Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 27

ТЕЛ’АРАН’РІОД

Кімнату, яку виділили для Еґвейн у тій же галереї, що й Найнів та Елейн, мало чим різнилася від кімнати її старшої подруги. Ліжко було трохи ширшим, а стіл — меншим. Невеличкий килимок був витканий квітами, а не завитками. Ось і все. Після кімнатки послушниці ця кімната здавалася палацом, — проте, коли вони утрьох зібралися там пізно вночі, Еґвейн воліла б повернутися до послушницької частини, без персня на пальці та смужок на сукні. Інші дівчата були схвильовані не менше від неї.

Вони готували на кухні обід і вечерю, а в проміжках намагалися зрозуміти значення того, що виявили у підвалі. Це була пастка — чи спроба збити їх з правильного шляху? Чи знала Амерлін про це, — і, якщо так, то чому нічого їм не сказала? Обговорення не приносило відповідей, — і не траплялося жодної нагоди поговорити з Амерлін.

Верін зайшла на кухню після полуденної трапези, кліпаючи так, наче не розуміла, навіщо вона тут. Коли жінка побачила Еґвейн та двох інших дівчат, що плазували під казанами і чайниками, вона якусь мить здивовано витріщалася, а тоді підійшла і спитала так голосно, що кожен міг почути:

— Знайшли щось?

Елейн, занурена головою і плечима у величезний супник, задкуючи, вдарилася об обідок головою. її блакитні очі округлилися так, що зайняли майже все обличчя.

— Нічого, окрім жиру й свого поту, Айз Седай, — сказала Найнів. Смикнувши косу, вона залишила масний мильний слід піни на темному волоссі й скривилася.

Верін кивнула, наче такої відповіді й очікувала.

— Гаразд. Продовжуйте шукати.

Вона знову оглянула кухню, насупилась, неначе її спантеличило те, що вона опинилася в такому місці, — й вийшла.

Після полудня прийшла Аланна, котра взяла з собою миску великого зеленого аґрусу і глечик вина; потім прийшла Елайда, а після вечері — Шеріам, а ще Аная.

Аланна спитала Еґвейн, чи хоче та більше дізнатися про Зелену Аджу, — і поцікавилася, коли вони планують продовжити навчання. Те, що посвячені самі обирали заняття й темп, не означало, що вони можуть нічого не робити. Кілька перших тижнів будуть, без сумніву, складними, — але вони повинні обирати, або це зроблять за них.

Елайда просто стояла певний час із суворим обличчям і розглядала їх, взявши руки в боки, і Шеріам робила те саме, і майже в такій самій позі. Аная також набрала цієї пози, — але її погляд був більш дружнім. Поки вона не відчула їхній погляд на собі. Тоді її обличчя стало таким самим, як і в інших Айз Седай.

Еґвейн не розгледіла в цих візитах чогось незвичного. Наставниця послушниць, очевидно, могла просто перевіряти їх — так само, як і інших послушниць, що працювали на кухні; у Елайди ж були причини наглядати за дочкою-спадкоємицею Андору. Еґвейн намагалася не думати про цікавість, котру та виявила щодо Ранда. Що ж стосується Аланни, то вона була не єдиною Айз Седай, що приходила по тацю, аби віднести її до своєї кімнати, а не їсти з усіма. Половина сестер у Вежі були надто зайнятими для трапези, у них не було часу навіть викликати служницю, щоб та принесла їм їжу. А Аная?.. Аная могла бути зацікавлена нею як Сновидицею. Вона точно не намагалася пом’якшити покарання від Престолу Амерлін. Сни були єдиною причиною для Анаї, щоб прийти. Це скидалось на правду.

Розвішуючи сукню у шафі, Еґвейн укотре повторювала собі, що недбалість Верін була лише випадковістю: Коричневі сестри часто бували неуважними. Якщо це була недбалість. Сидячи на краю ліжка, вона натягла сорочку й почала спускати панчохи. Вона вже майже ненавиділа білий — так само, як донедавна сірий.

Найнів стояла перед каміном із торбиною Еґвейн в одній руці, іншою ж смикала свою косу. Елейн сиділа за столом і знервовано говорила:

— Зелена Аджа, — сказала золотоволоса дівчина, і звучало це вже, згідно з підрахунками Еґвейн, раз двадцятий від полудня. — Я могла б вибрати Зелену Аджу, Еґвейн. Тоді можна мати трьох або чотирьох Охоронців і, можливо, вийти заміж за одного з них. Хто, як не Охоронець, буде кращим принцом-консортом Андору? Хіба що... — Вона замовкла і почервоніла.

Еґвейн відчула укол ревнощів, які, як вона гадала, придушила вже давно, — і вони злилися зі співчуттям. Світло, як я смію ревнувати, якщо не можу дивитися на Ґалада без дрожу та млості водночас? Ранд був моїм, — але вже ні. Я б хотіла мати можливість віддати його тобі, Елейн, — але він не для нас обох. Може, це й добре для дочки-спадкоемиці — одружитися з простим хлопцем-андорцем; однак якщо він—Відроджений Дракон, то це неможливо.

її панчохи впали на підлогу. Але цієї ночі Еґвейн бентежилась через речі, важливіші від охайності.

— Я готова, Найнів.

Найнів простягнула їй торбу та довгу, тонку смужку шкіри.

— Можливо, воно спрацює для нас обох. Я, мабуть, могла б... піти з тобою.

Викотивши кам’яний перстень на долоню, Еґвейн просунула крізь нього шкіряну стрічку і повісила її на шию. Сині, коричневі, червоні смужки і плями на персні відживилися на тлі її білої сорочки.

— Іти залишиш Елейн на самоті наглядати за нами обома? Коли Чорна Аджа може знати про нас?

— Я впораюся, — рішуче сказала Елейн. — Або дозволь мені піти з тобою, — а Найнів залишиться на варті. Вона найсильніша з нас, коли сердиться; якщо нам потрібен сторож, — вона підійде якнайкраще.

Еґвейн похитала головою.

— А якщо це не спрацює для двох? Якщо, навпаки, це унеможливить його роботу? Ми не знатимемо, допоки не прокинемося, — і тоді ніч буде змарнована. Ми не можемо втратити й однієї, якщо хочемо наздогнати їх. Ми вже й так далеко позаду.

Це були важливі причини, і вона справді так вважала, — але була й ще одна, ближча для неї.

— Крім того, я буду значно спокійніша, якщо ви двоє будете наглядати за мною у разі...

Вона не хотіла говорити цього. У разі, якщо хтось увійде, поки вона спатиме. Сірий Чоловік. Чорна Аджа. Будь-що з того, що перетворило Білу Вежу з безпечного місця на темний ліс, повний ям і пасток. Щось може увійти у той час, коли вона буде безпомічно лежати.

На їхніх обличчях читалося розуміння.

Коли Еґвейн простяглася на ліжку і поклала пухову подушку собі під голову, Елейн підсунула два стільці, — по одному з кожного боку ліжка. Найнів одну за одною погасила свічки і в цілковитій темряві сіла на стілець. Елейн взяла інший.

Еґвейн заплющила очі, намагаючись навіяти сон, але річ, що лежала у неї на грудях, надто допікала своєю реальністю. Набагато більше, ніж

біль після відвідин кабінету Шеріам. Перстень тепер важив, здавалося, як цеглина, а думки про дім і тихі води розсипалися від згадки про нього. Про Тел’аран’ріод. Невидимий світ. Світ снів. Він чекав на неї по той бік.

Найнів почала тихо наспівувати. Еґвейн упізнала цю безіменну пісню без слів, — точніше, її мелодію, яку мати наспівувала в дитинстві. Коли вона лежала в ліжку у своїй кімнаті з пухкою подушкою та теплими ковдрами, а аромат трояндової олії змішувався із запахами пирогів її мами, і...

Ранде, з тобою все гаразд? Перрине?Хто вона? Сон заполонив дівчину.

Вона стояла серед пагорбів, вистелених польовими квітами й усіяних невеликими гущами листяних дерев у виярках та на гребенях. Метелики пурхали над квітками, мерехтіли жовтими, блакитними та зеленими крильцями, а неподалік щебетали два жайворонки. Пухнасті білі хмаринки пропливали по лагідному блакитному небі, а вітерець створював делікатний баланс між прохолодою і теплом, що з’являлося в ці особливі весняні дні. День був надто чудовим, аби це було реальністю.

Вона подивилася на свою сукню і радісно засміялася. Її улюбленого відтінку небесно-блакитного шовку, з білими прорізами у спідниці — вони миттю змінювалися на зелений, коли вона супилася — обшита рядами крихітних перлин на рукавах і на грудях. Вона висунула ноіу, щоб подивитися на оксамитовий капець. Єдиною грубою річчю був перекручений перстень з різнобарвного каменю, що звисав з шиї на шкіряній стрічці.

Вона взяла перстень у руки — і ахнула. Він був легким, як пір’їнка. Еґвейн була певна: якщо підкинути його, то перстень полетить, як пушинка чортополоху. Чомусь вона його більше не боялася. Дівчина сховала його під сукню, щоб забрати з очей.

— Отже, це і є Тел’аран’ріод, про який говорила Верін, — сказала вона. — Світ Снів Коріанін Недіал. Не схоже, щоб він був небезпечним.

Але Верін сказала остерігатися. З Чорної Аджі вона чи ні, — але Еґвейн не бачила ще, щоб Айз Седай прямолінійно брехали. Можливо, вона помилилася. Однак Еґвейн знала, що ні.

Лише для того, щоб переконатися в цій можливості, Еґвейн відкрила себе Єдиній Силі. Саїдар наповнила її. Вона існувала навіть тут. Дівчина направила легкий потік, обережно спрямовуючи його на вітерець, закрутила метеликів у мерехтливі барвисті спіралі та об’єднала кільця.

Раптово вона відпустила його. Метелики розлетілися, не переймаючись своєю короткою пригодою. Мерддраал і деякі інші породження Тіні можуть відчути, що хтось направляє. Роззирнувшись довкола, їй стало складно уявити їх у такому місці, — але те, що вона не могла їх уявити, не означало, що їх не було. І Чорна Аджа має усі ті тпер’ан/ріали, котрі вивчала Коріанін Недіал. Це було болісним нагадуванням про те, чому вона тут опинилась.

— Принаймні я знаю, що можу направляти, — пробурмотіла вона. — Я нічого не дізнаюся, якщо просто стоятиму тут. Можливо, коли я роззир-нуся... — Вона ступила крок...

...і опинилася у вологому, темному коридорі корчми. Вона була донькою господаря; дівчина була певна, що це корчма. Тиша заповнила простір, а всі двері вздовж коридору були міцно зачинені. їй стало цікаво, хто може бути за простими дерев’яними дверима просто перед нею, — і вони враз відчинилися.

Кімната була порожньою. Холодний вітер стугонів крізь прочинені вікна, здіймаючи старий попіл у каміні. Великий собака згорнувся на підлозі, поклавши кудлатий хвіст на ніс, — поміж дверима і колоною, грубо вирізьбленою із чорного каменю, що стояла у центрі кімнати. Притулившись спиною до цієї колони, сидів кремезний юнак зі скуйовдженим волоссям; він був у самій білизні. Його голова звисала, мовби він спав. Масивний чорний ланцюг, кінці якого були затиснені в його руках, був обмотаний навколо колони та грудей юнака. Спав він чи ні, а його м’язи напружились, міцно тримаючи ланцюг, мовби він сам прив’язав себе до колони.

— Перрине? — здивовано сказала дівчина. Вона увійшла до кімнати. — Перрине, що з тобою сталося? Перрине!

Собака випрямився і підвівся.

Однак це був не собака, а сиво-чорний вовк. Він блиснув білим вищиром; жовті очі дивилися на неї, як на мишу. Мишу, яку хочуть з’їсти.

Еґвейн мимохіть ступила крок назад, до коридору.

— Перрине! Прокинься! Тут вовк!

Верін сказала, що все, що тут відбувається, — реальне, і в якості доказу показала свій шрам. Зуби вовка здавалися великими, мов ножі.

— Перрине, вставай! Скажи йому, що я друг!

Вона охопила саїдар. Вовк підкрався ближче.

Перрин підняв голову; його очі сонно розплющилися. Дві пари жовтих очей дивилися на неї. Вовк приготувався до стрибка.

— Стрибуне, — закричав Перрин, — ні! Еґвейн!

Двері різко зачинилися перед обличчям дівчини, і її оточила суцільна темрява.

Вона нічого не бачила, — але відчувала, як краплини поту проступили на чолі. Не від тепла. Світло, де я¹? Мені не подобається це місце. Я хочу прокинутися!

Почулося якесь дзижчання; дівчина відскочила, перш ніж зрозуміла, що це цвіркун. Жаба хрипко квакала в темряві, і цілий хор вторив їй. Коли очі Еґвейн призвичаїлися до темряви, вона побачила невиразні образи дерев довкола себе. Хмари сховали зорі, а місяць був тонким срібним серпиком.

Праворуч від неї, серед дерев мерехтіло ще одне світло. Багаття.

Перш ніж рушити, вона хвильку подумала. Бажання прокинутися було недостатньо, аби покинути Тел’аран’ріод, — а вона досі не знайшла нічого корисного. І була неушкоджена. Поки що, подумала Еґвейн і здригнулася. Проте вона не мала жодного уявлення, хто — чи що — перебуває біля того вогнища. Це може бути мерддраал. Окрім того, незручно буде бігти в цьому через ліс. Це була її остання думка; Еґвейн пишалася тим, що знала, коли виглядала як дурепа.

Глибоко вдихнувши, вона підібрала свої шовкові спідниці й підкралася ближче. І хоча вона не знала ліс так добре, як Найнів, але розуміла, що потрібно уникати сухих гілок. Врешті вона обережно роздивилася простір довкола стовбура старого дуба біля багаття.

Там був лише високий юнак, що сидів і дивився на полум’я. Ранд. Це полум’я не палило дрова. Воно не палило нічого з того, що вона бачила. Полум’я танцювало над голим клаптем землі. Воно навіть не випалило ґрунт.

Перш ніж вона ворухнулася, Ранд підвів голову. Дівчина здивувалася, побачивши, що він курить люльку; тонка нитка тютюнового диму здіймалася з чаші. Він мав втомлений вигляд. Дуже втомлений.

— Хто там? — гукнув Ранд. — Ви так шурхотіли листям, що й мертвого б розбудили, — тож виходьте.

Еґвейн стисла губи й вийшла вперед. Не шурхотіла!

— Це я, Ранде. Не бійся. Це сон. Мабуть, я у твоєму сні.

Він зірвався на ноги — так раптово, що вона завмерла. Він був кремезнішим, аніж вона пам’ятала. І трохи небезпечнішим. А може, й не трохи. Його блакитно-сірі очі горіли, мов крижане полум’я.

— Думаєш, я не знаю, що це сон? — він посміхнувся. — І знаю, що він не менш реальний. —Хлопець сердито витріщився в темряву, немов шукав когось. — Скільки ти ще пробуватимеш? — закричав він у ніч. — Скільки облич ще підішлеш? Моя мати, батько, а тепер — вона! Вродливі дівчата не спокусять мене поцілунком, — навіть ті, котрих я знаю! Я зневажаю тебе, Батьку Брехні! Зневажаю!

— Ранде, — несміливо сказала вона. — Це я. Еґвейн.

Раптом нізвідки в його руках з’явився меч. Клинок був суцільним полум’ям, — трохи вигнутим, із вирізьбленою чаплею.

— Моя мати дала мені пряника, — сказав він тихо, — із запахом отрути. Батько приготував ножа для моїх ребер. Вона... вона пропонувала поцілунки і дещо більше. — Піт стікав обличчям; його погляд, здавалося, спопеляв її. — А що принесла ти?

— Ти мене вислухаєш, Ранде аль’Торе, або я тебе остуджу.

Вона сягнула саїдар, направила потоки, щоб накинути на нього повітряну сіть.

Меч закрутився в його руках, потріскуючи, мов розпалене горно.

Вона охнула й похитнулася; наче сіть, натягнена надто туго, тріснула й відскочила на неї.

Ранд засміявся.

— Бачиш, я вчуся. Коли це виходить... — Він скривився й став перед нею. — Я можу витримати всі обличчя, але не це. Не її, щоб ти згорів! — Меч спалахнув.

Еґвейн побігла.

Вона не знала, що саме зробила і як, — але знов опинилася серед пагорбів, під сонячним небом, із щебетливими жайворонками та мерехтливими метеликами. І глибоко, уривчасто зітхнула.

Я щось дізналася... Що? Те, що Морок переслідує Ранда? Я це вже знала. Чи, може, Морок хоче вбити його? Це інше. Якщо він не збожеволів і не розуміє, що говорить. Світло, чому я не можу допомогти йому? О Світло, Ранде!

Вона повільно, глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися.

^;— Єдиний спосіб допомогти, — це вгамувати його, — пробурмотіла вона. — Або ж убити. — її шлунок стиснувся й перевернувся. — Я ніколи цього не зроблю. Ніколи!

Червона пташка сіла поруч з нею на кущ морошки; гребінь пташки піднявся, коли вона нахилила голову, обережно розглядаючи дівчину. Еґвейн звернулася до неї:

— Гаразд; я нічим не допоможу, якщо буду стояти тут і розмовляти із собою, правда? А тим паче з тобою.

Пташка здійнялася, коли дівчина ступила крок до куща. Коли вона ступила другий крок, їй усе ще було видно малиновий спалах; а по третьому пташка розчинилася в заростях.

Еґвейн зупинилася і дістала кам’яний перстень з-під викоту сукні. Чому нічого не змінилося? Дотепер все змінювалося так швидко, що я ледь могла передихнути. Чому не зараз? Може, тут прихована відповідь? Вона несміливо роззирнулася. Польові квіти знущалися з неї, і пісня жайворонка насміхалася також. Це місце, схоже, створене нею.

Вона рішуче стисла руками тпер’анґріал.

— Перенеси мене туди, де мені потрібно бути. — Вона заплющила очі й сконцентрувалася на персні. Це насамперед камінь. Земля повинна дати їй певне відчуття. — Зроби це. Перенеси мене туди, де мені потрібно бути.

Вона знову досягла саїдар і направила струмінь Єдиної Сили у перстень. Дівчина знала, що їй не потрібен потік Сили, щоб той запрацював, і вона не намагалася щось зробити для нього. Лише трохи Сили для використання.

— Перенеси мене туди, де я зможу знайти відповідь. Я повинна знати, чого хоче Чорна Аджа. Перенеси мене до відповіді.

— Нарешті ти знайшла свій шлях, дитино. Усі відповіді ти знайдеш тут.

Еґвейн широко розплющила очі. Вона стояла у великому залі; його широку куполоподібну стелю підтримував цілий ліс масивних колон із червоного каменю. У повітрі завис кришталевий меч, що мерехтів і виблискував, повільно обертаючись. Вона була не впевнена, — але це міг бути той самий меч, до якого тягнувся Ранд у її сні. В її іншому сні. Усе здавалося таким реальним, — тож вона повинна була нагадувати собі, що це сон.

З тіні колони вийшла, постукуючи палицею, зігнута від старості жінка. Важко було описати її потворність. У неї було кістляве гостре підборіддя, ще кістлявіший кирпатий ніс, а бородавки, з яких росло волосся, так рясно всіяли обличчя, що його важко було розгледіти крізь них.

— Хто ви? — спитала Еґвейн. Поки що всі, кого вона бачила у Світі Снів, були їй знайомі, — та навряд чи вона могла б забути цю бідну стару жінку.

— Просто бідна стара Силві, міледі, — заґелґотіла старенька. Водночас вона вигнулася чи то у реверансі, чи то в низькому поклоні. — Ви знаєте бідну стару Силві, міледі. Вона вірно служила вашій сім’ї протягом всіх цих років. Невже це старе обличчя досі лякає вас? Не бійтеся, міледі. Воно служить мені, коли я цього потребую, краще за будь-яку вроду.

— Звісно, — скзала Еґвейн. — Виразне обличчя. Хороше обличчя.

Вона сподівалася, що жінка повірить їй. Ким би вона не була, схоже, ця Силві знала Еґвейн. Можливо, вона знала й деякі відповіді.

— Силві, ви сказали щось про те, що тут можна знайти відповіді.

— О, ви прийшли в правильне місце для відповідей, міледі. Серце Каменя повне відповідей. І таємниць. Високі лорди не будуть нам тут раді, міледі. О ні. Окрім них, ніхто не має права бути тут. І служників, звісно. — Вона хитро й пискляво захихотіла. — Високі лорди не підмітають і не миють підлоги. Але хто ж помічає служників?

— Які ще таємниці?

Але Силві вже пошкутильгала до кришталевого меча.

— Змови, — промовила вона, наче до себе. — Усі вони вдають, що служать Великому володарю, насправді ж всі плетуть змови й плани, щоб повернути собі втрачене. І кожен з них гадає, що існує тільки її чи його змова. Ішамаель дурень!

— Що? — різко втрутилася Еґвейн. — Що ви сказали про Ішамаеля?

Стара озирнулася, щоб показати свою криву, улесливу посмішку.

— Так говорить бідний народ, міледі. Це відвертає силу Відступників, — коли називаєш їх дурнями. Почуваєшся добре — і безпечно. Навіть Тінь не зашкодить тобі, якщо назвеш її дурною. Спробуйте, міледі. Скажіть: Ба’алзамон дурень!

Кінчики іуб Еґвейн смикнулися в посмішку.

— Ба’алзамон дурень! Ви маєте рацію, Силві. — Від цього й справді стало краще. — Стара жінка захихотіла. Меч обертався просто за її плечима. — Силві, що це?

— Калландор, міледі. Ви знаєте це, чи не так? Недоторканний. — Несподівано вона змахнула палицею позад себе; десь за фут від меча палка відскочила з глухим ударом. Силві посміхнулася дужче. — Меч-Не-Схожий-На-Меч, і лише деякі обрані знають, що це таке насправді. Ніхто не може доторкнутися до нього, окрім одного. Ті, хто поклали його тут, потурбувалися про це. Одного дня Відроджений Дракон візьме Калландор і так доведе, що він — справжній Дракон. Це буде принаймні першим доказом. Льюс Терін повертається, щоб його побачив увесь світ і схилив голову перед ним. Ах, високим лордам не дуже подобається, що він тут. їм не подобається все, що пов’язано із Силою. Вони позбулися б його, якби могли. Якби могли. Гадаю, дехто хотів би оволодіти мечем, якби міг. Що б віддав один з Відступників, аби отримати Калландор?

Еґвейн розглядала мерехтливий меч. Якщо Пророцтво про Дракона правдиве, якщо Ранд, як проголосила Морейн, є Драконом, — одного дня він володітиме ним. Хоча важко було уявити, як може здійснитися все те інше, що, як вона знала, написано про нього у Пророцтві. Але якщо є спосіб отримати меч, то про нього, можливо, знає Чорна Аджа. А якщо вона знає, — то дізнаюся і я.

Дівчина обережно потягнулася до Сили, перевіряючи, що саме тримає й захищає меч. Еґвейн намацала щось — і зупинилася. Вона могла відчути, котрі із П’яти Сил присутні тут: Повітря, Вогонь і Дух. Вона могла простежити заплутане мереживо, зроблене саїдар із силою, що вразила її. У плетиві були прогалини, які вона могла промацати ретельніше. Коли дівчина намагалася це зробити, вона мовби боролася з найгустішими частинами плетива. Коли вона намагалася прорватися, плетиво вдарило її, і вона полишила спроби. Половина стіни була виплетена за допомогою саїдар-, інша ж половина, яку вона не могла ні відчути, ні торкнутися — за допомогою саїдін. Насправді не можна було сказати, що стіна суцільна, — але було дуже близько до того. Кам’яна стіна зупиняє сліпу жінку так само, як і зрячу.

Здалеку долинули кроки. Чобіт.

Еґвейн не могла сказати, скільки їх були чи звідки долинали ці звуки, але Силві здригнулася й одразу витріщилася в напрямку колон.

— Він знову йде подивитися на меч, — пробурмотіла вона. — Уві сні чи яві, він хоче... — Вона немовби згадала про Еґвейн і схвильовано посміхнулася:

— Ви маєте піти зараз, міледі. Він не повинен побачити вас тут, — чи навіть дізнатися, що ви тут були.

Еґвейн вже відступала до колон, і Силві слідувала за нею, розмахуючи руками й палицею.

— Я йду, Силві. Мені просто потрібно згадати шлях. — Вона обмацувала кам’яний перстень. — Перенеси мене назад на схили. — Нічого не відбувалося. Вона направила ниткоподібний потік до персня. — Поверни мене на пагорби. — Колони з червоного каменю все ще оточували її. Кроки ставали дедалі ближчими, — наблизилися достатньо, щоб їх уже не поглинало власне відлуння.

— Ви не знаєте виходу звідси, — хрипко сказала Силві, а тоді перейшла на шепіт, улесливий і насмішкуватий водночас. Тон старої служниці, що відчула перевагу. — О міледі, це небезпечне місце, якщо не знати виходу. Підійдіть, дозвольте бідній старій Силві визволити вас. Бідна стара Силва безпечно вкладе вас у ліжко, міледі.

Вона обхопила її обома руками, спішно відтягуючи подалі від меча. Хоч Еґвейн і не потребувала такої квапливості. Чоботи зупинилися; він — ким би не був — мабуть, розглядав Калландор.

— Просто вкажіть мені шлях, — прошепотіла Еґвейн. — Чи скажіть. Немає потреби штовхатись. — Пальці старої жінки якимось чином обплутали кам’яний перстень. — Не торкайтеся цього, Силві.

— Безпечно, у твоєму ліжку.

Біль зруйнував світ.

З пронизливим зойком Еґвейн у темряві сіла на ліжку; її обличчям лився піт. Якусь мить дівчина не розуміла, де вона є, — і не думала про це.

— О, Світло! — стогнала вона, — як боляче. О світло, як же боляче!

Еґвейн провела руками по своїй шкірі, що нестерпно пекла, впевнена, що вона висічена чи побита, — але не знайшла й сліду.

— Ми тут, — пролунав голос Найнів з темряви. — Ми поруч, Еґвейн.

Еґвейн кинулася до голосу й зі щирим полегшенням охопила шию Найнів.

— О Світло, я повернулася. Світло, я повернулася.

— Елейн, — сказала Найнів.

Через кілька секунд тьмяно спалахнула свічка. Елейн зупинилася зі свічкою в одній руці й скіпкою, яку вона запалила за допомогою кременя і сталі, — в іншій. Тоді вона усміхнулася, і всі свічки в кімнаті засвітилися. Дівчина зупинилася біля умивальника і повернулася до ліжка з холодною вологою тканиною, щоб умити обличчя Еґвейн.

— Тобі було погано? — схвильовано запитала вона. — Ти жодного разу не поворухнулася. Нічого не бурмотіла. Ми не знали, чи слід будити тебе.

Еґвейн квапливо намацала шкіряну стрічку навколо своєї шиї і жбурнула її разом з перснем через усю кімнату.

— Наступного разу, — вона важко дихала, — ми домовимося про час, коли мене розбудити. Розбудити, навіть якщо доведеться сунути мою голову в умивальник з водою! — Вона не усвідомила, що вже вирішила, що відбудеться наступний раз. Чи поклали б ви голову у ведмежу пащу тільки для того, аби довести, що не боїтесь ? Чи зробили б ви це вдруге, бо вже робили таке — і залишилися живі?

Втім, це було не тільки заради того, аби довести, що вона не боїться. Еґвейн боялася, — і добре це розуміла. Але поки Чорна Аджа має ті тер’анлріали, що вивчала Коріанін, вона продовжуватиме це робити. Еґвейн знала це напевно: відповідь на питання про те, чому вона їх хотіла, полягає в Тел’аран’ріоді. Якщо вона зможе знайти відповіді про Чорних Айз Седай там — а може, й інші відповіді, якщо хоча б половина з того, що їй говорили про талант Сновидиць, правда, — то їй потрібно повертатися.

— Але не сьогодні, — тихо сказала вона. — Ще ні.

— Що сталося? — запитала Найнів. — Що тобі... наснилося?

Еґвейн лягла назад у ліжко й розповіла їм усе. Єдиною річчю, яку вона випустила, був Перрин, що розмовляв із вовком. Про вовка дівчина також не сказала. Вона відчувала провину через те, що приховувала щось від Елейн і Найнів, — але це була Перринова таємниця, яку він, а не вона, розповість, якщо захоче. Решту дівчина описала детально. Коли вона закінчила, то відчула спустошення.

— Окрім втоми, — сказала Елейн, — він виглядав пораненим? Еґвейн, я не можу повірити, що він міг нашкодити тобі. Не можу в це повірити.

— Ранд, — сухо мовила Найнів, — ще трохи потурбується про себе сам.

Елейн почервоніла — і погарнішала від цього. Еґвейн зрозуміла, що Елейн гарна завжди, — чи то вона плаче, чи вичищає горщики.

— Калландор, — продовжила Найнів. — Серце Каменя. Це було позначено на малі. Гадаю, ми знаємо, де Чорна Аджа.

Елейн відновила рівновагу.

— Це не впливає на пастку, — сказала вона. — Це не хибний слід. Це пастка.

Найнів похмуро посміхнулася.

— Найкращий шлях зловити того, хто поставив пастку, — зачинити її та дочекатися, коли він прийде. Чи вона — у нашому випадку.

— Ти хочеш вирушити в Tip? — спитала Еґвейн. Найнів кивнула.

— Схоже, Амерлін дала нам волю. Ми приймаємо власні рішення, пам’ятаєш? Принаймні ми знаємо, що Чорна Аджа в Тірі, — і знаємо, кого там шукати. Тут же усе, що ми можемо, — це сидіти й варитися в наших підозрах щодо кожного, розмірковуючи, чи немає там ще одного Сірого Чоловіка. Краще я буду гончаком, а не зайцем.

— Я повинна написати матері, — сказала Елейн. Коли вона побачила погляди дівчат, то почала оборонятися: — Я вже зникла раз без її відома. Якщо я зроблю це ще раз... Ви не знаєте, який у неї характер. Вона здатна надіслати Ґарета Бріна та цілу армію проти Тар Валона. Чи полювати за нами.

— Ти можеш лишитися тут, — сказала Еґвейн.

— Ні. Я не дозволю вам піти вдвох. І не залишуся, щоб розмірковувати, а чи сестра, що навчає мене, не є Другом Морока, і чи ще один Сірий Чоловік не прийде по мене. — Вона хихотнула. — Я не буду працювати на кухні, поки ви двоє шукатимете пригод. Я просто скажу матері, що я за межами Вежі за наказом Амерлін, — тож вона не розгнівається, якщо почує чутки. Я не скажу, куди ми прямуємо чи навіщо.

— Краще цього не робити, — сказала Найнів. — Якщо вона дізнається про Чорну Аджу, то, найімовірніше, прийде по тебе. Тим паче ти не можеш знати, через скільки рук пройде твій лист, перш ніж дійти до неї, — чи скільки очей можуть його прочитати. Найкраще нікому нічого не розповідати.

— Є ще одна річ, — зітхнула Елейн. — Амерлін не знає, що мені все відомо. Мені слід знайти такий спосіб надіслати листа, щоб вона його не побачила.

— Я подумаю про це, — Найнів звела брови. — Можливо, коли ми вже будемо в дорозі. Ти зможеш залишити його в Аринґіллі на шляху у низов’я ріки, якщо у нас буде час знайти когось, хто прямує до Кеймліна. Ті папери, що дала нам Амерлін, здатні когось переконати. Маємо сподіватися, що вони спрацюють і з капітаном корабля, — хіба що хтось із вас має більше монет, ніж я.

Елейн печально похитала головою. Не було грошей і в Еґвейн. Усе, що вони мали, окрім кількох мідяків у кожної, було витрачено під час подорожі з мису Томан.

— Коли... — Вона зупинилася й закашлялась. — Коли рушатимемо? Сьогодні вночі?

Якусь мить Найнів дивилася так, наче розмірковувала, — а потім похитала головою.

— Ти маєш поспати після... — Вона вказала рукою на місце, де лежав кам’яний перстень після того, як відскочив від стіни. — Дамо Амерлін ще один шанс знайти нас. Коли закінчимо зі сніданком, ви обоє запакуєте те, що хочете взяти, — але торбина повинна бути легкою. Ми маємо вийти з Вежі так, щоб нас ніхто не помітив, пам’ятайте. Якщо Амерлін не з’явиться до полудня, — я планую бути вже на судні, коли проб’ють першу годину, засунувши той папірчик капітану в горлянку, якщо доведеться. Як вам таке?

— Чудово! — твердо сказала Елейн, а Еґвейн додала:

— Сьогодні чи завтра, — аби швидше.

Вона хотіла говорити так само впевнено, як Елейн.

— Тоді нам усім потрібно поспати.

— Найнів, — сказала Еґвейн тихим голосочком, — я... Я не хочу залишатися сама вночі.

їй було болісно в цьому зізнаватися.

— Я теж не хочу, — сказала Елейн. — Я продовжую думати про Бездушних. Не знаю чому, але вони лякають мене більше від Чорної Аджі.

— Насправді, — повільно сказала Найнів, — я теж не хочу бути зараз одна. — Вона подивилася на ліжко, де лежала Еґвейн. — Здається, воно достатньо велике для трьох, якщо кожна триматиме свої лікті при собі.

Пізніше, коли вони вмощувалися в ліжку так, щоб було не тісно, Найнів раптово засміялася.

— Що таке? — спитала Еґвейн. — Ти ж не боїшся лоскоту.

— Просто подумала про декого, хто з радістю доправив би лист Елейн. І також був би щасливий покинути Тар Валон. Готова закластися.