Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 5

ЖАХІТТЯ НАЯВУ

Зіскочивши з ліжка, Перрин схопив свою сокиру і, не зважаючи на холод, вибіг надвір босоніж, лише в тонкій білизні. Місяць залив хмари блідим сяйвом. Надворі було достатньо світла для його очей, тож він виразно бачив тіні, що зусібіч ковзали між дерев. Тіні майже такі ж дебелі, як Лоял, — але зі спотвореними звірячими мордами, із дзьобами; на їхніх напівлюдських головах стирчали роги та пір’яні гребені. Деякі з них скрадалися, ступаючи копитами й лапами, і було їх стільки ж, як і тих, що ступали взутими в чоботи ногами.

Перрин розтулив рота, щоб закричати, але зненацька двері хатини Морейн розчахнулися й звідти вибіг з мечем у руці Лан і закричав:

— Траллоки! Прокидайтесь, якщо хочете жити! Траллоки!

У відповідь почулися крики. Люди повибігали зі своїх хиж, зібрані до сну, — що майже для всіх означало тримати меча при собі. Траллоки зі звірячим ревом кинулись назустріч сталі й вигукам «За Шайнар!» і «За Відродженого Дракона!».

Лан був повністю вбраний — Перрин не сумнівався в тім, що Охоронець не спав. Він кинувся на траллоків так, немов його вовняне вбрання було обладунками. Здавалося, Лан танцював від одного траллока до іншого, вигинаючись, наче гірський потік чи вітровій, — і там, де він ступав, траллоки з криком гинули.

Морейн теж була надворі. Вона витанцьовувала між траллоків власний нічний танець. Єдиною її зброєю був батіг, — але там, де він торкався трал-лоцької плоті, спалахував вогонь. Вільною рукою вона жбурляла вогненні кулі, що виникали просто з повітря, від яких траллоки борсалися на землі, виючи від жару.

Спалахнуло дерево, — від коріння до крони, а потім ще, і ще одне. Траллоки заверещали від раптового світла, але не припинили розмахувати своїми зубчастими сокирами й вигнутими, мов коси, мечами.

Несподівано з хатини Морейн нерішуче вийшла Лея, — на відстані від Перрина, що дорівнювала приблизно половині схилу, — і всі його думки розлетілись. Туатга’анка притислася спиною до колод хижки, а рукою вхопилась за горло. Полум’я, що поглинало дерева, освітило біль і жах на її обличчі, коли вона побачила бійню.

— Сховайтеся! — закричав до неї Перрин. — Повертайтеся всередину — й сховайтеся!

Його слова розчинилися в клекоті бою й смерті. Він побіг до неї.

— Сховайтеся, Леє! Заради Світла, тікайте!

Враз над юнаком навис траллок. Там, де у нього мав бути рот і ніс, стирчав міцний загнутий дзьоб. Темна кольчуга й шипи покривали його тіло від плечей до колін, і, коли він замахувався своїм чудернацько вигнутим мечем, то похитувався на яструбиних лапах. Від нього тхнуло потом, змішаним із брудом і кров’ю.

Перрин ухилився від змаху меча і з невиразним криком всадив у трал-лока сокиру. Юнак розумів, що відчуває страх, але критичність ситуації витіснила його. Все, що йому було потрібно, — добігти до Леї, відвести її до безпечного місця. Але на його шляху був траллок.

Потвора впала на землю, виючи, і затремтіла. Перрин не знав, куди поцілив, і чи було це лише пораненням, чи смертельним ударом. Він перестрибнув через ворога й побіг вгору схилом.

Палаючі дерева кидали химерні тіні на вузьку долину. Перед хатиною Морейн раптом виникла мерехтлива тінь, що перетворилася на траллока з цапиною мордою й рогами. Стискаючи зубчасту сокиру обома руками, траллок, здавалося, хотів було кинутися в бій, але його погляд зупинився на Леї.

— Ні! — закричав Перрин. — Світло, ні!

Каміння скочувалося під його босими ногами, проте він не відчував болю. Траллок замахнувся сокирою.

— Леє-є-є-є-є!

В останній момент траллок розвернувся, і його сокира блиснула назустріч юнаку. Перрин кинувся вниз, зойкнувши, коли сталь пройшлася по його спині. У відчаї він простягнув руку, вхопив цапиний ріг і щодуху смикнув його. Лапи траллока підломилися, він з тріском упав і покотився схилом, — але встиг схопити своїми здоровенними лапами, вдвічі більшими за людські руки, юнака й потягнув його за собою. Запах потвори заповнив Перринові ніздрі: козлячий сморід, змішаний з кислим духом людського поту. Масивні лапища охопили груди юнака, витискаючи з них повітря, і здавили ребра так, ніби ті от-от тріснуть. Сокира траллока покотилася донизу, але плече Перрина проткнули тупі цапині зуби, міцні щелепи жували його. Юнак застогнав, коли біль пронизав його ліву руку. Його легені важко вдихали повітря, в очах потемніло, але крізь памороки він усвідомлював, що його інша рука — вільна і якимось дивом досі тримає сокиру. Перрин стиснув її руків’я, наче то був молот з шипом попереду. З криком, що забрав останнє повітря з легень, юнак встромив вістря у скроню потвори. Траллок беззвучно засмикався, широко розкинувши кінцівки, і сповз. Рука Перрина інстинктивним рухом висмикнула зброю з ворожої плоті, коли траллок, все ще здригаючись, сковзав дедалі нижче схилом.

Якусь мить Перрин лежав, відновлюючи дихання. Глибока рана на спині горіла болем, і він відчував, як вона кровоточить. Перрин спробував встати, але плече опиралося.

— Леє?

Вона стояла там само, зіщулившись біля хижки, не більше ніж за десять кроків від юнака. Жінка дивилася на нього таким поглядом, що він не міг його витримати.

— Не потрібно мене жаліти! — пробурчав він. — Не...

Стрибнувши з даху хатини Морейн, мерддраал, здавалося, завис у повітрі, а його мертвотно-чорний плащ спадав непорушно, ніби напівлюдок уже стояв на твердому ґрунті. Його невидющий погляд був прикутий до Перрина. У повітрі запахло смертю.

Від пильного погляду мердраала мороз пройняв руки й ноги Перрина. У грудях немов застряг шматок криги.

— Леє, — прошепотів він. Це було все, що він міг зробити: ноги немов відняло. — Леє, прошу, сховайтеся. Прошу вас.

Напівлюдок повільно рушив до нього, впевнений у тому, що страх скував юнака. Мерддраал звивався, немов змія, похитуючи мечем, — чорним, як сама пітьма; і лише полум’я дерев освітлювало його.

— Зламай ніжку триноги, — прошепотів він, — і вона вся завалиться.

Його голос звучав, як шурхіт сухої, потрісканої шкіри.

Зненацька Лея кинулася на темну істоту, намагаючись схопити ту за ноги. Чорний меч, здавалося, сам замахнувся, скерований назад, — так звично, що мерддраал навіть оком не повів. І жінка відлетіла геть.

Сльози заблищали в кутиках Перринових очей. Я мусив допомогти їй... вберегти її. Я мусив зробити... хоч щось. Проте поки мерддраал дивився на нього невидющим поглядом, навіть думати йому було складно.

Ми прийшли, брате. Ми прийшли, Молодий Бику.

Слова в його голові відлунювали глухим дзвоном, бриніння пронизувало все тіло. Разом зі словами з’явилися й вовки, — сила-силенна вовків, що заполонили його свідомість, як заполонили й всю западину. Це були гірські вовки з біло-сірим хутром, що заввишки сягали людині майже до талії. Вони вибігли з ночі, супроводжувані подивом двоногих, — і накинулися на покручів. Вовки заполонили його свідомість; тепер Перрин заледве усвідомлював, що він — людина. Його очі випромінювали золотаво-жовте світло. Напівлюдок зупинився, на мить завагавшись.

— Щезник, — відрізав Перрин, — і тоді почув від вовків інші імена. Траллоки, покручі, що з’явилися під час Війни Тіні від схрещення людей і тварин, — усі вони були жорстокими потворами, але мерддраал... — Ніколи-Не-Народжений, — сплюнув Молодий Бик. Його губи викривилися в гарчанні, і він кинувся на мерддраала.

Той звивався, немов змія, гнучко й смертоносно, а його темний меч проносився стрімко, мов блискавка. Але тепер Перрин був Молодим Биком, як його називали вовки. Молодий Бик з рогами зі сталі, які він тримав у своїх руках. Зараз він був укупі з вовками. Сам був вовком. І кожен з них був готовий померти сотню разів — лише для того, щоб перемогти хоч одного Ніколи-Не-Народженого. Щезник відступив; його стрімкий клинок тепер відбивав удари Перрина.

Підколінне сухожилля й горло — ось як вбивають вовки. Молодий Бик раптово відскочив убік, впав на коліно і різонув по задній частині коліна напівлюдка. Той закричав — від цього пронизливого звуку іншим разом волосся стало б дибки на голові воїна — і впав, спираючись на руку. Напівлюдок — він же Ніколи-Не-Народжений — все ще міцно тримав меч, але перш ніж він устиг підняти його, сокира Молодого Бика знову вдарила його. Майже знесена голова мерддраала повисла на спині; і все ж, спираючись на одну руку, Ніколи-Не-Народжений щосили змахнув мечем. Щезники завжди помирають довго.

На власні очі — й очима інших вовків — Молодий Бик спостерігав, як траллоки, виючи, корчаться на землі, і їх не чіпають ані вовки, ані люди. Вони пов’язані з цим мерддраалом і помруть, лише коли помре він — якщо ніхто не вб’є їх раніше.

Молодий Бик несамовито бажав кинутися вниз та приєднатися до своїх братів, які б’ються з покручами, полюють на інших Ніколи-Не-Народже-них, — але залишки його свідомості нагадали, що він — людина. Лея.

Він кинув свою сокиру й обережно перевернув жінку. Кров заплямувала її обличчя, а скляні очі мертво дивилися на нього. У них, як йому здалося, застиг обвинувачувальний вираз.

— Я намагався, — промовив він, — намагався вберегти вас.

Її погляд не змінився.

— Що ще я міг вдіяти? Він би вбив вас, якби я не вбив його.

Вставай, Молодий Бику. Час вбити покручів.

Вовк увірвався в нього, заполонив його розум. Перрин відпустив Лею, підняв свою сокиру, закривавлене лезо якої виблискувало. Коли він мчав униз скелястим схилом, його очі світились. Він — Молодий Бик.

Дерева, розкидані западиною, горіли, немов смолоскипи. Високі сосни палахкотіли у вогні, коли Молодий Бик кинувся у іущавину битви. Нічне повітря, мов від блискавок, світилось фіолетово-синім. Лан зійшовся у двобої з мерддраалом; давня сталь Айз Седай змагалася з чорною сталлю, викуваною в Такан’дарі, у тіні Шайол Гулу. Лоял так розмахував палицею розміром з колоду від огорожі, що біля нього жоден траллок не залишався на ногах. Усі відчайдушно билися з рухливими тінями, — проте Молодий Бик, Перрин, помітив, що багато хто з шайнарців був поранений.

Брати і сестри билися невеличкими зграйками по три-чотири особи. Вони ухилялися від схожих на косу мечів та зубчастих сокир, рвали гострими зубами підколінні суглоби та перегризали горлянки супернику, коли той падав. У цій битві не було ні милосердя, ні слави, ні гідності. Вони прийшли не боротися, а вбивати. Молодий Бик був з однією з таких маленьких груп; лезо його сокири слугувало йому замість зубів.

Він не думав про всю битву. Існував лише траллок, якого він та вовки, його брати, оточили й повалили додолу. Потім був ще один, і ще, і ще, — аж поки їх більше не залишилось. Ні тут, ні десь інде. Перрин відчував бажання відкинути сокиру й гризти їх зубами; бігти на чотирьох, як його брати вовки. Мчати високогірними перевалами. Гнатися за оленем, грузнучи до черева в пухкому снігу. Бігти з холодним вітром, що овіває твоє хутро. Він загарчав зі своїми братами, — і траллоки, побачивши погляд його жовтих очей, завили від страху, злякавшись його одного дужче, аніж усіх вовків.

Раптом він усвідомив, що в самій западині траллоків більше не залишилося: були лише ті, що відступали, переслідувані його братами. Але у сімох була інша здобич десь в нетрях темряви. Один із Ніколи-Не-Народжених помчав на сильному звірі із чотирма копитами — на коні, промовила віддя-лена частина його свідомості — і брати кинулися за ним услід, винюхуючи його запах, запах смерті. У своїй голові він був з ними — і спостерігав за мерддраалом. Коли він заплющив очі, то побачив, як той озирнувся, проклинаючи їх усіх; чорне лезо його клинка й одяг зливалися з нічною темрявою. Але саме вночі й полювали його брати і сестри.

Коли перший брат загинув, Молодого Бика пройняв смертельний біль, і він загарчав. Інші брати й сестри почали щільніше оточувати Ніколи-Не-Народженого, — і вони гинули, та все ж їм вдалося стягти Ніколи-Не-Народженого з коня. Він відбивався, використовуючи зуби, щоб перегризати їхні горлянки, дряпаючись нігтями, що розрізали шкіру не гірше, ніж тверді кігті двоногих. Але брати боролися — навіть тоді, коли помирали. Врешті одна вовчиця відійшла від метушливої купи й завалилася на бік. Її називали Ранковою Імлою, але, як і всі їхні імена, воно означало дещо більше: морозний ранок зі сніжинками, що вже закружляли в повітрі, та густий туман, що кучерявився уздовж долини через подмухи вітру, котрі обіцяли вдале полювання. Піднявши голову, Ранкова Імла завила на місяць, оповитий хмарами, оплакуючи свою смерть.

Молодий Бик закинув голову й завив разом з нею, оплакуючи її.

Коли він опустив голову, на нього дивилася Мін.

— З тобою все гаразд, Перрине? — запитала вона нерішуче. На її щоці був синець, а рукав наполовину відірвався від плаща. В одній руці вона тримала кийок, а в іншій — кинджал; на обох були кров і волосся.

Усі дивилися на нього, — всі, хто лишився на ногах. Лоял, який стомлено спирався на свій довгий ціпок. Шайнарці, котрі зносили полеглих до Морейн, що вже схилилася над одним із них, а поруч з нею стояв Лан. Навіть Айз Седай дивилася в його бік. Дерева, що палали, немов велетенські смолоскипи, кидали мерехтливі вогники світла. Мертві траллоки заполонили западину. Серед них були розкидані тіла шайнарців, яких було більше, аніж вцілілих. Значно більше...

Перрин розумів, що хоче завити ще раз. Він відчайдушно відгородився від зв’язку з вовками. Образи та емоції продиралися у свідомість, коли він намагався зупинити їх. Врешті він уже не відчував вовків, їхнього болю чи люті, прагнення вбивати покручів чи бігти... Юнак обтрусився. Рана на плечі горіла, мов полум’я, а його розірване плече неначе кували на ковадлі. Босі ноги, в синцях і подряпинах, пульсували від болю. Запах крові линув звідусіль. Запах траллоків — і смерті.

— Я... Я в порядку, Мін.

— Ти мужньо бився, ковалю, — сказав Лан. Охоронець підніс свій закривавлений меч над його головою.

— Тай’шар Манетерен! Тай’шар Андор! — Істинна кров Манетерену! Істинна кров Андору!

Шайнарці все ще стояли — їх було так мало, — піднявши свою зброю й приєднавшись до нього.

— Тай’шар Манетерен! Тай’шар Андор!

Лоял кивнув.

— Та’верен, — додав він.

Перрин ніяково опустив очі. Лан звільнив його від питань, на які він не хотів відповідати, а натомість нагородив незаслуженою честю. Інші цього не зрозуміли. Цікаво, що б вони сказали, якби знали правду. Мін підійшла ближче, і юнак пробурмотів:

— Лея мертва. Я не зміг... Я спізнився на мить.

— Це нічого не змінило б, — сказала дівчина тихо. — І ти це знаєш. — Вона нахилилася, оглянула його спину і скривилась. — Морейн подбає про тебе. Вона зцілює тих, кого може.

Перрин кивнув. Він відчував неприємну липкість підсохлої крові від плечей до попереку, але, попри біль, заледве помітив це. О світло! Я ледь повернувся цього разу. Більше не можу такого допустити. Нізащо. Ніколи!

Але коли він був із вовками, все було зовсім інакше. Йому не потрібно було турбуватися через те, що незнайомці остерігаються його лише тому, що він кремезний. Ніхто не вважав його тугодумом лише через те, що він обережний. Вовки знали одне одного, навіть якщо ніколи до цього не зустрічалися. З ними він був просто ще одним вовком.

Ні! Перрин стиснув руків’я сокири. Ні! Він здригнувся, коли Масима заговорив:

— Це був знак, — сказав шайнарець до всіх, хто приєднався до нього. На його руках і грудях була кров, бо бився він лише в бриджах. Він йшов, накульгуючи, але його очі світилися так само палко, як і завжди. Навіть більше. — Це знак, що підтверджує нашу віру. Навіть вовки прийшли боротися за Відродженого Дракона. В Останній битві лорд Дракон прикличе навіть лісових звірів вступити у бій на нашому боці. Для нас це знак, щоб ми не зупинялися. Лише Друзі Морока будуть не з нами.

Двоє шайнарців кивнули.

— Стули свого клятого рота, Масимо, — відрізав Уно. Він не був поранений, але ж і бився з траллоками ще тоді, коли Перрин й не народився. А все ж і він трохи ослаб від утоми; тільки його намальоване око мало жвавий вигляд. — Ми рухатимемось далі, коли лорд Дракон в біса скаже нам, — і не раніше. Ви, вівцеголові селюки, — запам’ятайте це. — Одноокий чоловік оглянув ряди чоловіків, що зібралися біля Морейн; деякі з них не могли сидіти навіть після її допомоги. Він похитав головою. — Принаймні у нас буде до біса вовчих шкур, щоб зігріти поранених.

— Ні! — Шайнарці здивовано перезирнулися від палкості Перринового виїуку. — Вони билися за нас, — і ми поховаємо їх разом із нашими загиблими.

Уно насупився й розтулив рота, щоб заперечити, але Перрин зупинив його непохитним поглядом жовтих очей., Шайнарець першим опустив очі й кивнув.

Перрин прокашлявся. Він ніяковів щоразу, коли Уно віддавав наказ вцілілим шайнарцям збирати мертвих вовків. Мін примружилася так, як робила це, коли щось бачила.

— Де Ранд? — запитав він.

— Там, у темряві, — відповіла дівчина і кивнула головою на гору, не відриваючи від нього погляду. — Він ні з ким не говорить. Сидить там і огризається до кожного, хто до нього приходить.

— Зі мною він поговорить, — сказав Перрин.

Вона рушила за ним, намагаючись переконати спершу піти до Морейн, щоб та оглянула його рани. Світло, — що вона бачить, коли дивиться на мене? Не хочу цього знати.

Ранд сидів на землі, сховавшись від світла палаючих дерев, в тіні низькорослого дуба, спершись спиною на його стовбур. Він дивився в нікуди, охопивши себе руками під червоним каптаном так, наче йому було холодно. Ранд не помітив їхньої появи. Мін сіла поруч, але він не поворухнувся навіть тоді, коли дівчина поклала руку на його плече. Навіть тут Перрин відчував запах крові, — і не тільки власної.

— Ранде? — почав був Перрин, але юнак його перервав.

— Знаєш, що я робив під час битви? — кинув він у темряву, все ще втупившись удалину. — Нічого! Нічого корисного. Спочатку, коли я потягнувся до Істинного Джерела, я не міг торкнутися, не міг схопити його. Воно постійно вислизало від мене. Потім, коли я врешті дотягнувся, я хотів спалити їх усіх, — спалити траллоків і щезників. І все, що я зміг, — це підпалити кілька дерев. — Він затрусився від тихого сміху, відтак застиг із виразом болю. — Саїдін наповнила мене, і я відчув, що можу вибухнути, мов феєрверк. Я мав направити цю силу кудись, поки вона не спопелила мене. Я зрозумів, що думаю про те, аби звернути гору й засипати нею всіх траллоків. Я ледь не зробив цього. Це була моя битва. Не з траллоками. А з собою. Щоб не поховати нас усіх під горою.

Мін подивилася на Перрина таким жалісним поглядом, неначе просила про допомогу.

— Ми... розібралися з ними, Ранде, — сказав Перрин. Він знітився, коли подумав про всіх поранених людей унизу. І мертвих. Це краще, аніж якби на нас звалилася гора. — Ми і без тебе впоралися.

Ранд притулився потилицею до стовбура і заплющив очі.

— Я відчував їхній прихід, — прошепотів він. — Хоч і не знав, хто вони. Немов торкався зіпсутості саїдін. А саїдін завжди тут: кличе мене, наспівує мені. Але коли я врешті розібрався, Лан уже вдарив на сполох. Якби ж я міг контролювати це, — я б попередив про них ще тоді, коли вони лише наближалися. Найчастіше, коли я дійсно досягаю саїдін, я навіть не розумію, що роблю. Потік Сили зносить мене. А натомість я міг би попередити вас.

Перрин важко простягнув свої поранені ноги.

— У нас було достатньо пересторог. — Юнак розумів, що говорить так, наче заспокоює себе. Я теж міг попередити, якби поговорив з вовками. Вони знали, що траллоки й щезники в горах. Вони намагалися сказати мені. Він замислився: якби він тоді впустив вовків у свою голову, то чи не біг би зараз із ними? Колись жив такий чоловік, що спілкувався з вовками, — Ілайс Мачира. Ілайс міг бігати з вовками весь час, але був здатен пригадати й те, що він — людина. Але він ніколи не розповідав Перрину, як він це робив. І юнак не бачився з ним уже досить давно.

Скрегіт каміння під підошвами черевиків сповістив про наближення двох людей, а подуви вітру доносили до Перрина їхній запах. З обачності він не називав їх на ім’я, допоки Лан і Морейн не опинились на доступній звичайному зору відстані.

Охоронець обережно підтримував Айз Седай під руку, намагаючись робити це непомітно для неї. Погляд у Морейн був стомлений; у руці вона тримала невеличку потемнілу від часу фігурку жінки, вирізьблену зі слонової кістки. Перрин знав, що це — ангріал, артефакт Епохи Легенд, що дозволяв Айз Седай безпечно керувати значно більшою кількістю сили, ніж та, якою вона могла б оволодіти сама. Коли жінка була зовсім знесилена, вона використовувала його для Зцілення.

Мін ступила до Морейн, щоб допомогти їй, проте Айз Седай лиш відмахнулася.

— Тут дехто інший потребує допомоги, — сказала вона дівчині. — Коли я завершу, то зможу відпочити.

Жінка відмахнулась також від Лана, і її обличчя стало зосередженим, коли вона провела холодною рукою по зраненому плечу та спині Перрина. Від цього дотику шкіра почала поколювати.

— Рана не критична, — сказала Морейн. — Пошкодження сильне, — але рана неглибока. Приготуйся. Болітиме не сильно, і все ж...

Перрину завжди було некомфортно перебувати поруч з кимось, хто направляє Єдину Силу, — тим паче тоді, коли вона була спрямована саме на нього. Таке траплялося лише раз чи двічі, і він гадав, що знає, як діє Сила. Усі попередні зцілення були незначними: Морейн просто знімала втому з його м’язів, коли це було необхідно. Але сьогодні все було зовсім інакше.

Очі Айз Седай, схоже, дивилися всередину нього; крізь нього. Він почав задихатися і ледь не випустив сокиру. Перрин відчував, як шкіра повзе його спиною, а м’язи вигинаються для того, щоб сплестися разом. Його плече мимохіть засмикалося, а перед очима усе попливло. Холод обпікав його до кісток, — і навіть ще глибше. Йому здавалося, що він рухається, падає, летить; Перрин не міг зрозуміти чітко, але було таке відчуття, наче він кудись мчав — якось і кудись — дуже швидко, у позачассі. Після вічності він знову прийшов до тями. Морейн почала відходити від нього, похитуючись, аж поки Лан не вхопив її під руку. — Перрин поглянув на своє плече. Порізи й синці зникли безслідно, — як і біль. Він поволі обернувся, — та біль у спині також минув. Навіть ноги вилікувалися. Не було потреби оглядати себе повністю, аби переконатися, що рани загоїлись. Тільки шлунок голосно бурчав.

— Тобі потрібно якомога швидше поїсти, — сказала Морейн. — Ти витратив багато сил на зцілення. їх потрібно відновити.

Голод, а особливо думка про їжу заполонила Перринову свідомість. Телятина з кров’ю, оленина і баранина, і... Неймовірним зусиллям він відігнав думку про м’ясо. Він знайде кілька тих коренеплодів, що пахли, як ріпа, коли їх смажили. Шлунок запротестував.

— Навіть шраму не лишилося, ковалю, — сказав йому Лан.

— Більшість поранених вовків утекла до лісу, — сказала Морейн, потираючи спину пальцями та потягуючись, — але я вилікувала тих, кого змогла знайти. — Перрин підозріло подивився на неї, — але, здавалося, вона говорила без задньої думки. — Мабуть, вони прийшли із якоюсь власною метою. Але без них ми б загинули.

Перрин ніяково посовався й опустив очі.

Айз Седай потягнулася до щоки Мін, де був синець, але та відступила зі словами:

— Моє поранення незначне, а ви втомлені, Морейн. У мене бувало й гірше, коли я сама падала.

Морейн усміхнулася й опустила руку. Лан підхопив її, коли вона похитнулася.

— Добре. А ти як, Ранде? Не поранений? Навіть поріз від мерддраало-вого клинка може бути смертельним. І деякі леза траллоків теж небезпечні.

Перрин тільки тепер дещо помітив:

— Ранде, твій каптан мокрий.

Ранд витягнув праву руку з-під каптана, — вона була вся в крові.

— Це не мерддраал, — сказав він розгублено, розглядаючи руку. — Навіть не траллок. Стара рана, яку я отримав у Фалме, знову відкрилася.

Щось прошипівши, Морейн вирвала свою руку в Лана й припала до Ранда. Вона відкинула полу каптана і почала вивчати рану. Голова Морейн затуляла Перрину Рандову рану, але запах крові вчувався сильніше. Руки Морейн рухалися, і Ранд скривився від болю.

— «Кров Відродженого Дракона на скелях Шайол Гулу звільнить людський рід від Тіні». Хіба не так сказано в Пророцтвах про Дракона?

— Хто тобі це сказав? — різко мовила Морейн.

— Якби ви могли перенести мене в Шайол Гул зараз, — мляво сказав Ранд, — через Подорожню браму чи Портальний камінь, то усе б закінчилося. Більше жодних смертей. Жодних снів. Нічого.

— Якби все було так просто, — похмуро мовила Морейн, — я б так і зробила. Але не все в Караетонському циклі варто сприймати буквально. На кожен вислів, що говорить про щось прямо, знайдуться десятки інших, які можна витлумачити у сотні різних способів. Гадаєш, що можеш стверджувати щось напевно, якщо хтось переповів тобі все Пророцтво?

Вона зупинилася, збираючись з силами. Однією рукою жінка стиснула ангріал, а іншою спокійно провела по Рандовому боку — так, наче там і не було крові.

— Приготуйся.

Ранд випростав спину і широко розплющив очі. Він глибоко дихав, уважно спостерігав і тремтів. Перрину здавалася, що Морейн зцілювала його цілу вічність, — але вже за мить Ранд знову спирався на дуба.

— Я зробила... Все, що могла, — виснажено сказала вона. — Все, що могла. Ти повинен бути обережний. Рана може знову відкритися, якщо ти... — Її голос згас, і вона впала.

Ранд спіймав Морейн, але Лан миттю підхопив і підняв її. Коли Охоронець зробив це, то на його обличчі промайнула ніжність, яку Перрин аж ніяк не очікував побачити.

— Виснажена, — сказав Охоронець. — Вона піклується про інших, — але ніхто не може зарадити її втомі. Віднесу її до ліжка.

— Але ж є Ранд, — обережно сказала Мін. Проте Охоронець похитав головою.

— Навіть не намагайся, пастуше, — сказав він. — Ти знаєш надто мало, — тож можеш не допомогти, а вбити її.

— Твоя правда, — гірко мовив Ранд. — Мені не можна довіряти. Льюс Терін Родичевбивця вбив усіх своїх близьких. Можливо, я теж таке зроблю, перш ніж загину.

— Візьми себе в руки, пастуше, — різко мовив Лан. — Увесь світ тримається на твоїх плечах. Пам’ятай, що ти чоловік, — тож роби усе, що від тебе залежить.

Ранд підвів очі на Охоронця, і несподівано вся гіркота в його голосі минулася.

— Я боротимуся якнайзавзятіше, — відповів він. — Адже більше нікому. Це має статися, і це — мій обов’язок. Я боротимуся. І той, ким я став, не обов’язково мусить мені подобатися. — Він заплющив очі, немов заснув. — Я боротимуся. Сни...

Лан якийсь час дивився на нього, а тоді кивнув. Він ковзнув поглядом по Морейн і звернувся до Перрина й Мін;

— Відведіть його до ліжка, та й самі трохи поспіть. Нам потрібно скласти план, бо лиш Світло знає, що станеться далі.