Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 49

ГРОЗА В ТІРІ

Врешті Еґвейн повернулася до столу та чаю. Вона думала, що, можливо, Елейн має рацію і вона зайшла надто далеко, але не змогла змусити себе вибачитися. Тож вони сиділи мовчки.

Коли Аїлгуїн повернулася, з нею був чоловік: худорлявий, середніх років, на вигляд мовби вирізьблений зі старого дерева. Джюлін Сандар залишив свої колодки біля дверей і повісив плаский конічний бриль на гачок. На паску поверх його коричневого каптана висів мечолам, — майже такий, як у Гюріна, але з короткими отворами з кожного боку довгого клинка. Він також ніс палицю заввишки з нього самого, а завтовшки з його великий палець, виготовлену зі світлого дерева, — ребристу, таку, які пастухи волів використовують для своєї череди. Чоловік мав чорняве, коротко стрижене волосся, а його швидкі темні очі, здавалося, помічали й запам’ятовували кожну деталь кімнати. І всіх присутніх у ній. Еґвейн заклалася б, що Найнів він оглянув двічі, і принаймні для неї відсутність реакції Найнів була награною; очевидно, що вона про це знала.

Аїліуїн вказала йому на місце за столом. Чоловік відгорнув манжети рукавів свого каптана, вклонився кожній по черзі й сів, приперши палицю до плеча, не кажучи ні слова доти, доки сивоволоса жінка не заварила свіжого чаю й усі не почали пити його зі своїх чашок.

— Матінка Ґунна розповіла мені про вашу проблему, — тихо сказав він, коли поставив чашку. — Я допоможу вам, якщо зможу, але високі лорди можуть невдовзі доручити мені якусь справу.

Повновида жінка пирхнула.

— Джюліне, коли це ти почав торгуватися, як крамар, що намагається видати льон за шовк? Не вдавай, що знаєш, коли високі лорди пошлють по тебе, до того, як вони це зроблять.

— Я не вдаю, — з усмішкою сказав Сандар, — бо знаю, що вночі на даху були якісь люди. Лише краєм ока помітив їхній рух, адже ховаються вони так само добре, як риба-голка в комишах. Ще ніхто не заявив про крадіжку, — але ті злодії проникли всередину, зуб даю. Запишіть це. Ще до початку наступного тижня мене викличуть до Твердині, тому що група злодіїв прокралася до будинків торговців чи навіть у маєтки лордів. Захисники, може, й охороняють вулиці, — але коли потрібно вистежити злодіїв, вони кличуть мисливця за злодіями, а я серед них — найкращий. Я не намагаюся набити ціну, — проте, що б я не зробив для цих гарних дівчат, я повинен зробити це швидко.

— Думаю, він говорить правду, — неохоче сказала Аїлгуїн. — Він скаже, що місяць зелений, а вода біла, якщо думатиме, що це принесе йому поцілунок, — але в інших справах бреше він менше від інших чоловіків. Мабуть, він найчесніший чоловік, який коли-небудь народжувався в Маулі.

Елейн закрила рукою рот, а Еґвейн тамувала свій сміх. Найнів сиділа нерухомо, і її вочевидь охопила нетерплячка.

Сандар насуплено глипнув на сиву жінку, а тоді, схоже, вирішив пропустити повз вуха те, що вона сказала. Він усміхнувся до Найнів.

— Зізнаюся, що мені цікаво дізнатися про цих злодіїв. Я знав жінок-крадійок, банду злодіїв, але ніколи не чув про зграю жінок-злодюжок. І я винен матінці Ґунні послугу.

Його очі, здавалося, знову вивчали Найнів.

— Яка ваша ціна? — різко спитала вона.

— За повернення вкрадених речей, — жваво сказав він, — я беру десяту частину вартості того, що повернув. Якщо потрібно знайти людину, — то срібну марку за особу. Матінка Ґунна сказала, що вкрадені речі мають цінність лише для вас, майстрине, — тож я пропоную це вирішити вам самим. — Він знов усміхнувся; у нього були дуже білі зуби. — Я б узагалі не брав з вас грошей, — от тільки колеги по цеху косо на мене дивитимуться; тож я візьму мінімальну ціну. Мідяк чи два, — не більше.

— Я знаю мисливця за злодіями, — сказала Елейн. — 3 ПТайняру. Дуже шанований чоловік. Він носить мечолам, а також — меч. А ви чому не носите?

На мить Сандар мав зляканий вигляд, а тоді він засмутився від того, що показав це. Він не зрозумів її натяку — або ж з якоїсь іншої причини вирішив проігнорувати її слова.

— Ви не тіренці. Я чув про шончанців, майстрине, — небилиці про траллоків і про те, що кожен чоловік — воїн.

Він усміхнувся так, наче всі ці історії були казочками для дітей.

— Ці розповіді правдиві, — сказала Еґвейн. — Принаймні деякі. Я була в шончанців.

Він змигнув і продовжив далі.

— Я не лорд, не багатій-торговець, і навіть не воїн. Захисники особливо не турбують іноземців за носіння меча — звісно, якщо вони не залишаються тут надовго, — але мене за таке кинуть у в’язницю під Твердинею. Такі закони, майстрине. — Його рука потерла палицю, мовби несвідомо. — Я добре даю собі раду й без меча. — Він знов усміхнувся до Найнів. — Тепер, якщо ви опишете ці речі...

Він зупинився, коли вона поставила гаманець на край столу й відрахувала тринадцять срібних марок. Еґвейн подумала, що вона обирає найсвітлішу монету; усі були тіренські, лише одна — андорська. Амерлін дала їй значну суму золотом, однак навіть воно колись закінчиться.

Найнів замислено глянула в гаманець, перш ніж стягнути його шнурочками і покласти назад у сумку.

— Вам потрібно знайти тринадцять жінок, майстре Сандаре.

— Я зроблю це й за меншу ціну, — запротестував він. — І мені не потрібна додаткова винагорода. Я пропоную те, що пропоную. Не бійтеся, що я візьму хабар.

— Можете не боятися, — погодилася Аїлгуїн. — Як я вже сказала, він чесний. Лиш не вірте, коли він казатиме, що любить вас.

Сандар невдоволено подивився на неї.

— Я плачу гроші, майстре Сандаре, — твердо сказала Найнів, — а значить, обираю товар. Ви знайдете цих жінок, — але не більше. — Вона зачекала, поки він неохоче кивне головою, а тоді продовжила: — Вони можуть бути разом, а можуть і окремо. Перша — тарабонка. Вона трохи вища від мене, з темними очима й світлим, медового кольору волоссям, яке вона заплітає в безліч маленьких кісок, згідно з тарабонською модою. Дехто вважає її вродливою, але вона не сприйме це за комплімент. У неї злий понурий рот. Друга — кандорка. У неї довге темне волосся з сивим пасмом над лівим вухом і...

Найнів не називала імен, — а Сандар і не питав. Імена можна легко змінити. Його усмішка зникла, коли почалась розмова про справу. Дівчина описала тринадцять жінок, поки він уважно її слухав, — а коли та закінчила, Еґвейн була впевнена, що він може розповісти все слово в слово.

— Можливо, матінка Ґунна вже сказала вам це, — закінчила Найнів, — але я повторю. Ці жінки значно небезпечніші, ніж ви можете собі уявити.

Більше дюжини осіб померли від їхніх рук, — це ті, про кого я знаю; і я не здивуюся, якщо це тільки крапля в морі крові, яку вони пролили.

Сандар і Аїлгуїн моргнули від здивування.

— Якщо вони дізнаються, що ви питаєте про них, то ви загинете. Якщо вони схоплять вас, то змусять розповісти, де ми, і тоді матінка Ґунна може загинути разом з нами.

Сива жінка недовірливо подивилася на неї.

— Повірте! — Погляд Найнів вимагав згоди. — Повірте, або я заберу срібло й знайду когось іншого, — з мізками!

— Коли я був молодим, — промовив Сандар серйозним голосом, — кишенькова злодюжка увігнала ножа мені між ребрами, — адже я не думав, що гарненька молода дівчина може так само впевнено штрикнути когось, як і чоловік. Більше я такої помилки не припускаюся. Я буду поводитися, наче ці всі жінки — Айз Седай із Чорної Аджі.

Еґвейн ледь не вдавилася, і він сумно всміхнувся, коли зсипав монети в свій гаманець і засунув його за пасок.

— Я не хотів налякати вас, майстрине. У Тірі немає Айз Седай. Це може тривати кілька днів, якщо вони разом. Тринадцять жінок укупі буде легше знайти; поодинці ж — складніше. Але у будь-якому разі я знайду їх. І я їх не відлякаю. І ви дізнаєтеся, де вони.

Коли він припасував свого солом’яного капелюха та колодки і вийшов чорним ходом, Елейн сказала:

— Сподіваюся, він не самовпевнений. Аїлгуїн, я чула, що він сказав, але... Він же зрозумів, що вони небезпечні, правда?

— Він не дурень, — хіба лише тоді, коли робить щось заради пари чарівних очей або гарненької ніжки, — сказала сива жінка, — але це біда всіх чоловіків. Він найкращий мисливець за злодіями у Тірі. Не хвилюйтесь. Він знайде цих ваших Друзів Морока.

— До ранку знову дощитиме, — Найнів тремтіла, попри теплінь у кімнаті. — Відчуваю, збирається на грозу.

Аїлгуїн лише похитала головою й почала наливати рибний суп у миски на вечерю.

Після того, як вони поїли і вмилися, Найнів та Аїлгуїн сіли за стіл розмовляти про зілля й лікування. Елейн працювала над невеличким шматком вишивки, який вона почала на плечі свого плаща: крихітні блакитні й білі квіточки. Потім вона почитала примірник «Есеїв Вілліма з Манечес», який лежав в Аїлгуїн на невеличкій поличці з книжками. Еґвейн теж намагалася читати, але ні есеї, ні «Мандри Джеїна Обходисвіта», ні гумористичні історії Алерія Елффін не могли втримати її цікавості вже після кількох сторінок. Вона перебирала пальцями кам’яний тер’ангріал крізь сукню. Де вони ? Що вони хочуть у Серці? Ніхто, окрім Дракона, — окрім Ранда — не може торкнутися Калландора, — то що вони хочуть ? Що ? Що ?

Коли настала ніч, Аїлгуїн показала кожній спальню на другому поверсі; але коли господиня пішла до власної, дівчата зібралися в Еґвейн при світлі однієї свічки. Еґвейн вже роздягалася до сорочки; на шнурочку, що висів на її шиї, було два персні. Кам’яний був значно важчим від золотого. Це те, що вони робили щоночі після того, як покинули Тар Балон, — окрім ночі з аїльцями.

— Розбудіть мене за годину, — сказала Еґвейн.

Елейн спохмурніла.

— Так мало цього разу?

— Тебе щось турбує? — спитала Найнів. — Можливо, ти користуєшся ним надто часто.

— Якби я цього не робила, ми б досі були у Тар Балоні: чистили б горщики й сподівалися знайти Чорну Аджу, перш аніж Сірий Чоловік знайде нас, — огризнулася Еґвейн.

Світло, Елейн має рацію. Я огризаюся, немов ображена дитина. Вона глибоко зітхнула.

— Можливо, я й тривожуся. Мабуть, це через те, що ми так близько до Серця Каменя. Близько до Калландора. Близько до пастки, — якою б вона не була.

— Будь обережна, — сказала Елейн, і Найнів ще тихіше додала:

— Будь дуже обережна, Еґвейн. Будь ласка.

Вона коротко посмикувала свою косу.

Еґвейн лягла у низьке ліжко, обабіч якого сиділи дівчата, і грім прокотився небом. Сон прийшов повільно.

Знову перед нею розляглися пагорби, — як завжди, всіяні квітами й метеликами під весняним сонцем; віяв легкий вітерець, і щебетали дзвінкі пташки. Цього разу вона була вбрана у зелену шовкову сукню з вишитими на грудях золотими птахами та взута у зелені оксамитові капці. Тер’анлріал був таким легким, що, здавалося, міг вислизнути з її сукні, — якби не вага персня із Великим Змієм, що тягла його вниз.

Простим шляхом спроб і помилок вона трохи вивчила правила Тел’а-ран ’ріоду — навіть цей Світ Снів, цей Невидимий світ мав свої правила, хоч і дивні; вона була впевнена, що не знає й десятої їх частини — і знає лише один спосіб, як змусити себе опинитися там, де вона хоче. Заплющивши очі, вона очистила свій розум — так, наче хотіла охопити саїдар. Це було не так просто: адже пуп’янок троянди намагався сформуватися, і вона продовжувала відчувати Істинне Джерело, продовжувала прагнути охопити його, але цю порожнечу потрібно було заповнити дечим іншим. Вона уявила Серце Каменя таким, яким бачила його в цих снах, продумала кожну деталь, — досконало, без жодної білої плями. Величезні поліровані колони червоного каменю. Потерта кам’яна підлога. Купол високо над головою. Кришталевий меч, недоторканний, що повільно обертався в повітрі руків’ям донизу. Коли все стало таким реальним, що вона була впевнена, що може дотягтися й торкнутися цього, вона розплющила очі й опинилася там, у Серці Каменя. А точніше, у Серці Каменя, яке існувало в Тел’аран’ріоді.

Там були колони і Калландор. А навколо осяйного меча, майже такі ж тьмяні й ефемерні, як тіні, сиділи тринадцять жінок, схрестивши ноги, і дивилися на Калландор, поки він обертався. Медововолоса Ліандрін повернула голову й подивилась просто на Еґвейн своїми великими темними очима. Її губи, як трояндовий пуп’янок, вигнулися в посмішці.

Важко дихаючи, Еґвейн підскочила в ліжку, ледь не звалившись на долівку.

— Що таке? — занепокоїлась Елейн. — Що сталося? Ти маєш наляканий вигляд.

— Ти лише встигла заплющити очі, — м’яко сказала Найнів. — Це вперше ти прокинулася сама, без нашої допомоги. Щось трапилося? — Вона різко смикнула косу. — 3 тобою все гаразд?

Як я повернулася¹? дивувалася Еґвейн. Світло, я навіть не знаю, що зробила. Вона розуміла, що просто хотіла відтягнути те, що мала сказати. Розв’язавши шнурок на шиї, вона поклала перстень з Великим Змієм і більший перекручений перстень-тер ’ашріал на свою долоню.

— Вони чекають на нас, — врешті сказала вона. Не було потреби казати хто. — І, гадаю, вони знають, що ми в Тірі.

Надворі гроза вдерлася в місто.

Дощ барабанив по палубі над головою; Мет дивився на кам’яну дошку на столі між ним і Томом, але насправді не міг сконцентруватися на грі, — навіть з андорською срібною маркою, що була на кону. Грім гуркотів, а в маленькому вікні було видно спалахи блискавок. Капітанську каюту «Швидкого» освітлювали чотири ліхтарі. Клятий корабель хоч і гладенький, як пташка, але суне до біса повільно. Судно трохи хитнулося, тоді ще раз; схоже, його хід змінився. Хай тільки зажене нас на мілину! Якщо він не витисне з цієї таратайки більшу швидкість, я засуну йому це золото до горлянки! Позіхаючи — він не міг нормально поспати ще з Кеймліна; не міг перестати переживати, щоб добре виспатися, — він поклав біленький камінець на перетин двох ліній; через три ходи він оточить десь п’яту частину Томових чорних камінців.

— Ти був би непоганим гравцем, хлопче, — сказав менестрель із люлькою в зубах, ставлячи свій наступний камінець, — якби зосередився на грі.

Його тютюн пахнув листям і горіхами. Мет потягнувся по ще один камінець із купки біля його ліктя, а тоді моргнув — і облишив камінь. За ті ж три ходи Томові камінці оточать більше третини його власних. Він не помітив, як це сталося, — і не бачив виходу.

— Ти коли-небудь програвав? Хоч одну гру?

Том витягнув люльку й погладив вуса.

— Давно такого не було. Морґейз раніше вигравала в мене десь половину партій. Кажуть, хороші командири солдат і хороші гравці у Велику гру так само вправні й в камінці. Вона — одна з них, і я впевнений, що Морґейз змогла б командувати також і битвою.

— Може, краще в кості ще раз? Камінці забирають багато часу.

— Мені подобається вигравати частіше, аніж один раз на дев’ять чи десять кидків, — сухо сказав сивоволосий чоловік.

Мет зірвався на ноги, коли двері розчахнулися й увійшов капітан Д ерн. Чоловік з квадратним обличчям струсив краплини дощу з рукавів свого плаща, бурмочучи собі під ніс якісь прокльони.

— Хай Світло спопелить мої кістки, — не знаю, чому я дозволив вам найняти «Швидкого». Вам, що вимагали довбаної швидкості в найтемнішу ніч та в найсильніший дощ. Більшу швидкість. Завжди більше клятої швидкості! Ми могли сотні разів загнати судно на корабельна мілину!

— Ви хотіли золота, — різко сказав Мет. — Ви казали, що це старе корито буде швидким, Дерне. Коли ми будемо в Тірі?

Капітан силувано всміхнувся.

— Ми вже пришвартовуємося. Хай мене спалять, як клятого фермера, якщо хтось зможе знову вмовити мене везти те, що може спалахнути. А зараз — де решта мого золота?

Мет кинувся до одного з малих вікон і визирнув надвір. Завдяки яскравим спалахам блискавки він міг побачити мокрий кам’яний док, але не більше. Він витяг другий гаманець із золотом з кишені і кинув його Дерну. Чи чувано, щоб річковий чоловік не грав у кості!

— Давно пора, — прогарчав він. Світло, сподіваюся, я не спізнився.

Мет зібрав увесь свій одяг і покривала в шкіряну торбу й повісив її на одне плече, а згорток феєрверків за мотузок, який він до них прив’язав, — на інше. Його плащ майже цілковито прикрив їх, лише попереду виднівся край. Краще вже змокне він, аніж феєрверки. Він може висохнути й на вигляд буде, як новенький; а дослід з відром показав, що феєрверк так не може. Схоже, Рандів тато мав рацію. А Мет завжди думав, що Рада Селища не запускає їх під дощем, бо кращі видовиська виходять саме у ясні ночі.

— Ти ще не надумав продати цю річ? — Том накинув на плечі свій плащ менестреля. Він накрив ним шкіряні чохли арфи й флейти, але клунок зі своїм одягом і покривалами повісив на спину поверх плаща.

— Поки я не зрозумію, як вони працюють, я їх не продам, Томе. Окрім того, подумай, як класно було б запустити їх усі водночас.

Менестрель здригнувся.

— Поки що ти не підірвеш їх усіх воднораз, хлопче. Поки що ти припиниш жбурляти їх у багаття під час вечері. Я не закриватиму на це очі, — на те, як ти поводишся з ними. Тобі пощастило, що капітан не викинув нас за борт два дні тому.

— Він би не зробив цього, — засміявся Мет. — Спершу він би захотів гаманець. Еге Дерне?

Дерн підкинув гаманець із золотом у руці.

— Раніше я не питав, — але золото вже моє, і я його тобі не поверну. Для чого це все? Так збіса сильно поспішати.

— Побився об заклад, Дерне. — Позіхаючи, Мет узяв свою палицю і приготувався йти. — Заклався.

— Заклався! — Дерн роздивлявся важкий гаманець. Другий, такий самий, був замкнений у його грошовій скрині. — На кону, мабуть, усе кляте королівство!

— Більше, Дерне, — сказав Мет.

Дощ так сильно періщив по палубі, що Мет міг розгледіти трап, лише коли блискавка пронизувала місто; ревище зливи заледве дозволяло йому чути власні думки. Утім, він бачив світло у вікнах угорі вулиці. Там, вгорі, будуть корчми.

Капітан не вийшов на палубу, щоб провести їх на берег, — і нікого з екіпажу теж не було. Мет і Том долали свій шлях на кам’яний док лише удвох.

Мет лаявся, коли його черевики застрягали у вуличній багнюці, але цьому нічим було зарадити, тож він продовжував іти так швидко, як тільки виходило в цих чоботях і з палицею, що застрягала на кожному кроці. У повітрі смерділо рибою навіть під час дощу.

— Спершу ми знайдемо корчму, — сказав він голосно, щоб Том його почув, — а тоді я піду шукати.

— У таку погоду? — крикнув Том у відповідь. Дощ стікав його лицем; але він більше турбувався тим, щоб накрити свої інструменти, аніж обличчя.

— Комар міг покинути Кеймлін раніше від нас. Якщо у нього був хороший кінь, а не такі шкапи, як наші, він міг вирушити вниз рікою з Арин-ґілла, можливо, на цілий день раніше, — і я не знаю, наскільки ми його наздогнали з цим дурнем Дерном.

— Ми швидко допливли, — мовив Том. — «Швидкий» заслуговує на свою назву.

— У будь-якому разі, Томе, дощить чи не дощить, — я мушу знайти його раніше, ніж він знайде Еґвейн, чи Найнів, чи Елейн.

— Кілька годин нічим не зарадять, хлопче. У такому місті, як Tip, сотні корчем. За стінами можуть бути ще сотні, у деяких — лише кілька кімнат, і вони такі крихітні, що ти можеш пройти повз і ніколи й не дізнатися, що вони там є. — Менестрель ще більше натяг свій каптур і пробурчав до себе: — Минуть тижні, перш ніж ми їх знайдемо. Але й Комар шукатиме їх тижнями. Цю ніч перебудемо під дахом. Можу закластися будь-якою монетою з тих, що в тебе залишилися, що Комар не шукатиме дівчат під час дощу.

Мет похитав головою. Крихітні корчми з кількома кімнатами. Перед тим, як покинути Емондів Луг, найбільшою будівлею, яку він коли-небудь бачив, була корчма «Винне джерело». Він сумнівався, чи у Брана аль’Віра там було більше від дюжини кімнат. Еґвейн з батьками й сестрами жила у кімнатах у передній частині другого поверху. Щоб я згорів, — інколи мені здається, що нам не потрібно було покидати Емондів Луг. Однак Ранду це було необхідно, та й Еґвейн могла загинути, якби не поїхала до Тар Балона. Тепер вона може померти, бо зробила це. Він не знав, чи міг би зараз жити на фермі; корови й вівці точно не вміли грати в кості. Але Перрин досі має шанс повернутися. їдь додому, Перрине, подумалося йому. їдь додому, поки можеш. Він потрусив головою. Дурень! Чому б це йому хотілося повертатися¹? Він подумав про ліжко, — однак відігнав цю думку. Не зараз.

Блискавка промчала небом, — три зубчасті стріли разом, — проливаючи яскраве світло на вузький будинок, у вікнах якого, здавалося, висіли в’язки зілля, та на щільно зачинену крамницю, на вивісці якої був зображений горщик з мисками й тарілками. Позіхаючи, він зіщулив плечі від рясного дощу, намагаючись швидше витягати свої черевики з липкої багнюки.

— Думаю, у цій частині міста шукати немає сенсу, Томе, — крикнув він. — Уся ця грязюка і рибний сморід. Ти можеш уявити, щоб Найнів, Еґвейн — чи Елейн! — зупинилися десь тут? Жінкам подобаються охайні й чисті речі, Томе, — і щоб добре пахли.

— Можливо, хлопче, — пробурмотів Том і закашлявся. — Але тебе б здивувало те, з чим жінки можуть змиритися.

— А може, й твоя правда.

Притримуючи плащ так, щоб він накривав феєрверки, Мет збільшив свої кроки.

— Ходімо, Томе. Я хочу цієї ж ночі знайти або Комара, або дівчат.

Том шкутильгав за ним, постійно кашляючи.

Вони увійшли крізь широкі ворота — які не охоронялися під час дощу — до міста, і Мет з полегшенням відчув бруківку під ногами. І не більше ніж

через п’ятдесят кроків угору по вулиці стояла корчма, із вікон загальної зали якої лилося світло. Музика рвалася в ніч. Навіть Том, долаючи кульгавість, пройшов останні п’ятдесят кроків крізь дощ доволі швидко.

Господар «Білого півмісяця» носив довгий блакитний каптан, що через статуру обтискав чоловіка як вище, так і нижче талії, — на відміну від більшості чоловіків, котрі сиділи за столами на стільцях з низькими спинками. Мет прикинув, що широкі бриджі господаря, прив’язані до кісточок над низькими туфлями, могли б умістити двох звичайних чоловіків, — по кожному в одну ногу. Служниці були вбрані в темні, закриті сукні з короткими білими фартухами. Між двома кам’яними вогнищами музикант грав на цимбалах. Том скептично глянув на нього й похитав головою.

Гладкий власник на ім’я Каван Лопар був просто щасливий надати їм кімнати. Він наморщився через брудне взуття, але срібло з Метової кишені — золото вже закінчувалося — і Томів клаптиковий плащ розгладили зморшки на його чолі. Коли Том сказав, що виступатиме за невеличку платню протягом кількох ночей, підборіддя Лопара вдоволено сіпнулося. Про великого чоловіка з сивим пасмом у бороді він нічого не знав, як і про трьох дівчат за тими описами, що їх сказав Мет. Юнак залишив усе, крім свого плаща й палиці, у кімнаті, краєм ока переконавшись у тому, що там є ліжко — сон був спокусою, але він відкинув цю думку, — тоді проковтнув гостре рибне рагу й знову кинувся під дощ. Він був здивований тим, що Том пішов за ним. ^:

— Я гадав, ти захочеш залишитися там, де сухо, Томе.

Менестрель погладив футляр з флейтою, що досі був під його плащем. Решту речей він залишив у кімнаті.

— Люди охочіше говорять з менестрелями, хлопче. Я можу щось дізнатися, — щось таке, чого тобі не скажуть. І я не хочу, щоб дівчатам зашкодили, — не менше від тебе.

Через сотню кроків униз дощовою вулицею з протилежного боку розташовувалась інша корчма; за нею через двісті кроків була ще одна, і далі — ще одна. Мет рушив до них і затримався там достатньо довго, тож Том устиг розпустити свій плащ і розповісти історію, дозволивши комусь налити собі склянку вина, поки Мет розпитував про високого чоловіка з сивим пасмом у коротко стриженій чорній бороді та про трьох дівчат. Він виграв кілька монет у кості, однак нічого не дізнався, — як і Том. Він був радий, що менестрель, схоже, зробив лише кілька ковтків вина в кожній корчмі; на кораблі Том утримувався від випивки, але Мет не був упевнений, що чоловік не порине знову у винний запій в Тірі. Коли вони відвідали дюжину залів, Мет відчув, як поважчали його повіки. Дощ трохи зменшився, хоча все ще монотонно падав грубими краплями, — але тепер відчувався вітер. Небо забарвилося в темно-сірий, очікуючи на світанок.

— Хлопче, — пробурмотів Том, — якщо ми не повернемося до «Білого півмісяця», я засну тут, під дощем. — Він закашлявся. — Ти помітив, що ми пройшли повз три корчми? Світло, я так утомився, що не можу думати. У тебе є план, куди йти, про який ти не розповів мені?

Мет сонно стежив за високим чоловіком у плащі, який квапливо зайшов за ріг. Світло, я втомився. Ранд за п’ятсот ліг звідси, грається в клятого Дракона.

— Що? Три корчми?

Вони стояли прямо перед однією — «Золотим горнятком», як було написано на вивісці, якою хилитав вітер. Зображення під словами було не надто схоже на гральне горнятко, але Мет вирішив спробувати ще цю корчму.

— Ще одну, Томе. Якщо ми не знайдемо їх тут, то повернемося й ляжемо спати.

Сон звучав значно привабливіше, ніж гра в кості, хай і на сто золотих, — однак Мет змусив себе зайти досередини.

Ступивши лише два кроки загальною залою, Мет побачив його. Кремезного чоловіка, що носив зелений каптан із блакитними смужками вздовж пишних рукавів. Це був Комар: коротка підстрижена борода з сивим пасмом на підборідді. Він сидів на одному з тих дивних стільців з низькою спинкою за столом на іншому кінці кімнати, струшуючи шкіряним горнятком і посміхаючись чоловіку навпроти. Інший чоловік був вбраний у довгий каптан та широкі бриджі, і він не посміхався. Він дивився на монети на столі, немовби бажав, щоб вони повернулися до його гаманця. Інше горнятко стояло біля ліктя Комара.

Комар підняв шкіряне горнятко і почав сміятися ще до того, як кубики перестали обертатися.

— Хто наступний? — крикнув він, згрібаючи виграш на свою частину столу. Перед ним уже була значна купа срібла. Він зібрав кубики назад у горнятко і покалатав ними.

— Хтось ще хоче випробувати свій талан?

Схоже, ніхто більше не хотів, — однак він продовжував калатати й сміятися.

Визначити господаря було неважко, хоча у Тірі вони й не носили білих фартухів. Його каптан був такого ж синього відтінку, як і в інших власників, з якими Мет спілкувався. Товстун, хоч і вполовину менший від Лопара і з меншою кількість підборідь, сидів самотою за столом, жваво поліруючи олов’яний кухоль, і зиркав через усю кімнату на Комара, — але лише тоді, коли той на нього не дивився. Дехто з інших відвідувачів теж похмуро поглядав на нього краєм ока. Але не тоді, коли дивився він.

Мет притамував початкове бажання кинутися на Комара, стукнути його по голові своєю палицею і змусити сказати, де Еґвейн та інші. Щось було не так. Комар був єдиним чоловіком з мечем, якого Мет тут бачив, — але те, як інші поглядали на нього, приховувало щось більше, ніж страх перед мечником. Навіть служниця, що принесла йому свіжий кухоль вина, за що він вщипнув її, нервово засміялася.

Подивитися на нього зусібіч, втомлено подумав Мет. Половина проблем, у які я втрапляю, стаються через те, що я цього не роблю. Я повинен подумати. Втома, здавалося, наповнила його голову вовною. Він махнув Тому, і вони підійшли до господаря, що підозріло подивився на них, коли вони сіли.

— Що це за чоловік з сивим пасмом у бороді? — спитав Мет.

— Ви не місцеві, правда? — сказав господар. — Він також чужоземець. До сьогоднішньої ночі я його не бачив, — але я знаю, хто він. Один з тих, хто приїжджає сюди й збагачується на торгівлі. Достатньо багатий торговець, щоб носити меч. Але це не привід, щоб так ставитися до нас.

— Якщо ви ніколи раніше не бачили його, — сказав Мет, — то звідки знаєте, що він — торговець?

Власник глянув на нього, як на віслюка.

— Його каптан, юначе, — і меч. Він не може бути лордом чи солдатом, якщо не місцевий, — значить, він багатий торговець. — Чоловік похитав головою через тупість чужоземців. — Вони приїжджають на наші землі, задирають носи, пестять дівчат прямо на наших очах, хоч їх сюди ніхто не кликав. Якби я пішов у Маул, то не обдирав би рибалок під час гри. Якби в Тавар, — то не грав би з фермерами на їхній урожай, який вони привезли, аби продати. — Він полірував кухоль все лютіше. — Такий талан у чоловіка. Мабуть, так він і збагатився.

— Він виграє, так? — Позіхаючи, Мет замислився про те, що було б цікаво зіграти з таким же щасливчиком, як він сам.

— Інколи він програє, — пробурмотів господар, — коли на кону кілька срібних пенні. Інколи. Але не коли срібна марка. Не менше дюжини раз сьогодні я бачив, як він переміг в «корони» з трьома коронами й двома трояндами. А у «Верх» іще частіше: у нього було три шістки й дві п’ятірки. Він викидав лише шістки в «Трійки» — і три шістки й п’ятірку кожним кидком у «Компас». Якщо йому так таланить, Світло сяє на нього, — і це добре для нього; але нехай грає з іншими торговцями, як і годиться. Як у чоловіка може бути такий талан?

— Обважені кості, — сказав Том і кашлянув. — Коли він хоче перемогти напевно, то використовує кості, що завжди падають одним боком. Він достатньо розумний, щоб не використовувати їх для найбільшої комбінації: народ би засумнівався, якби завжди випадав «король». — Він підняв брову до Мета. — Йому достатньо одного кидка, який неможливо побити, — але він не може змінити те, що вони показують завжди одне і те саме.

— Я чув про таке, — повільно сказав господар. — Ілліанці використовують це, як я чув. — Тоді він похитав головою. — Але ж обидва чоловіки використовують однакові горнятка й кості. Це неможливо.

— Принеси мені два гральних горнятка, — сказав Том, — і два набори кубиків. Корони чи цятки — немає значення, головне, щоб вони були однакові.

Господар похмуро подивився на нього, але пішов, розважливо взявши олов’яний кухоль із собою, і незабаром повернувся з двома шкіряними горнятками. Том викотив на стіл перед Метом п’ять кістяних кубиків. Усі набори кубиків, які коли-небудь бачив Мет, — чи то з цятками, чи то із символами, — були зроблені з кістки чи з дерева. Ці мали цятки. Він підняв їх, зиркнувши на Тома.

— Я повинен був щось побачити?

Том кинув кості з іншого горнятка собі на долоню, а тоді так швидко, що ледь можна було помітити, кинув їх назад і перевернув горнятко догори дриґом, перш ніж кубики встигли випасти. Він поклав руку на дно горнятка.

— Поміть кожен з них, хлопче. Щось незначне, — але те, що ти впізнаєш як свою мітку.

Мет спантеличено перезирнувся з господарем. Тоді вони обидва подивилися на горнятко під Томовою рукою. Він знав, що Том збирається показати якийсь фокус — менестрелі завжди демонструють неможливі речі: то їдять полум’я, то дістають з повітря шовк — але він не міг зрозуміти, як Том може щось провернути, якщо вони сидять так близько. Він витягнув свій ніж і зробив маленькі подряпинки на кожному кубику, якраз через коло з шести цяток.

— Добре, — сказав він, поклавши їх на стіл. — Покажи мені свій фокус.

Том потягнувся й взяв кубики, а тоді поклав їх знову на відстань фута. — Знайди свої помітки, хлопче.

Мет спохмурнів. Томова рука досі накривала шкіряне горнятко; менестрель не рухав її й не наближав Метові кості. Юнак підняв кубики... і здивовано змигнув. На них не було подряпин. Господар зітхнув.

Том відкрив свою вільну руку, показавши п’ять кубиків.

— Твої помітки на цих. Ось це й робить Комар. Це дитячий трюк, дуже простий, — але я б ніколи не подумав, що в нього такі кмітливі пальці.

— Думаю, після цього мені не захочеться грати з тобою в кості, — повагом мовив Мет. Господар розглядав кості, але не схоже було, що він розібрався, у чому справа.

— Кличте варту, чи як ви їх називаєте, — сказав йому Мет. — Нехай заарештують його. — У в’язниці він нікого не зможе вбити. А якщо вони вже мертві? Він намагався не слухати, але думки напосідали. Тоді він помре. І Ґаебріл, — чого б це мені не коштувало! Вони живі, щоб я згорів! Повинні бути живими!

Господар похитав головою.

— Я? Щоб я доніс на торговця захисникам? Вони навіть не глянуть на його кості. Він може сказати лише одне слово, і мене закують у кайдани й відправлять рити канали в Кігтях Дракона. Він може порубати мене на місці, — і захисники скажуть, що я на це заслужив. Можливо, він сам скоро піде.

Мет скривився.

— Якщо я викрию його, цього буде достатньо? Покличете варту, чи захисників, чи кого там?

— Ви не розумієте. Ви чужоземці. Навіть якщо він теж, — він багатий чоловік. Поважний.

— Чекай тут, — сказав Мет Тому. — Я не дозволю йому знайти Еґвейн чи інших, чого б це мені не коштувало.

Він позіхнув, відсуваючи назад стілець.

— Чекай, хлопче, — покликав його Том м’яко, але наполегливо. Менестрель піднявся зі стільця. — Щоб ти згорів, — ти не знаєш, куди пхнешся!

Мет махнув йому, щоб залишався там, і рушив до Комара. Ніхто не прийняв виклик бороданя, тож він подивився на Мета з цікавістю, коли той припер свою палицю до столу й сів навпроти.

Комар оглянув Метовий каптан і бридко всміхнувся.

— Ти хочеш зіграти на мідяк, фермере? Я не витрачаю час на... — Він раптово замовк, коли Мет поклав на стіл золоту андорську крону і позіхнув, не докладаючи зусиль, щоб прикрити свого рота. — Ти малослівний, фермере, — і, хоча твої манери могли би бути кращими, золото говорить саме за себе і не вимагає манер.

Він потрусив шкіряним горнятком і жбурнув кості. Чоловік реготнув І тле ДО ТОГО, ЯК ВОНИ зупинилися, показуючи три корони Й ДВІ троянди- — Тобі не побити їх, фермере. Можливо, у тебе є ще ЗОЛОТО В ЦИХ торбах, яке ти хочеш програти? Що ти зробив? Пограбував свого господаря?

Він потягнувся по кубики, але Мет випередив його і загріб їх собі. Комар злобно зиркнув, але дозволив йому взяти горнятко. Якщо два кидки однакові, то гравці мають кидати, поки хтось не переможе. Мет посміхнувся, калатаючи кості. Він не дав Комару можливості підмінити їх. Якщо вони викинуть однакові позиції три чи чотири рази підряд — абсолютно однакові щоразу — навіть ці захисники звернуть увагу. Уся загальна зала це побачить; їм доведеться підтримати Мета.

Він кинув кості на стіл. Вони дивно підстрибували. Він відчув: щось — рухається. Було так, мовби його талан шаленів. Кімната, здавалося, оберталася довкола нього, смикаючи кості за ниточки. Йому чомусь хотілося подивитися на двері, але він змушував себе дивитися на кості. Вони зупинилися. П’ять корон. Очі Комара, здавалося, от-от вилетять з орбіт.

— Ти програв, — тихо сказав Мет. Якщо його талан був аж таким, тоді, можливо, був саме час натиснути на нього. Голос десь із глибини голови говорив йому подумати, — але він був надто втомлений, щоб слухатися. — Гадаю, твій талан вичерпується, Комаре. Якщо ти щось зробиш цим дівчатам, він і зовсім закінчиться.

— Я навіть не знайшов... — почав було Комар, досі дивлячись на кубики, а тоді підвів голову. Його обличчя зблідло. — Звідки ти знаєш моє ім’я?

Він не знайшов їх, — поки що. Талане, солодкий талане, залишайся зі мною.

— Повертайся до Кеймліна, Комаре. Скажи Ґаебрілу, що не зміг їх знайти. Скажи, що вони мертві. Що-небудь, — але їдь із Тіра сьогодні ж. Якщо я побачу тебе знову, то вб’ю.

— Хто ти? — розгублено сказав кремезний чоловік. — Хто?..

За мить він уже оголив лезо меча й стояв на ногах.

Мет штовхнув та перекинув на нього стіл і схопився за палицю. Він уже й забув, який насправді кремезний цей Комар. Бородань відштовхнув стіл прямо на нього. Мет упав разом зі стільцем, тримаючи голими руками палицю, коли Комар відкинув з дороги стіл і посунув на Мета. Юнак уперся ногами в тулуб чоловіка, щоб зупинити натиск, і незграбно змахнув палицею, — лише щоб відвести меч. Проте удар вибив палицю з його пальців, і він натомість вхопився за зап’ясток Комара з клинком, що навис за кілька сантиметрів від його обличчя. Щось прогарчавши, він відкотився назад, щосили тиснучи на нього ногами. Очі Комара розширилася від здивування, коли він перелетів через Мета й звалився на стіл горілиць. Мет поповз до палиці, але коли схопив її, то побачив, що Комар не рухається.

Кремезний чоловік лежав, розкинувши ноги в стегнах на столі, а інша його половина звисала головою вниз зі столу. Чоловіки, що сиділи за столом, були вже на ногах, на безпечній відстані, заламуючи руки й нервово перезираючись. Негучний схвильований гул наповнював залу — це було не зовсім те, чого очікував Мет.

Меч Комара лежав біля його руки. Але він не рухався. Чоловік дивився на Мета, коли той відкинув меч і схилився на одне коліно перед ним. Світло! Мабуть, він зламав хребет!

— Я казав тобі їхати звідси, Комаре. Твій талан вичерпався.

— Дурень, — хрипів кремезний чоловік. — Ти... думаєш, я... єдиний... хто полює на них? Вони не... доживуть до... — Його очі витріщалися на Мета, а рот був відкритим, — однак він нічого більше не казав. І не скаже.

Мет дивився у ці скляні очі, намагаючись витягнути більше слів з мертвого чоловіка. Хто ще, — щоб ти згорів¹? Хто? Де вони? Мій талан. Щоб я згорів, — що сталося з моїм таланом? Він усвідомив, що господар відчайдушно смикає його за руку.

— Ти маєш іти. Мусиш. Перш ніж прийдуть захисники. Я покажу їм кості. Скажу, що це був чужинець, але високий чоловік. З рудим волоссям і сірими очима. Ніхто не постраждає. Чоловік, який наснився мені минулої ночі. Не справжній. Ніхто не заперечить мені. Бо він всіх ошукав зі своїми кубиками. Але ти маєш піти. Мусиш!

Усі в кімнаті старанно дивилися кудись в інший бік. Мет дозволив відтягти себе від мертвого чоловіка й виштовхати на вулицю. Том уже чекав під дощем. Він схопив Мета за руку й квапливо потягнув його вниз по вулиці; волочив хлопця, що спотикався, за собою. Метів каптур звисав на спину; дощ намочив його волосся й стікав обличчям униз по шиї, але він цього не помічав. Менестрель продовжував озиратися через плече, вдивляючись у вулицю поза ними з Метом.

— Ти що, заснув, хлопче? А там ти не був схожим на сонного. Давай, юначе. Захисники заарештують будь-якого чужоземця за дві вулиці, — байдуже, як його опише господар.

— Це талан, — бурмотів Мет. — Я зрозумів. Кості. Мій талан спрацьовує краще; що все... випадково. Як кості. Не так, яку картах. Не в камінцях. Там багато схем. Це має бути випадковістю. Навіть Комар. Я заходив у кожну корчму. А до цієї зайшов випадково. Томе, якщо я збираюся знайти Еґвейн та інших вчасно, я мушу шукати без плану.

— Про що ти говориш? Чоловік мертвий. Якщо він уже вбив їх... Що ж, ти помстився за них. Якщо ні, — то вони в безпеці. А зараз ти можеш в біса піти швидше? Захисники незабаром прийдуть, і вони будуть не такі ніжні, як гвардійці королеви.

Мет вивільнив руку й пришвидшив нетверду ходу, тягнучи палицю -

— Він проговорився, що не знайшов їх ще. Але сказав, що він не цінний, хто на них полює. Томе, я вірю йому. Я дивився йому в очі, — і він сказав правду. Я досі маю знайти їх, Томе. І тепер я навіть не знаю, хто за ними полює. Я мушу знайти їх.

Тамуючи позіхання кулаком, Том натягнув Метові каптур від дощу.

— Не сьогодні, хлопче. Мені треба поспати. І тобі теж.

Мокро. Краплі стікають з волосся на моє обличчя. У голові туманилося. За мить він зрозумів, що це через потребу сну. І усвідомив, наскільки втомленим був, — якщо йому доводилося думати для того, щоб це відчути.

— Твоя правда, Томе. Але я продовжу шукати, як тільки почне світати.

Менестрель кивнув та закашлявся, і вони під дощем дійшли до «Білого півмісяця».

Світати почало вже невдовзі, — проте Мет витягнув себе з ліжка і разом із Томом вирушив на пошуки, відвідуючи кожну корчму в Тірі. Мет дозволив собі блукати, куди тільки поведе настрій і наступний поворот, не шукаючи конкретної корчми, і підкидав монетку, щоб вирішити, заходити чи ні. Три дні й ночі він робив так, — і три дні й ночі безперервно дощило. Інколи гриміло, інколи ні, — але завжди лило.

Томів кашель дедалі погіршувався, тож він перестав грати на флейті й розповідати історії, і не хотів виносити арфу на таку погоду зовсім; він наполягав, що вони шукатимуть разом, і люди все ще були більш довірливі до менестреля. Метовий талан у грі в кості, здавалося, іще збільшився відтоді, відколи він почав хаотично блукати корчмами, — хоча й ніколи не залишався там надовго, щоб виграти щось більше від кількох монет. Ніхто з них не почув нічого корисного. Чутки про війну з Ілліаном. Чутки про вторгнення в Меєн. Чутки про вторгнення з боку Андору; про Морський народ, що припиняє торгівлю; про армії Артура Яструбине Крило, що повстали з мертвих. Чутки про повернення Дракона. Чоловіки, з якими грав Мет, були такі ж понурі через всі ці чутки; здавалося, вони вишукують найпохмуріші плітки й вірять їм лише наполовину. Втім, хлопець не почув жодних поговорів, котрі могли б привести його до дівчат. Жоден власник не бачив дівчат, які б відповідали його описам.

Йому почали снитися жахіття, — без сумніву, через хвилювання. Еґвейн, і Найнів, і Елейн, і з ними якийсь чолов’яга з коротко стриженим світлим волоссям, вбраний у каптан із широкими смугастими рукавами, як у Комара, що сміявся й сплітав сіті довкола них. Лише інколи замість дівчат була Морейн; іноді той чоловік тримав кришталевого меча, що блищав, як сонце, щойно він його торкався. Іноді цей меч тримав Ранд. Чомусь саме Ранд снився йому найчастіше.

Мет був упевнений у тому, що все це—через те, що він мало спав і нічого не їв, окрім тих випадків, коли згадував про це. Проте він не зупиниться. Він заклався і повинен перемогти, — так Мет казав собі; він прагнув перемогти, навіть якщо доведеться заплатити за це життям.