Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 11

ТАР ВАЛОН

Невеличке селище Дерин розкинулося на березі річки Еринін фактично відтоді, відколи Тар Валон захопив острів. Маленькі червоні та брунатні цегляні будиночки і крамниці, розташовані на брукованих вулицях, навіювали відчуття сталості. Хоч насправді це селище спалили під час Траллоцьких війн; обчистили, коли армія Артура Яструбине Крило тримала Тар Валон в облозі; кількаразово розграбували під час Столітньої війни, — і знову спалили під час Аїльської війни, менше ніж двадцять років тому. Неспокійна історія як для маленького селища, — але розташування Дерина біля підніжжя одного з мостів, що вели до Тар Балона, гарантувало йому одне: скільки б разів його не знищували, воно завжди буде відновлене. Принаймні доти, допоки стоїть Тар Валон.

Спершу Еґвейн здалося, що Дерин знову готується до війни. Стрій пі-кінерів маршував вулицями; їхні ряди наїжачилися, немов залізні щітки, а слідом за ними ішли лучники в пласких облямованих шоломах, із наповненими сагайдаками на ременях й луками, притиснутими до грудей. Ескадрилья вершників в обладунках, — обличчя сховані за сталевими забралами шоломів, — за помахом командирської руки поступилася дорогою Верін та її супутникам. В них усіх на грудях виднівся Білий Пломінь Тар Балона, подібний на сльозу щойно розталої сніжинки.

Утім, здавалося, містяни займалися буденними справами, не приховуючи своєї байдужості до воїнів, яких вони просто оминали, немов перепону, до якої давно вже звикли. Кілька чоловіків і жінок з тацями не відставали від солдат, намагаючись зацікавити їх зморщеними яблуками й грушами,

витягнутими із зимових льохів. Окрім них, крамарі й вуличні торговці не звертали жодної уваги на військо. Верін, схоже, також не помічала їх, коли вела Еґвейн та інших через селище до велетенського мосту, який простягнувся над водою на милю чи навіть більше, схожий на мереживо, зіткане з каменю.

Підніжжя мосту охороняли воїни: дюжина пікінерів і пів дюжини лучників, які перевіряли всіх, хто хотів перейти річку. їхній командир, — лисуватий чоловік, шолом якого висів на руків’ї меча, — виглядав на стомленого чергою людей, котрі стояли в очікуванні: верхи чи пішки, людей з возами, запряженими волами, або кіньми, або самим господарем. Черга була завдовжки десь із сотню кроків, але щоразу, коли когось пропускали на міст, позаду черги додавалися нові люди. Перш ніж пропустити наступного в черзі, лисуватий чоловік витрачав свій час на те, щоб вислухати беззаперечні права кожного з них на те, щоб увійти до Тар Балона.

Він було злісно розтулив рота, коли Верін відвела всіх на початок черги, але потім уважно глянув їй в обличчя — і квапливо надягнув шолом. Нікому з тих, хто добре знає Айз Седай, не потрібен перстень Великого Змія, щоб впізнати їх.

— Доброго ранку вам, Айз Седай, — сказав він, кланяючись з притисненою до серця рукою, — доброго ранку. Можете одразу проходити, якщо бажаєте.

Верін зупинила свого коня біля чоловіка. В черзі почулося бурмотіння, але ніхто не наважився поскаржитися вголос.

— Проблеми з білоплащниками, гвардійцю?

Чому ми зупинилися? одразу здивувалася Еґвейн. Вона що, забула про Мета?

— Дрібниці, Айз Седай, — відповів командир. — Боїв не було. Вони намагалися проникнути на Елдонський ринок, що на іншому боці річки, але ми вказали їм кращий шлях. Амерлін хоче переконатися, що більше вони нас не турбуватимуть.

— Верін Седай, — обережно почала Еґвейн, — Мет...

— Зачекай, дитино, — сказала Айз Седай трохи неуважно. — Я не забула про нього. — її увага знову зосередилася на командирі. — А прилеглі селища?

Чоловік збентежено знизав плечима.

— Ми не можемо відганяти їх повсюдно, Айз Седай. Але вони відступають, коли наші загони вирушають до них. Таке враження, наче вони дражняться.

Верін кивнула і вже хотіла поїхати далі, але чоловік знов заговорив:

— Пробачте, Айз Седай, схоже, ви приїхали здалеку. Чи є якісь новини? Свіжі чутки доносяться річкою з кожним торговим судном. Кажуть, що десь на заході з’явився новий Лжедракон. Подейкують навіть, що з ним армія Артура Яструбине Крило, котра повстала з мертвих, і що він убив купу білоплащників та зруйнував місто — Фалме, як вони його називать. У Тарабоні таке розказують.

— Кажуть, Айз Седай допомагає йому! — почувся чоловічий вигук з черги. Гюрін важко задихав і став так, наче приготувався до нападу.

Еґвейн озирнулась довкола, але ніщо не виказувало того, хто крикнув. Здавалося, усі поринули в очікування, терпляче або не дуже, визираючи свою чергу. Часи змінилися, і не на краще. Коли дівчина покидала Тар Балон, будь-хто, хто сказав щось проти Айз Седай, у кращому разі втікав з розбитим носом від тих, хто почув його слова. Побуряковівши, командир вдивлявся в смугу людей.

— Ці чутки — лише побрехеньки, — сказала йому Верін. — Фалме все ще стоїть. І це місто розташоване навіть не в Тарабоні, гвардійцю. Менше слухай пліток і більше — Престол Амерлін. Світло з тобою.

Вона взяла віжки, й чоловік вклонився, коли Верін разом з іншими рушила вперед.

Цей міст, — як і будь-який інший в Тар Балоні, — вражав Еґвейн. Ажурні бильця мали такий вигадливий вигляд, наче були скам’янілим мереживом, яке виплела справжня майстриня. Важко було уявити, як це можна було створити з каменю — і як воно витримує власну вагу. Внизу, десь за п’ятдесят метрів, мчала могутня й невтомна річка, і увесь міст, десь із пів милі завдовжки, струменів над нею без жодної опори.

Ще дивовижнішим для Еґвейн було відчуття, наче міст переносить її додому. Дивовижно й бентежно водночас. Емондів Луг —мій дім. Але саме в Тар Валоні вона вивчить те, що необхідно їй для життя, для її свободи. Саме в Тар Валоні вона вивчить — мусить вивчити, — чому її турбують такі сни і чому іноді вони означають щось таке, чого вона не розуміє. Тепер її життя було пов’язане з цим місцем. Якщо вона коли-небудь повернеться до Емондового Лугу — це «якщо» боліло, але вона повинна бути чесною — якщо вона повернеться, то лише для того, щоб побачити своїх батьків. Вона давно вже не просто донька господаря корчми. Цей зв’язок розпався не тому, що вона його ненавиділа, — а тому, що переросла.

То був лише початок мосту. Він вигинався просто до стін, що оточували острів, — височенних мурів, які виблискували сріблясто-білим каменем, а їхні вершечки підносилися високо над мостом. Подекуди стіни пробивали сторожові вежі, зведені з такого ж білого каменю, а їхнє масивне підніжжя омивала ріка. За муром, над стінами височіли справжні вежі Тар Балона, — легендарні вежі з гострими шпилями, орнаментальними заглибленнями та крученими сходами. Деякі з веж сполучалися з повітряними мостами, що здіймались на добрячу сотню метрів над землею. І це був лише початок.

Біля навстіж відчинених, вкритих бронзою воріт сторожі не було, — тож двадцять вершників у ряд могли спокійно виїхати на широку вулицю, що перетинала острів. Весна ще тільки починалася, але в повітрі вже пахло квітами, парфумами й спеціями.

Еґвейн затамувала подих, наче ніколи раніше не бачила міста. На кожній площі чи перехресті вулиць стояв фонтан, чи монумент, або скульптура — інколи на вершині колони заввишки з вежу. Тар Валон був сліпучим містом. Речі з простими формами були вкриті такою кількістю орнаментів та різьблень, що перетворювались на самоцінну прикрасу; а ті, що були без прикрас, уже однією своєю формою втілювали велич. Величезні будинки чи крихітні, — всі вони, зведені з різнокольорового каменю, були схожі на мушлі та хвилі, на виточені вітром скелі, округлі й такі вигадливі, мовби створені природою, а не буянням людської фантазії. Оселі, корчми, навіть стайні, — найнезначніші споруди у Тар Валоні, — і ті були створені для краси. Оґіри-каменярі будували більшу частину міста впродовж довгих років після Світотрощі, і, як вони стверджували, це було найкраще їхнє творіння.

Чоловіки й жінки різних народів юрмилися на вулицях. Тут були представлені всі відтінки шкіри, — від темних до світлих. Всі вони були вбрані або в костюми яскравих кольорів із візерунками, або ж у тьмяні, але прикрашені торочками, кісками та сяйливими іудзиками, або ж у бляклий та стриманий одяг. Дехто демонстрував, як вважала Еґвейн, забагато оголеного тіла, — а хтось був закутаний з голови до п’ят, залишаючи відкритими лише очі й кінчики пальців. Паланкіни й ноші впліталися в натовп, а їхні носильники раз по раз вигукували: «З дороги!» Закриті карети повільно рухалися, а кучері в лівреях тільки викрикували «Хія!», «Хо!», наче вірили, що їхатимуть швидше, аніж пішоходи. Вуличні музики із виставленим попереду капелюхом для монет грали на флейтах, арфах чи трубах, інколи акомпануючи жонглерам та акробатам. Вуличні торговці волали про свої товари, а власники крамниць стояли на вулиці й переконували в перевагах свого краму. Гул наповнював місто, і здавалося, немов це звучав живий організм.

Верін натягла свій каптур, ховаючи обличчя. Еґвейн здавалося, що ніхто не звертав на них жодної уваги. Навіть у Мета ніхто не вдивлявся, хоча дехто й відходив подалі, коли вони квапливо проїжджали повз. Люди інколи привозили немічних до Білої Вежі задля Зцілення, — і було неважливо, на що ті хворіли.

Еґвейн під’їхала ближче і нахилилася до Верін.

— Ви все ще очікуєте лиха? Ми в місті. Майже приїхали.

Зараз Білу Вежу вже було добре видно вдалині: велетенська осяйна будівля височіла над дахами будинків.

— Я завжди очікую лиха, — відповіла Верін спокійно, — і ти теж повинна завжди бути готова до нього. Особливо у Вежі. Усі ви зараз повинні бути обережніші, ніж будь-коли до цього. Ваші... фокуси, — вона на мить стиснула губи, перш ніж опанувала себе, — відлякали білоплащників, але всередині Вежі вони можуть призвести до смерті чи упокорення.

— Але я не робитиму цього у Вежі, — запротестувала Еґвейн. — Ніхто з нас не робитиме.

Залишивши Гюріна стежити за кіньми з ношами, Найнів та Елейн під’їхали до Айз Седай. Дівчата закивали: Елейн палко, а Найнів, як здавалося Еґвейн, стриманіше.

— Ви не маєте більше так чинити, діти. Нізащо! Ніколи! — Верін поглянула на них з-під каптура і похитала головою. — І щиро сподіваюся, що ви не говоритимете дурниці, коли потрібно мовчати. — Обличчя Елейн зарум’янилося, а у Еґвейн спаленіли щоки. — Коли ми ступимо за поріг Вежі, тримайте язика за зубами й поводьтеся спокійно, що б не сталося. Пам’ятайте: що б не сталося! Ви не знаєте, що чекає на вас у Вежі, — а якщо щось трапиться, то не знатимете, як із цим упоратися. Тож мовчіть.

— Зроблю, як ви скажете, Верін Седай, — сказала Еґвейн, а Елейн підтакнула їй. Найнів пирхнула. Айз Седай втупилася в неї поглядом, — й вона теж неохоче кивнула.

Вулиця вивела їх на порожню площу в центрі міста, посередині якої виблискувала на сонці Біла Вежа, яка здіймалася у височінь, наче намагалася торкнутися хмар, оточена куполами палаців, тонкими шпилями та іншими формами будівель, що стояли на території Вежі. Як не дивно, на площі було лише кілька людей. Ніхто не приходив сюди, якщо не було на те потреби, — стривожено пригадала Еґвейн.

Коли вони виїхали на площу, Гюрін пропустив коня з ношами наперед.

— Верін Седай, тепер я змушений вас покинути.

Він подивився на Вежу, потім відвів погляд, — але йому складно було дивитися на щось інше. Гюрін походив із земель, де Айз Седай поважали; але одна річ — поважати їх, а зовсім інша — перебувати серед них.

— Ви нам дуже допомогли під час подорожі, Гюріне, — сказала йому Верін, —- під час нашої напрочуд тривалої подорожі. У Вежі є місце, де ви могли б відпочити перед від’їздом.

Гюрін рішуче похитав головою.

— Я не можу марнувати і дня, Верін Седай. Ні хвилини. Мені треба повертатися до Шайнару, щоб розповісти королю Ізару і лорду Аґельмару про те, що трапилося в Фалме. Я повинен розповісти їм про... — Він різко зупинився й озирнувся. Нікого й близько не було, але він стишив голос і сказав лише: — Про Ранда. Що Дракон відродився. Торгові судна повинні плисти вгору річкою, і я планую потрапити на наступне.

— Тоді йдіть зі Світлом, Гюріне із Шайнару, — мовила Верін.

— Хай буде з вами Світло, — відповів чоловік і взяв віжки. Він повагався ще мить, а тоді додав: — Якщо я буду вам потрібен — коли-небудь, — відправте звістку у Фал Дару, і я знайду спосіб приїхати.

Покашлявши, щоб приховати збентеження, Гюрін розвернув коня і пустив його галопом геть з території Вежі. Незабаром він зник з очей.

Найнів роздратовано похитала головою.

— Чоловіки! Завжди обіцяють приїхати, коли в цьому буде необхідність, — але, коли вона з’являється, то вони потрібні тут і зараз.

— Ніхто не допоможе нам там, куди ми прямуємо, — сухо мовила Верін. — Пам’ятайте. Мовчати.

З від’їздом Гюріна у Еґвейн з’явилося відчуття втрати. Він мало з ким говорив, окрім Мета, і Верін мала рацію. Гюрін був лише людиною, — безпорадною, як немовля, тож ніяк не зарадив би тому, що з ними може статися у Вежі. Та все ж їх стало на одного менше; й завжди зігрівала думка про чоловіка з мечем десь неподалік. І він був пов’язаний з Метом та Перри-ном. У мене і своїх проблем вистачає. У хлопців є Морейн, яка доглядає за ними. І Мін, без сумніву, приглядає за Рандом, подумала дівчина, відчувши ревнощі, які намагалася придушити. Майже успішно.

Вона зітхнула і взялася наглядати за конем, що віз ноші. Мет лежав, накритий покривалом до підборіддя; його дихання звучало сухим хрипом. Скоро, подумала Еґвейн. Тебе скоро зцілять. І ми дізнаємося, що на нас чекає. Вона хотіла, щоб Верін перестала їх лякати. Хотіла, щоб у неї не було причин лякати їх.

Верін повела їх навколо Вежі до відчинених невеличких бокових воріт, біля яких стояли двоє вартових. Зупинившись, Айз Седай відкинула каптур і нахилилася з сідла, щоб тихо щось сказати одному з чоловіків. Він здригнувся й обвів здивованим поглядом Еґвейн та інших. Швидко кинувши: «Як накажете, Айз Седай», — він зірвався з місця й побіг. Поки він говорив, Верін уже проминала ворота. їхала так, наче нікуди не поспішала.

Еґвейн слідувала за ношами, обмінюючись поглядами з Найнів та Елейн, і міркувала про те, що Верін могла сказати вартовому.

Одразу за воротами розташовувалось караульне приміщення у формі шестикутної зірки, поставленої на бік. Невелика група охоронців підпирала двері; вони притихли й вклонилися, коли Верін проїжджала повз.

Ця частина двору Вежі, — з деревами, стриженими кущами та гравійними доріжками — здавалася парком якогось лорда. Інші будівлі мріли з-за кущів, однак Вежа здіймалася над ними усіма. їхня доріжка вела до кінного двору, оточеного деревами, де стайничі у шкіряних жилетах квапилися забрати коней. Згідно з вказівкою Айз Седай кілька стайничих відчепили ноші й обережно поклали їх збоку. Коли коней завели до стійла, Верін узяла шкіряний мішечок біля Метових ніг і безтурботно затисла його під пахвою.

Найнів зупинилась, щоб витягнути спину, і насуплено глянула на Айз Седай.

— Ви казали, що в нього, можливо, лиш кілька годин. І ви збираєтеся просто...

Верін піднесла руку вгору, але чи цей жест обірвав Найнів, чи хрускіт гравію під чиїмись ногами — Еґвейн сказати не могла.

За мить з’явилася Шеріам Седай у супроводі трьох посвячених, подоли білих суконь котрих прикрашали всі сім кольорів Адж, від блакитного до червоного; і двох кремезних чоловіків, одягнених в грубу робочу одіж. Наставниця послушниць була трохи огрядною жінкою з високими вилицями, характерними для уродженців Салдеї. Незвичного вигляду Айз Седай надавали полум’яно-руде волосся й ясні, глибокі зелені очі. Вона спокійно обвела поглядом Еґвейн та інших, але її губи були стиснені.

— То ти повернула наших трьох утікачок, Верін. Після того, що сталося, я навіть не знаю, чи й варто було.

— Ми не... — почала було Еґвейн, але Верін перервала її різким «По-мовч!». Верін подивилася на неї — на всіх трьох — так, немов її погляд міг змусити тримати їхні роти на замку.

Еґвейн була впевнена, що принаймні для неї так і було. Вона ніколи не бачила Верін такою лютою. Найнів схрестила руки на грудях й пробурмотіла щось під ніс, але нічого не сказала. Три посвячені позаду Шеріам не видали жодного звуку, але Еґвейн бачила, як вони нашорошили вуха, дослухаючись.

Коли Верін упевнилася, що дівчата більше не втрутяться, вона повернулася до Шеріам і сказала:

— Цього хлопчину потрібно забрати звідси подалі. Він хворий, і то небезпечно. Не лише для нього, але й для інших.

— Мені доповіли, що ви приїхали з ношами.

Шеріам вказала двом чоловікам на ноші, щось тихо мовила одному з них, і Мета швидко кудись віднесли.

Еґвейн хотіла була сказати, що йому негайно потрібна допомога, але погляд Верін, гострий і лютий, змусив її мовчати. Найнів так ухопилася за свою косу, наче хотіла вирвати її з голови.

— Здається, — сказала Верін, —уже вся Вежа знає, що ми повернулися?

— А ті, хто ще не знає, — відповіла їй ІПеріам, — дізнаються дуже скоро. Приїзди й від’їзди — це найперша тема усіх розмов і пліток. Важливіша навіть за Фалме, а за війну в Кайрені — й поготів. Думала тримати це в секреті?

Верін взяла шкіряний мішечок в руки.

— Я повинна побачити Амерлін. Негайно.

— А що з цими трьома?

Верін похмуро поглянула на Еґвейн та її подруг:

— Вони мусять бути десь поруч, поки Амерлін не висловить бажання побачити їх. Якщо вона цього захоче. Десь неподалік. Гадаю, відправте їх у свої кімнати. Ув’язнювати їх у камерах немає потреби. І нікому ні слова.

Верін говорила все це Шеріам, — але Еґвейн знала, що останні слова були застереженням саме для них. Брови Найнів опустилися, і вона так смикнула за свою косу, наче хотіла когось ударити. Блакитні очі Елейн округлилися, а обличчя стало ще блідішим, ніж зазвичай. Еґвейн не могла зрозуміти, які відчуття наповнили дівчину: злість, страх чи тривога. Мабуть, усі три.

Востаннє пильно подивившись на трьох дівчат, Верін поспішила геть, притискаючи мішечок до своїх грудей, а позаду колихався її плащ. Шеріам вперла кулаки в боки й зайшлася вивчати Еґвейн та інших двох дівчат. На якусь мить Еґвейн відчула, що напруження послабшало. Наставниця послушниць завжди була врівноваженою та виявляла добродушне почуття гумору навіть тоді, коли давала додаткову роботу за порушення правил.

Але зараз голос Шеріам звучав безжально:

— Верін Седай сказала «ні слова», — тож так і має бути. Якщо хтось із вас заговорить із власної волі, при цьому не відповідаючи на питання Айз Седай, то все, чого ви бажатимете — це кілька годин драїти підлоги. Ви зрозуміли мене?

— Так, Айз Седай, — сказала Еґвейн, і двоє інших дівчат повторили те саме, тільки відповідь Найнів звучала як виклик.

Шеріам гидливо прорипіла, — ледь не гарчала:

— Тепер до Вежі приїжджає менше дівчат для вправлянь, — але вони досі з’являються. Більшість покидає Вежу, не навчившись відчувати Істинне Джерело; ще менше тих, хто торкається його. Дехто вивчає достатньо, щоб Сила не завдала їм шкоди, коли вони підуть. Лише деякі з них підносяться до рівня посвячених, і одиниці мають право носити шаль. Це складне життя і сувора дисципліна, тож кожна послушниця бореться за можливість носити перстень і шаль. Навіть коли вона так боїться, що плаче всю ніч, — проте продовжує боротися. А ви троє від народження маєте більше здібностей, ніж я сподівалася побачити за все своє життя; і от ви йдете з Вежі без дозволу, тікаєте, перш ніж пройшли половину тренування, як безвідповідальні діти, і вештаєтеся десь місяцями. А зараз ви повертаєтеся сюди, наче нічого не сталося, нібито можете продовжити вправляння вже завтра. — Вона протяжно зітхнула, мовби спускала пару. — Фаолін!

Три посвячені підстрибнули, — так, наче їх спіймали на підслуховуванні, і одна з них, темноволоса кучерява жінка, ступила вперед. Усі вони були молодими, але все одно старшими від Найнів. Швидке посвячення Найнів було винятковим. За нормальних обставин минають роки, перш ніж послушниця може надягти перстень Великого Змія, — а потім іще кілька років сподівається досягти статусу повноцінної Айз Седай.

— Відведи їх до кімнат, — скомандувала Шеріам, — і стеж, щоб вони там і залишалися. Давай їм хліб, холодний бульйон та воду, поки Престол Амерлін не вирішить інакше. А якщо котрась із них скаже хоч слово, відведи її на кухню, і нехай там чистить горщики.

Вона розвернулася й пішла; і навіть її спина випромінювала гнів.

Фаолін обвела Еґвейн та інших багатозначним поглядом, — особливо Найнів, що надягла сердитість, як маску. Кругле обличчя Фаолін виражало неприязнь до тих, хто настільки самовпевнено порушував правила, — а особливо до таких, як Найнів, дикунок, які отримували перстень, навіть не бувши послушницею, які направляли силу, ще навіть не увійшовши в Тар Валон. Коли стало очевидно, що Найнів втримає гнів у собі, Фаолін знизала плечима:

— Коли Амерлін покличе вас, то, найімовірніше, вас упокорять.

— Припини, Фаолін, — відгукнулася інша посвячена. Вона була найстаршою з них трьох; у неї була тонка гнучка шия, шкіра кольору міді та граційна хода.

— Я відведу тебе, — сказала вона Найнів. — Мене звати Теодрін, і я також дикунка. Я затримаю тебе за наказом Шеріам Седай, але не буду цькувати. Ходімо.

Найнів стурбовано подивилася на Еґвейн та Елейн, потім зітхнула й дозволила Теодрін відвести її.

— Дикунки, — пробурмотіла Фаолін, наче лайку. Вона перевела погляд на Еґвейн.

Третя посвячена, вродлива рум’янощока молода жінка, зупинилася перед Елейн. Кутики її рота підіймалися вгору так, неначе вона любила

усміхатися; але колючий погляд, який вона кинула на Елейн, означав, що вона не потерпить вибриків.

Еґвейн відповіла на погляд Фаолін якомога спокійніше — і, як вона сподівалася, зі стриманою гордовитістю та мовчазним презирством, котрі опанувала. Червона Аджа, подумала вона. Ці точно оберуть Червону. Але їй важко було не думати про власні проблеми. Світло, що вони збираються зробити з нами ? Вона мала на увазі Айз Седай, Вежу, а не цих жінок.

— Ну, ходімо, — гримнула Фаолін. — Мало того, що мені доведеться охороняти тебе весь день, — я не збираюся стовбичити ще й тут. Давай.

Глибоко вдихнувши, Еґвейн схопила за руку Елейн і рушила. Світло, лиш би вони зцілили Мета.