострими, мов шило, — але, схоже, зараз мали якісь проблеми з фокусуванням.
-— Звичайним чином, — пробурмотів він. Його голос все ще був глибоким, але більше не відлунював. — Розповідь звучить стократ краще простою декламацією, й у тисячу разів краще — високою; але вони хочуть звичайний чин.
Не мовивши більше ні слова, він припав до вина.
Мет не міг пригадати, щоб Том хоч раз після завершення гри на арфі одразу ж не сховав її до цупкого шкіряного чохла. А ще дивніше було бачити, як той жадібно п’є. Мет із полегшенням почув, як менестрель скаржиться на своїх слухачів; Том завжди вважав свої стандарти вищими від слухацьких. Принаймні хоч щось у ньому не змінилося.
Служниця повернулася, але вже без вогників в очах.
— О, Том, — сказала вона м’яко, а потім розвернулася до Мета. — Якби я знала, що він — товариш, на якого ви чекаєте, то не налила б йому вина і за сто срібних пенсів.
— Я не знав, що він п’яний, — запротестував Мет.
Але її увага знову зосередилась на Томі, а голос став ніжнішим.
— Томе, тобі потрібно відпочити. Вони витягуватимуть з тебе історії весь день і всю ніч, якщо ти їм це дозволиш.
Інша жінка, знімаючи фартух через голову, підійшла до Тома з другого боку. Вона була старша за першу, але не менш вродлива. Мабуть, вони були сестрами.
— Чарівна історія, — я завжди так вважала. І ти, Томе, розповідаєш її чарівно. Ходімо, я покладу тобі сковорідку з гарячим у ліжко, а ти зможеш розповісти мені все про суд у Кеймліні.
Том глянув на кухоль, немов здивувавшись, що той порожній, тоді прочесав свої довгі вуса, глянув на одну жінку, потім на іншу.
— Мила Мадо. Мила Саал. Я колись вам розповідав, що за життя мене любили дві милі жінки? Це розкіш для одного чоловіка.
— Ти все нам про це розповідав, Томе, — сумно мовила старша жінка. Молодша дивилася на Мета так, неначе це все було його помилкою.
— Дві, — пробурмотів Том. — Морґейз була з характером, — але я думав, що зможу не зважати на це, тож все закінчилось тим, що вона захотіла мене вбити. Дену вбив я. Можна це й так назвати. Без різниці. Я мав два шанси, — це більше, ніж в інших. І обидва — профукав.
— Я потурбуюся про нього, — сказав Мет. Тепер і Мада, і Саал витріщалися на нього. Він якнайчемніше всміхнувся, але це не спрацювало. Його живіт голосно бурчав. — Я чую запах смаженої курки? Принесіть мені три чи чотири. — Дві жінки закліпали й перезирнулися, коли він додав: — А ти щось будеш, Томе?
— Хіба з іще одним кухлем цього чудового андорського вина. — Менестрель з надією підняв кухоль.
— На сьогодні досить, Томе. — Старша жінка відібрала б у нього кухоль, але він не дозволив.
Майже в один голос з нею молодша твердо, але водночас благально сказала:
— З’їж трохи курки, Томе. Вона смачна.
Лише після того, як менестрель погодився щось з’їсти, обидві жінки пішли, так дивлячись на Мета і так пирхаючи, що він струснув головою.
Щоб я згорів, — ви думаєте, що я дозволятиму йому пити ще! Жінки! Але очі гарненькі в обох.
— Ранд сказав, що ти живий, — мовив юнак Тому, коли Мада і Саал уже не могли почути їх. — Морейн завжди так думала. Але я чув, ти був у Кайрені, а потім хотів їхати до Тіра.
— Виходить, з Рандом усе добре? — Очі Тома загострилися так, як це й пам’ятав Мет. — Не впевнений, що очікував цього. Морейн все ще з ним, так? Гарна жінка. Гарна, якби не була Айз Седай. Якщо влізти в це, то обгорілими пальцями не обійдешся.
— Чому тебе дивує, що з Рандом все добре? — обережно спитав Мет. — Ти знаєш про щось, що може зашкодити йому?
— Знаю? Я нічого не знаю, хлопче. Я підозрюю більше, ніж було б безпечно для мене, — але нічого не знаю.
Мет облишив цю тему розмови. Нема сенсу посилювати його здогади. Немає сенсу повідомляти йому, що я знаю більше, ніж це було безпечно для мене.
Старша жінка — Том називав її Мадою — повернулася з трьома хрусткими курками з коричневою шкуринкою, стурбовано поглянувши на сивого чоловіка і застережливо — на Мета, а тоді пішла. Мет відірвав ніжку й налаштувався на розмову. Том насупився на свій кухоль і навіть не глянув на птицю.
— Чому ти тут, у Тар Балоні, Томе? Знаючи, як ти ставишся до Айз Седай, — це останнє місце, де я очікував тебе побачити. Я чув, що ти назбирав грошенят у Кайрені.
— У Кайрені, — пробурмотів старий менестрель, гострота очей якого знову зм’якла. — Така проблема штовхає чоловіка на вбивство, навіть коли той заслуговує на це. — Він махнув однією рукою, і в ній блиснув ніж. У Тома завжди були приховані ножі. Він напевно сп’янів, але клинок тримав міцно. — Вбити людину, яку треба вбити, — й інколи інші розплачуються за це. Питання в тому, чи варте воно було того? Завжди є баланс, ти ж знаєш. Добра і зла. Світла й Тіні. Ми б не були людьми, якби не було цього балансу.
— Облишмо це, — пробурчав Мет з повним ротом. — Не хочу говорити про вбивства. — Світло, той чоловік досі лежить там, на вулиці. Щоб я згорів, я мав би бути зараз на кораблі. — Я лише спитав, чому ти у Тар Валоні. Якщо ти поїхав з Кайрену, бо вбив когось, — то я не хочу про це знати. Кров і попіл, якщо ти втопив свої мізки у вині і не можеш говорити прямо, я зараз же піду.
З кислим виглядом Том зробив так, щоб ніж зник.
— Чому я у Тар Валоні? Я тут, бо це найгірше місце, де я можу бути, — окрім, мабуть, Кеймліна. Я заслужив на це, хлопче. Деякі Червоні Айз Седай досі пам’ятають мене. Я бачив Елайду на вулиці якось одного дня. Якби вона дізналася, що я тут, вона здерла б з мене шкіру смужками, — і це б її не вдовольнило.
— Ніколи не думав, що ти вмієш жаліти себе, — сказав Мет гидливо. — То ти плануєш топити жаль у вині?
— Та що ти про це знаєш, хлопче? — пирхнув Том. — Поживи трохи. Побач щось у житті. Можливо, покохай жінку чи навіть двох, — і тоді зрозумієш. Може, й зрозумієш, якщо в тебе є мізки. Ах! Ти хочеш знати, чому я в Тар Балоні? А ти чому тут? Пам’ятаю, як ти тремтів, коли дізнався, що Морейн — Айз Седай. Та ти ледь в штани не накладав, коли хтось згадував про Силу. Що ж ти робиш у Тар Балоні, де Айз Седай — на кожному кроці?
— Я їду звідси. Ось що я тут роблю. Втікаю. — Мет наморщив носа. Менестрель врятував йому життя — чи навіть більше. Від щезника. Тому права нога Тома згинається не так, як повинна була б. На кораблі не було б стільки вина, щоб він напивався. — Я прямую до Кеймліна, Томе. Якщо хочеш по-дурному ризикувати навіщось, — то чому б тобі не податися зі мною?
— Кеймлін? — замислено’ сказав Том.
— Кеймлін, Томе. Елайда, ймовірно, повернеться туди рано чи пізно, тож у тебе буде через кого переживати. І, наскільки я пам’ятаю, якщо ти потрапиш до рук Морґейз, то ще пошкодуєш, що Елайда не була першою.
— Кеймлін. Так. Кеймлін пасує моєму настрою, немов рукавичка. — Менестрель поглянув на тарелю з куркою і здригнувся. — Що ти зробив, хлопче? Запхав їх у рукави?
Від пташок не залишилося нічого, окрім кісток і кількох залишків м’яса на ребрах.
— Інколи я дуже хочу їсти, — пробурмотів Мет. Він зробив над собою зусилля, щоб не облизати пальці. — То ти поїдеш зі мною чи ні?
— Ох. Поїду, хлопче. — Коли Том звівся на рівні ноги, він уже не мав такого непевного вигляду, як раніше. — Зачекай тут — постарайся тільки не з’їсти стіл — а я поки зберу речі й попрощаюся. — Він пошкутильгав геть, жодного разу не похитнувшись.
Мет ковтнув свого вина й зішкріб залишки м’яса з курячих тулубів, замислившись над тим, чи встигне замовити ще, — але Том швидко повернувся. Арфа та флейта в темних шкіряних футлярах висіли в нього на спині, зв’язані покривалом. Він спирався на палицю для ходьби заввишки з нього самого. Дві служниці йшли обабіч. Мет упевнився в тім, що вони сестри. Однакові великі карі очі дивилися на менестреля з однаковим виразом. Том поцілував спочатку Саал, тоді Маду, і, погладжуючи щоки, рушив до дверей, кивнувши Мету, щоб той ішов за ним. Він уже був надворі, поки юнак підбирав свої торби та палицю.
Молодша з двох жінок, Саал, зупинила Мета вже біля дверей.
— Що б ти йому не сказав, я пробачаю тобі вино, навіть якщо він покидає нас. Я не бачила його таким живим уже кілька тижнів. — Вона сунула щось йому в руку, і, коли він подивився, щоб дізнатись, що це, її очі збентежено округлилися. Вона дала йому срібну тарвалонську марку. — За те, що ти йому сказав. До речі, той, хто годує тебе, погано дає собі з цим раду, — але очі в тебе гарні.
Вона засміялася з виразу його обличчя. Мет теж мимоволі засміявся, коли вийшов на вулицю, перекочуючи срібну марку кісточками своїх пальців. Виходить, у мене гарні очі ? Його сміх обірвався, як остання краплина вина з бочки: Том чекав надворі, але тіла не було. Вікна з корчми вниз по вулиці проливали достатньо світла на бруківку, щоб у цьому впевнитися. Міська охорона не забрала б тіло мертвого чоловіка без розпитувань у корчмах, — і в «Жінці з Танчіко» теж.
— На що ти дивишся, хлопче? — спитав Том. — У цій темряві немає траллоків.
— Розбійники, — пробурмотів Мет. — Я подумав про розбійників.
— У Тар Валоні немає вуличних злочинців чи розбійників, хлопче. Коли охорона ловить розбійника — згідно з чутками, тут мало хто на таке зважується, — але коли це відбувається, вони тягнуть його до Вежі. І, що б Айз Седай з ними не робили, бідолахи тікають з Тар Балона наступного ж дня, з широко розплющеними очима, мов перелякані дівчиська. Наскільки я знаю, з жінками-злодюжками вони поводяться ще гірше. Ні, єдиний спосіб вкрасти гроші тут, — це якщо хтось продасть тобі поліровану латунь чи користуватиметься підточеними кубиками. Тут немає розбійників.
Мет розвернувся на п’ятах і кинувся повз Тома у напрямку доків, стукаючи палицею так, наче він відштовхувався нею, щоб іти швидше.
— Ми сядемо на перший же корабель, яким би він не був. На перший же, Томе.
Палиця Тома квапливо постукала за ним.
— Повільніше, хлопче. Куди поспішати? Є купа кораблів, котрі відпливають і вдень, і вночі. Поволі. Тут немає ніяких розбійників.
— На перше ж кляте судно, Томе! Навіть якщо воно тонутиме!
Якщо це були не розбійники, то хто? Це мали бути злодії. Хто ж іще це міг бути ?