Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 54

ВСЕРЕДИНІ ТВЕРДИНІ

Дахи Тіра — не місце для розсудливої людини серед ночі, подумав Мет, вдивляючись у місячні тіні. Трохи більше від п’ятдесяти кроків широкої вулиці, чи, точніше, вузької площі відділяли Твердиню від черепичного даху триповерхової будівлі. Але коли це я був розсудливим? Розсудливі люди, яких я коли-небудь зустрічав, завжди були такими нудними, що лише від погляду на них хотілося спати. Була це вулиця чи площа довкола Твердині, — з настанням темряви він обійшов її всю; єдине місце, куди він не пішов, — з боку ріки, де Еринін просто омивала підніжжя фортеці, — і ніщо їй не заважало, окрім міської стіни. Вона височіла за два будинки праворуч від Мета. Досі верхня частина стіни, схоже, була найкращим шляхом до фортеці, — але він був від цього не в захваті.

Хлопець підібрав свою палицю і невеличку, обтягнену дротом бляшану коробочку та обережно підійшов до цегляного димоходу, що був розташований трохи ближче до стіни. Згорток феєрверків гойднувся на спині_; — точніше, те, що було згортком феєрверків, перш аніж він дещо переробив у себе в кімнаті. Тепер це більше нагадувало оберемок: усі циліндри були впритул стиснуті докупи, але вони і тепер були надто великі, щоб нести їх по даху в темряві. Трохи раніше через цю ношу він послизнувся на черепиці; вона покотилася вниз, розбудивши чоловіка, що спав у своїй кімнаті, і той закричав: «Злодій!», тож йому довелося втікати. Мет мимоволі опорядив клунок і присів у тіні димоходу. За мить він опустив туди бляшану коробку; дротяна ручка почала неприємно нагріватися.

Розглядати Твердиню з тіні, здавалося, було безпечніше, але надій це додавало небагато. Міська стіна була не такою грубою, як ті, що він бачив в інших містах, у Кеймліні чи у Тар Валоні: не більше від кроку завширшки. Її підтримували великі кам’яні контрфорси, зараз оповиті темрявою. Звісно, кроку було більш ніж достатньо для комфортної ходьби, — якщо не зважати на те, що відстань до землі з обох боків налічувала приблизно десять спанів. Летіти у темряві — і впасти на тверду бруківку. Але деякі з тих клятих будинків ведуть просто до неї; я досить легко можу залізти на стіну, а вона веде просто до клятої Твердині!

Так воно й було, — однак це не надто втішало. Стіни Твердині нагадували скелю. Вкотре прикинувши висоту, Мет переконував себе, що зможе видертися по них. Звісно, я зможу. Те саме, що й ті скелі в Імлистих горах. Сотня метрів угору, а там — вже зубчастий парапет. Нижче повинні бути стрільниці, але він не міг їх розгледіти в темряві. Та й не зміг би Мет протиснутися крізь них. Сотня клятих метрів. Можливо, сто двадцять. Щоб я згорів, — навіть Ранд не намагався б видертися туди. Проте це був єдиний шлях, який він знайшов. Всі ворота, що він бачив, були щільно зачинені й здавалися такими міцними, що їх не пробило б і стадо биків. А ще ж була дюжина солдат у шоломах, кірасах і з мечами на ременях, які пильно стерегли всі ці ворота.

Раптом він змигнув й примружився, дивлячись на Твердиню. По стіні дерся якийсь дурень. Лише рухома тінь у місячному світлі, — але він був уже на середині шляху вгору, а під його ногами пролягло сімдесят метрів до бруківки. Що за дурень ? Що ж, — я теж такий, бо теж збираюся лізти. Щоб я згорів, — він може підняти тривогу всередині, — й мене спіймають. Він більше не міг розгледіти того, хто ліз. Хто, заради Світла, він такий¹! Та яка різниця, хто він? Щоб я згорів, — але це клятий спосіб виграти суперечку. Я вимагатиму поцілунку від них усіх, — навіть від Найнів!

Мет трохи посунувся вперед, щоб краще роздивитися стіну та обрати точку, з якої він почне підйом, — аж раптом до його горла притиснулася сталь. Без вагань він відбив її вбік і збив якогось чоловіка з ніг палицею. Хтось інший вдарив його по ногах, і Мет упав — ледь не на чоловіка, якого збив сам. Він скотився черепицею, випустивши в’язку феєрверків —якщо вони впадуть на вулицю, я зламаю їхні шиї! — почав вимахувати палицею — і відчув, як вперся в тіло, а згодом почув стогін. Тоді вже два леза притиснись до його горла.

Він завмер, розкинувши руки. Вістря коротких списів, тьмяних, що ледь вловлювали бліде світло місяця, тиснули на його плоть, — от-от пустять кров. Мет пройшовся поглядом по списах до облич тих, хто їх тримав, — але вони були сховані, прикриті чорним серпанком, окрім очей, що дивилися на нього. Щоб я згорів, — натрапив на справжніх злодіїв! Що трапилося з моїм таланом ?

Юнак натягнув усмішку, оголивши зуби, що відбивали місячне світло.

— Я не хотів перешкоджати вашій роботі, — тож, якщо ви мене відпустите, я триматиму язик за зубами, а ви продовжите далі.

Люди у серпанках не ворухнулися — й не прибрали списів.

— Мені також не потрібен розголос. Я стримаю обіцянку.

Вони стояли, немов скульптури, й витріщалися на нього. Щоб я згорів, — у мене немає на це часу. Пора кинути жереб. На мить йому здалося, що слова в його голові прозвучали якось дивно. Він стиснув свою палицю, що лежала поруч — і ледь не скрикнув, коли хтось важко наступив на його зап’ясток.

Він підвів погляд на цю постать. Щоб я згорів, дурень, — я забув про того, на кого впав. Мет побачив іншу постать, що рухалася за тим, хто стояв на його руці, — і вирішив, що, може, воно й добре, що він не зміг скористатися палицею.

На його руці стояло м’яке взуття, зашнуроване до коліна. Щось виринуло в його пам’яті. Щось про чоловіка, якого він зустрів у горах. Він придивився до постаті, закутаної в ніч, намагаючись розгледіти крій і колір одягу — той здавався тінню; кольори надто добре поєднувалися з темрявою, щоб можна було їх розгледіти. Тоді подивився на довге лезо ножа на ремені постаті, а потім — на чорний серпанок на його обличчі. Обличчя, сховане за чорним серпанком. Чорний серпанок.

Аїльці! Щоб я згорів, — що кляті аїльці тут роблять! Він відчув холодок усередині, коли згадав, що аїльці приховують обличчя, коли вбивають.

— Так, — сказав чоловічий голос, — ми аїльці.

Мет здригнувся; він і не помітив, що висловив свої думки вголос.

— Ти добре танцюєш, як на того, кого заскочили зненацька, — сказав жіночий голос. Схоже, це вона стояла на його руці. — Можливо, іншого разу я матиму час потанцювати з тобою вдосталь.

Він почав усміхатися — якщо вона хоче потанцювати, значить, не збирається вбивати! — а тоді знову спохмурнів. Схоже, він згадав, що аїльці під цим словом інколи мають на увазі дещо інше.

Списи відтягли назад, і якісь руки підвели його на ноги. Він відмахнувся від них й обтрусився, неначе стояв у загальній залі, а не на темному даху з чотирма аїльцями. Завжди окупається, якщо дати людям зрозуміти, що у тебе міцні нерви. На ременях аїльців висіли також сагайдаки, окрім ножів, і ще більше цих коротких списів на спинах, поряд з луками; довгі ж стирчали над плечима. Він почав наспівувати «Я на дні колодязя», а тоді зупинився

— Що ти тут робиш? — спитав чоловічий голос. Через серпанки Мет не дуже зрозумів, хто саме до нього звертався; голос був старшим, впевненим, звиклим до наказів. Він думав, що зміг визначити принаймні жінку; тільки вона була нижча від нього, та й то не надто. Всі інші були на голову або й ще вищі. Кляті аїльці, подумав він.

— Ми трохи спостерігали за тобою, — продовжив старший чоловік, — спостерігали, як ти стежиш за Твердинею. Ти розглядав її з усіх боків. Чому?

— Я можу запитати те саме й у вас, — пролунав інший голос. Мет єдиний здригнувся, коли чоловік в мішкуватих бриджах вийшов з тіні. Він був босоногим, — напевно, аби краще ходити по черепиці. — Я очікував побачити злодіїв, а не аїльців, — продовжив чоловік, — але не думайте, що ваша кількість мене лякає.

Тонка палиця, не вища від нього, стала нечіткою й гула, коли він крутив її.

— Мене звати Джюлін Сандар, я мисливець за злодіями, — і хотів би знати, чому ви на даху і роздивляєтеся Твердиню.

Мет похитав головою. Скільки цих клятих людей на дахах цієї ночі? Тепер не вистачало тільки, щоб з’явився Том і заграв на арфі чи хтось приперся у пошуках корчми. Клятий мисливець за злодіями! Він здивувався тому, що аїльці просто стояли поруч.

— Ти добре вистежуєш, як на містянина, — мовив старший чоловік. — Але чому ти стежив за нами? Ми нічого не вкрали. Чому ти сам так пильно дивився на Твердиню сьогодні вночі?

Навіть у місячному світлі подив Сандара був очевидним. Він здригнувся, розтулив рота, — але стулив його знову, коли ще четверо аїльців з’явилося з-за комину позаду нього. Він зітхнув — і сперся на свою тонку палицю.

— Схоже, я сам піймався, — пробурмотів він. — Тепер я мушу відповідати на ваші питання. — Він подивився на Твердиню, а тоді похитав головою. — Я... сьогодні дещо зробив... і це турбує мене. — Він сказав це так, наче намагався щось з’ясувати із собою. — Частина мене каже, що це було правильно, що я мусив підкоритися. Коли я робив це, то все точно здавалося правильним. Але маленький голос каже мені... що я зрадив. Я впевнений, що цей голос хибний і незначний, — але він не припиняє говорити.

Тоді він зупинився й знову похитав головою. Один із аїльців кивнув і заговорив тим голосом старшого чоловіка.

— Я Руарк, із септу Дев’ять Долин клану Таардад Аїль, і якось я був Ісан Дор, Червоним Щитом. Іноді Червоні Щити займаються тим же, що й ваші мисливці за злодіями. Я кажу це, — тож ти зрозумієш, що я знаю, чим ти займаєшся й яка ти людина. Я не завдам шкоди ні тобі, Джюліне Сандаре з мисливців за злодіями, ні людям твого міста, — але ти не повинен здіймати ґвалт. Якщо ти зберігатимеш мовчання, то житимеш; якщо ні — то ні.

— Ви не хочете завдати шкоди місту, — поволі сказав Сандар. — Тоді чому ви тут?

— Твердиня, — по тону Руарка було зрозуміло, що це — все, що він збирався сказати.

За мить Сандар кивнув і пробурмотів:

— Я хотів би, щоб ви змогли якось нашкодити Твердині, Руарку. Я мовчатиму.

Руарк повернув своє приховане обличчя до Мета.

— А ти, безіменний юначе? Розкажеш тепер, чому так уважно розглядав Твердиню?

— Я просто хотів прогулятися під місячним сяйвом, — сказав Мет. Молода жінка знову приставила вістря списа до його горла; він намагався не ковтати. Що ж, —мабуть, я можу розповісти їм більше. Він не повинен був показувати їм, до якої міри вражений; якщо показати це, — втратиш усю набуту перевагу. Дуже обережно, двома пальцями він відсунув вістря від себе. Йому здалося, що жінка тихо засміялась. — Кілька моїх друзів усередині Твердині, — сказав він, вдаючи спокій. — Ув’язнені. Я хочу їх визволити.

— Сам, безіменний? — спитав Руарк.

— Ну, здається, тут більше нікого немає, — сухо мовив Мет. — Чи, може, ви хочете допомогти? Здається, ви теж цікавитеся Твердинею. Якщо ви хотіли потрапити досередини, — можливо, ми могли б піти разом. Це складний кидок кубиків, — але мені таланить у грі в кості. — Принаймні досі таланило. Я наштовхнувся на аїльців в чорних серпанках, і вони не перерізали мені горлянку; це й так уже добряче пощастило. Щоб я згорів, — там було б непогано мати при собі кількох аїльців. — Покластися на мій талан — не така вже й марна справа.

— Ми тут не заради в’язнів, гравцю, — сказав Руарк.

— Уже час, Руарку.

Мет не міг сказати, хто з аїльців це промовив, — але Руарк кивнув.

— Так, Ґауле. — Він перевів погляд з Мета на Сандара, а тоді назад. — Не здіймайте ґвалту.

Руарк розвернувся й за два кроки розчинився в темряві.

Мет здригнувся. Інші аїльці також зникли, залишивши його наодинці з мисливцем за злодіями. Якщо вони не залишили когось стерегти нас. Щоб я згорів, — як я про це дізнаюся¹?

— Сподіваюся, ви не намагатиметесь зупинити мене, — сказав він Сян-дару, коли повісив зв’язку феєрверків на спину й підняв свою палицю. — Я піду досередини, — повз вас чи через вас, але у будь-якому разі.

Він підійшов до димоходу, щоб дістати свою бляшану коробку; дротяна ручка тепер була дуже гарячою.

— Ці твої друзі, — сказав Сандар. — Це три дівчини?

Мет спохмурнів, шкодуючи, що не може розгледіти обличчя чоловіка в темряві. Голос його звучав дивно.

— Що ви про них знаєте?

— Знаю, що вони всередині Твердині. І ще знаю маленькі ворота біля річки, де мисливець за злодіями може пройти з в’язнем, щоб доправити його в клітку. Саме там мають бути камери. Якщо ти довіришся мені, гравцю, ми зможемо пройти туди удвох. Що станеться далі — як пощастить. Можливо, твій талан виведе нас живими.

— Я завжди був щасливчиком, — повільно сказав Мет. Чи мені достатньо таланить для того, щоб повірити йому? Йому не дуже подобалася ідея вдавати в’язня; надто просто вдавання могло перетворитися на реальність. Але це було не більшим ризиком, аніж спробувати видертися на триста футів — чи й більше — вгору у пітьмі.

Мет розвернувся до міської стіни й подивився на неї. Повз пливли тіні; бігли підтюпцем тьмяні постаті. Він був упевнений, що це аїльці. їх було приблизно трохи більше сотні. Вони зникли, — але тепер він міг розрізнити тіні, що рухалися по стрімчаку Твердині Тіра. їх було багато. Якийсь один вже, мабуть, проник досередини і не здійняв тривоги — ґвалту, якщо словами Руарка, — але більше сотні аїльців могли б загудіти, як дзвони. Втім, вони могли відволікти. Якщо вони спричинять хвилювання десь там, усередині Твердині, — тоді той, хто стереже камери, не зверне особливої уваги на мисливця за злодіями, що веде злодія.

Я теж міг би додати щось до загального сум’яття. Недарма ж я стільки над цим працював.

— Чудово, мисливцю за злодіями. Тільки не подумайте в останній момент, що я — справжній в’язень. Ми можемо спуститися до ваших воріт, — але спершу я трохи розворушу мурашник.

Йому здалося, що Сандар спохмурнів, — але Мет не збирався розповідати йому деталі.

Сандар рушив за ним по даху, залазячи на вищі рівні так само вправно, як і Мет. Останній дах був лише трохи нижчим від стіни й розташовувався впритул до неї. Щоб туди залізти, не потрібно було дертися, — можна було лише підтягнутися на руках.

— Що ти робиш? — прошепотів Сандар.

— Чекайте на мене тут.

З невеличкою бляшаною коробкою, що висіла на дротяній ручці на його руці, та з палицею, котру він тримав горизонтально перед собою, Мет глибоко вдихнув — і рушив до Твердині. Він намагався не думати про те, як далеко внизу бруківка. Світло, ця клята річ три фути завширшки! Та я міг би по ній наосліп пройти, навіть уві сні! Три фути завширшки у темряві це краще, ніж п’ятдесят футів до бруківки. Він намагався не думати про те, що Сандар може втекти, поки він повернеться. Він не був прихильником цієї дурної ідеї — вдавати з себе спійманого злодія, — але, схоже, те, що, коли він повернеться, то не застане Сандара або той приведе більше людей, щоб ув’язнити його по-справжньому, — скидалось на правду. Не думай про це. Просто роби те, що потрібно зараз зробити. Принаймні я нарешті побачу, яке воно на вигляд.

Як він і припускав, в кінці стіни була стрільниця: глибокий клин, висічений у скелі, що мав вузький отвір для стрільби лучника. Якщо б Твердиню атакували, солдати зсередини могли б хоч якось зупинити ці спроби. Тепер щілина була темною. Здавалося, звідти ніхто не стежить. Було ще дещо, про що він намагався не думати.

Він квапливо поклав бляшану коробку біля ніг, балансуючи палицею через стіну прямо перед Твердинею, і зняв зв’язку зі спини. Мет швидко протиснув її якомога далі в щілину; він хотів, щоб всередині було якомога більше шуму. Хлопець відгорнув кутик промасленої тканини; під нею оголилися зв’язані разом ґноти. Трохи поміркувавши у себе в кімнаті, Мет відрізав довгі ґноти, чим прирівняв їх до коротких, а обрізки використав, аби зв’язати їх докупи. Схоже, всі вони повинні були загорітися одночасно, а на удар і спалах такої сили мав би прибігти кожен, хто не був цілковито глухим.

Кришка бляшаної коробки була до такої міри гарячою, що Мету довелося двічі подмухати на пальці, перш аніж він зміг зняти її. Хлопець шкодував, що не знає того фокуса Елудри, яка тоді так просто засвітила ліхтар. У коробці на піску лежав темний шматок вугілля. Він відірвав дротяну ручку, щоб зробити з неї кліщі, і легко подмухав на неї; вуглина знову засяяла червоним. Хлопець торкнувся гарячим вугіллям до вузла ґнотів; дозволив кліщам і вуглині впасти за стіну; а коли ґноти зашипіли й спалахнули, Мет схопив свою палицю й кинувся вздовж стіни назад.

Це боз/севілля, подумав він, коли біг. Байдуже, як сильно воно бабахне. Ямозку зламати собі шию через...

Гуркіт позаду був гучнішим, ніж будь-що, що хлопець коли-небудь чув; велетенський кулак несамовито вдарив у Метову спину, чим вибив з грудей усе повітря, перш аніж збив його з ніг. Юнак упав на живіт на стіні, ледве втримуючи палицю, що повисла на краю. Якийсь час він лежав там. намагаючись відновити дихання, намагаючись не думати, чи не використав він увесь свій талан цього разу, просто не перекинувшись через стіну. У вухах дзвеніло, мовби у всі дзвони Тар Балона.

Мет обережно встав і подивився на стіну. Хмарка пилу висіла довкола стрільниці. За пилом затінені обриси бійниці тепер виглядали інакше. Щілина стала більшою. Він не розумів, як чи чому, — але вона збільшилась.

Він міркував лише одну мить. В кінці стіни, можливо, чекав Сандар, який міг би провести його до Твердині як в’язня — або вже поспішав по нього із солдатами. На іншому кінці стіни був шлях досередини Твердині, — без ризику, що Сандар його зрадить. Він кинувся назад тим шляхом, яким щойно біг, — не турбуючись більше про темряву чи ймовірне падіння зі стіни.

Стрільниця справді стала більшою: переважна частина тоншого каменю просто щезла, залишивши круглу дірку, — так, наче хтось годинами гатив кувалдою. Діра була якраз такого розміру, щоб туди могла пролізти людина. Як, заради Світла? Часу на роздуми не було.

Він проштовхнувся через зазубрений отвір, кашляючи від їдкого диму, стрибнув на землю — й пробіг дюжину кроків, перш аніж з’явилися захисники Твердині. Принаймні десятеро з них. Усі розгублено щось викрикували. Більшість з них були лише в сорочках, і ніхто не мав шолома чи кіраси. Хтось тримав ліхтарі. А хтось — оголені мечі.

Дурень! кричав він у своїй голові. Це ж для цього ти й наробив галасу! Світлом засліплений дурень!

У нього не було часу, щоби бігти назад до стіни. Крутячи палицею, він кинувся на солдат, перш аніж вони встигли його розгледіти. Мет кидався поміж ними, гамселив їх по головах, мечах, колінах, по усьому, до чого міг дотягтися, — знаючи, що їх було надто багато для того, щоб упоратися самому; знаючи, що його дурний кидок жереба дорого коштуватиме Еґвейн та іншим.

Зненацька біля нього з’явився Сандар. У світлі ліхтарів, що їх кидали чоловіки, хапаючись за мечі, його тонка палиця крутилася навіть швидше від Метової. Заскочені зненацька двома чоловіками з палицями, воїни падали один за одним, як кеглі, збиті кулями.

Сандар подивився на полеглих чоловіків і похитав головою.

— Захисники Твердині. Я напав на захисників! Вони знесуть мені голову за таке!.. Як ти це зробив, гравцю? Спалах світла, як блискавка, що зламав стіну. Ти викликав блискавку? — Його голос стишився до шепоту. — Я приєднався до хлопця, що вміє направляти?

— Феєрверки, — коротко сказав Мет. У нього у вухах усе ще дзвеніло, — але він чув, що наближалися ще люди; чув тупіт чобіт по каменю. — Камери, чоловіче! Покажи мені шлях до камер, перш аніж сюди прибіжать ще інші!

Сандар кивнув.

— Сюди! — Він кинувся до бокового коридору, подалі від стукоту, що наближався. — Ми повинні поквапитися! Вони вб’ють нас, якщо знайдуть!

Десь угорі гонги вдарили на сполох, і гуркіт розійшовся всією Твердинею.

Я йду, подумав Мет, біжучи за мисливцем за злодіями. Я визволю вас чи загину! Обіцяю!

Гуркіт сигнальних гонгів відлунював Твердинею, але Ранд не зважав на нього, — так само, як і на ревище, що пролунало, мов глухий грім, іще раніше десь унизу. Його бік болів; стара рана горіла, готова відкритися від напруження, коли він підіймався стіною Твердині. Але на біль він теж не звертав уваги. На його обличчі завмерла крива посмішка передчуття та страху, яку він не міг скинути із себе, навіть якби захотів. Він був близько. До того, про що мріяв. Калландор.

Я покінчу з цим нарешті. Так чи інак; з цим буде покінчено. Сни закінчаться. Дратування, цькування і полювання. Я покінчу з цим усім!

Сміючись до себе, він поквапився до темних коридорів Твердині Тіра.

Еґвейн, наморщившись, приклала руку до обличчя. У роп був гіркий присмак, і їй хотілося пити. Ранд¹? Що? Чому мені знову снився Мет, — впереміш з Рандом, — і він кричав, що йде? Що?

Вона розплющила очі, втупившись у сірі кам’яні стіни; один димний смолоскип кидав мерехтливі тіні, й вона закричала, згадавши все це.

— Ні! Я не буду закутою в кайдани знову! Я не буду в нашийнику! Ні!

За мить біля неї були Найнів та Елейн; їхні схвильовані та перелякані обличчя в синцях мало заспокоювали, попри втішання. Однак сам факт їхнього перебування поруч із нею втихомирив її крики. Вона була не сама. Ув’язнена, але не сама. І не в нашийнику.

Еґвейн спробувала сісти, і дівчата допомогли їй. їм довелося допомогти їй; кожна клітинка її тіла боліла. Вона могла пригадати кожен невидимий удар під час шаленства, що ледь не звело її з розуму, коли вона усвідомила... Я не думатиму про це. Мені треба подумати про те, як нам вибратися. Вона ковзнула назад, поки не уперлася в стіну. її біль боровся із втомою, — та це була та боротьба, коли всі відмовляються здаватися. Вона забирала останні залишки сил, а синці, здавалося, вимучували ще більше.

У камері більше нікого не було, окрім них трьох — і смолоскипа. Долівка була голою, холодною й твердою. Двері, що єдині розбавляли стіну, складалися з грубих дощок і були понівечені, наче безліч відчайдушних пальців марно їх дряпали. На стінах нерівним почерком були видряпані повідомлення. Одне з них говорило: «Світло, змилуйся й дай мені померти*. Вона викинула його з голови.

— Ви досі відгороджені? — пробурмотіла вона. Навіть говорити було боляче. Ще до того, як Елейн кивнула, Еґвейн зрозуміла, що запитання було даремним. Напухла щока на обличчі золотоволосої дівчини, її розбита губа й темний мішок під оком були переконливою відповіддю, — навіть якщо не зважати на власний біль. Якби Найнів могла б досягти Істинного Джерела, вони вже точно були б зцілені.

— Я намагалася, — в розпачі мовила Найнів. — Я намагалася — і знову, і знову. — Вона різко смикнула косу, — лють просочувалася крізь безнадійний страх у її голосі. — Одна з них сидить зовні. Аміко, це дівчисько з молочно-білим обличчям, — якщо її не змінили відтоді, як нас сюди кинули. Гадаю, однієї достатньо, щоб зберігати щит з того моменту, як він був виплетений. — Вона гірко засміялася. — Попри всі зусилля, яких вони доклали, й біль, який вони спричинили — і отримали! — можна подумати, що ми не становимо для них жодної цінності. Минули вже години відтоді, як вони зачинили за нами двері, — і ніхто не прийшов спитати щось, чи поглянути, чи принести хоч краплю води. Можливо, вони хочуть залишити нас тут, доки ми не помремо від спраги.

— Принада. — Голос Елейн здригнувся, хоч вона вочевидь хотіла говорити без страху. Але ця спроба не вдалася. — Ліандрін сказала, що ми — принада.

— Принада для чого? — слабко спитала Найнів. — Принада для кого? Якщо я — принада, я б сама залізла їм у горлянки, щоб вони вдавилися мною.

— Ранд. — Еґвейн зупинилася, щоб ковтнути; навіть крапля води допомогла б їй. — Мені наснилися Ранд і Калландор. Думаю, він прямує сюди. — Але чому мені снився й Mem ? І Перрин ? Він був вовком, — але я впевнена, що то був він. — Не варто так боятися, — сказала вона, намагаючись звучати впевнено. — Ми якось втечемо. Якщо змогли від шончанців, то тим паче втечемо й від Ліандрін.

Найнів та Елейн перезирнулися. Найнів сказала:

— Ліандрін сказала, що сюди прийдуть тринадцять мерддраалів, Еґвейн.

Вона усвідомила, що знову дивиться на стіну, де надряпано: «Світло, змилуйся наді мною і дозволь померти», і стисла долоні в кулаки. Дівчина ' міцно зімкнула вуста, щоб не прокричати ці слова. Краще померти. Краще смерть, аніж обернутися на Тінь, щоб служити Мороку!

Вона зрозуміла, що одна її рука стискала мішечок на паску. Вона відчувала два персні всередині, — невеличке кільце Великого Змія та більший закручений кам’яний перстень.

— Вони не забрали тер’анлріал, — вражено сказала вона. Дівчина намацала перстень і витягла його з мішечка. Він важко лежав у неї на долоні, з різнобарвними прожилками й цятками, кільце лише з однією стороною.

— Ми настільки неважливі, що нас навіть не обшукали, — зітхнула Елейн. — Еґвейн, ти впевнена, що Ранд іде сюди? Я краще б звільнилася сама, ніж чекала б на нього, — але якщо є хтось, хто може здолати Ліандрін та інших, то це має бути він. Відроджений Дракон має заволодіти Каллан-дором. Він повинен перемогти їх.

— Ні, — якщо ми затягнемо його в клітку вслід за нами, — пробурмотіла Найнів. — Ні, — якщо вони поставили пастку, а він її не бачить. Чому ти дивишся на перстень, Еґвейн? Тел’аран’ріод не допоможе нам зараз. Хіба що тобі насниться спосіб вибратися звідси.

— Можливо, і допоможе, — повагом мовила вона. —Я можу направляти в Тел’аран’ріоді. їхній щит не зупинить мене. Все, що потрібно, — щоб я заснула. А я достатньо втомлена, щоб заснути.

Елейн спохмурніла, скривившись від болючих синців.

— Я за будь-яку можливість, — але як ти зможеш направляти уві сні, якщо ти відірвана від Істинного Джерела? А навіть якщо зможеш, — як це допоможе нам?

— Не знаю, Елейн. Тільки те, що я відгороджена тут, не означає, що я відгороджена у Світі Снів. Принаймні варто спробувати.

— Можливо, — схвильовано сказала Найнів. — Я теж за будь-яку можливість, — але ти сказала, що бачила Ліандрін та інших минулого разу, коли використовувала цей перстень. Ще ти говорила, що вони бачили тебе. А якщо вони знову будуть там?

— Сподіваюся на це, — моторошно мовила Еґвейн. — Сподіваюся, що будуть.

Стиснувши тпер’анлріал у своїй руці, вона заплющила очі. Дівчина відчувала, як Елейн гладила її волосся, щось тихо шепотіла. Найнів почала наспівувати ту безсловесну колискову з її дитинства; цього разу в її голосі зовсім не було гніву. М’які звуки й дотики заспокоїли її, вона пі для ля ся втомі й прийдешньому сну.

Цього разу дівчина була вбрана у блакитну шовкову сукню, — але на все інше вона й уваги не звернула. Легкий вітерець пестив її обличчя — без синців, а над дикими квітами кружляли метелики. Спрага більше не турбувала її, як і біль. Вона досягла саїдар, і її наповнила Єдина Сила. Навіть вдоволення від успіху було незначним — порівняно з потоком Сили у ній.

Неохоче вона змусила себе відпустити його — й заплющила очі, щоб наповнити порожнечу ідеальним зображенням Серця Каменя. Окрім своєї камери, було лише одне місце у Твердині, яке вона могла описати, — та й як відрізнити одну безлику коробку від іншої? Коли вона розплющила очі, то була там. Але не одна.

Джоя Б’їр стояла перед Калландором; Ті обриси були настільки нечіткими, що сліпуче сяйво меча проходило крізь неї. Кришталевий меч тепер не просто сяяв у відбитому світлі. Він пульсував світлом, наче воно було всередині нього, — то вибивалося назовні, то знов ховалося. Чорна сестра здригнулася від здивування й розвернулася до Еґвейн.

— Як? Ти ж відгороджена! Твоїм Сновидінням кінець!

Ще до того, як перше слово вилетіло з вуст жінки, Еґвейн сягнула саїдар знову, сплела складний потік Духу, — той, що, як вона згадала, був використаний проти неї, — і відтяла Джої Б’їр шлях до Джерела. Очі Друга Морока розширилися, — ці жорстокі очі, такі недоречні на вродливому, доброму обличчі, — але Еґвейн уже сплітала Повітря. Жіноча постать видавалася туманною, але плетиво не відпускало її. Еґвейн було зовсім неважко втримувати два потоки, переплітаючи їх. На чолі Джої Б’їр проступив піт, коли вона підійшла ближче.

— У тебе тер’ан/ріал\ — Страх проступив на обличчі жінки, хоча голос намагався приховати його. — Це мусить бути він. Тер’антріал, який ми пропустили — і який не потребує направляння. Думаєш, він тобі допоможе, дівчино? Що б ти не зробила тут, — воно не вплине на реальний світ. Тел’аран’ріод — це сон! Коли я прокинуся, то власноруч заберу твій тер’анґріал. Думай, що робиш, — аби в мене не було причин сердитися, коли я прийду до твоєї камери.

Еґвейн посміхнулася.

— А ти впевнена, що прокинешся, Друже Морока? Якщо з твоїм тер ’ангріалом можна направляти, — то чому ж ти не прокинулася, щойно я відгородила тебе щитом? Можливо, ти не зможеш прокинутися, допоки відгороджена тут? — Її посмішка зникла; Еґвейн було несила посміхатися цій жінці. — Одна жінка якось показала мені шрам, який вона отримала в Тел’аран’ріоді, Друже Морока. Те, що відбувається тут, — лишається справжнім, коли ти прокидаєшся.

Піт стікав по гладенькому нев’янучому обличчі Чорної Айз Седай. Еґвейн замислилась, — чи не думає та, що скоро помре. Вона ледь не¹ шкодувала, що недостатньо жорстока, щоби так вчинити. Більшість невидимих ударів вона отримала саме від цієї жінки, — наче стусани кулаками лише за те, що вона намагалася опиратися; лише за те, що вона відмовилася здаватися.

— Жінка, яка здатна так бити, — сказала вона, — не повинна отримати менше.

Вона швидко сплела інший потік Повітря; темні очі Джої Б’їр вирячилися, не вірячи, коли перший удар опустився на її стегна. Еґвейн побачила, як пристосувати плетиво, щоб не потрібно було його підтримувати.

— Ти пам’ятатимеш це — і відчуватимеш, коли прокинешся. Коли я дозволю тобі прокинутися. Пам’ятай про це. Якщо ти коли-небудь спробуєш мене знову вдарити, я поверну тебе сюди й залишу тут до кінця твого життя!

Очі Чорної Айз Седай були сповнені зненависті, але в них також з’явився натяк на сльози.

Еґвейн на мить відчула сором. Не за те, що вона робила з Джої — жінка заслуговувала на кожен удар. Якщо не за її побиття, то за ті смерті у Вежі — не за це їй стало соромно, а за те, що вона витрачала свій час на власну помсту, поки Найнів та Елейн сиділи в камері, сподіваючись, що Еґвейн зможе їх визволити.

Вона, сама того не усвідомлюючи, зв’язала й встановила потоки своїх плетив, а тоді спинилась, щоб вивчити, як вона це зробила. Три окремі плетива, — і утримувати їх водночас не було проблемою; але тепер вона щось зробила, щоб вони могли підтримувати себе самі. Вона подумала, що зможе це згадати по тому. Це може знадобитися.

За мить дівчина розпустила одне із плетив, і Друг Морока захлипала як від полегшення, так і від болю.

— Я не така, як ти, — сказала Еґвейн. — Це вдруге я зробила щось подібне, — і мені це не сподобалося. Краще б я уміла перерізати горлянки.

Судячи з виразу обличчя Чорної сестри, вона, мабуть, подумала, що Еґвейн почне з неї.

Гидливо пирхнувши, дівчина залишила її стояти там: спійману в пастку й відгороджену щитом, — і поквапилася до лісу полірованих червоних колон. Десь там мав би бути шлях до камер.

В кам’яному коридорі запала тиша, коли останній передсмертний крик був обірваний щелепами Молодого Бика, що стислися на горлі двоногого, розчавивши його. На язиці залишився гіркий присмак крові.

Він знав, що це — Твердиня Тіра, хоч і не міг сказати, звідки йому це відомо. Довкола нього лежали двоногі; один ще смикався, — той, якому Стрибун вчепився в горло. Від них віяло запахом страху, коли вони билися. Люди пахли розгубленістю. Він подумав, що вони не знали, де перебувають — вони точно не належали до вовчого сну, — але намагалися втримати його від тих високих дверей попереду, із залізним замком. Принаймні вони охороняли їх. Здавалося, чоловіки були вражені появою вовків. Але юнаку здалося, що вони були вражені й власною появою.

Він витер рота рукою, а тоді подивився на неї, якусь мить нічого не розуміючи. Він знову став людиною. Став Перрином. У своєму тілі, у жилеті коваля, із важким молотом при боці.

Нам, треба поспішати, Молодий Бику. Поруч якесь зло.

Перрин витягнув молот, прямуючи до дверей.

— Фейлі, мабуть, тут.

Один різкий удар, — і замок злетів. Він штовхнув двері.

Кімната була порожньою, лише у її центрі стояв кам’яний блок. Фейлі лежала на ньому, мовби спала; її волосся було розстелене, мов віяло, а тіло обмотане ланцюгом так, що минуло трохи часу, перш аніж він зрозумів, що вона роздягнена. Усі ланцюги були прикріплені до каменю грубими гвинтами.

Він заледве усвідомив, що здолав відстань до неї, коли його рука торкнулася її обличчя, погладивши пальцем її вилицю.

Вона розплющила очі й усміхнулася до нього.

— Мені і далі сниться, що ти прийдеш, ковалю.

Я звільню тебе за мить, Фейлі. — Він підніс молот, знісши один болт, наче той був дерев’яний.

— Я не сумнівалася в цьому, Перрине.

Коли його ім’я розчинилося на її устах, вона розчинилася також. Зі стукотом на камінь впали ланцюги, що сковували її.

— Ні! — закричав він. — Я знайшов її!

У снах все відбувається не так, як у світі плоті, Молодий Бику. Тут одне полювання може мати багато фіналів.

Він не розвернувся, щоб подивитися на Стрибуна. Перрин знав, що його зуби стиснулися з гарчанням. Він знову підняв молот, опустивши його щосили на ланцюги, котрі тримали Фейлі. Кам’яний блок розколовся надвоє від його удару; Твердиня задзвеніла тріснутим дзвоном.

— Тоді я полюватиму знову, — прогарчав він.

З молотом у руках Перрин вийшов з кімнати разом зі Стрибуном, що біг поруч. Твердиня була місцем людей. А люди, — він знав, — були жорстокішими мисливцями, ніж вовки.

Сигнальні гонги десь угорі пустили гучний дзенькіт коридором, але не заглушили дзенькоту металу об метал та криків битви, що наближалися. Аїльці та захисники, припустив Мет. Високі золоті світильники з чотирма свічками утворювали ряд у коридорі, де був Мет, а на гладеньких кам’яних стінах висіли шовкові гобелени із батальними сценами. Тут були навіть шовкові килими на підлозі, сплетені візерунками тіренського лабіринту, темно-червоним по синьому. Вперше Мет був надто зайнятим, щоб оцінити кожен.

Цей клятий тип — вправний, подумав він, коли відбив випад мечем свого суперника, а іншим кінцем палиці, яким він цілився у голову чоловіка, довелося відбити ще один випад клинка. Може, це один із клятих високих лордів? Він майже наніс сильний удар по коліну, але суперник відскочив, піднявши свій клинок у захисну позицію.

Блакитноокий чоловік був вбраний у жовтий каптан з пишними рукавами, вишитий золотими лініями, але зараз все було розстібнуте, сорочка — лише частково заправлена у бриджі, а ноги босі. Його коротко підстрижене темне волосся було скуйовджене, як у людини, що тільки-но передчасно прокинулася, але бився він зібрано. П’ять хвилин тому він вискочив з мечем у руках з-за високих різьблених дверей, цілий ряд котрих вишикувався уздовж коридору, і Мет був вдячний, що той з’явився перед ним, а не позаду. Він був не першим чоловіком у такому вбранні, з яким зіткнувся Мет, — але цей був, без сумніву, найкращим.

— Можеш пройти повз мене, мисливцю за злодіями? — гукнув Мет, уважно спостерігаючи за чоловіком, що очікував на нього з мечем у руках, готовий до атаки. Сандар роздратовано наполягав на «мисливці за злодіями», а не на «піймачі злодіїв», — хоча Мет не бачив різниці.

— Не зможу, — викрикнув Сандар позаду нього. — Якщо ти відступиш, щоб пропустити мене, то не зможеш розмахнутися цим веслом, яке ти називаєш бойовою палицею. І він насадить тебе, мов пацю.

Як що ?

— Ну ж бо, придумай щось, тіренцю. Цей лахмай діє мені на нерви.

Чоловік у посмугованому золотом каптані насмішкувато пирхнув.

— Ти матимеш честь померти від меча високого лорда Дарліна, селюче, якщо на те буде моя воля. — Це вперше він зволив заговорити. —Або ж вас двох підвісять за п’яти, і я спостерігатиму, як з вас здиратимусь смужками шкіру...

— Не думаю, що мені б це сподобалося, — сказав Мет.

Обличчя високого лорда почервоніло від нахабства того, хто його перервав, але Мет не дав йому часу на обурений коментар.

Палиця закрутилася в потужній подвійній петлі так швидко, що її кінці неможливо було чітко розгледіти, і Мет стрибнув уперед. Дярлін МІГ тільки з гарчанням ухилятися від палиці. Якийсь час. Мет знав, що сам не зможе продовжувати так довго і, якщо йому пощастить, вони повернуться до ударів і контрударів. Якщо йому пощастить. Але цього разу він не збирався розраховувати на талан. Щойно високий лорд встановив для себе схему захисту, Мет змінив свою атаку на півоберті. Дарлін очікував, що кінець палиці цілитиме йому по голові, але натомість він зніс його з ніг. Коли він упав, інший кінець ударив його по голові; пролунав різкий стук, після чого очі чоловіка закотилися під лоба.

Важко дихаючи, Мет сперся на палицю над високим лордом, що лежав без тями. Щоб я згорів, —якщо мені доведеться битися так ще раз чи два, я просто впаду від виснаження! В легендах не сказано, що бути героєм —

це така важка робота! Найнів завжди знайде шлях, як змусити мене попрацювати.

Сандар став поруч із ним і похмуро подивився на пом’ятого високого лорда.

— На вигляд він не такий могутній, коли лежить тут, — здивовано сказав він. — Він навіть не вищий від мене.

Мет здригнувся, подивившись униз, де по коридору щойно якийсь чоловік перебіг до прилеглого коридору. Щоб я згорів, — якби це не було божевіллям, то я б заприсягнувся, що це був Ранд!

— Сандаре, ти знайшов... — почав він, закидуючи палицю на плечі, і спинився, коли та у щось встромилась.

Розвернувшись, він опинився перед іншим наполовину одягненим високим лордом. Його меч лежав на підлозі, коліна підгиналися, а руками він тримався за голову, де Метова палиця розсікла шкіру. Мет квапливо щодуху ткнув його у живіт, і той опустив руки, — а тоді хлопець ще раз ударив його по голові, аби той впав просто на свого меча.

— Таланить, Сандаре, — пробурмотів він. — Проти талану не попреш. А тепер чому б тобі не знайти цей клятий приватний шлях, яким високі лорди спускаються до в’язниці?

Сандар наполягав, що десь поблизу мають бути сходи, і не потрібно буде обходити всю Твердиню. Мет не думав, що йому сподобаються люди, котрі так бажали спостерігати, як допитують інших, що спорудили собі швидкий шлях до ув’язнених — просто зі своїх кімнат.

— Радій, що ти аж такий щасливчик, — невпевнено сказав Сандар, — а то цей убив би нас ще до того, як ми його побачили б. Я впевнений, що вхід десь тут. Ти йдеш? Чи чекаєш на іншого високого лорда?

— Веди. — Мет переступив через непритомного високого лорда. — Я не клятий герой.

Підтюпцем він біг услід за мисливцем за злодіями, який вдивлявся у високі двері, повз котрі вони проходили, і щось бурмотів про те, що вхід має бути десь тут.