Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 46

ПОСЛАННЯ З ТІНІ

Коли Мет пішки повернувся до середмістя, він усе ще сумнівався, що його план спрацює. Все вийде, якщо те, що йому казали, правда, — у чім він не був упевнений. Мет уникав овальної площі перед палацом, але блукав довкола велетенської споруди і прилеглих територій вулицями, що звивалися разом із вигинами пагорбів. Недосяжні золоті маківки палацу блищали, немов насміхалися. Він пройшов майже весь шлях довкола палацу, коли побачив його. Крутий схил, засіяний дрібними квітками, що підіймався з вулиці до білої стіни з грубого каменю. Кілька гілок листяного дерева стирчали над стіною, і він бачив верхівки інших дерев позаду, у саду королівського палацу.

Стіну збудували, щоб вона мала вигляд скелі, подумав він, а по той бік розташований сад. Можливо, Ранд говорив правду.

Швидко роззирнувшись в усі боки, він зрозумів, що стоїть зараз на звивистій вулиці сам. Потрібно було поспішати: пагорби обмежували видимість, тож хтось міг виїулькнути на дорозі будь-якої миті. Хлопець поліз рачки на схил, не звертаючи уваги на те, як його черевики витоптували суцвіття червоних та білих квіток. Грубий камінь стіни мав безліч заглибин для пальців, а численні виступи забезпечували хорошу опору навіть для взутої ноги.

Необачно з їхнього боку — будувати такі стіни, цумсхв Мет, поки дерся нагору. На якусь мить думками він повернувся додому, до Ранда й Перрина, до тієї подорожі за Піщані пагорби, до підніжжя Імлистих гір. Коли вони повернулися до Емондового Лугу, їм дісталося досить гніву — їм усім, але найбільше — Метові: усі підозрювали, що це була його ідея. Упродовж трьох днів вони лазили по скелях, спали просто неба, їли яйця з гнізд червоно-чубастиків і товстих сірокрилих куріпок, пронизаних стрілою чи каменем з пращі, а також кроликів, спійманих пастками. А ще вони постійно сміялися з нещастя, що принесуть їм гори, чи з того, як вони можуть знайти там скарб. З тієї вилазки він приніс додому дивну каменюку, у яку незбагненним чином був вдавлений череп великої рибини, і довге біле перо зі сніжного орла, і шматок білого каменя завбільшки з його руку, що був, здавалося, вирізаний у формі людського вуха. Для Мета він був схожий на вухо, хоча Ранд і Перрин так не вважали, — а Тем аль’Тор казав, що подібність таки є.

Його пальці вислизнули з неглибокої заглибини, баланс змістився — і хлопець утратив опору під лівою ногою. Зойкнувши, він заледве вхопився за верх стіни й підтягнувся вгору. Якусь мить він лежав там, відсапуючись. Падіння було б недовгим, однак голову він міг би розбити. Дурень, дозволив уяві розігратися, — і ледь не розбився об ці скелі. Це було так давно. Його мати, найімовірніше, вже викинула ті речі. Ще раз роззирнувшись в усі боки, аби переконатися, що його ніхто не побачив — вуличка досі була порожньою, — він зістрибнув на землю.

Перед ним постав великий сад з кам’яними доріжками, викладеними в траві серед дерев, з іустими виноградними лозами над альтанками. І всюди росли квіти. У білому цвіту стояли груші, а біло-рожевим були всіяні яблуні. Троянди всіх кольорів: яскраві золотисті сонцеквіти й фіолетова «Емондова слава», і ще багато таких, що він не міг розпізнати. Були й такі, яких, як він думав, не існувало. Одні розпустилися дивними багряно-золотими квітками, що були схожі на пташок, а інші не відрізнялися від сонцеквітів, — окрім того, що їхні жовті квітки були десь два фути впоперек і кріпились до стебел заввишки з оґіра.

Черевики зарипіли на кам’яній доріжці, і Мет пригнувся під кущем біля стіни, коли двоє солдат пройшли повз нього; їхні довгі білі комірці звисали поверх кірас. Вони навіть не глянули в його бік, і він усміхнувся до себе. Таланить. Ще трохи талану — і вони не побачать мене, аж поки я не віднесу листа Морґейз.

Він ковзнув через сад, як тінь, наче переслідував кроликів, тоді завмер біля куща й щільно притулився до стовбура дерева, коли почув кроки.

Ще дві пари солдат пройшли стежкою, — одні так близько до нього, що, якби він ступив два кроки, то заскочив би їх зненацька. Коли вони зникли серед квітів і дерев, він зірвав темно-червоний зірчаник і, всміхнувшись, сунув квітку з хвилястими пелюстками собі у волосся. Це було набагато веселіше, ніж вкрасти яблучний пиріг у День Сонця, — і значно простіше. Жінки завжди уважно пильнують свою випічку; а дурні солдати ніколи не відривають погляду від кам’яної плитки.

Невдовзі він опинився перед білою стіною самого палацу й почав скрадатися повз ряди білих троянд на решітчастих рамах вздовж неї — у пошуках дверей. Будівля мала безліч широких аркових вікон просто над його головою, — але він подумав, що буде складніше щось пояснити тим, хто побачить, як він залазитиме у вікно; краще було б іти коридором. З’явилося ще двоє солдат, і він завмер; вони пройшли за три кроки від нього. Мет почув голоси з вікна над його головою: двоє чоловіків говорили досить гучно, тож можна було розрізнити слова:

— ...на шляху до Тіра, великий майстре. — Голос чоловіка звучав налякано й улесливо водночас.

— Нехай вони зруйнують його плани, якщо зможуть. — Цей голос був глибший і сильніший, — голос людини, що звикла командувати. — Це послужить йому наукою: якщо три ненатреновані дівчини зможуть завадити йому. Він завжди був дурнем, — ним і залишився. Про хлопця є якісь новини? Він єдиний, хто може знищити нас усіх.

— Ні, великий майстре. Він зник. Але, великий майстре, одна з дівчат — поріддя Морґейз.

Мет наполовину розвернувся, однак знову завмер. Солдати підходили ближче; здавалося, вони не побачили його руху крізь тісно переплетені трояндові стебла. Рухайтеся, дурні! Йдіть геть, щоб я міг побачити, хто цей клятий чоловік! Він пропустив частину розмови.

— ...був надто нетерплячим, коли знову здобув свободу, — сказав глибокий голос. — Він ніколи не розумів, що найкращі плани потребують часу для дозрівання. Він хоче здобути світ за день, і ще Калландор разом з ним. Великий володар вхопив би його! Він може схопити дівчину й спробувати використати її. А це може порушити мої плани.

— Як скажете, великий майстре. То мені наказати привезти її з Тіра?

— Ні. Дурень може подумати, що це — хід проти нього, якщо дізнається. Хтозна, що він іще пильнує, окрім меча. Простеж, щоб вона померла тихо, Комаре. Нехай її смерть не приверне жодної уваги. — Він гуркотливо засміявся. — Цим невченим лахудрам у Вежі буде нелегко після того, як вони не зможуть показати її після цього зникнення. Все це буде добре. Нехай це зроблять швидко. Перш ніж він схопить її сам.

Двоє солдат майже порівнялися з ним; Мет подумки пришвидшував їхні кроки.

— Великий майстре, — невпевнено сказав інший чоловік, — це може бути складно. Ми знаємо, що дівчина на шляху до Тіра, — але корабель на якому вона плила, знайшли в Аринґіллі, а трійко дівчат покинули його раніше. Ми не знаємо, чи вона пересіла на інший корабель, чи поїхала верхи на південь. Тож її буде нелегко знайти, коли вона прибуде до Тіра, великий майстре. Можливо, якщо ви...

— У світі одні дурні тепер чи що? — різко мовив глибокий голос. — Гадаєш, я можу поїхати в Tip без його відома? Я не збираюся боротися з ним, — не зараз; поки ні. Принеси мені голову цієї дівчини, Комаре. Принеси мені всі три голови, — інакше ти благатимеш, щоб я не зніс твою!

— Так, великий майстре. Все буде виконано. Так. Звісно.

Солдати пройшли повз, дивлячись лише уперед. Мет зачекав, поки їхні спини зникнуть з поля зору, а тоді підстрибнув, щоб вхопитися за широке кам’яне підвіконня та підтягнутися достатньо високо, аби можна було зазирнути у вікно.

Він одним оком побачив тарабонський килим з торочками, вартий набитого гаманця срібла. Одні з широких різьблених дверей щойно зачинилися. Високий широкоплечий чоловік з м’язистими грудьми в обтислому зеленому шовковому каптані зі срібною вишивкою дивився на двері синіми очима. Його чорна борода з сивим пасмом на підборідді була коротко підстрижена. Загалом він справляв враження жорсткого чоловіка, що звик віддавати накази.

— Так, великий майстре, — раптом сказав він, і Мет ледь не відпустив підвіконня. Він думав, що цей чоловік мав би бути власником того глибокого голосу, — але це був той улесливий голосочок. Не такий улесливий тепер, але все ж. — Буде, як ви скажете, великий майстре, — гірко додав чоловік. — Я власноруч відріжу голови цим трьом відьмам. Щойно знайду їх!

Він рушив до дверей, і Мет опустився на землю. Деякий час він сидів за рамами троянд. Хтось у палаці бажає смерті Елейн, а разом з нею загинуть Еґвейн та Найнів. Що, заради Світла, вони роблять, мандруючи до-Тіра? Адже мова точно йшла про них.

Він дістав листа дочки-спадкоємиці з підкладки плаща й похмуро подивився на нього. Можливо, завдяки цій речі в його руці Морґейз повірить йому. Він може описати одного з чоловіків. Але час схованок минув; великий чолов’яга може бути в Тірі ще до того, як він знайде Морґейз, і, що б тоді вона не зробила, немає гарантії, що це його зупинить.

Глибоко зітхнувши, Мет протиснувся між двома рамами з трояндами, завдяки чому отримав кілька уколів і подряпин від колючок, і попрямував стежиною донизу, за солдатами. Він тримав лист перед собою так, щоб золоту печатку з лілією було добре видно, і проговорював у думках те, що збирався виголосити. Тоді, коли він ховався, вартові вистрибували звідусіль, як гриби після дощу, але тепер він пройшов майже весь сад — і не побачив жодного. Мет пройшов повз кілька дверей. Зайти без дозволу до палацу навряд чи було хорошою ідеєю — гвардійці могли зробити щось неприємне,

перш ніж вислухати; однак, коли він уже наважився зайти всередину, двері раптом відчинилися, і молодий офіцер без шолома, з одним золотим вузлом на плечі вийшов надвір.

Рука цього чоловіка одразу ж потягнулася до руків’я меча, і сталь вже трохи оголилася, коли Мет тикнув йому лист.

— Елейн, дочка-спадкоємиця, надіслала лист своїй матері, королеві Морґейз, капітане.

Він тримав лист так, щоб печатка з лілією одразу впала у вічі. Темні очі офіцера блимнули вусібіч, наче шукаючи інших людей, але ні на мить не залишаючи Мета.

— Як ти тут опинився? — Він не висунув меча далі, — але й не сховав його до піхов. — Елбер на головних воротах. Він дурень, — але не дозволить жодному пройдисвіту пройти до палацу.

— Товстун зі щурячими очима?

Мет прикусив язика, але офіцер коротко кивнув; він майже усміхнувся, але це, здавалося, не зменшило його підозри та пильності.

— Він розлютився, коли почув, що я з Тар Валона, і не дав мені навіть шансу показати листа чи назвати ім’я дочки-спадкоємиці. Він сказав, що заарештує мене, якщо я не піду, — тож я заліз через стіну. Я пообіцяв, що доправлю цей лист особисто королеві Морґейз, — розумієте, капітане. Я пообіцяв — і я завжди виконую свої обіцянки. Бачите печатку?

— Знову ця клята садова стіна, — пробурмотів офіцер. — Треба було збудувати її втричі вищою. — Він оглянув Мета. — Лейтенант гвардії, а не капітан. Я лейтенант гвардії Талланвор. Я впізнаю печатку дочки-спадкоємиці. — Він врешті остаточно облишив свого меча. Чоловік простягнув руку, — однак не ту, що тримала меч. — Віддай мені лист, і я передам його королеві. Після того, як виведу тебе. Багато хто не буде таким ніжним, побачивши, що ти тут розгулюєш.

— Я пообіцяв віддати його особисто в руки, — сказав Мет. Світло, я не подумав, що вони можуть не дозволити мені віднести його їй. — Я за-присягся. Дочці-спадкоємиці.

Мет заледве встиг усвідомити, що рука Талланвора тягнеться до меча, як той уже завис біля його шиї.

— Я відведу тебе до королеви, селянине, — тихо сказав Талланвор. — Але пам’ятай, що я знесу тобі голову — не встигнеш і змигнути, — якщо ти лише подумаєш нашкодити їй.

Мет натягнув свою найкращу усмішку. Трохи загнутий клинок гостро врізався в шию.

— Я доброчесний андорець, — сказав він, — і вірний підданець королеви, хай Світло осяє її. Що ж, якби я лишався тут упродовж зими, то пішов би за лордом Ґаебрілом.

Талланвор напружено подивився на нього — і врешті забрав меча. Мет зглитнув і спіймав себе на тому, що перевіряє, є чи немає порізу на шкірі.

— Прибери квітку з волосся, — сказав Талланвор, коли сховав меча в піхви. — Ти ж не залицятися сюди прийшов?

Мет викинув квітку зірчанику з волосся й рушив за офіцером. От телепень, — засунути квітку у волосся. Досить уже клеїти дурня.

Насправді він не зовсім йшов за ним, — адже Талланвор не зводив з нього очей, навіть ідучи попереду. Внаслідок цього вони йшли якось дивно: офіцер був водночас попереду й збоку, химерно напіврозвернувшись на випадок, якщо Мет спробує щось утнути. Мет же намагався набути вигляду невинного дитяти, яке хлюпається у ванночці.

Ткачі й справді заслужили своє срібло за барвисті гобелени, що висіли на стінах, — як і за килими на підлозі з білої плитки, навіть тут, у коридорі. Золото й срібло оздоблювало все навколо: тарілки й тарелі, миски й чашки, скрині, низькі шафи з відшліфованого дерева — усе таке гарне, як і у Вежі. Слуги у червоних лівреях з білими комірцями й фартухами метушилися скрізь, а на їхніх грудях було видно Білого лева Андору. Юнак замислився про те, чи грає Морґейз у кості. Що за дурниці. Королеви не кидають кості. Однак коли я віддам їй цей лист і скажу, що хтось у палаці планує вбити Елейн, — присягаюся, вона дасть мені товстий гаманець. Він навіть трохи замріявся про те, як стане лордом; безсумнівно, чоловік, який викриває план убити дочку-спадкоємицю, може очікувати на таку винагороду.

Талланвор вів його стількома коридорами й через стільки дворів, що Мет уже почав думати, чи зможе знайти вихід без чиєїсь допомоги — аж раптом в одному дворику, окрім слуг, він помітив ще декого. Доріжка з колонами оточувала двір з круглим басейном у центрі, в якому плавали білі й жовті рибки під лататтям білих водяних лілій. Чоловіки в різнокольорових плащах, вишитих золотом і сріблом, жінки в широких сукнях, розшитих іще багатше, стояли в присутності жінки із золотаво-рудим волоссям, яка сиділа на випнутому обідку басейна, опустивши руки у воду й сумно спостерігаючи за рибами, що підпливали до її пальців в надії на їжу. Перстень з Великим Змієм виднівся на середньому пальці її лівої руки. Високий смаглявий чоловік стояв біля її плеча; його червоний шовковий плащ майже весь був вишитий золотими листками й завитками, але увагою Мета цілковито заволоділа жінка. Він не потребував вінка з тонко зроблених золотих троянд у її волоссі чи палантина, вишитого левами Андору, накинутого на її білу сукню з червоними розрізами, щоб зрозуміти, що перед ним — Морґейз, милістю Світла королева Андору, Захисниця королівства, Заступниця народу, Престол Дому Траканд. Вона була вродлива й схожа на Елейн, — такою Елейн буде у своєму розквіті. Всі жінки на подвір’ї затьмарювались самою лише присутністю королеви.

Я б станцював з нею джигу й зірвав поцілунок під місяцем, незважаючи на її вік. Він стрепенувся. Не забувай, хто вона!

Талланвор став на одне коліно, притиснувши кулак до білого каменю подвір’я.

— Моя королево, я привів посланця, що приніс лист від леді Елейн.

Мет подивився на поставу чоловіка, а тоді вдовольнився глибоким поклоном.

— Від дочки-спадкоємиці... ем... моя королево.

Кланяючись, Мет простяг лист так, що золотаво-жовтий віск печатки був добре помітний. Коли вона прочитає його й дізнається, що з Елейн усе добре, — я розповім їй. Морейн підняла на нього свої глибокі сині очі. Світло! Коли в неї буде кращий настрій...

— Ти приніс мені лист від моєї гультіпаки-доньки? — Її голос був холодним, однак з певною ноткою тепла, що готова була зринути з глибини. — Принаймні це означає, що вона жива! Де вона?

— У Тар Валоні, моя королево, — йому вдалося схитрити. Світло, я б залюбки подивився на суперечку поміж нею й Амерлін. Хоча наступна його думка заперечила це бажання. — Принаймні була там, коли я виїжджав.

Морґейз нетерпляче махнула рукою, і Талланвор підвівся, щоб забрати лист у Мета й віддати їй. Якусь мить вона похмуро розглядала лілію на печатці, а тоді зламала її різким порухом руки. Вона бурмотіла до себе, коли читала, стріпуючи головою з кожним рядком.

— Вона не могла розповісти більше? — пробурмотіла жінка. — Подивимося, чи дотримається вона цього... — Раптом її обличчя проясніло. — Ґаебріле, її підвищили до посвяченої. Менше року у Вежі, — а вже підвищили. — Усмішка зникла так само раптово, як і з’явилася, і вона стиснула рота. — Коли я дістанусь до цієї нещасної дитини, вона пожалкує, що вже не послушниця.

Світло, подумав Мет, хоч щось може покращити її настрій? Юнак вирішив, що йому доведеться розповісти їй зараз, — хоч він і сподівався, що вона не матиме такого вигляду, наче збирається відрубати комусь голову.

— Моя королево, я випадково підслухав...

— Тихо, юначе, — спокійно сказав смаглявий чоловік у вишитому золотом каптані. Він був вродливим, — майже таким же, як Ґалад, — і мав молодецький вигляд, попри сивину на скронях. Мав поставу більшого масштабу: був вищий від Ранда — й майже такий широкий у плечах, як Перрин.

— Ми послухаємо тебе за хвилину, — він простягнув руку через плече Морґейз і висмикнув у неї листа. Вона подивилася на нього — Мет помітив, як вона спалахнула — але смаглявий чоловік поклав сильну руку на її плече, не відриваючи очей від того, що читав, і лють Морґейз ущухла. — Схоже, вона знову покинула Вежу, — сказав він. — За наказом Престолу Амерлін. Ця жінка знову переходить межі, Морґейз.

Мету неважко було тримати язика за зубами. Талан. Він прилип до його піднебіння. Інколи я не розумію, добре це чи погано. Смаглявому чоловіку якраз і належав той глибокий голос «великого майстра», що хотів голову Елейн. Вона називає його Ґаебрілом. Її радник хоче вбити Елейн'! Світло! А Морґейз дивиться на нього псячими очима, як на улюбленого господаря, що тримає руку на її плечі.

Ґаебріл підняв свої темні очі на Мета. Чоловік мав владний погляд людини всезнаючої.

— Що ти ще можеш сказати нам, юначе?

— Нічого... ее... мілорде. — Мет прокашлявся; погляд чоловіка був іще неприємнішим, ніж у Амерлін. — Я поїхав до Тар Валона, щоб навідати сестру. Вона послушниця. Елс Ґрінвелл. Я Том Ґрінвелл, мілорде. Леді Елейн дізналася, що я планував заїхати до Кеймліна на зворотному шляху— я з Комфрі, мілорде; маленьке село на північ від Бейрлона; я ніколи не бачив міста, більшого від Бейрлона, перш ніж приїхав у Тар Валон. І вона — леді Елейн — дала мені цей лист, аби передати вам.

Морґейз пильно глянула на нього, коли він сказав, що приїхав з місць на північ від Бейрлона, — але він знав, що там є селище Комфрі; він пам’ятав, що чув про нього.

Ґаебріл кивнув і сказав:

— Ти знаєш, куди рушила Елейн, хлопче? Чи в якій справі? Кажи правду, — тобі немає чого боятися. Якщо збрешеш, тебе допитають.

Мету й не потрібно було вдавати похмурий погляд.

— Мілорде, я бачив дочку-спадкоємицю лише раз. Вона дала мені лист — і золоту марку! — і сказала мені доправити його королеві. Я нічого не знав, про що вона пише, поки не почув від вас.

Ґаебріл, схоже, обмірковував щось, хоч з його смаглявого обличчя було незрозуміло, повірив він хоч слову чи ні.

— Ні, Ґаебріле, — раптом сказала Морґейз. — Надто багатьох уже допитували. Я погоджуся, якщо ти поясниш мені потребу, — але не в цьому випадку. Хлопець лише приніс лист, змісту якого він не знав.

— Як бажає королева, так і буде, — відповів смаглявий чоловік. Його тон був шанобливим, однак він торкнувся її щоки, від чого обличчя жінки спаленіло, а вуста немовби приготувалися до поцілунку.

Морґейз важко зітхнула.

— Скажи мені, Томе Ґрінвелле, чи була мою донька здоровою, коли ти бачив її?

— Так, моя королево. Вона всміхалася, сміялася і пускала шпильки — тобто...

Морейн тихо засміялася над виразом його обличчя.

— Не бійся, молодий чоловіче. Елейн гостра на слівце, часто на її ж користь. Я щаслива, що з нею все добре. — Її блакитні очі уважно вивчали його. — Юнаку, що покидає своє маленьке село, часто важко повертатися назад. Гадаю, ти будеш іще довго подорожувати, перш ніж опинишся в Комфрі. Можливо, навіть повернешся до Тар Балона. Якщо так, — і ти там побачиш мою доньку — передай їй, що сказане в гніві часто спричиняє жаль. Я не заберу її передчасно з Білої Вежі. Скажи, що я часто згадую свої часи там і сумую за тихими розмовами із Шеріам в її кабінеті. Передай їй все це, Томе Ґрінвелле.

Мет ніяково знизав плечима.

— Так, моя королево. Але... ее... я не збираюся знову повертатися до Тар Балона. Одного разу мені достатньо. Мій батько чекає на мою допомогу на фермі. Мої сестри натомилися там з доїнням без мене.

Ґаебріл вдоволено гуркітливо засміявся.

— Виходить, ти турбуєшся про доїння корів, хлопче? Мабуть, ти повинен побачити світ, щоб це змінилося. Тримай! — Він дістав гаманця й кинув його Мету; юнак відчув вагу монет крізь шкіру, коли зловив його. — Якщо Елейн дала тобі одну золоту марку за доправлення листа, я даю тобі десять за успішний результат. Подивися світ, перш ніж повертатися до своїх корів.

— Так, мілорде. — Мет зважив гаманець і видушив слабку посмішку. — Дякую, мілорде.

Однак смаглявий чоловік вже махнув на нього рукою і повернувся до Морґейз, вперши кулаки в боки.

— Думаю, прийшов час, Морґейз, прорвати цей гнійний нарив на кордоні з Андором. Шлюб з Тарінґейлом Дамодредом дав тобі право на Сонячний трон. Гвардійці королеви можуть закріпити це право. Можливо, я навіть допоможу їм, — трохи. Послухайся мене.

Талланвор торкнувся Метової руки, й вони позадкували, кланяючись. Мету здавалося, що цього ніхто й не помітив. Ґаебріл продовжував говорити, і всі лорди й леді, схоже, ловили кожне його слово. Морґейз хоч і спохмурніла, однак кивала так само часто, як й інші.