Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 36

ДОНЬКА НОЧІ

Розуміючи, що він не знає, яка з кают призначена для нього, Перрин встромив голову у кілька поспіль. Усі вони були темні, і в усіх на вузьких ліжках, що стояли вздовж протилежних стін, спали по двоє чоловіків, але була й ще одна, — та, де Лоял, ледь втиснувшись, сидів на підлозі між двома ліжками і строчив у своїй книжці з тканинною палітуркою якісь нотатки при світлі підвісного ліхтаря. Оґір хотів поговорити про події дня, але Перрин, стискаючи щелепи, щоб стримати позіхання, думав, що корабель уже далеко відплив униз по річці, тож можна було б спокійно поспати. І побачити спокійні сни. Навіть якщо вони намагатимуться, — вовки не зможуть довго бігти нарівні з кораблем, який відносить завдяки веслам й течії.

Нарешті він знайшов порожню каюту без вікон, яка ідеально йому підходила. Юнак хотів залишитися на самоті. Збіг імен, от і все, подумав він, засвічуючи ліхтар на стіні. У будь-якому разі її справжнє ім ’я — Зарін. Але дінчиня з високими вилицями й темними розкосими очима не полонила всіх його думок. Він поклав лук та інші речі на тісне ліжко, накинувши згори плащ, і сів на друге ліжко, щоб стягти свої черевики.

Ілайс Мачера знайшов спосіб жити таким, яким він був, — чоловіком, що якимось чином пов’язаний з вовками, — і не з’їхав з глузду. Знову розмірковуючи про все це, Перрин був упевнений, що Елайс жив так роками, перш ніж зустрів людину. Він хотів так жити. У всякому разі він прийняв це. Проте це не вирішувало проблеми. Перрин не хотів так жити — і не хотів приймати цього. Але якщо у тебе є брус, щоб виготовити ніж, — ти приймаєш це, навіть якщо хотів зробити сокиру для дерева. Ні! Моє життя — це більше, аніж шмат металу, якому можна надати будь-яку форму.

Він обережно подумав про вовків, — але нічого не відчув. 0, було невиразне відчуття, мовби вони були на відстані, — але вони зникали, навіть коли він торкався їх. Це вперше за тривалий час він був на самоті. Благословенно один.

Перрин погасив ліхтар і ліг у ліжко, — вперше за останні дні. Як, заради Світла, Лоял вляжеться на одне з них? Усі безсонні ночі накотилися на нього; виснаження відпружило м’язи. Промайнула думка про те, що йому вдалося викинути аїльця з голови. І білоплащників. Світлом забута сокира! Спали мене, — я бажав би більше ніколи її не бачити. Такою була його остання думка, перш ніж сон огорнув його.

Густий сірий туман оточив Перрина, — такий щільний, що він не міг побачити власні черевики, і такий в’язкий зусібіч, що й за десять кроків не можна було нічого розгледіти. Поблизу точно нічого не було. А в тумані могло ховатися що завгодно. Марево було якесь неправильне — не вологе. Він поклав руку на ремінь, бажаючи впевнитися, що в разі чого зможе захиститися, — і здригнувся. Сокири там не було.

Щось рухалося у тумані, каламутячи сірість. Щось наближалося до нього.

Він напружився, розмірковуючи, — краще бігти чи стояти й боротися голими руками? І чи є взагалі з ким боротися?

Бурливий вихор, що пробивався крізь марево, окреслився у вовка; його кудлатий обрис майже зливався з в’язким туманом.

Стрибуне?

Вовк повагався, а тоді підійшов і став поруч. Це був Стрибун — Перрин знав це напевно; але щось у його стійці, у жовтих очах, що коротко зустрілися з його власними, вимагало тиші, — як у голові, так і в тілі. Ці очі вимагали також слідувати за ним.

Він поклав руку на вовчу спину, як робив це раніше, і Стрибун рушив уперед. Він дозволив собі піти слідом. Хутро під його рукою було густим і кудлатим. Як справжнє.

Туман почав гуснути, аж поки лише його рука говорила йому, що Стрибун все ще там; аж доки він перестав бачити власні груди. Лише сірий туман. Так, наче його загорнули у щойно зістрижену шерсть. Його також дивувало, що він нічого не чує. Навіть звуків від власних кроків. Він ворухнув пальцями ніг і з полегшенням відчув чоботи на своїх ногах.

Раптом Стрибун зупинився, змусивши зупинитися і його. Він роззир-нувся довкола... і заплющив очі. Тепер він відчув різницю. Його шлунок млосно стиснувся. Він змусив себе розплющити очі й глянути вниз.

Те, що він побачив, не могло там бути, — хіба що вони висіли у повітрі. Він не міг побачити ні себе, ні вовка, мовби обидва вони не мали тіл — і ця думка в’язала вузли з його шлунка. Але під ними дуже ясно, мовби у світлі тисяч ліхтарів, розлігся безмір дзеркал, ніби підвішених у темряві. Й водночас вони ніби стояли на величезній підлозі. Дзеркала простягалися так далеко, куди тільки сягав його зір, — однак просто під його ногами був порожній простір. І люди. Раптом він почув їхні голоси, — неначе стояв серед них.

— Великий Владарю, — пробурмотів один із чоловіків, — що це за місце? — Він роззирнувся довкола, здригнувшись від тисяч своїх відображень, а тоді подивився вперед. Інші, що тулилися біля нього, мали ще більш наляканий вигляд. —Я сплю у Тар Валоні, Великий Владарю. Я сплю в Тар Балоні. Що це за місце? Я збожеволів?

Деякі з чоловіків довкола нього були вбрані у щедро вишиті каптани, деякі — у звичайне вбрання; інші, здавалося, були голі, а дехто — у білизні.

— І я сплю, — викрикнув голий чоловік. — В Тірі. Я пам’ятаю, як ліг спати зі своєю дружиною!

— І я теж сплю, — в Ілліані, — отетеріло сказав чоловік, вбраний у червоне й золоте. — Я знаю, що насправді сплю, — але цього не може бути. Я знаю, що бачу сни, — але це неможливо. Де це, Великий Владарю? Ви справді з’явилися до мене?

Темноволосий чоловік, що стояв перед ними, був вдягнений у чорне вбрання зі срібним мереживом навколо шиї та зап’ясть. Знов і знову він прикладав руку до грудей, немов йому щось боліло. Внизу повсюдно було світло, хоч воно і лилося незрозуміло звідки, але цього чоловіка у Перрина під ногами, здавалося, огорнула темрява. Пітьма звивалася навколо нього, пестила його.

— Тиша! — Чоловік у чорному вбранні говорив не голосно, — але йому це й не було потрібно. Немов звільняючи місце для цього слова, він підвів голову; його очі та рот були дірами, з яких палахкотіло люте полум’я, немов вогненне сяйво з ковальського горна.

Тепер Перрин впізнав його. Ба’алзамон. Він дивився просто на Ба’алза-мона. Страх пронизав його, мов гартовані шипи. Він би побіг, але не відчував своїх ніг.

Стрибун ворухнувся. Юнак відчув густе хутро під своєю рукою — і міцно стиснув його. Щось реальне. Він сподівався, що це реальніше від того, що він бачив. Хоча Перрин знав, що це все було реальним.

Чоловіки, зібрані разом, тіснилися.

— Вам дали завдання, — сказав Ба’алзамон. — Деякі з них ви виконали. Інші — провалили. — Знов і знову його очі й рот зникали у вогні, а дзеркала спалахували відображеним полум’ям. — Ті, хто позначені смертю, повинні померти. Ті, хто позначені для прийняття, — повинні вклонитися мені. Невдачу Великий володар Темряви не пробачає. — Вогонь виривався з його очей, а темрява навколо вихорила й звивалася. — Ти. — Він ткнув пальцем на чоловіка, що говорив про Тар Валон; чоловік був одягнений як торговець, у простий одяг із найкращої тканини. Інші відсторонилися від нього так, наче в нього була чорна пропасниця, і залишили його на самоті. — Ти дозволив хлопцю втекти з Тар Валона.

Чоловік закричав і почав тремтіти, мов пилка, якою вдарили по ковадлу. Здавалося, він став менш твердим, і його крик потоншав разом з ним.

— Ви всі бачите сон, — сказав Ба’алзамон, — але те, що в ньому відбувається, — реальне. — Тремтливий чоловік тепер був лиш зіустком туману, що формою нагадував людину; його віддалений крик лунав навіть тоді, коли туман розвіявся. — Боюся, він уже не прокинеться. — Б’аалзамон засміявся; з його рота виривалося полум’я. — Решта більше не підведе мене. Геть! Прокиньтесь і підкоріться! — Інші чоловіки щезли.

Якийсь час Ба’алзамон стояв сам, тоді біля нього раптово з’явилася жінка, вбрана у біле й срібне.

Перрин отетерів. Він не міг забути жінку такої краси. Це жінка з його снів, — та, що закликала його до слави.

Щедро оздоблений срібний трон з’явився перед нею, і вона сіла, обережно підібравши свої шовкові спідниці.

— Ти вільно користуєшся тим, що належить мені, — сказала вона.

— Належить тобі? — мовив Ба’алзамон. — Значить, своїм це називаєш лише ти? Чи ти більше не служиш Великому володарю Темряви? — Темрява довкола нього загусла; на мить здалося, що вона от-от закипить.

— Служу, — швидко сказала вона. —Я довго служила Володарю Сутінок. Довго лежала ув’язнена за моє служіння у безмежному сні без сновидінь. Тільки Сірі Чоловіки та мерддраали відкидають сни. Навіть траллокам щось сниться. Я завжди користувалася снами для прогулянок. Тепер я знову вільна — і користуватимуся тим, що належить мені.

— Тобі, — сказав Ба’алзамон. Темрява, що крутилася навколо нього, здавалося, шаленіла. — Ти завжди вважала себе могутнішою, ніж була, Ленфір.

Ім’я різонуло Перрина, мов щойно нагострений ніж. Одна з Відступниць проникала в його сни. Морейн мала рацію. Деякі з них звільнилися.

Жінка в білому підвелася; трон зник.

— Я така могутня, яка є. До чого призведуть твої плани? Три тисячі років, чи й більше, нашіптування та смикання за ниточки таких маріонеток на тронах, як Айз Седай! — Її голос вклав у цю фразу всю можливу зневагу. — Три тисячі років, — і Льюс Терін все ще розгулює світом, а ці Айз Седай ледь не припнули його. Ти можеш його контролювати? Можеш керувати його вчинками? Він був моїм, перш ніж ця солом’яноволоса дівиця Іліена побачила його! Він знову буде моїм!

— Ти служиш тільки собі тепер, Ленфір? — Його голос був тихим, але полум’я продовжувало вивергатися з його очей та рота. — Ти зреклася своєї присяги Великому володарю Темряви? — На якусь мить пітьма майже поглинула його, й крізь неї лише світилося полум’я. — їх не так легко зламати, як присяги, що ти давала Світлу, проголосивши свого нового володаря просто в Залі Слуг. Твій володар володітиме тобою завжди, Ленфір. Ти служитимеш мені чи обереш безмежні страждання та вічне вмирання без звільнення?

— Я служитиму. — Незважаючи на свої слова, вона стояла, виклично випрямившись. — Я служитиму Великому володарю Темряви — і більше нікому. Назавжди!

Нескінченні дзеркала почали зникати, — наче чорні хвилі накривали їх, підступаючи все ближче до центру. Приплив поглинув Ба’алзамона та Ленфір. Залишилася лише пітьма.

Перрин відчув, як Стрибун рушив, і він з величезною радістю пішов за ним, керуючись лише відчуттям хутра під рукою. Хлопець усвідомлював, що може рухатися, тільки коли робив це. Перрин намагався розгадати те, що бачив, — але безуспішно. Ба’алзамон і Ленфір. Його язик прилип до піднебіння. Чомусь Ленфір лякала його більше, ніж Ба’алзамон. Можливо, тому, що вона вже з’являлася в його снах у горах. Світло! Одна з Відступниць у моїх снах! Світло! І, якщо він усе зрозумів правильно, вона кинула виклик Мороку. Його навчали, що Тінь не може мати над вами влади, якщо ви відкидаєте її; але як може Друг Морока — не просто Друг Морока, а одна з Відступниць! — суперечити Тіні? Мабуть, я збожеволів, як брат Симіона. Ці сни знесли мені дах!

Темрява знову повільно заповнювалася туманом, який поступово рідшав, аж поки він разом з Стрибуном не вийшов на трав’янистий, яскраво освітлений пагорб. Пташки почали щебетати в гущавині біля підніжжя схилу. Він озирнувся. Горбиста рівнина аж до горизонту була всіяна невеличкими лісками. Від туману і сліду не лишилося. Великий сивий вовк стояв і спостерігав за ним.

— Що це було? — допитувався він, щосили намагаючись перевести питання в думки, які б зміг зрозуміти вовк. — Чому ти показав мені це? Що це?

Емоції та образи наповнили його думки, а розум перетворив їх на слова. Те, що ти мусиш побачити. Будь обережним, Молодий Бику. Це місце — небезпечне. Будь обережним, як цуценя, що полює на дикобраза. Останнє поняття було Маленькою Колючою Спиною, але його розум назвав тварину на людський лад. Ти ще надто молодий, надто недосвідчений.

— Це було реальним?

Усе реальне, — все видиме і все невидиме.

Схоже, це були всі відповіді, які Стрибун збирався дати.

— Стрибуне, як ти тут опинився? Я бачив, як ти загинув. Відчув це!

Всі тут. Усі брати й сестри; усі, що були і що будуть.

Перрин розумів, що вовки не всміхаються так, як люди, — але на мить йому здалося, що Стрибун усміхався. Тут я ширяю, як орел. Вовк згрупувався — й стрибнув просто в повітря. Все вище і вище, аж поки не став маленькою плямкою, і його останньою думкою було: ширяти.

Перрин стежив за ним з відвислою щелепою. Він зробив це. У нього запекли очі, він закашлявся й потер носа. Скоро розплачусь, як дівчисько. Машинально він озирнувся довкола, — чи ніхто його не бачить, — і все раптово змінилося.

Він стояв на підвищенні, оточеному темними, нечіткими заглибинами й пагорбами. Здавалося, що у далечині вони зникали занадто швидко. Внизу стояв Ранд. Ранд і нерівне коло мерддраалів, чоловіків і жінок; його очі, схоже, дивилися повз них. Десь удалині вили собаки, і Перрин знав, що вони полювали на щось. Повітря просякло запахом мерддраалів і смородом паленої сірки. Волосся Перрина стало дибки.

Коло мерддраалів та людей наближалося до Ранда; усі вони ступали наче уві сні. І Ранд почав убивати їх. Вогненні кулі вилетіли з його рук — і знесли одразу двох. Блискавка вдарила згори і вразила інших. Струмені світла, — білі, мов розжарена сталь, — вилітали з його кулаків. І ті, хто вижили, продовжували повільно наближатися так, наче не помічали того, що відбувається. Вони гинули один за одним, поки не залишилося нікого, і Ранд опустився на коліна, тяжко дихаючи. Перрин не зрозумів, сміється він чи плаче; здавалося, Ранд робив це одночасно.

На схилі з’явилися ще фігури мерддраалів та людей, і усі вони прямували до Ранда.

Перрин приклав руки до рота:

— Ранде! Ранде, там ще більше йде!

Ранд звів на нього погляд і, припавши до землі, загарчав; піт заливав його обличчя.

— Ранде, вони!..

— Згинь! — завив Ранд.

Світло обпекло очі Перрина, а біль випалив решту тіла.

Постогнуючи, він скрутився калачиком на вузькому ліжку; світло досі горіло під його повіками. Боліли груди. Він підніс до них руку і наморщив носа, коли відчув опік під сорочкою, — пляму, не більшу від срібного пенні.

Перрин повільно змусив свої напружені м’язи дозволити йому випрямити ноги і випростався, один у темній каюті. Морейн. Я мушу розповісти Морейн цього разу. Лиш зачекаю, коли біль ослабне.

Однак коли біль почав розчинятися, його охопило виснаження. У голові ледь-ледь майнула думка про те, що він мусить встати, перш аніж сон знову зморить його.

Коли він знову розплющив очі, то ліг прямо й втупився поглядом у балки вгорі. Світло пробивалося крізь щілини дверей вгорі та внизу, — а це означало, що вже ранок. Хлопець приклав руку до грудей, щоб переконати себе, що він усе це вигадав, і то так реалістично, що практично відчував жар...

Його пальці намацали опік. Значить, це не мої вигадки. Він туманно пригадував деякі інші сни, котрі зникали, щойно він їх прокручував. Звичайні сни. У нього навіть було відчуття, що він добре виспався. І міг би поспати ще трішечки. Це означало, що він міг спати. Принаймні доки поблизу немає вовків.

Перрин пам’ятав, що прийняв рішення під час того короткого пробудження після сну зі Стрибуном, — і за мить вирішив, що воно було правильним.

Він постукав у п’ять дверей. Двічі почув прокляття; мешканці двох кают вже вийшли на палубу; а потім він знайшов Морейн. Вона вже була повністю вбрана; сиділа на одному з вузьких ліжок, схрестивши ноги, і читала нотатки у своїй книжці при світлі ліхтаря. Він бачив, що це був майже початок книжки, тож записи були зроблені ще, мабуть, до того, як вона приїхала в Емондів Луг. Речі Лана були охайно складені на іншому ліжку.

— Мені дещо снилося, — сказав він їй і почав розповідати про це. Про все.

Перрин навіть підняв свою сорочку, щоб показати їй маленьке коло на грудях, — червоне, з хвилястими червоними смужками, що променилися довкола. Він приховував деякі речі від неї раніше, — і, ймовірно, чинитиме так і надалі, — але це було надто важливе, щоб не розповісти. Шурупчик — найменша частина ножиць, і її найлегше виготовити; але без нього вони не розріжуть тканину. Коли він закінчив, то застиг в очікуванні.

Вона спостерігала за ним без емоцій; щоправда, її темні очі оцінювали кожне слово, що виходило з його уст, зважували його, вимірювали і розглядали при світлі. Вона не змінила пози, але тепер її очі оцінювали, зважували і розглядали на світлі самого Перрина.

— То це важливо? — врешті спитав він. — Гадаю, це був саме той вовчий сон, про який ви говорили мені — я впевнений в цьому; це мусив бути він! — але це не означає, що все побачене мною — реальність. От тільки ви казали, що, можливо, хтось із Відступників звільнився, і він називав її Ленфір, і... Це все важливо чи я просто стою тут як дурень?

— Є жінки, — сказала вона повільно, — які зробили б усе, щоб вгамувати тебе, якби почули те, що і я. — Його легені, здавалося, вкрилися кригою; він не міг дихати. — Я не звинувачую тебе в здатності направляти, — продовжила вона, і лід всередині нього розтанув, — чи навіть в здатності навчитися цьому. Спроба вгамування не завдала б тобі шкоди, окрім хіба грубого поводження Червоних Айз Седай, перш ніж вони б зрозуміли свою помилку. Такі чоловіки дуже рідкісні: навіть Червоні зі своїм полюванням не знайшли більше трьох за останні десять років. Принаймні до спалаху Лжедраконів. Я веду до того, що, на мою думку, ти не почнеш раптово володіти Силою. Ти не повинен цього боятися.

— Що ж, дуже дякую за це, — розлючено сказав він. — Вам не потрібно було лякати мене до смерті тільки для того, щоб сказати, що немає чого боятися.

— О, ти таки маєш причину боятися. Чи принаймні бути обережним, як сказав вовк. Червоні сестри — або й інші — можуть вбити тебе, перш ніж виявлять, що в тобі нема чого вгамовувати.

— Світло! Спопели мене! — спохмурнів він. — Ви намагаєтеся водити мене за носа, Морейн, — але я не теля, у мене немає дзвіночка в носі. Червона Аджа чи хтось інший не думав би про моє гамування, якби у тому, що мені снилося, не було б нічого реального. Чи означає це, що Відступники звільнилися?

— Я говорила тобі раніше, що це можливо. Деякі з них. Твої... сни я не можу пояснити. Сновидці писали про вовків, але цього я не очікувала.

— Що ж, гадаю, все було справжнім. Гадаю, я спостерігав за тим, що відбувається насправді — і чого я не мав би побачити. — Насправді це ви повинні були побачити. — Щонайменше, Ленфір звільнилася. Що ви збираєтеся робити?

— Я збираюся в Ілліан. А тоді в Tip, — і сподіваюся опинитись там раніше від Ранда. Ми змушені були покинути Ремен надто швидко, тож Лан не встиг дізнатися, чи перетнув він річку, чи рушив вниз. Утім, ми повинні дізнатися це ще до прибуття в Ілліан. Ми знайдемо знак, якщо він обрав цей шлях.

Вона опустила очі в книжку, — так, наче хотіла продовжити читання. ' — Оце й усе, що ви збираєтеся робити? Знаючи, що Ленфір звільнилася, і хтозна скільки ще інших?

— Не питай мене, — мовила вона холодно. — Ти не знаєш, як ставити питання, і не зрозумів би половини моїх відповідей. Тож я не відповідатиму.

Він переступив з ноги на ногу під її поглядом, поки не зрозумів, що вона більше нічого не скаже. Сорочка на грудях болісно торкалася опіку. Він не завдавав йому сильного болю — не так, як удар блискавки, зовсім ні! — але те, як він його отримав, було іншою справою.

— Гм... Ви не вилікуєте мене?

— То ти вже не переймаєшся тим, що щодо тебе застосують Єдину Силу, Перрине? Ні, я не зцілюватиму це. Рана невелика, і вона нагадуватиме тобі про обачність. — Він зрозумів, що вона мала на увазі обачність у розмові з нею, — так само, як і обачність у його снах та бажанні поділитися ними з кимось. — Тож це все, Перрине?..

Він рушив до дверей, а тоді зупинився.

— І ще одне. Якби ви знали жінку на ім’я Зарін, що б, на вашу думку, це ім’я говорило про неї?

— Чому, заради Світла, ти питаєш про це?

— Дівчина, — ніяково сказав він. — Молода жінка. Я зустрів її минулої ночі. Вона одна з пасажирок.

Він дозволить їй самій дізнатися, що Зарін відомо, що вона — Айз Седяй. І що дівчина, схоже, думає, що вони приведуть її до Рогу Валіра. Він не приховуватиме щось важливе, — але якщо Морейн може бути потайною, то і він може.

— Зарін. Це салдейське ім’я. Жінка назве так свою доньку тільки якщо очікуватиме, що та буде неабиякою красунею. І розбиватиме серця. Такою, що лежатиме на подушках у палаці, оточена слугами й нареченими. — Вона всміхнулася — коротко, але весело. — Можливо, у тебе є ще одна причина бути обачним, Перрине. Якщо Зарін тут — одна з пасажирок.

— Я спробую, — відповів він. Принаймні він дізнався, чому Зарін не любить своє ім’я. Не дуже личить мисливцю за Рогом. Допоки вона не називатиме себе «сокіл».

'¹ Коли хлопець піднявся на палубу, там стояв Лан і спостерігав за Ман-дарбом. Зарін же сиділа поруч з бильцями на мотку мотузки, точила один зі своїх ножів і спостерігала за ним. Великі трикутні вітрила були напнуті й несли корабель униз річкою.

Очі Зарін стежили за Перрином, коли той проходив повз неї, щоб стати на носі. Вода пінилася обабіч, немов земля під плугом. Він міркував про сни та аїльця, про видива Мін та соколів. Груди пекло. Життя ще ніколи не було таким заплутаним.

Ранд, важко дихаючи, прокинувся від виснажливого сну. Його плащ, що слугував ковдрою, скотився на землю. Бік болів; стара рана з Фалме пульсувала. Багаття вигоріло до вугілля; залишилося лише кілька вогників, які змушували тіні довкола рухатися. Це був Перрин. Це він! Це був він, а не сон. Якимось чином. Я майже вбив його! Світло, я мушу бути обережним!

Тремтячи, він узяв дубову гілку й почав ворохобити нею вугілля. На цих м’юрандійських пагорбах, вже неподалік від Манетерендрелле, траплялися поодинокі дерева, — але він зумів знайти потрібну кількість опалих гілок для свого багаття, достатньо всохлих, але не зогнилих. Коли дерево торкнулося вугілля, він зупинився. Повільно ступаючи, наближалися коні, — десять чи дванадцять. Я мушу бути обережним. Я більше не можу припуститися помилки.

Коні повернули до його тліючого багаття, увійшли у тьмяне світло і зупинилися. Тіні приховували обличчя вершників, але більшість, схоже, були чоловіками із зашкарублими лицями в круглих шоломах; довгі шкіряні колеги були обшиті, наче риб’ячою лускою, металевими дисками. Серед них була жінка із трохи посивілим волоссям та поважним виразом обличчя. Її темна вовняна сукня була простою, але майстерно виплетеною, і її прикрашала срібна фігурка лева. Крамарка, подумав він; Ранд бачив таких серед тих, що приїжджали купувати тютюн і вовну в Межиріччі. Крамарка і її охорона.

Я мушу бути обережним, подумав він, коли встав. Більше — жодних помилок.

— Ви вибрали хороше місце для спочинку, юначе, — сказала вона. — Я часто використовую його на шляху до Ремена. Тут неподалік є маленьке джерело. Сподіваюся, ви не заперечуватимете проти того, що ми до вас приєднаємося?

її охоронці вже злізали з коней, притримуючи свої мечі на ременях і послаблюючи попруги.

— У жодному разі, — вигукнув він. Обережно. Двома кроками він наблизився і підстрибнув у повітря, обертаючись, — «Пух чортополоху крутиться у вихорі» — клинок в його руках з позначкою чаплі, створений з вогню, зніс жінці голову, перш аніж на її обличчі відобразився подив. Вона була найнебезпечніша.

Ранд приземлився одночасно з головою жінки, що перекотилася по крижах коня. Охоронці зойкнули, схопилися за мечі та закричали, коли зрозуміли, що його клинок — вогненний. Він танцював серед них так, як його навчив Лан; Ранд знав, що міг би вбити усіх і звичайною сталлю, але цей клинок був частиною його самого. Останній чоловік упав, і все це так нагадало Ранду практичні вправи, що він було хотів покласти зброю в піхви, що називалося «Скласти віяло», — але згадав, що всі піхви, до яких би доторкнувся цей клинок, перетворилися б на попіл.

Коли меч щез, він озирнувся, щоб оглянути коней. Більшість втекла, — однак деякі відбігли недалеко, а дебелий мерин господині стояв із виряче-

ними очима й збентежено здригався. Безголовий труп жінки лежав на землі, стримуючи віжки і пригинаючи голову коня додолу.

Ранд звільнив його, швидко зібрав свої речі й заскочив у сідло. Я мушу бути обережним, подумав він, оглянувши мертвих. Жодних помилок.

Сила досі наповнювала його, — потік із саїдін, солодший від меду і водночас смердючий, як гниле м’ясо. Раптово він направив Силу — не зовсім розуміючи, що робить і для чого; але йому здавалося, що так має бути. І вона спрацювала, піднявши тіла. Він вишикував їх у лінію, лицем до себе, поставив на коліна; обличчя були забруднені. В тих, у кого вони залишилися. Усі — на колінах перед ним.

— Якщо я — Відроджений Дракон, — сказав він до них, — все так і мало статися, — чи не так?

Відпустити саїдін було важко, але він зробив це. Якщо я триматиму її надто довго, як я зможу вберегтися від божевілля ? Він гірко засміявся. Чи вже пізно?

Ранд похмуро дивився на шерег. Він був упевнений, що там було десять чоловіків, але одинадцятий теж стояв у шерензі без жодної зброї, окрім кинджала, який той досі стискав у руці.

— Ти обрав невдалу компанію, — сказав Ранд до чоловіка.

Розвернувши мерина, він пришпорив його й погнав коня шаленим галопом у ніч. До Тіра було ще далеко, але він мав намір дістатися туди най-коротшим шляхом, — навіть якщо йому доведеться загнати коня до смерті чи викрасти нового. Я покладу цьому край. Глузуванням. Цькуванню. Покінчу з цим. Калландор. Він кликав його.